Посилення ідеологічного тиску на суспільство. Національне питання

Повернення до мирного життя українського народу, після важких випробувань воєнного часу, проходило у надзвичайно важких і складних умовах. Надії на проведення ряду докорінних змін в суспільному житті державі: припинення репресій, поліпшення матеріальних умов життя – нажаль були марними, зважаючи на те, що влада не поспішала з вирішенням нагальних соціальних проблем, а опікувалась метою ще більше утвердити свої позиції та владні амбіції, при цьому швидко відбудувати промислові об’єкти будь-якими силами, незважаючи на соціально-побутові проблеми народу.

Всупереч очікуванням людей, у державно-політичній сфері продовжувалося подальше посилення тиску адміністративно-командної системи. Правлячий режим, як і раніше, орієнтувався на тоталітарні методи і засоби управління. Це виявлялося у ще більшому обмеженні права українського народу на розвиток державності, в активізації процесу русифікації, особливо в Західній Україні. Москва повністю підпорядкувала своїм інтересам процес переходу влади від органів управління воєнного часу до звичайних органів Радянської влади.

Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у повоєнний період вимагав остаточного утвердження сталінської ідеологічної доктрини, саме тому в цей час, з одного боку, активізується пропагандистська обробка населення, з іншого — посилюється тиск на інтелігенцію. Все, що виходило за межі офіційної доктрини, чи брало під сумнів її постулати, категорично відкидалося системою. Такий підхід обґрунтовував боротьбу не тільки проти «націоналізму», а й проти «космополітизму» та «низькопоклонства» перед Заходом. Ця боротьба велася і в довоєнний період, однак після війни вона набуває особливої гостроти. У суспільстві в цілому і особливо в середовищі інтелігенції досить швидко йде процес формування й усвідомлення нових підходів до оцінки ситуації в країні, до розуміння власного місця в суспільстві, розгортається інтенсивний пошук нових сфер і форм самореалізації в культурі й науці.

Суспільно-політичне життя в Україні наприкінці 40-х на початку 50 х рр. відбивало ті ж процеси, що мали місце в СРСР: ще більше утвердився тоталітарний режим, а культ особи Сталіна досяг апогею. Політична сфера суспільства, громадське життя були монополізовані КПРС та її регіональною організацією в Україні — КПУ. Надмірна централізація влади, застосування виключно командно-адміністративних методів управління, відсутність демократії і свобод громадян, ідеологічний наступ сталінщини, нова хвиля політичних та ідеологічних репресій — все це негативно відбилося на морально-психологічній атмосфері суспільства.

Повоєнні роки були для українського народу часом активної суспільно-політичної діяльності. Її не могла стримати ні важка виснажлива праця, ні злиденний напівголодний побут. Широкі верстви населення продовжували зберігати віру в світлі ідеали соціалізму, які декларувало керівництво більшовицької партії. Люди мріяли про мирне щасливе і заможне життя.

Складовою частиною процесу відбудови і подальшого розвитку України було її культурне життя. У занедбаному стані, особливо на селі, знаходилася система народної освіти. Тих коштів, що виділялися на відбудову і розвиток загальноосвітньої школи, катастрофічно не вистачало. Більшість сільських шкіл відбудовувалося за рахунок коштів колгоспів. За першу половину 50-х рр. було побудовано 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. З великими труднощами вирішувалася проблема учительських кадрів. У 1953 р. Україна перейшла до обов’язкової семирічної освіти.

Позитивні зміни відбувалися в середній та вищій освіті. Відновили роботу Київський, Харківський, Одеський держуніверситети. 18 жовтня 1945 р. вперше в історії Закарпатського краю був відкритий Ужгородський держуніверситет. Відновила свою діяльність Академія наук України. 3 квітня 1951 р. розпочав діяльність філіал АН УРСР у Львові.

Важливі події відбувалися в інших сферах культурного життя. У другій половині 40-х — першій половині 50-х рр. з’явилося багато літературних творів, які були присвячені минулій війні та життю народу в мирний повоєнний час. Плідно працювали поети П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, прозаїки Ю.Яновський, О.Корнійчук і О.Вишня, художники О.Шовкуненко, Т.Яблонська, композитори К.Данькевич (автор опери «Богдан Хмельницький»), Д.Клебанов (автор симфонії «Бабин Яр»). Народ України захоплювався виконавською майстерністю діячів театру Б.Гмирі, А.Бучми, Н.Ужвій, Г.Юри, М.Романова.

В Україні працювали три кіностудії художніх фільмів — Київська, Одеська та Ялтинська. 7 листопада 1951 р. у Києві почав діяти перший в Україні телевізійний центр.

Під впливом демократичних змін у світі, пов’язаних з розгромом фашизму, значно підвищилася національна самосвідомість та громадсько-політична активність українського народу, посилилося критичне ставлення частини інтелігенції до офіційної пропаганди, зріс опір режимові. У відповідь сталінське керівництво, під гаслом боротьби за чистоту ленінсько-сталінської теорії, проти буржуазної ідеології, космополітизму, плазування перед гнилим, розкладеним Заходом (так звана «жданівщина») оголосило справжню війну вченим, творчій інтелігенції, патріотичним силам. Продовжували фабрикувати різного роду «справи».

