Свідомість та кібернетика. Проблема штучного інтелекту

Явища, які відображаються в таких фундаментальних поняттяхкібернетики, як інформація й керування, мають місце в органічнійприроді і суспільному житті. Таким чином, кібернетику можна визначитияк науку про управління і зв'язку з живою природою в суспільстві й техніці.

Положення про нерозривний зв'язок інформації та відображення стало одним знайважливіших у вивченні інформації та інформаційних процесів і визнаєтьсяабсолютною більшістю вітчизняних філософів.

Інформація в живій природі на відміну від неживої відіграє активну роль,оскільки бере участь в управлінні всіма життєвими процесами.

Свідомість є не стільки продуктом розвитку природи, скількипродуктом суспільного життя людини, суспільної праці попередніхпоколінь людей. Воно є істотною частиною діяльності людини,за допомогою якої створюється людська природа і не може бути прийнятапоза цією природи.

Поява кібернетичних пристроїв призводить до виникнення не нової формивідбиття, а нової ланки, опосередковує відображення природи людиною.

У поняття «штучний інтелект» вкладається різний зміст - відвизнання інтелекту в ЕОМ, що вирішують логічні або навіть будь-якіобчислювальні задачі, до віднесення до інтелектуальних лише тих систем,які вирішують весь комплекс завдань, здійснюваних людиною, або ще більшешироку їх сукупність.

Специфіка людського мислення (на відміну від розумової діяльностітварин) полягає в тому, що людина виробляє і накопичує знання,зберігаючи їх у своїй пам'яті.

до систем штучного інтелекту належать ті, які, використовуючизакладені в них правила переробки інформації, виробляють нові схемидоцільних дій на основі аналізу моделей середовища, що зберігаються в їхпам'яті. Здатність до розбудови самих цих моделей у відповідності із зновнадходить інформацією є свідченням більш високого рівняштучного інтелекту.

Характеризуючи особливості систем штучного інтелекту, Л. Т.
Кузин вказує на: 1) наявність у них власної внутрішньої моделі зовнішньогосвіту; ця модель забезпечує індивідуальність, відноснусамостійність системи в оцінці ситуації, можливість семантичної іпрагматичної інтерпретації запитів до системи; 2) здатність поповненнянаявних знань; 3) здатність до дедуктивному висновку, тобто до генераціїінформації, яка в явному вигляді не міститься в системі; це якістьдозволяє системі конструювати інформаційну структуру з новоюсемантикою і практичною спрямованістю; 4) уміння оперувати вситуаціях, пов'язаних з різними аспектами нечіткості, включаючи «розуміння»природної мови; 5) здатність до діалогового взаємодії злюдиною; 6) здатність до адаптації.

Теорія штучного інтелекту при вирішенні багатьох завданьстикається з гносеологічними проблемами.

Одна з таких проблем полягає у з'ясуванні питання, чи доказоватеоретично (математично) можливість або неможливість штучногоінтелекту. Щодо цього існують дві точки зору. Одні вважаютьматематично доведеним, що ЕОМ в принципі може виконати будь-яку функцію,здійснювану природним інтелектом. Інші вважають в такій же мірідоведеним математично, що є проблеми, які вирішуються людськимінтелектом, які принципово недоступні ЕОМ. Ці поглядивисловлюються як кібернетика, так і філософами.

76. Поняття суспільної свідомості та її структура.

Свідомість - це вища, властива лише людині форма відображення об'єктивної дійсності, спосіб її відносин до світу і до самого себе, що являє собою єдність психічних процесів, що активно беруть участь в осмисленні людиною об'єктивного світу і свого власного буття і визначається не безпосередньо її тілесною організацією (як у тварин), а здобуваються тільки через спілкування з іншими людьми навичками предметних дій.

Суспільна свідомість виникла одночасно й у єдності з виникненням суспільного буття У силу того, що суспільство є об'єктивно-суб'єктивна реальність, суспільне буття і суспільна свідомість як би “навантаже-ні” один одним: без енергії свідомості суспільне буття статичне і навіть мертво.

Суспільна свідомість являє собою сукупність ідей, теорій, поглядів, представлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин. Суспільна свідомість формується і розвивається разом з виникненням суспільного буття, тому що свідомість можлива тільки як продукт соціальних відносин. Але і суспільство може бути названо суспільством лише тоді, коли склалися його основні елементи, у тому числі і суспільна свідомість.

За гносеологічним критерієм у суспільній свідомості виділяють буденний і теоретичний рівні. В буденній свідомості відображається буття людей, соціальних груп, уся сукупність суспільних відносин і процесів в їх переломленні через повсякденний досвід. Сюди відносять емпіричні знання та індивідуальний досвід людей, набутий протягом життя, а також коло уявлень, прагнень, переживань, сподівань, надій, переконань тощо, у яких відображаються умови життя, побуту та трудової діяльності людей. Тут ще немає проникнення в глибоку сутність наукового розуміння закономірностей соціальних процесів.

