Тема 6. Гетьманщина. Позбавлення України автономної державності

6.1.УКРАЇНА У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVIII СТ.

З кінця XVII ст., українське політичне й культурне життя зосереджувалося на Лівобережній Україні, у так званій Гетьманщині.

Ставши гетьманом України у 1687 р., І.Мазепа, завдяки своєму політичному хистові і культурі, швидко підніс авторитет гетьманської влади.

І.Мазепа залишався щирим прихильником союзу з Росією до того часу, поки Петро і не почав ламати основи української державності. Тоді визначний гетьман став шукати іншого політичного шляху, вирішив використати зовнішні умови, викликані Північною війною, для постановки питання української державності на нову платформу. З цією метою він провів переговори з шведським королем Карлом XII. У їх ході відзначалося, що Україна повинна бути цілком незалежною державою з довічною владою гетьмана. Їх територію мали становити всі подвойовані від Росії землі, що належали українському народові в давні часи. Україна повинна залишатися в союзі із Швецією, але шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гербом української держави.

Сам гетьман, співчуваючи шведам, не зумів підготувати українські війська для організованого наступу проти Росії. Коли восени 1708 р. шведські війська прийшли на Україну, І.Мазепа приєднався до Карла XII тільки з кількатисячним загоном. Головні козацькі сили знаходилися тоді в Росії та Білорусії, допомогаючі Петрові і в боротьбі проти шведів.

Російський цар добре зіграв на невдоволенні українських мас соціальною політикою І.Мазепи, що вела до закріпачення селянства. Він наказав православному духовенству проклинати І.Мазепу як “єретика”, а у своїх маніфестах до українського народу обіцяв різні полегшення селянам і простим казакам, обвинувачуючи І.Мазепу в тому, щоб нібито він проти волі царя обмежив їх права. Одночасно царське військо почало кривавий терор проти всіх прихильників І.Мазепи та шведів.

Все це привело до того, що українські народні маси дезорієнтувалися й залишилися пасивними у війні, що велася на території України. Тільки Запорізька Січ приєдналася до І.Мазепи. Московське військо було сильнішим від шведсько-української армії і перемогло її під Полтавою 9 липня 1709 р. І.Мазепа з Карлом XII та частиною шведсько-українського війська втік на територію Туреччини.

Участь у війні проти Росії на боці Швеції дорого обійшлася Запоріжжю. Український південь відійшов до татар і турків, а Правобережжя до Польщі. Доступ до Чорного моря був знову закритий. Згідно із наказом Петра І у 1709 р. було зруйновано Запорізьку Січ. Частина запорожців перейшла на татарську територію і заснувала в Олешках (нині м. Цюрупинськ Херсонської області) другу Січ і аж у 1734 р., завдяки зусиллям гетьмана Д.Апостола, одержала дозвіл повернутися на давні місця та збудувала так звану Нову Січ над рікою Підпільною. Тепер січове товариство втратило свої давні традиції і вдовольнялося становищем сторожового війська проти татар і турків. Зате ширше розвинулось степове господарство – скотарство, соляні промисли, торгівля з Кримом.

Полтавська катастрофа до глибини потрясла І.Мазепу. Менш ніж через 2 місяці гетьман помер з відчаю. Але його справа не загинула. З гетьманом І.Мазепою емігрував П.Орлик і 5 травня 1710 р. став його спадкоємцем, якого визнали турецький султан та шведський король.

Він уклав договір із шведським королем з метою відновлення політичної незалежності України, домовився про допомогу татар при відокремленні України від Росії. Причому до Української Держави мала входити Слобожанщина.

Поряд із політичною діяльністю П.Орлик розробив проект української конституції, вихідним положенням якої була теза про незалежність України на обох берегах Дніпра від іноземного панування. На чолі цієї незалежної Української держави мав бути гетьман, залежний від Генеральної Ради, яка складалася з генеральної старшини, полковників і військових депутатів. Тричі на рік мав збиратися сейм у складі полкової й сотенної старшини, послів та представників запорізького війська.

Конституція П.Орлика передбачала цілу низку реформ у галузі верховної та виконавчої влади, в сфері громадського устрою, прав і обов’язків козацької, міщанської та селянської суспільності. В конституції зазначалося, що українська влада не повинна утискати простий народ. Взагалі вся конституція П.Орлика була пройнята широким демократизмом і яскраво вирізнялася на тлі суспільно-політичних умов тогочасної Східної Європи. На жаль, ця конституція не була втілена в життя, хоч стала етапом розвитку української політичної думки.

