ФЕРРЕРО 3 страница

Приміщення виглядало непривітно. Нагадувало судову залу.

Чоловік чекав, щораз більше хвилюючись.

Ангел незабаром повернувся з аркушем у руках. На ньому було написано: «Рахунок». Чоловік узяв аркуш і почав читати:

«За світло сонця і шелест листя, за сніг і вітер, за політ птахів і траву, за повітря, яким ти дихав, і за милування зірками, за вечори і за ночі...»

Перелік був дуже довгий.

Чоловік продовжував читати: «...За дитячий сміх, дівочі очі, за свіжу воду, за руки й ноги, за червінь помідорів, за пестощі, за пісок на пляжі, за перші слова твоєї дитини, за підвечірок на березі гірського озера, за поцілунок онука, за морські хвилі...»

Читаючи далі, чоловік щораз більше непокоївся.

Якою буде сума рахунку? Як зможе заплатити за все те, що отримав?

Коли читав із завмиранням серця, саме надійшов Бог.

Поплескав його по плечу.

«Усе це я дарую, - мовив, усміхаючись, - аж до кінця світу. Маю від цього велике задоволення!»

Бог знає лише одне формулювання: «Безплатно».

7лютого

КОНКУРС

Одного дня, коли світ був ще цілком новим, мешканці однієї місцевости влаштували музичний конкурс, учасниками якого стали майже всі присутні - від Синиці до Носорога.

Під орудою Сови було вирішено, що голосування під час конкурсу буде таємним і загальним. Отож голосуватимуть усі учасники, самі створять суддівську комісію, тобто журі.

І так було. Всі тварини, а також людина виходили поодинці на сцену й співали. Одні заслужили бурхливі оплески, іншим аплодували мляво. Відтак заповнювали картки і вкидали їх у велику урну під наглядом Сови.

Коли настав час підбити підсумки, Сова вийшла на імпровізовану сцену та у присутності двох старих мавп відкрила урну, аби підрахувати голоси.

Одна Мавпа вийняла першу картку, а Сова оголосила: «Перший голос віддано за нашого приятеля Осла!»

Настала тиша, а потім почулися несміливі оплески.

«Другий голос віддано за Осла!»

Загальне приголомшення.

«Третій голос: Осел!»

Усі здивовано переглядалися. Почали обмінюватись осудливими поглядами, і врешті, бачачи, що постійно повторюються голоси на користь Осла, відчули себе винними за таке голосування. Всі знали, що не було співу, гіршого за жахливе ричання Осла. Однак усі визнали його найкращим співаком.

Підрахувавши голоси, незалежна комісія оприлюднила результат: скрипуче і до того ж фальшиве ричання Осла посіло перше місце. Тож офіційно оголосили, що Осел має найкращий голос в околиці.

Потім Сова пояснила, чому так сталося. Кожен з учасників, бажаючи особистої перемоги, голосував за учасника, котрий мав найменші шанси, тобто за того, хто не був конкурентом.

Голосування було майже одностайним. Лише два голоси не були віддані за Осла: один належав Ослу, який вважав, що йому нічого втрачати, та щиро проголосував за Жайворонка, а другий належав людині, яка, звісно ж, проголосувала на свою користь.

«Людина розбещена, чоловік безбожний - ходить з неправдивими устами, мружить очі, совгає ногами, подає знаки своїми пальцями. З лихими думами на серці він увесь час зло кує, сіє розбрат Тому на тою нагло надійде погибель, він вмить буде розбитий, без рятунку» (Прип. 6,12-15).

8 лютого

ТРОЄ дггок

Коли його прийняли на посаду редактора авторитетного журналу, він вважав, що спіймав Бога за бороду. Зателефонував до батьків і, звичайно ж, до коханої Мирослави, якій просто сказав: «Отримав роботу! Можемо побратися!»

Стали подружжям, й упродовж кількох років народилося троє діток: Мар’ян, Марта й Віктор.

Шість років тривало щастя, а далі журнал змушений був припинити свою діяльність. Молодий батько влаштувався редактором у тижневик. Однак ця газета теж перестала виходити. Цього разу пошуки праці були вкрай важкими. Щовечора молода матуся і троє діток дивилися на батька, який ставав дедалі заклопотанішим.

Одного разу під час вечері чоловік зізнався з гіркотою: «Усі зусилля даремні! Не можу знайти роботи за фахом! Усюди скорочують штат працівників або звільняють...»

