Вибори та розстановка сил

Становище в Україні продовжувало погіршуватися. У цих умовах 7 червня 1993 р. розпочався страйк шахтарів Донбасу. 9 червня страйк перекинувся на інші галузі промисловості, охопив 2 тис. підприємств. Страйкувало 500 тис. робітників і службовців. Вони висували не лише економічні вимоги, а й суто політичні – надати Донбасу регіональну автономію, провести у країні референдум щодо довіри Президентові, Верховній Раді і радам усіх рівнів. Страйк досяг свого апогею 14-15 червня. Ситуація ставала дедалі напруженішою.

За таких умов 17 червня 1993 р. Верховна Рада прийняла постанову про проведення референдуму відносно довіри Президенту і парламенту у вересні 1993 р. так вдалося зняти соціальну напругу у країні і припинити страйк. Згодом своє рішення про референдум Верховна Рада відмінила. 24 вересня 1993 р. вона постановила провести дострокові вибори в парламент у березні 1994 р. і вибори Президента у червні того ж року. Уряд Л.Кучми у вересні 1993 р. пішов у відставку. Виконуючим обов'язки Прем'єр-міністра був призначений Ю.Звягільський, а в червні 1994 р. уряд очолив В.Масол. Соціально-економічна ситуація в державі продовжувала погіршуватися.

Після довгого обговорення вибори до найвищого законодавчого органу держави було вирішено проводити за мажоритарною системою, відповідно до якої висування кандидатів здійснювалося за жорстко визначеними територіальними округами, а не за партійними списками. Ця система помітно обмежила вплив політичних партій та громадських об'єднань на виборах. На один депутатський мандат претендувало пересічно по 13 претендентів. Тому передвиборча кампанія відбувалася у надзвичайно напруженій боротьбі.

Вибори 1994 р. до Верховної Ради засвідчили, що 25% місць здобула КПУ, 5,9% – Рух, 5,34% – СелПУ, 4,15% – СПУ. Отримали місця в парламенті також представники Української республіканської партії, КУН, Партії демократичного відродження України, Де­мократичної партії України, Партії праці, Соціал-демократичноїпартії України, Української консервативно-республіканської партії, Громадянського конгресу України. Безпартійних було обрано 221 осіб., або 55,6 % із наявних 397 народних обранців.

Якими ж були наслідки виборів 1994 р. до Верховної Ради України? Вони засвідчили, що політичні сили пропрезидентської орієнтації зазнали значної поразки. Майже третина виборців віддали свої голоси партіям лівої орієнтації. Внутрішня політика попереднього керівництва країни зробили гасла комуністів та соціалістів знову привабливими для мільйонів пограбованих і ошуканих громадян держави.

11 травня 1994 р. нова Верховна Рада розпочала свою роботу. На липень 1994 р. у її складі нараховувалося дев’ять депутатських груп і фракцій: комуністична, рухівська, соціалістична, центристська, аграрна, групи «Реформи», «Єдність», «Державність», міжрегіональна. Частина народних депутатів залишилися поза фракціями і групами. Згодом, у 1995-1998 рр. кількість і склад депутатських груп змінювалися, деякі з них змінили назви, а деякі розпалися.

На посаду Голови Верховної Ради України було висунуто 9 кандидатур. Оскільки у парламенті кількісно переважали ліві групи і фракції, то перемогу здобув лідер СПУ О.Мороз.

Влітку 1994 р. в умовах напруженої боротьби в Україні відбулися президентські вибори. На найвищу посаду балотувалися 11 претендентів – Л. Кучма, Л. Кравчук, І. Плющ, П. Таланчук, Л. Скорик, І. Валеня, В. Лановий, В. Пинзеник, О. Мороз, В. Бабич, М. Рудь. Згодом зняли свої кандидатури Л. Скорик та В.Пинзеник, не змогли зібрати по 100 тис. голосів на свою підтримку М. Рудь та І. Валеня. Кандидатами на посаду Президента України було зареєстровано 7 осіб.