Щоб втілити в життя свої наміри, навесні 1711 р. П.Орлик з 16-ти тисячною запорізькою армією і татарським допоміжним корпусом рушив на Україну. На Правобережжі його з щирою прихильністю зустріло населення, під його булаву почали переходити правобережні полки. Розбивши під Лисенкою армію лівобережного гетьмана Скоропадського, П.Орлик підійшов під Білу Церкву й наблизився до Києва. Та тут його зрадили татарські “союзники”. Вони кинулися грабувати села і брати ясир. Це змусило П.Орлика відступити. Населення, розчароване варварськими вчинками татарських “союзників” гетьмана, відвернулося від нього. Морально і стратегічно П.Орлик програв свою справу. Та це не зневірило завзятого мазепинця. Живучи то в Туреччині, то в Швеції, П.Орлик протягом кількох десятиріч пробував використати кожну нагоду, щоб знайти нових союзників проти Росії, зацікавити їх українською справою. Не добившись нічого, П.Орлик помер за кордоном у 1739 р.

6.2. ПОЛІТИКА ПЕТРА І ЩОДО УКРАЇНИ ПІСЛЯ

ПОЛТАВСЬКОЇ БИТВИ.

Ще у листопаді 1708 р. Петро І звелів скликати у Глухові козацьку Раду, на якій замість І.Мазепи гетьманом був обраний старий полковник Іван Скоропадський. Після перемоги під Полтавою російський цар поводився на Гетьманщині як у завойованій країні. І.Скоропадський був змушений виконувати всі накази російського уряду. Маєтності козацьких старшин, які пішли з І.Мазепою, цар наказав пороздавати тим українським старшинам, що залишилися на Україні і були вірні цареві, а також московським вельможам. Сім’ї мазепинців, що виїхали за кордон, були вислані в Росію. Там їх діти виховувались у московському дусі, ворожому до всього українського.

Коли цар Петро І закінчив Північну війну і прийняв титул імператора (1721 р.), було встановлено офіційну назву його держави Російська Імперія. Тоді Лівобережну Україну (Гетьманщину) офіційно почали називали Малоросією, а згодом (1796 р.) на цих землях було утворено Малоросійську губернію. Коли після поділів Польщі Росія зайняла правобережні українські землі, назва Малоросія поширилась і на ці території.

Новий суспільний лад, який виник на Наддніпрянщині за Б.Хмельницького, довго не проіснував. Заможні кола суспільства, українські шляхта з часом набули давньої сили і почали вимагати повернення старих привілеїв, колишніх прав, намагалися посилити свій вплив. Приклад шляхти наслідувала козацька старшина, яка займала провідне місце в державному житті, збагачувалась, збільшувала свою земельну власність. До рук старшинських родів потрапило багато державних (т.зв. рангових), а також вільних земель. Старшинські землеволодіння зростали в результаті купівлі або загарбання селянських і козацьких земель. У 30-х роках XVIII ст. вже 52% земель Гетьманщини було в руках великих власників. Нова аристократія мала вирішальний вплив на владу. Вона здобула нові привілеї – звільнення від податків і повинностей, нове судочинство, владу над селянами та ін. Життя рядового козацтва погіршилось. Розорюване й утискуване старшиною, козацтво часто змушене було переходити на становище селян і навіть підсусідків. Нерідко траплялися випадки насильницького обернення козаків у залежних селян. Лише невелика їх частка – багате казацтво – зберігала своє привілейоване становище. Це розшарування козацтва було виділене в групу звільнених від повинностей так званих “виборних”, які особисто відбували військову службу, решта одержала назву “підпомічників”, що мали виконувати такі самі повинності, як і селяни, тільки розмір їх був удвічі меншим. За це “підпомічники” повинні постачати “виборним” все необхідне для військових походів.

Як швидко занепадало козацтво, видно з таких статистичних даних: у 1730 р. було 20 тис. вільних козацьких дворів, а в 1743 р.- 11 тис., а 1764 р.- 1,1 тис. Козаки щораз більше зрівнювались з селянами.

