Монголо-татарська навала

1206 р. хан Темучин, якого стали називати Чингісханом (великий хан) завершив об'єднання монголів у могутню державу й відразу розпочав завойовницькі війни.
Дізнавшись про наближення армії монголо-татар, половці звернулися до руських князів, колишніх своїх ворогів, по допомогу. У лютому—березні 1223 р. у Києві відбувся з'їзд князів, на якому було вирішено підтримати половців у боротьбі проти монголо-татар. 31 травня 1223 р. об'єднані половецькі й руські війська билися з монголо-татарами біля річки Калка (Приазов'я). Та серед князів не було єдності в керівництві боєм, тому русичі зазнали поразки. Переслідуючи руські дружини, монголи дійшли до Дніпра, але далі наступати не наважилися.
Наприкінці 1237 р. розпочався наступ монголо-татарських військ під проводом хана Батия (онука Чингісхана) на Русь. Протягом 1237—1238 pp. були остаточно розгромлені половці, завойовані й спустошені Північно-Східні землі Русі. Навесні 1239 р. монголо-татари захопили Переяслав і Чернігів, зруйнували й спалили ці міста.
Восени 1240 р. монголи взяли в облогу Київ. Штурм укріплень міста тривав понад десять тижнів. 7 грудня 1240 р. монголо-татари повністю захопили місто.
Після взяття Києва монголо-татари вирушили на Галицько-Волинські землі. Там були взяті й поруйновані міста Кам'янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк, Володимир. Під Галич завойовники підійшли об'єднаними силами й після триденної облоги взяли його штурмом.
У 1241 р. монголо-татари вийшли на західні рубежі Русі й вдерлися на територію Польщі та Угорщини. Але виснажені тривалими війнами монголо-татарські війська 1242 р. припинили завоювання і повернули на схід. У пониззі Волги монгольські правителі заснували державу Золоту Орду зі столицею у місті Сарай. Руські землі не входили до складу цієї держави, а перебували у васальній залежності від неї, тобто руські князі визнавали себе васалами монгольського хана, були зобов'язані сплачувати йому данину. Хан видавав князям ярлики (грамоти з дозволом на княжіння). Збиранням данини займалися ханські намісники баскаки. За несплату данини людей забирали в рабство. Будь-який опір жорстоко придушувався. Замість об'єднаної боротьби проти іга конкуруючі за владу руські князі часто підкупали ханів, щоб отримати ярлик, і навіть наймали монголо-татарські війська для боротьби між собою.
Монголо-татарська навала призвела до остаточного припинення існування Київської Русі як єдиної держави. На межі ХІІ-ХІІІ ст. монгольські союзи племен, що кочували в степах на північ від Китаю, об'єднались під владою талановитого вождя Темучина (у 1206 р. він прибрав собі титул Чингізхана, тобто Великого хана).
У 1222 р. монголо-татарські війська, подолавши Кавказ, рушили в половецькі степи. У битві, яка відбулася на Дону, половці зазнали ніщивної поразки і відступили до Дніпра, сподіваючись на допомогу руських князів. Половецький хан Кобяк звернувся за допомогою до руських князів. Ті, що відгукнулися на заклик, разом з половцями зустріли монгольське військо на р. Капці (1223 p.). Русько-половецьке військо, хоча й мало чисельну перевагу, діяло неузгоджено в силу ворожнечі між князями і було по черзі розгромлене. У битві загинули шість руських князів, а з простих воїнів, за твердженням літописців, повернувся лише кожен десятий. Проте монголи також зазнали тяжких втрат і, не наважуючись продовжити похід, повернули назад. При переправі через Волгу були розгромлені волзькими болгарами.
Майже півтора десятиліття на Русі не чули про монголів. Проте у 1237 р. вони знову на чолі з онуком Чингізхана Батиєм опинились на кордонах Русі. Монгольське військо нараховувало близько 140 тис. воїнів. Спочатку вони вогнем і мечем пройшлись по землях Північно-Східної Русі, зруйнувавши міста Рязань, Суздаль, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Улич, Ярославль, Твер, Кострому та інші міста. Дійшовши до озера Селігер монголи повернули на південь. На цьому шляху вони потрапили на сильний опір невеликої фортеці Козельськ, яка впродовж семи тижнів чинила опір монголам. Батий назвав Козельськ, під стінами якого загинуло близько 4 тис. воїнів, "злим містом". У 1238 р. виснажені монгольські війська відійшли у половецькі степи, щоб відновити сили для нових походів.
Навесні 1239 р. військо Батия рушило у землі Південної і Південно-Західної Русі. Ним було захоплено Переяслав, Чернігів, а в грудні 1240 р. — Київ. Кияни під керівництвом воєводи Дмитра мужньо чинили опір шість тижнів, але їх опір було зламано. Останні захисники міста загинули під уламками Десятинної церкви. Наступного 1241 р. монголо-татари розорили галицько-волинські землі і рушили далі. Монгольські загони спустошили Польщу, Угорщину, Трансільванію, Словаччину, Чехію. Народи цих країн, як і русичі, чинили запеклий опір завойовникам. 1242 р. Батий припинив похід на Захід і повернув свої війська у пониззя Волги (тут монголи заснували свою державу Золоту Орду). Приводом до цього стала смерть головного монгольського хана Угедея, проте причини були набагато серйознішими: Батий не мав сил, достатніх для того, щоб тримати у покорі усі завойовані народи Східної та Центральної Європи.
Русь і народи Центральної Європи своїм героїчним опором врятували Західну Європу від монгольської навали.
Безпосередні наслідки монгольського завоювання для руських князівств:
— руйнація і занепад ролі міст;
— занепад ремесла і торгівлі;
— значні демографічні втрати;
— знищення значної кількості представників руської еліти. Наслідки навали були катастрофічними для руських князівств.
З 74 міст колишньої Київської Русі було розорено 49. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного нового міста. Занепав ряд ремісничих спеціальностей, було втрачено секрети виробництва ювелірних виробів (емаль, зернь, чернь). Деякі райони знелюдніли, скоротились посівні площі, занепала торгівля. Особливості золотоординського панування на руських землях:
— руські землі не було безпосередньо включено до складу Золотої Орди (за деяким виключенням);
— на території Русі не існувало постійно діючого адміністративного апарату завойовників;
— толерантне ставлення монголів до християнства і православного духовенства.
Незважаючи на такі наслідки, навала не зупинила розвитку розорених земель. Поступово населення відродило міста і господарство. Після розгрому монголо-татарських військ на Синіх Водах у 1362 (1363) р. українські землі були звільнені від їх панування.