На виборах 26 червня 1994 р. вони здобули таку кількість голосів: Л. Кравчук – 37,68%, Л. Кучма – 31,25%, О.Мороз – 13,09%, В. Лановий – 9,38%, В. Бабич – 2,43%, І. Плющ – 1,29%, П. Таланчук – 0,54%. Решта бюлетенів були визнані недійсними або зіпсованими.

Оскільки у першому турі ніхто не набрав більше половини голосів, тому 10 липня 1994 р. був призначений другий тур, в якому балотувалися Л. Кравчук та Л. Кучма. Переміг Л. Кучма, який набрав 52% голосів (14 млн.660 тис.), а Л. Кравчук – 45% (12 млн.100 тис. голосів). Решта бюлетенів були визнані недійсними.

19 липня 1994 р. Л. Кучма склав присягу на вірність українському народові і офіційно став Президентом України.

Тривалий час у центрі політичного життя України були парламентські й президентські вибори, протистояння між парламентською та президентською владою. У березні 1998 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Вони вперше проводилися за мішаною мажоритарно-пропорційною системою. У виборах взяли участь 30 політичних партій та виборних блоків, вісім із яких подолали 4 %-вий бар’єр і отримали депутатські місця.

Головою Верховної ради було обрано О. Ткаченка. Вибори Президента України 1999 р. закінчилися переобранням Л. Кучми на другий термін.

Повторне обрання Л. Кучми зумовило значні зміни в керівництві державою. Спершу Президент запропонував Верховній Раді дати згоду на повторне призначення прем’єр-міністром В. Пустовойтенка, але депутати не погодилися. Натомість кандидатура голови Національного банку В. Ющенка 23 грудня 1999 р. була підтримана більшістю правих та центристських фракцій.

Правляче у Верховній Раді ліве крило не підтримало президентський варіант реформаторського курсу. Протистояння між Президентом і парламентом загострилося. Реакцією на політику О. Ткаченка та його однодумців стало утворення 13 січня 2000 р. нової парламентської структури — парламентської більшості. Представники одинадцяти фракцій, груп та позафракційні депутати об’єдналися. Координаційну раду більшості очолив Л.Кравчук. Протистояння призвело до роздільних засідань парламенту. Координаційна рада більшості підтримала Президента та уряд В. Ющенка і заявила про намір змінити керівництво Верховної Ради. 21 січня на засіданні Верховної Ради 242 депутати проголосували за зміни Регламенту, відкликання О. Ткаченка та А. Мартинюка з посад голови парламенту і першого заступника, 1 лютого вже 255 народних депутатів обрали головою парламенту І. Плюща, його першим заступником — В. Медведчука, заступником — С. Гавриша.

Із 8 лютого реорганізований парламент у повному складі продовжив роботу в сесійній залі. Ліві фракції були усунуті від керівництва парламентськими комітетами. Парламентська більшість була сформована головним чином завдяки зовнішньому тиску президентської адміністрації, тому в ній точилася боротьба між проурядовими та пропрезидентськими фракціями.

Важливою подією першої половини 2000 р. став референдум 16 квітня. Згідно з указом Президента про всеукраїнський референдум за народною ініціативою, на голосування було винесено шість питань.

Ідеї референдуму не підтримувалися лівими і частиною правих політичних партій, а багато юристів висловлювали сумнів щодо його конституційності. Указ про проведення референдуму створив серйозні проблеми на міжнародній арені, поставивши під загрозу навіть членство України в Раді Європи. Гостра реакція європейських політиків пояснювалася бажанням запобігти встановленню в Україні авторитарного режиму. Конституційний Суд України визнав неконституційними перше і шосте питання референдуму (про недовіру Верховній Раді та про прийняття Конституції всеукраїнським референдумом), що в певній мірі заспокоїло українців й іноземних політиків. На референдум було винесено чотири питання із шести запланованих. Голосування закінчилося 16 квітня 2000 р. Понад 80 % громадян відповіли «так» на всі питання. Опозиція звинувачувала владу в грубих фальсифікаціях, проте Центральна виборча комісія таких не виявила. Це був серйозний успіх Президента. Однак лише парламент має право вносити до Конституції зміни, передбачені рішеннями референдуму. Імплементація (виконання, внесення в чинне законодавство) рішень референдуму затягнулася, а після подій кінця 2000 р. стало зрозуміло, що, принаймні, цей склад Верховної Ради не зможе набрати необхідних 300 голосів для внесення відповідних змін до Конституції.