Яким же було становище селянства Лівобережжя? Майже до початку XVIII ст. воно зберегло права, здобуті в ході визвольної війни українського народу 1648-1654 р.р. Селяни були особисто вільними, могли розпоряджатись своєю землею і всім майном; мали право вступати до війська. Але із зростанням політичного і соціального значення старшин селяни почали втрачати свої права. Нові пани, спираючись на давні шляхетські закони, почали вимагати у селян різних данин і робіт. Поступово дійшло до обов’язкової панщини. Її розмір на півночі Лівобережжя і на Слобожанщині в 30-60-х роках XVIII ст. вже досягав трьох днів на тиждень. У середній і північній частині Лівобережжя великого поширення набули різноманітні види ренти продуктами і грішми. І.Мазепа розумів небезпеку закріпачення селян і в своїх універсалах забороняв утискувати їх, жорстоко з ними поводитися. Але це не зупинило зубожіння селян, у 1735 р. тільки 35 відсотків залишилось вільними. Більшість перейшла під владу панів.

Першим кроком на шляху обмеження автономії України було запровадження в 1709 р. при гетьмані наглядача в особі царського резидента. Детальна інструкція резидентові передбачала встановлення постійного контролю над усім політичним життям України. Столицю України було перенесено з Бутиріна до Глухова, ближче до російських кордонів. Починаючи з 1710 р., на Україні, крім постійних гарнізонів у фортецях, розташувалися на квартирі полки царського війська.

Незважаючи на ці обмеження, в першому десятиріччі XVIII ст. Лівобережна Україна зберегла свій особливий адміністративно-політичний устрій. Залишилися свої збройні сили – козацьке військо. Продовжували діяти своя система суду, українське право. Наступним кроком у колоніальному наступі царизму на Україну було створення у квітні 1722 р. Малоросійської колегії з шести царських офіцерів на чолі з бригадиром Вельяминовим. Колегія здійснювала судову, адміністративну й фінансову владу на Лівобережжі.

Після смерті І.Скоропадського (1722 р.) у відповідності з наказом царського уряду на керівні посади призначалися росіяни, податки з України йшли в царську скарбницю (до 1723 р. Україна фінансово була цілком незалежною). Всі ці зміни російський уряд запроваджував нібито для охорони українського “посполитого народу” від утиску козацької старшини.

Насправді ж, коли наказний гетьман П.Полуботок (1722-1724) спробував здійснити на Україні судову реформу, яка гарантувала б права козацтва і селянства, то петербурзький уряд був цим невдоволений.

Мета російського царизму полягала в тому, щоб через безвладдя Гетьманщини ще дужче посварити між собою окремі стани й таким способом “Малу Росію взяти в руки”. П.Полуботка та інших українських старшин, які домагалися повернення Україні і автономних прав, Петро І звелів заарештувати у Петербурзі (1724 р.). Потім гетьмана було ув’язнено у Петропавлівську фортецю, де він, не витримавши важких випробувань, помер 26 грудня 1724 р.

Так розгромив Петро І останніх безпосередніх спадкоємців І.Мазепи на чолі з П.Полуботком. У народній пам’яті П.Полуботок залишився зразком героя-мученика, що в період загального занепаду національної гідності кинув звинувачення в обличчя російського сатрапа. Збереглася легенда про те, що Петро І, бачачи, що Полуботок вмирає в тюрмі, прийшов до нього, розкаявся й попросив вибачення за кривду. Тоді П.Полуботок сказав: “За невинне страждання моє й моїх земляків будемо судитися в спільного й нелицемірного судді, Бога нашого: скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом”.

Смерть Петра І пригальмувала процес цілковитої ліквідації автономії України.

Готуючись до війни з Туреччиною й намагаючись якось втихомирити українців (у Туреччині тоді перебував П.Орлик і вів переговори з Францією та запоріжцями), уряд Петра ІІ у 1727 р. дозволив обрання нового гетьмана. Ним став запропонований російським урядом миргородський полковник Д.Апостол (1727-1734 р.р.). Малоросійську колегію було ліквідовано. Затверджена у 1728 р. Конституція Гетьманщини (так звані “Решительные пункты”) значно обмежувала українську автономію. До генерального суду входили росіяни, призначувані російським урядом, для фінансових справ поряд із українським призначався російський підскарбій.