Мирослава підбадьорювала його, нагадувала про його мрії, здібності, обнадіювала...

Наступного дня, коли батько вранці прокинувся, діти вже пішли в школу. Пригнічений, випив горнятко кави і підійшов до стола, за яким зазвичай працював. Глянув у смітник, що стояв поруч. Великі шматки червоної порцеляни привернули його увагу. Це були уламки трьох червоних свинок, до яких діти складали свої заощадження. А на його столі лежала купка монет, переважно копійок, а також декілька гривень і позолочених ґудзиків. Під цим скарбом побачив записку, яку написали діти: «Любий татку, ми всі віримо в тебе: Мар’ян, Марта і Віктор».

Сльози підступили до очей, погані думки стерлися, а відвага та рішучість знову повернулись. Молодий батько стиснув кулаки й присягнув: «Я вас не розчарую!»

Нцні на столі одного з найвідоміших видавців у Європі стоїть картка у срібний рамці. Видавець показує її, гордо кажучи: «Це таємниця моєї сили!» То вже дещо вицвіла картка, на якій дитячою рукою виведено:

«Любий татку, ми всі віримо в тебе!»

«Вірю в тебе» - це набагато більше, ніж казати, що любиш. Це найчистіша сила. Тому Ісус казав: «Якби ви мали віру, як зерно гірчичне, сказали б цій шовковиці: вирвися з корінням і посадися в морі, - і вона б послухала вас» (Лк. 17, 6).

9 лютою

СПОВІДЬ ВОВКА

Одного разу, відчуваючи докори сумління, Вовк зайшов до церковці у горах і сказав священикові:

- Хочу висповідатись!

- Ти впевнений у цьому? - спитав добрий священик.

- Так, запевняю вас, що хочу сповідатись.

- Вклякни біля сповідальниці.

- Не можете уявити, - почав Вовк, - скільки я овечок задушив! Бідні звірята, спали так спокійно, а я... я їх з’їв...

Вовк заплакав.

- Я напав також на пастуха. Це жахливо! Я нікчемний грішник, підлий убивця...

Священик слухав його поблажливо, але помітив, що Вовк був неспокійний, крутився, наче хотів утекти.

Священик стривожено сказав вовкові:

- Принаймні під час сповіді поводься спокійно!

- Не лякайтеся, мій отче, але добре було б, щоби ви трохи поквапилися...

-Чому?

- Бо... чую дзвіночки на шш овечок.

І не введи нас у спокусуІ

10 лютою

ШТАНИ

Один бухгалтер повернувся додому в гарному настрої. В елегантній паперовій торбинці, червоній з жовтим бантом, приніс свою покупку: нові штани.

Побіг у кімнату, щоб одягнути їх і похвалитися перед родиною. Однак виявилося, що штани надто довгі.

- Нічого, - подумав чоловік, - удома є троє жінок, які вміють шити: дружина, дочка й теща. Попрошу котрусь із них, щоб укоротила штани.

Докладно виміряв, наскільки потрібно їх укоротити, та пішов у кухню до дружини.

- Люба, вкороти мені штани на 7 сантиметрів...

Дружина невдоволено подивилася на нього й сказала:

- Не маю часу. До того ж я не служниця!

Чоловік не втрачав надію. У кімнаті перед телевізором сиділа теща.

- Чи ви могли б укоротити мої штани на 7 сантиметрів?

- Не тепер. Хочу подивитися свій улюблений серіял, а потім маю зустріч у клубі «Третій вік».

Бухгалтер знайшов доньку. Вдавала, що вчиться, а сама телефонувала нареченому. Попросив її допомогти.

- Це неможливо! - відповіла. - Через три дні маю іспит!

Нещасний чоловік поклав штани на крісло. Наступного

дня пішов на роботу в старих штанях.

Дружина згодом подумала: «Шкода його, зле я вчинила!» Взяла штани та й укоротила їх.

Через кілька годин, побачивши штани на кріслі, теща подумала: «Вкорочу їх. Добре, що можу допомогти». І вкоротила їх на 10 см.

За деякий час донька, побачивши штани, подумала: «Бідний тато, всі про нього забувають. Вкорочу йому штани. На скільки сантиметрів просив їх вкоротити? На 7 чи 17? Вкорочу на 15 см». Відрізала і старанно обметала.

Коли задоволений чоловік поміряв штани, виявилося, що вони ледь сягають колін.

