Категорія практики та методологічне значення

Категорії (грец. висловлювання, ознака) — поняття, що відображають в узагальненій формі предмети і явища дійсності, їх властивості, істотні взаємозв'язки і взаємовідношення.

Категорії філософії — результат тривалого розвитку складного процесу пізнання. В античності категоріями вважались так звані першоелементи світу: земля, вода, повітря, вогонь і т. ін. Платон запропонував п'ять категорій (сутність, рух, спокій, тотожність, відмінність), Арістотель у трактаті "Категорії" сформулював їх уже десять: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, становище, стан, дія, страждання. У Новий час для кожної філософської системи був характерним свій набір категорій. І. Кант розробив таблицю категорій за принципом тріади, у якій кожна третя категорія е результатом взаємодії (синтезу) перших двох: кількість (єдність, множина, цільність); якість (реальність, заперечення, обмеження); відношення (субстанція, причина, взаємодія); модальність (можливість, дійсність, необхідність). Г. Гегель розробив класичну діалектичну систему категорій філософії, у якій категорії є ступенями саморозвитку абсолютного духу, взаємозв'язані й перебувають у постійному русі та змінах.

Практика й пізнання, теорія і практика завжди єдині. Це — сторони пізнання, які між собою взаємодіють, взаємовплива-ють і є діалектично пов'язаними протилежностями, що перебувають як у стані відповідності та гармонії, так і дисгармонії, конфлікту, конфронтації тощо.

Практика й пізнання органічно пов'язані одне з одним: перша має пізнавальну сторону, а пізнання — практичну. Вони єдині, але кожна має свою особливу, специфічну природу і сво-єрідність функцій. Стосовно пізнання практика реалізує базисну, детермінаційну, критеріальну та функції рушія пізнання й прогресу тощо. У свою чергу, пізнання реалізує певні функції стосовно практики: інформаційну, регулятивну, коригуючу та ін.
Категорія "практика" і сама практика в суспільній діяльності, зокрема в пізнанні, мають фундаментальний характер. За її допомогою можна виявити: • місце людини в системі, структурі буття; • взаємозв'язок із живою й неживою природою та соціальною дійсністю; • включеність у систему культури (матеріальної, духовної); • сутність духовного, феномену свідомості.
Категорія практики задає вихідні орієнтири для формування цілісних уявлень про людину в усій багатоманітності взаємозв'язків із навколишнім світом.

Гносеологічні функції практики проявляються і в тому, що вона становить основу й кінцеву мету пізнання, визначає (безпосередньо чи в остаточному підсумку) зміст і форму пізнавального процесу, є критерієм істини.

На основі практики, процесів опредметнення й розпредмет-нення виникає, змінюється й розширюється об'єкт пізнання. На тій же основі констатується, розвивається його суб'єкт. У процесі практики зароджуються пізнавальні проблеми. Так, якщо протягом декількох останніх століть (XVII-XX ст.) предметом наукового пізнання ставали послідовно механічні, термо-динамічні, електричні та ядерні явища й процеси, то це визначалося практикою виробництва, потребами розвитку продуктивних сил. Наприклад, теорія Дарвіна була викликана до життя завданнями, поставленими розвитком інтенсивного сільського господарства, зокрема тваринництва. Навіть така абстрактна наука, як математика, бере свої витоки з практичної діяльності. Це ж стосується й інших наук.

Практика не лише ставить перед теорією завдання, а й озброює її засобами дослідження (приладами, апаратурою, експериментальними установками). Іноді ці установки за розмірами, складністю, вартістю можна порівняти з індустріальними об'єктами. Інакше кажучи, сучасне виробництво перетворюється на експериментальну базу науки. Відповідно наука перетворюється в безпосередню продуктивну силу людства.

Дата добавления: 2015-05-23