Запорізька Січ, звільнена в 1734 р. з-під татарської протекції з волі російського уряду підлягала російській команді, а не українському гетьманові. Після смерті Д.Апостола (1734 р.) російський уряд не дозволив обрання нового гетьмана. Було призначено колегію з українців та росіян із необмеженою владою президента, призначеного російським урядом.

6.3. ПРАВОБЕРЕЖНІ ТА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVIII ст.

На правобережних і західноукраїнських землях народним масам жилося не краще, ніж на Лівобережжі, Панщина там, як правило, доходила до 4-5 днів на тиждень з господарства. Вона доповнювалась ще різними зборами й повинностями. Поряд з тяжкою панщиною і чисельними поборами селян розоряли також поміщицькі монополії. Поміщики користувались винятковим правом помолу зерна, винокуріння, продажу дьогтю, селітри. Ці монополії були одним із важливих джерел їх збагачення і нерідко становили 30-50% одержуваного ними прибутку. Крім феодальних власників, народні маси жорстоко експлуатувались орендарями маєтків і корчмами. У важкому становищі перебували тут і міста, жителів яких змушували виконувати роботи на користь магнатів і польсько-шляхетської адміністрації. Все це негативно впливало на розвиток торгівлі і ремесла. Багато міст було приватною власністю польських магнатів і перебувало під їх необмеженою владою.

Населення Правобережної України дуже страждало від спустошливих турецько-татарських набігів. Влада польського короля на Правобережжі була номінальною. Панувало всесилля магнатів, які мали власні війська, видавали свої закони і постанови, чинили суд і розправу над населенням. Магнацьки усобиці згубно позначилися на становищі країни. Широко практикувалися підкупи і хабарництво.

Життя українського населення на підвладних Польщі землях погіршувалось внаслідок національного гніту. Польські пани прагнули колонізувати українців, задушити їх культуру. Польський сейм у 1696 ухвалив спеціальну постанову, згідно з якої в судах і діловодстві на українських землях замість української була запроваджена польська мова. У Галичини і на Поділлі записи велися чужою народові латинською мовою. До соціального і національного гніту додався ще релігійний.

У відповідь на важкий соціальний і національний гніт на Правобережжі і в Галичині розгорнулася визвольна боротьба.

Серед населення Правобережжя посилювалось прагнення визволитись з-під ненавісного польсько-шляхетського ярма. У 1702-1704 р.р. вибухнуло велике повстання. Керовані Палієм і Самусєм, повстанці розправлялися з польсько-шляхетською адміністрацією. Було звільнено Білу Церкву, Бердичів, Бар, Меджибіж, Немирів та ін. Перелякана шляхта тікала на захід, вважаючи, що починається нова визвольна війна. Але панська шляхта – на чолі з гетьманом Синявським жорстоко придушила це народне повстання.

Протягом XVIII ст. на Правобережжі майже безперервно виникали повстання народних мас проти феодального гніту, їх основною силою було селянство. Активну участь в повстаннях польські історики кінця XVIII століття називали “гайдамаками”. Ця назва утвердилась в літературі й народній традиції.

У 30-40 роках XVIII ст. місцем, де збиралися і формувалися загони гайдамаків, став Чорний Ліс (у верхів’ях р.Інгул). Повстанців очолив хоробрий і популярний у народі ватажок Гнат Голий. Він був непримиренним ворогом панів, не раз нападав на магнатів і шляхту та їх війська. Голий убив зрадника – колишнього гайдамаку Саву Чалого, який перейшов на бік шляхти. Нове велике гайдамацьке повстання відбулося на Правобережжі у 1750 р. Його ватажками були Тесля, Мочула, Писменний та інші.

У першій половині XVIII ст. широкого розмаху набула антифеодальна боротьба народних мас Галичини. Повстанці, які виступали тут, називалися опришками. Багато селян, сільських ремісників, наймитів, пастухів йшли в Карпатські гори й ліси, формували там загони, які розправлялися з феодалами, захоплювали їх майно, роздавали біднякам, вбивали тих, хто особливо жорстоко знущався з народу. У 30-40 роках серед ватажків опришків прославився син наймита з с.Печеніжин на Покутті Олекса Довбуш. У 1745 р. він загинув від кулі шляхетського найманця. На зміну Довбушеві прийшов новий талановитий керівник – Іван Бойчук.