Залежність руських земель від завойовників виявлялася насамперед у трьох сферах: економічній, політичній, військовій. Економічна залежність зводилася до обкладання місцевого населення даниною, від якої звільнялася лише церква. У політичній сфері залежність полягала в затвердженні Ордою князів па престолах та видачі ярликів на управління землями, незважаючи ні на права князів на той чи інший престол, ні на бажання народу. Військова залежність передбачала обов'язок руських князів делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах.

20. Поділи Польщі кінця 18ст. і доля укр.земель

Три поділи. Польщі і доля Україна. Великі полі­тичні зміни і соціальні перетворення відбулися в Ук­раїні в кінці XVIII — на початку XIX ст. Причиною їх була нова міжнародна обстановка, що склалася в Цент­ральній і Східній Європі. З політичної карти світу щезли зразу дві країни — Річ Посполита і Кримське ханство. Це були держави, які постійно впливали на події в Україні. Тепер їх не стало. На міжнародну політичну арену вступили нові, молоді й сильні дер­жави — Австрія, Прусія і Росія. Після першого поді­лу Речі Посполитої в 1772 р. до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і По­ділля. В результаті перемоги в черговій війні з Туреч­чиною в 1774 р. Росія приєднала до себе Крим і пів­нічно-чорноморські степи.

До Австрії в 1775 р. була приєднана Буковина, яка ще недавно була частиною Туреччини. Після другого поділу Польщі в 1793 р. до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля). Після третього поділу в 1795 р. до Росії була приєднана Берестейщина. Якщо раніше Україна була поділена між чотирма державами, то тепер тільки між двома. І таким становище зали­шалося до початку Першої світової війни, до 1914 р. Уся сума досвіду — політичного, економічного, куль­турного, який був придбаний поколіннями українців під Австрією, або під Росією, диктувала відповідні пріо­ритети цілим поколінням впродовж більше ніж двох століть. Географічне поняття Сходу і Заходу України через це перетворилось в політичний фактор. Відчуття приналежності українця до складу населення того чи іншого регіону є досить сильним і сьогодні.

Да­ються також взнаки історичні та етнокультурні роз­біжності.

Усі землі України, які придбала Росія в результаті трьох поділів Польщі, увійшли в загальну адміністра­тивно-територіальну систему імперії. Ще в 1796 р. Правобережну Україну (Південно-Західний край) по­ділили на три губернії — Київську, Подільську і Во­линську, що об'єднувалися в Київському генерал-гу­бернаторстві. Тоді ж утворили Слобідсько-Українську губернію, яка в 1835 р. дістала назву Харківської. В 1802 р. Малоросійську губернію поділили на Пол­тавську і Чернігівську губернії, що входили до Мало­російського генерал-губернаторства.