17 квітня 2001 р. вперше за весь час незалежності України Верховна Рада заслухала звіт Кабінету міністрів про хід виконання програми діяльності уряду. Верховна Рада визнала роботу Кабінету міністрів незадовільною і 26 квітня більшістю голосів проголосувала за резолюцію недовіри Кабінету міністрів на чолі з В. Ющенком. 28 квітня Президент підписав Указ про відставку уряду.
29 травня 2001 р. Верховна Рада дала згоду на призначення прем’єр-міністром України А. Кінаха. Активність опозиції відчутно зменшилася. Переважна більшість населення залишилася поза акціями протесту. Спроба започаткувати процедуру імпічменту Президента не вдалася — проект відповідної постанови, внесений у Верховній Раді 26 квітня, набрав лише 209 голосів (за необхідних 226). У другій половині 2001 р. опозиція зосередилася на парламентських виборах і розійшлася по різних виборчих блоках.

Кроком до налагодження політичного діалогу між владою і опозицією стала зустріч 11 квітня 2001 р. Президента з представниками 76 партій.
Схвалений у лютому 2001 р. Верховною Радою закон «Про вибори народних депутатів України» передбачав перехід до пропорційної виборчої системи (голосування за партійними списками). Проте Президент наклав на нього вето, мотивуючи це тим, що така система порушує права громадян, які не належать до політичних партій. На думку опозиції, справжні мотиви були інші: в одномандатних округах, де голосування відбувається за мажоритарною системою, адміністративним органам легше контролювати вибори та підпорядковувати їх своїм інтересам. Досвід виборів 1998 р. свідчив, що більшість представників «партії влади» перемогла саме в одномандатних округах. Спроби подолати вето або досягти компромісу з Президентом не вдалися, і в жовтні Верховна Рада погодилася з більшістю пропозицій глави держави. Вибори, як і раніше, відбувалися за мішаною системою: одна половина депутатів обиралися в одномандатних округах, а інша — за партійними списками. У виборчих перегонах взяли участь 33 політичні партії і блоки, які досить чітко поділилися на чотири табори. Головною силою пропрезидентського табору став блок «За єдину Україну», сформований п’ятьма партіями: Аграрною партією України, Народно-демократичною партією, Партією промисловців і підприємців України, Партією регіонів та «Трудовою Україною». Блок очолив голова адміністрації Президента В. Литвин, другим номером у виборчому списку йшов прем’єр-міністр А. Кінах. На позиціях підтримки влади стояли також Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія Зелених України, блок Демократичної партії України і Демократичного союзу та декілька інших партій і блоків.

Десять політичних партій, серед яких Народний рух України, Український народний рух, Партія «Реформи і Порядок» і «Солідарність» утворили Блок В. Ющенка «Наша Україна», учасники якого відносили себе до поміркованої опозиції. Основними силами некомуністичної опозиції стали Соціалістична партія України О. Мороза та Блок Ю. Тимошенко, до якого увійшли чотири партії: «Батьківщина», «Собор», Українська соціал-демократична партія та Українська республіканська партія. Ю. Тимошенко вдалося залучити до свого блоку відомих політиків: Л. Лук’яненка, А. Матвієнка, Г. Омельченка, В. Онопенка, Я. Головатого, С. Хмару. Економічні програми соціалістів і прибічників Ю. Тимошенко істотно різнилися.