6.4.КІНЕЦЬ ГЕТЬМАНЩИНИ ТА ЗРУЙНУВАННЯ

ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ.

На Лівобережній і Слобідській України в другій половині XVIII ст. продовжували панувати феодально-кріпосницькі відносини. Як і раніше основну роль у господарському житті відігравало сільське господарство. Успішніше розвивалось землеробство на родючих чорноземних грунтах у південній і степовій частині України. Поряд з традиційними почала культуватись нова сільськогосподарська культура – картопля.

Українські феодали домагалися повного закріпачення селян. Виданий у 1760 р. гетьманом К.Розумовським універсал (підтверджений царським указом 1763 р.) дозволяв селянам переселятися в інші місця тільки тоді коли власник давав їм писаний дозвіл на це. Причому все майно переходило до нього. Здійснюючи свою кріпосницьку політику, царський уряд указом від 3 травня 1783 р. юридично оформив кріпосне право на Лівобережній та Слободській Україні. Переходи селян були остаточно заборонені.

Проводячи колонізаторську політику, царський уряд здійснював подальші кроки до ліквідації автономії України. Катерина її запропонувала К.Розумовському зректися гетьманства, і він підкорився її волі, подавши прохання увільнити його “від такого важкого і небезпечного уряду”, а за те благав ласки до своєї “многолюдної сім’ї”. Це прохання останнього гетьмана зараз же було виконало. К.Розумовський за свою покірність одержав пенсію в розмірі 60 тис.крб. щорічно, а також величезні маєтності, що призначалися на утримання гетьмана: Гадяцький ключ і Биківську волость.

10 листопада 1764 р. вийшов маніфест до “малоросійського народу” про звільнення К.Розумовського від гетьманства. Про обрання нового гетьмана нічого не згадувалось. В маніфесті говорилось про введення Малоросійської колегії і що її президентом і генерал-губернатором призначається граф П.Румянцев. З метою збільшення зборів до імперської казни Колегія в 1765-1767р.р. провела перепис населення і господарств. Царський уряд скасував полковий устрій на Слобожанщині, де 1765 р. з козацьких полків були створені регулярні гусарські полки царської армії. Територія Слобожанщини відтоді стала Слободсько-Українською губернією.

Частина козаків Лівобережжя увійшла до полків, що дістали назву пікінерних (від пік, що були на озброєнні солдатів). Перетворення козаків на солдатів позбавляло їх давніх прав і значно погіршувало їх становище. Козаки протестували і із зброєю в руках виступали проти такої політики царизму. Ці заворушення вилилися у 1769-1770 роках у велике повстання Донецького і Дніпровського пікінерних полків на півдні України, які були жорстоко придушені царизмом. У другій половині XVIII сторіччя посилилися виступи старшинської опозиції, які були обмеженими і не мали успіху.

Хоч українська людність була пригнічена й стероризована П.Румянцевим, у 1767 р. при виборах до комісії для укладення “Нового уложення” законів Україна доручила своїм послам відстоювати автономні права українського народу на основі договірних статей Б.Хмельницького. Це був останній одностатійний протест проти централізаторської політики. Царський уряд не мав наміру вносити серйозні зміни в управління державою, а тим більше поліпшувати становище пригноблених народів. Через це, скориставшись російсько-турецькою війною він у 1768 р. припинив діяльність комісії.

В інструкції генерал-прокуророві сенату князеві Вяземському Катерина ІІ висловила свої наміри щодо України й інших автономних провінцій Росії, мовляв, їх “треба легкими способами привести до того, щоб вони обмосковилися й перестали дивитися (на Росію), як вовки”. Політична настанова Катерини ІІ пішла по лінії політики Петра І, про якого так висловився Т.Г.Шевченко: “... це той Первий, що розпинав неньку-Україну, а Вторая доконала вдову-сиротину”.