На Півдні України в 1812 р. царський уряд утво­рив Миколаївську (згодом перейменовану в Херсонсь­ку), Катеринославську іТаврійську губернії. Ці гу­бернії, разом з утвореним після приєднання до Росії Бесарабським округом, становили Ноиоросійсько-Бе-сарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі. Такий поділ України створював царизмові сприятливі умови для здійснення шовіністичної політики, а та­кож русифікації українського населення і затриму­вав прогресивний процес формування української бур­жуазної нації.

Колонізація Росією півдня України в кінці XVIII cm. Заселення та розвиток Південної України стали можливими тільки після звільнення її від ту­рецько-татарського володіння. Заселення відбувалось за декількома напрямками. Одною з найважливіших була народна колонізація. Тобто Північне Причорно­мор'я заселялось, перш за все, завдяки самовільному переселенському рухові з Лівобережної і Правобереж­ної України. Вирішальну роль у заселенні регіону відіграли українці. Цьому сприяло надане їм право переходу на нові землі, географічна близкість і звичні умови життя на новому місці. До середини 30-х років XIX ст. переселенський рух мав землеробський ха­рактер, проте швидкий ріст міст і вичерпання вільних резервів казенних земель збільшили роль неземле-робського міграційного руху в міста.

Ще одним видом колонізації була іноземна. Царсь­кий уряд з метою швидкого освоєння Півдня України запросив іноземних переселенців.

Так, у степах Ук­раїни були створені цілі колонії німців, сербів, греків, болгар. Селились тут вірмени і грузини, а також ста­рообрядці з Росії, які втекли звідтіля від пересліду­вань влади. Останніх в ті часи називали розкольни­ками, тому що вони розкололи єдинуправославну церкву.

На кінець XVIII — початок XIX ст, старообрядсько-липованське населення обох берегів дунайської дельти досягло 15 тис. осіб. Друга частина їх переселилась у Туреччину і роз­ташувалась в двох селищах за 40 кілометрів від Мар­мурового моря. "Лише в 1962 р. вони переселились в селище Кумська Долина Ставропольського краю, де мешкають і понині.

Сербська колонізація. У середині XVIII ст. ро­сійський уряд, щоб покласти край татарським та за­порізьким нападам, вирішив створити міцний бар'єр з військових поселень. У пригоді стали серби, які дав­но просились переселитись з Австрії до Росії.

У 1753 р, нова група переселенців прибула на пра­вобережжя Сіверського Дінця і оселилась між його верхів'ям та річками Лозовою, Луганню і Бахмутом. Тут між Запоріжжям і землями донських козаків була створена «Слов'яносербія», яка теж мала військову структуру.

Варто зазначити, що надії царської влади на іно­земних колоністів себе не виправдали. Сербські пол­ки так ніколи і не були повністю укомплектовані. Хоч чужинці і користувалися правом безмитної тор­гівлі і були звільнені від усяких податків, вони так і не стали економічно корисними своїй новій батьківщині. Справді, будувати міста сербам на допомогу направля­ли козаків з Гетьманщини, захищали їх російські військові частини. До того ж сербів часто селили в ко­зацьких селах і таборах, віднімаючивласність у міс­цевого українського населення. Як справедливо стверд­жує Н. Полонська-Василенко, загальний наслідок понад10-літнього урядового експерименту був сумний: чужі колонії не дали ні надійної військової охорони, ні доб­рого сільського господарства.

Третім напрямком колонізації була урядова або панська колонізація Півдня України. Стратегічні міркування і необхідність господарського освоєння багатого агрокліматичними ресурсами і вигідно роз­ташованого в економіко-географічному відношенні краю сприяли його швидкій колонізації.

Царський уряд став роздавать величезні земельні наділи на пільго­вих умовах перш за все російській і українській дво­рянській знаті. Так, генерал-прокурор князь Вязем­ський і князь Прозоровский отримали по 100 тис. десятин землі кожний. Князь Потьомкін отримав у власність 40 тисяч десятин землі. І все ж таки головну масу поміщиків тут складали російські вій­ськові чини і цивільні урядовці середніх і нижчих рангів — 68,2%. Українська козацька старшина та урядовці складали всього 10,5% землевласників. Правда, довго ще ці землі стояли пусткою, тому що їх не було кому обробляти. Навіть через 10-15 років господарювання часто не було ще й половини потріб­них робочих рук. Дістати землю в Південній Україні було легко, але заселити її — дуже важко. Знайти 25 чи більше селян, щоб закріпити за собою надані землі, було справою нелегкою. Тому власники земель вжи­вали законних і незаконних заходів для заселення своїх маєтків. Правда, величезне значення мав наказ 1776 р. генерал-губернатора Новоросійського краю князя Г. Потьомкіна: «Втікачів не повертати».