На теоретичному рівні здійснюється пізнання сутності, закономірностей, тенденцій розвитку соціальних явищ, створюються узагальнені понятійні моделі, концепції. Це рівень діяльності спеціалістів -учених, дослідників. Сюди слід віднести наукові знання, які відображають буття природу, суспільне життя, діяльність, а також суспільну ідеологію,.

77. Еволюція розуміння свободи в історії філософії.

«Спір про свободу» філософія взагалі та філософія права зокрема успадкували з часів античності. Саме у містах-державах Давньої Греції вперше з’явились терміни «політична свобода», «рівність людей», «громадянські права». Демокріт констатував, що вільність однієї людини пов’язана із відсутністю обмежень у всьому суспільстві

Платон і Арістотель сприяли народженню ідеї свободи, зробивши перші кроки в її розумінні як морального діяння, у визначенні сутності свідомого вибору (рішення). Платон створив основу філософії свободи, розуміючи її як стан, при якому пристрасті людини підпорядковані розуму, який втілюється у політичних інститутах. «Свобода – влада над життям; незалежність у всьому; можливість жити по-своєму; щедрість у використанні майна і володінні ним» – зазначав Платон.

Арістотель вважав, що свобода означає, з одного боку, поперемінно з іншими брати участь у владі, з другого – можливість жити за власним розсудом. За його сло­вами, «однією з характерних ознак демократичного устрою... є свобода. Друга засада демократії полягає у наданні можливості жити кожному за його бажанням

Вперше проблема стала центральною для Епікура, який увів категорію випадковості для обґрунтування людської свободи. Визнаючи і необхідність, і випадковість, Епікур у загальних законах природи вбачав підставу свободи й щастя: ідучи за природою, людина стає вільною. Навпаки, стоїки (Сенека, Марк Аврелій), як послідовні детерміністи, вважали, що в природі немає нічого, крім необхідності. Отже, людина не вільна ні в чому, крім своговідношення до законів і сил, які її визначають.

Таким чином, античні мислителі вважали, що соціальна цінність індивіда визначається тим, що він народжується вільним громадянином, і тому головними є його якості громадянина. Бути вільним означало користуватися привілеями громадянства, тобто брати участь у зборах, служити загальному благу. При цьому свобода громадянина означала його відповідальність, адже громадянин не лише може, але й зобов’язаний здійснювати свої права.

В Середньовіччя уявлення про свободу продовжували розвиватися з різних позицій у багатоманітних формах і напрямках (наприклад, в творчості релігійних авторів, в роботах середньовічних юристів).

Згідно з вченням Дж. Локка природна свобода людини полягає в тому, щоб не зазнавати обмеження і насилля з боку інших, а існування природного закону визнається гарантією такої свободи.

Спіноза стверджував, що людина – природне створіння. Тому, з одного боку, вона підпорядковується вимогам оточуючого світу, що діють з необхідністю, а з іншого, наділена природним правом, відповідно до якого вона вільна у своїх вчинках і не може робити тільки те, чого ніхто не бажає. Виникає ніби дві свободи: приватної особи і держави. Проте, по-перше, вони обидві засновані на пізнанні необхідності. По-друге, обидва суб’єкта відносин мають загальну мету – свободу. Громадянин ставить собі за мету зберегти свої природні права, а держава – захистити безпеку індивідів.

І. Кант поділяв людську свободу на позитивну і негативну. Першу – свободу добра – Кант вважав емпіричною цінністю, так як вона спирається на моральний категоричний імператив. Негативна (свобода сваволі) аморальна, небезпечна для людини і суспільства, а тому заради позитивної обмежується юридичними законами. Заслуговує на увагу концепція свободи А. Шопенгауера – представника філософсько-правового ірраціоналізму. Він виділяв три основних підвиди свободи: фізичний – як відсутність матеріальних перешкод для здійснення вчинків у відповідності з волею людини; інтелектуальний – як реакція волі людини на усвідомлені розумом мотиви, які спонукають до дії; моральний – заснований на хотінні, «співмірний з волею

Особливої гостроти проблема свободи набула в екзистенціалізмі – філософії існування, яка по-новому і досить своєрідно її вирішила. Серен К’єркегор у своїх творах пов’язував людське життя зі свободою як процесом вибору.

Ж. П. Сартр і А. Камю розглядали свободу в контексті соціальної дійсності, яку різко критикували і вважали абсурдною. Людина, на думку Сартра, вільна, її дії нічим не детермінуються. Свобода – це спосіб буття свідомості індивіда, а відтак – універсальна онтологічна властивість людського буття, його субстанція.

Дата добавления: 2015-05-23