Особливо непокоїло російську імператрицю існування Запорізької Січі, в якій нараховувалось майже 20 тис. козаків. 4 червня 1775 року російські війська під командуванням Текелія, цілком несподівано оточили Запорізьку Січ і виставили гармати для її бомбардування. На Січі почався заколот, частина козаків готова була на збройну боротьбу. Але настоятель Січової церкви, архімандрит Володимир Сокальський умовив козаків не розпочинати кровопролиття. Частина козаків здалася добровільно, іншій вдалося втекти за Дунай. Текелій звелив зруйнувати Січ і заарештував запорізьку старшину. Катерина ІІ заслала кошового атамана Калнишевського до Соловецького монастиря, де він дожив до глибокої старості, живцем похований у холодних мурах монастирської в’язниці. Кошовий суддя Головатий і писар Глоба були вислані до Тобольська. Січ закінчила своє існування. З серпня 1775 року появився маніфест Катерини ІІ, в якому вона намагалася вмотивувати зруйнування Запорізької Січі, обвинувачуючи козаків у бунтах і розбоях. Усе було дуже далеке від правди і свідчило лише про те, що Катерині ІІ хотілося якось виправдатися перед громадською думкою.

Із зруйнуванням Запорізької Січі Україна потрапила в цілковиту залежність від російського царизму. На початку 60-х років XVIII ст. поділ на полки і полковий адміністративно-політичний устрій були остаточно ліквідовані. З лівобережних і південних українських земель у 1782 р. царський уряд створив три намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, а пізніше виникли ще Харьківське і Катеринославське. Всі вони були звичайними провінціями Російської імперії. У 1783 р. українські козацькі полки були перетворені в регулярні полки на зразок російської армії. Козаки, залишились окремим станом. Та вони втратили всі колишні козацькі права і привілеї, фактично перетворившись на залежних селян. Так було ліквідовано останні залишки автономії України.

Нащадки української старшини спочатку не мирились з цим. Роздратована антиукраїнською політикою царизму, група старшин вирішала шукати іноземної допомоги. В 1795 р. у Берлині з’явився полтавський дворянин Василь Капніст, який домагався допомоги пруського уряду в боротьбі проти “московської тиранії”. Але загал дворянства орієнтувався на добрі відносини з Росією, не втрачаючи надії, що своєю лояльністю досягне нових успіхів.

Таким чином, внаслідок реакційної політики російського царизму в другій половині XVIII ст. остаточно впала українська держава над Дніпром, що склалася в попередні століття і була важливою невід’ємною частиною національного розвитку українського народу.

6.5. ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII ст.

Становище народних мас на Правобережжі в другій половині XVIII ст. ще більше погіршилось. Відбуваючи важку панщину, селяни повинні були виконувати численні додаткові роботи – сіяти, збирати врожай, лагодити шляхи, замки та ін. Польська шляхта змушувала селян відбувати додаткову панщину навіть за те, що вони збирали в панських лісах гриби, знімали березову кору і рвали квіти.

Доведені до розпачу важким гнітом феодалів, селяни піднімались на боротьбу проти поневолювачів. У 1754 р. повстання відбулися в районі Житомира, 1757 р. – Немирові і Умані, 1761 р. – у Лисянці, 1764 р. – Вінниці.

Поряд із феодальним гнобленням посилились розправи над населенням, яке не хотіло переходити в унію. Прикладом такої розправи була страта селянина з містечка Мліїв на Смілянщині Данила Кушніра.

Українська мова не мала права громадянства ні у книговидавничій справі, ні в школі. Всі освічені люди були змушені говорити і писати по-польські. Це було “культурна мова” населення Західної України (в Закарпатті – угорська). Польська мова стала панівною і серед українського духовенства.

У 1768 р. частина польської шляхти, незадоволена російським втручанням у польські справи та політикою короля Станіслава Понятовського, оголосила у Барі так звану конфедерацію, себто збройне повстання проти свого уряду. Польський уряд не маючи змоги власними руками задушити конфедератів, звернувся за допомогою до Росії. Корпус російського війська під керівництвом генерала Кречетникова вступив на територію Правобережної України й почав розганяти загони конфедератів.

Політичну ситуацію добре використали керівники нового народного повстання, яке спалахнуло у травні 1768 р. в районі Мотронинського монастиря (біля Черкас) і швидко поширилось на навколишні райони.

Це повстання було найбільшим виступом гайдамацького руху проти польсько-шляхетського гніту на Правобережній Україні у другій пол. XVIII ст. Його назва “Коліївщина” походить від слова “колій”, що означає повстанець. Повсталих очолили діячі руху Максим Залізняк та Іван Гонта. Основною силою Коліївщини було селянство. Його керівники підняли на боротьбу з гнобителями козацтво, трудящі маси України, багаточисленних селян з Білорусії, Молдавії, Литви і Польщі, що втікали від кріпацтва. В гайдамацьких загонах Г.Тарана, І.Бондаренко, С.Неживого та інших було немало росіян, які перейшли на бік повстанців з гарнізонів царських військ, що дислокувалися в Києві та містах Лівобережної України.