Загалом вибори відбулися без значних порушень, 4%-вий бар’єр подолали 6 партії. У більшості одномандатних округів перемогли кандидати від блоку «За єдину Україну», переважно завдяки використанню адміністративного ресурсу, особливо на рівні обласних державних адміністрацій. Завдяки цьому блок спромігся отримати найбільшу кількість мандатів, хоч на виборах за партійними списками посів лише третє місце, що свідчило про відчутну втрату довіри населення до керівництва держави. Як і на попередніх виборах, жодна політична сила не здобула абсолютної переваги в парламенті. Головою Верховної Ради України було обрано В. Литвина. Однак у червні 2002 р. «Єдина Україна» розпалася на сім фракцій. Парламентські вибори 2002 р. зафіксували серйозні зрушення в політичних уподобаннях українського суспільства. Уперше комуністи поступилися лідерством блокові національно-демократичного спрямування. Фракція КПУ виявилася третьою за кількістю після «Єдиної України» та «Нашої України».
21 листопада 2002 р. новим прем’єр-міністром України став глава Донецької облдержадміністрації В. Янукович: за його кандидатуру, внесену Президентом, проголосували 234 депутати з 237 присутніх на засіданні Верховної Ради. Того ж дня Президент підписав указ про його призначення. У своєму виступі перед депутатами В. Янукович наголосив, що першочерговим завданням майбутнього уряду є подолання бідності народу, посилення середнього класу, із цією метою його уряд планує зниження податків для середнього й малого бізнесу.
У 2002 р. Президент заявив про необхідність проведення політичної реформи з метою створення парламентсько-президентської республіки європейського зразка. 6 березня 2003 р. було прийнято Указ Президента «Про винесення на всенародне обговорення Проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України”».Наближення президентських виборів 2004 р. все більше активізувало політичне життя в країні.

Напередодні президентської виборчої кампанії 2004 року виповнилося 13 років новітній незалежній українській державі. Щоправда, сама ця держава, за яку український народ боровся протягом кількох століть, не була ні соціальною, ані демократичною, як про це писалося в її Основному Законі. Політичний та економічний лад країни був сумішшю решток радянської тоталітарної системи та елементів "дикого" капіталізму.

Нові президентські вбори в Україні, які відбулись в жовтні 2004 року не закінчилися двома турами. Й досі, події, що відбувалися не мають однозначної оцінки, адже досить складно визначити роль Помаранчової революції для подальшої української історія.

Помаранчева революція – кампанія протестів і інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді-грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими переміг його суперник – Віктор Янукович. Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні регіони країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України.

Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.

За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко. Зміна правлячої еліти України, що відбулася в результаті «Помаранчевої революції», призвела до переорієнтація внутрішнього й зовнішньополітичного курсу країни.

17 січня 2010 р. відбувся перший тур чергових виборів Президента України. Основними претендентами на цю посаду були Прем’єр-міністр Юлія Володимирівна Тимошенко та лідер опозиції Віктор Федорович Янукович. Другий тур виборів відбувся 31 січня 2010 р. За результатами обробки 100 % протоколів переміг Віктор Янукович – 48,95% (12 481 268 голосів); Юлія Тимошенко відстає на 3,48 % – 45,47% (11 593 340 голосів). Проти обох кандидатів проголосувало 4,36% громадян. Визнаних недійсними виборчих бюлетенів – 1,19%.

Проте, Юлія Тимошенко не визнала своєї поразки, заявила про масові фальсифікації «в цілому по Україні на понад 1 млн. голосів за різними технологіями» і наголосила на тому, що оскаржуватиме результати виборів у суді. Ю. Тимошенко здійснила спробу оскаржити результати виборів і призначити повторне голосування, надавши у Вищий адмінсуд України дев'ять томів матеріалів про фальсифікації. Проте лідер «Батьківщини» програла суд.

2010-й рік ознаменувався поверненням до старої форми правління – президентсько-парламентської. Таким чином, новообраний президент України Віктор Янукович отримав повноваження, які мав президент Леонід Кучма. 30 вересня Конституційний суд скасував зміни, внесені до Конституції у 2004 році, й зобов'язав владу привести законодавство у відповідність до норм Основного закону зразка 1996 року.

Новий глава держави також докорінно змінив зовнішньополітичний курс України, задекларувавши відмову України від вступу в НАТО.

Дата добавления: 2015-05-23