Адміністративно-територіальне формування Новоросійського краю і його заселення в II поло­вині XVIII cm. Перипетії цієї проблеми докладно ви­світлені в роботі Г. О. Заславського «Большой юг Укра­ины: территория и население».— Одесса, 1996. Після вступу на престол в Росії імператриці Катерини II імміграційна політика стала спрямовуватись не на створення воєнних поселень, а на господарське освоєн­ня територій. Був обнародуваний указ від 4 грудня 1762 p., який закликав іноземців переселятись до Ро­сійської імперії. Указом від 22 липня 1763 р. пересе­ленцям надавались пільги і запроваджувалось Опікун­ство іноземних переселенців. 19 березня 1764 р. був виданий указ про колоністів.

Одночасно (укази від 22 березня, 11 червня, 22 лип­ня 1764 р.) вже існуючі колонії були ліквідовані, а за­мість них була утворена Новоросійська губернія, яка включала в себе:

1. Єлизаветградську провінцію, яка об'єднувала Но-восербію і Новослобідеький козачий полк.

2. Єкатерининську провінцію, яка об'єднувала Сло-в'яносербію і Українську лінію.

3. Бахмутський повіт.

Основна причина реформи полягала в загальній політиці Катерини II. Вона прагнула позбавити будь-якої самобутності і незалежності всі частини Украї­ни, які одна за одною включались урядом Росії до складу імперії.

Чергова російсько-турецька війна 1768-1774 рр - ви­магала вирішення не тільки проблеми виходу Росії до Чорного моря за рахунок Кримського ханства і Ту­реччини, а й подальшого заселення цього краю пра­цездатним населенням. Тому паралельно з депорта­цією ногайців за Дон уряд продовжував переселенські заходи. У 1773 р. з району бойових дій в Болгарії на територію Новоросійської губернії прибула група з декількох сот сімей і була розміщена в Вільшанці на р. Синюха.

Кримське ханство, після трьохсотлітньої залежності від Туреччини, юридично оголошувалось самостійним, а фактично включалось в сферу впливу Російської імперії. Землі Запоріжжя опинились між Новоросійсь­кою губернією і тільки-но приєднаними територіями. Таке становище не вписувалось у геополітичні плани уряду Росії. 5 червня 1775 р. «Нова Січе була ліквідо­вана, січові гроші (120 тис. крб.) і табуни були відправ­лені на потреби переселенців у Новоросію, а артиле­рію вивезла російська армія.

У результаті адміністративної реформи 7 листопа­да 1775 р. територія «Нової Січі» разом з приєднани­ми землями і Новоросійською губернією, так би мови­ти, старого зразка ввійшли до складу новоствореного Новоросійського генерал-губернаторства. Воно включа­ло в себе дві губернії: Новоросійську і Азовську. Ге­нерал-губернатором став граф Г. Потьомкін, якого зго­дом змінив граф П. Зубов.

Як уже згадувалось, у 1783 р. Новоросійське гене­рал-губернаторство було перетворено в Єкатерино-славське намісництво. Г. Потьомкін став генерал-гу­бернатором Єкатеринославським і Таврійським.

У 1793 р. за другим поділом Речі Посполитої, се­ред іншого, Росія отримала Поділля. А в 1795 р. південь Поділля і Очаківська область увійшли до складу ново-створеної Вознесенської губернії. Тимчасовим цент­ром її став Новомиргород. Адміністративно губернія входила в управління Єкатеринославського, Таврійсь­кого і Вознесенського генерал-губернатора.

Упродовж 90-х років XVIII ст. на правобе­режжі Дніпра в районі Хортиці виникло 10 менноніт-ських сіл загальною чисельністю понад 900 мешканців і одне село німців-лютеранів.

У 1787 р. було засновано Єкатеринослав (до 1797 р. — Новоросійськ). Це місто стало центром намісництва. У ньому незабаром постали ряди крам­ниць, будинки адміністрації, передбачалося заснува­ти університет та музичну академію.

21.Реформи 60-70 років 19 століття в Україні та їх наслідки.