У другій половині травня – на початку червня 1768 р. повстанці визволили з-під польсько-шляхетської влади Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Канів та інші населені пункти. Повстання, охопивши Київщину, перекинулось на Поділля і Волинь. В червні – липні на Правобережжі діяло біля 30 повстанських загонів. Вони контролювали значну територію, створюючи там органи самоуправління. Зразу ж було відмінено кріпосне право.

Коліївщина сприяла руху опришків на Прикарпатті. Налякана широким розмахом повстання, галицька шляхта поширювала чутки про наближення гайдамацьких загонів до Львова.

Об’єднаними силами польської шляхти і російського царизму Коліївщина була розгромлена, а з учасниками повстання жорстоко розправились. Велика частина ув’язнених була страчена. Для залякування населення засуджених страчували в різних містах України, зокрема у Вінниці і Бродах. У серпні 1768 р. близько 400 гайдамаків пригнали до Львова і помістили їх у підземеллі міського арсеналу. В 1768-69 роках вони споруджували будинки військового коменданта Львова, потім багатьох полонених розстріляли.

Незважаючи на свій трагічний кінець. Коліївщина дала могутній поштовх розвитку антифеодального руху селянських мас не тільки України, а й Росії, Білорусії, Молдавії, Литви, Польщі. Повстання 1768 р. поклало початок широкому об’єднанню представників трудящих різних національностей у боротьбі проти гнобителів.

6.6. ПОДІЛИ ПОЛЬЩІ

Послаблення Польщі привело до її розчленування сусідніми країнами: Росією, Прусією та Австрією. В результаті першого поділу Польщі (1772 року) Австрія загарбала Галичину, а в 1774 р. вона захопила також і Буковину.)

В 1793 р. Прусія і Росія вдруге поділили Польщу. Правобережні українські землі – Київщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина – увійшли до складу Росії. У 1795 р. відбувся третій поділ Польщі, за яким Західна Волинь перейшла під владу російської імперії. Таким чином більшість українських земель опинились під владою Росії.

Однак станові відносини, поміщицький режим, влада і панування шляхти, створені польськими порядками, залишались у цілості і в силі. Бюрократична машина і військові команди охороняли поміщиків від найменших проявів невдоволення народних мас. Поміщицьке господарство польської шляхти під новими урядами процвітало.

6.7. ПІВДЕННА УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII ст.

Друга половина XVIII ст. ознаменувалась великими перемогами Російської держави у війнах з Туреччиною. Для України найважливішою подією було завоювання російськими військами Криму в 1783 р. Перестало існувати гніздо розбою, що протягом сторіч руйнувало українські села і міста. Все це відкрило епоху чорноморської колонізації. Широкі степові простори, до того часу слабо заселені, аж тепер почали освоюватися. Перед у колонізації вело дворянство, нове панство, що від російського уряду одержало окремі соціальні і економічні привілеї. Поміщики набули у Південній Україні вісім мільйонів десятин землі, нерідко усуваючи з земель козаків та селян, що були тут першими поселенцями.

На півдні України були засновані нові міста: Херсон (1778 р.) Олександрійськ – сучасне Запоріжжя (70-ті роки XVIII ст.), Маріуполь (1784 р.), Катеринослав – нинішній Дніпропетровськ (1787 р.), Миколаїв (1789 р.), Одеса (1794 р.) та інші. Виник рід промислових підприємств. Російський уряд, прагнучи використати природні багатства Півдня, посилав сюди вчених та інженерів для розвідування покладів кам’яного вугілля, залізної руди, кольорових металів.

Таким чином, ліквідація турецько-татарського панування на Чорноморському побережжі мала велике значення для дальшого економічного розвитку України. Через морські порти в останні роки XVIII ст. значно розширилась торгівля із Західною Європою і країнами Сходу. Вихід до Чорного моря мав для України важливе зовнішньополітичне значення. Український народ звільнився від важливих турецько-татарських набігів.

Дата добавления: 2015-05-23