Особливістю ідеологічних репресій в Україні у перше повоєнне десятиліття було те, що вони спрямовувалися на викриття «українських буржуазних націоналістів». Режим прагнув придушити могутній національно-визвольний рух, розправитися з будь-якими проявами української самостійницької ідеї.

Так, у постановах ЦК КП(б)У було засуджено нарис історії України академічного Інституту історії України за спроби відродити «буржуазно-націоналістичну схему історії України М.Грушевського», «відірвати» минувшину української культури від російської. Відверто шовіністичній фальсифікації партія піддавала історію національно-визвольних змагань українського народу, починаючи з часів Б.Хмельницького.

Вістря партійної критики спрямовувалося проти «вільнодумців», авторитетних, діячів української культури: О.Довженка, М.Рильського, Ю.Яновського, І.Сенченка, В.Сосюри та ін.

Другий етап кампанії морально-політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. боротьба проти «низькопоклонства» перед Заходом, а згодом — і проти «космополітизму». Відіграючи роль ідеологічного забезпечення консервації пануючого режиму, кампанія проти «космополітизму» мала на меті посилити культурно-ідеологічну ізоляцію країни; не тільки розколоти інтелігенцію, а певною мірою протиставити її іншим соціальним групам суспільства; розпалити шовіністичні та антисемітські настрої, посилити процес русифікації; відновити важливий чинник функціонування тоталітарного режиму — образ внутрішнього ворога, що в роки війни дещо відійшов у тінь.

Сигналом до рішучої атаки проти космополітів стала редакційна стаття «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків», опублікована в січні 1949 р. у газеті «Правда». Відгомоном цієї статті в Україні стало навішування ярликів «безрідних космополітів» на літературних і театральних критиків О. Борщагівського та ін. Кампанія боротьби з космополітизмом призвела до негативних наслідків: у літературі та театрі, по суті, зникло поняття мистецької школи; поглибилася ізоляція від надбань західної культури; остаточно зникла атмосфера творчої змагальності; театральна та літературна критика перетворилася із засобу стимулювання творчого розвитку на засіб втримання митців у рамках офіційного «соціального замовлення»; катастрофічне для мистецтва була обмежена свобода творчості.

Монополія влади на визначення пріоритетних напрямів у науці, на тотальний ідеологічний контроль чітко простежується в процесі широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної економії, які було розгорнуто в 40—50-х роках. Прикладом диктату в науці стала сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук (серпень 1948 p.), яка піддала нищівній критиці генетику. В Україні жертвами «лисенківщини» стали академік М. Гришко, професори С. Гершензон, Л. Демоне, І. Поляков та ін.

Поштовхом до нової хвилі критики творчої інтелігенції стала редакційна стаття газети «Правда» від 2 липня 1951 р. «Проти ідеологічних перекручень у літературі». У цій статті популярний вірш В. Сосюри «Любіть Україну», написаний ще 1944 p., називається «в основі своїй ідейно порочним твором», під яким могли підписатися Петлюра, Бандера; М. Рильському нагадували про «серйозні ідеологічні помилки»; гострій критиці піддавалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький».

За короткий строк (1946—1951) було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. І хоча в більшості випадків об'єктом нападок була та чи інша частина інтелігенції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму було все суспільство. Саме у цьому контексті слід сприймати заяви Л. Кагановича про те, що кожний випадок невиконання планових завдань у промисловості й сільському господарстві розглядатиметься як прояв українського буржуазного націоналізму.

Зазначимо, що спільною для виступів української творчої інтелігенції та руху опору тоталітарному режимові була ідея суверенітету, державної незалежності України, захисту національних інтересів українського народу, відродження його культури, історичної правди.

Наголосимо, що брутальна шовіністична політика радянського керівництва мала за мету денаціоналізацію не лише українського, а й інших народів республіки.

«Жданівщина» призвела до гальмування розвитку багатьох прогресивних напрямів науки (генетика, кібернетика, гуманітарні науки), що ще більше віддалило країну від досягнень світової цивілізації.

Повоєнний період був пов’язаний з третьою хвилею еміграції українців у Західну Європу та Америку. Близько 500 тис. наших співвітчизників з різних причин опинилися за межами СРСР (полон, примусові роботи в Німеччині, перебування в концтаборах, дезертирство з Червоної армії, участь у визвольних змаганнях ОУН-УПА тощо) і, щоб уникнути сталінських репресій, не повернулися в Україну. Серед нового поповнення західної української діаспори переважали селяни і робітники, хоч було немало інтелігенції, особливо східноукраїнської. До речі, серед третьої хвилі емігрантів була і відомий історик України, росіянка за національністю Н.Полонська-Василенко.

На рубежі 40-50-х рр. еволюція тоталітарного режиму в Україні, як і загалом в СРСР, позначалася кризовими тенденціями. Вони виявлялися у нездатності Сталіна та його оточення відповісти на виклик часу, а саме реформувати політичну систему в напрямку демократії, нормальними, цивілізованими методами здійснити відбудову і розвиток економіки, а також у посиленні шовінізму, в реальній загрозі денаціоналізації всіх народів СРСР, посиленні ізоляції і прогресуючому відставанні країни від передових держав світу. Тоталітарний режим поставив Радянський Союз перед прірвою всеосяжної катастрофи.

Дата добавления: 2015-05-23