1. Земська реформа.2.Судова реформа.3.Реформа освіти.4. Міська реформа. 5.Фінансова реформа. 6.Військова реформа.
Нові капіталістичні відносини, що зародилися в кінці XVIII —першій половині XIX ст., наполегливо вимагали ліквідації кріпосного права, яке стало гальмом подальшого економічного розвитку.
Ще більше поглибила ці протиріччя Кримська війна (1853-1856 pp.), яку Росія програла.
З січня 1857 р. було створено Таємний комітет, пізніше перейменований на Головний комітет у селянській справі. Селянське питання мали вирішувати дворяни.
19 лютого 1861 р. цар Олександр II видав маніфест про скасування кріпосного права та "Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності". За цими документами селяни ставали особисто вільними, але за поміщиками залишалося право власності на землю.
У ході аграрної реформи територія України ділилась на регіони за специфікою проведення:
1) общинне землеволодіння (губернії Новоросійського краю);
2) подвірне землекористування (Лівобережна Україна).
Реформою було збережене велике поміщицьке землеволодіння.
Селяни отримали економічні права (купувати нерухомість, займатись торгівлею і промислами, заводити фабрики).
Однак селянство залишалось нижчим станом у державі з обмеженим правом пересування.
Внаслідок земельної реформи селяни на півдні і сході втратили 30% своїх наділів. На Правобережжі уряд збільшив селянські наділи на 20% з метою привернути селян на свою сторону і послабити польську шляхту.Протягом 49 років селяни повинні були виплатити викупні платежі. На Правобережжі викупну плату зменшили на 20%. Впроваджувалась система селянського управління: сільські громади об'єднувались у волості, встановлювалась кругова порука за сплату податків.
Наслідки реформи:
1) відбулися корінні зміни у розподілі земельної власності;
2) товарно-грошові відносини ставали домінуючими у господарствах поміщиків та заможних селян;
3) чіткішою стає спеціалізація окремих районів України;
4) застосовують різні методи використання землі (оренду, ведення власного господарства);
5) підвищилась урожайність с/г культур внаслідок використання машин, вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів.
У 1864 р. була проведена земська реформа. Створювалась система місцевого самоврядування. На Лівобережній Україні створено 6 губернських і 60 повітових земських управ. На Правобережній Україні земське самоврядування було запроваджене у 1911 р. Органи самоврядування у земських управах — губернські земські збори. Виконавчі органи — губернські та повітові земські управи. Вибори відбувалися за майновим цензом на три роки. Земства займалися організацією медичної допомоги, розвитком освіти, пошти, збирали статистичні дані, упорядковували дороги.
У 1864 р. була здійснена судова реформа. На відміну від станового і закритого суду ввели позастановий відкритий, незалежний суд. Вводились присяжні судді. Суд відбувався за участю двох сторін: захисту та обвинувачення. На Україні було створено три судові палати: Київську, Харківську та Одеську. Вироки, винесені без участі присяжних, могли бути оскаржені в судових палатах. Був створений інститут мирових суддів, які розв'язували дрібні справи. Касаційні функції виконував сенат.
У 1864 р. почали реформу освіти. За "Положенням про початкові народні училища" запровадили єдину систему початкової освіти. У галузі середньої освіти створювали класичні чоловічі та жіночі гімназії. Плата за навчання була дуже високою. Право вступати до університету мали випускники лише класичних гімназій. Випускники жіночої гімназії прав на вступ не мали.
У 1865 р. здійснена реформа цензури. Були створені спеціальні органи цензури.
У 1870 р. проведена міська реформа. В усіх містах України створювали міські думи. Вибори проводили на основі майнового цензу. Виконавчий орган думи - міська управа, на чолі якої стояв голова. Міські управи відали господарством міста.
Відбулася і військова реформа (1864-1883 pp.). В Україні утворено три військові округи: Київський, Одеський, Харківський. Реформа значно зміцнила армію. Почав діяти новий військовий статут. Вводилась загальна військова повинність (строк служби 6 років, на флоті - 7). Духовенство звільнялось від служби. Відкрито військові училища і гімназії, юнкерські училища. Відбулось переозброєння армії.
Фінансова реформа (1860-1864 pp.). Створено державний банк, введено єдиний державний ревізійний центр, акцизне обкладання спиртних напоїв, збільшено податки на товари масового споживання, створено єдині державні каси, що зосереджували в своїх руках усі прибутки і витрати держави.
Наслідки:
Реформи 60-70-х років були обмеженими, непослідовними і половинчастими, але вони створили умови для економічного та політичного розвитку країни в нових умовах. Розвивалась промисловість, торгівля, зростали міста і міське населення, сільське населення залучалося у промисловість. Був відкритий шлях до становлення індустріального суспільства.

Дата добавления: 2015-05-23