Неможливо виміряти цінність родинного дому метром, так само, як неможливо визначити межі весняного вітерця чи обчислити аромат троянди. Дім означає любов і турботу тих, хто в ньому мешкає.

11 лютого

РУКА

Одного хлопчика мама послала до магазину дещо купити. Він дуже ретельно виконував своє доручення. Щоб якось винагородити маленького покупця за таку старанність, продавець зняв з полиці велику пачку цукерок, відкрив її і простягнув хлопчикові:

«Візьми собі цукерок, хлопче!»

Той узяв одну.

«Бери цілу жменю!» - розщедрився продавець.

«Так?... Тоді ліпше ви візьміть цілу жменю!»

«Чому?»

«Бо ваша рука більша від моєї».

Коли щось просимо у молитві, не відмірюймо прохань сво'ім маловірством. Пам’ятаймо, що Божа долоня набагато більша від нашої.

ПІДИ ЗАМІСТЬ МЕНЕ

Один чоловік щонеділі говорив своїй жінці: «Піди, жінко, до церкви та помолися за нас обох».

А перед друзями хвалився: «Я не мушу ходити до церкви щонеділі, бо моя жінка робить це за нас обох».

Якось йому наснився сон: стоїть він разом із жінкою перед райською брамою і чекає, щоб їм відчинили і впустили їх усередину.

Нарешті брама повільно відчинилася і чоловік почув голос, звернений до жінки: «Можеш увійти за вас обох!»

Жінка увійшла, брама одразу ж зачинилася.

Чоловікові стало так погано, що він прокинувся... Дружина з дива не могла вийти, коли наступної неділі, збираючись до церкви на Службу Божу, вона побачила, що чоловік уже чекає на неї: «Сьогодні я піду до церкви разом з тобою».

Це я, це я, це я, о Господи,

Маю молитися.

Це я, це я, це я, о Господи,

Маю молитися.

Не мама, не тато, а я, мій Господи,

Маю молитися.

Не мама, не тато, а я, мій Господи,

Маю молитися.

Не диякон, не начальник, а я, о Господи,

Маю молитися.

Не диякон, не начальник, а я, о Господи,

Маю молитися.

Це я, це я, це я, о Господи,

Маю молитися.

Це я, це я, це я, о Господи,

Маю молитися.

Негритянська пісенька

13 лютого

ОСОБЛИВА МАМА

Чи ви коли-небудь запитували себе, як Господь Бог вибирає матерів для дітей із вродженими вадами?

Спробуйте уявити собі картину: ось Бог - вершитель доль. Поряд асистують ангели, записуючи Божі вказівки у свою гігантську книгу.

«Матуськів Марія - син. Святий покровитель - Матей».

«Курочка Варвара - дочка. Свята покровителька - Гликерія».

«Пелешко Іванна - близнята. Святий покровитель... нехай буде Доротей».

Нарешті Бог усміхається і називає ангелові якесь ім’я:

«Цій дам неповносправну дитину».

Ангел поцікавився:

«А чому саме їй, Господи? Вона така щаслива».

«Саме тому, - усміхається Бог. - Чи міг би я довірити хвору дитину жінці, котра не знає, що таке радість? Це було б жахливо».

«Але чи вистачить у неї терпеливости?» - питає ангел.

«А я не хочу, щоб у неї було забагато терпеливости, бо тоді вона потонула б у морі сліз, розпачаючи над собою і своїм болем. А так, оговтавшись і примирившись, вона дасть собі раду».

«Господи, мені здається, що ця жінка навіть не вірить у Тебе».

Бог усміхнувся.

«Це не так важливо. Я можу діяти всупереч її невірству. Все ж це - ідеальна жінка. У ній є достатня доля егоїзму».

Ангел не йняв віри своїм вухам.

«Егоїзму? Відколи егоїзм став чеснотою?»

Бог пояснив:

«Якщо вона не зуміє час од часу розлучатися зі своїм сином, то ніколи не дасть собі ради. Саме такою має бути жінка, яку я обдарую дитиною, далекою від досконалости. Ця жінка ще не усвідомлює, що колись їй будуть заздрити.

Вона ніколи не буде самовпевнена. Ніколи не довірятиме жодному своєму крокові. Але коли її дитина вперше скаже “мамо”, вона усвідомить, яке чудо сталося на її очах. Дивлячись на дерево, на захід сонця чи на незрячу дитину, вона більше, ніж будь-хто інший, буде здатна побачити мою силу.

Я дозволю їй звідати речі так ясно, як сам їх відаю, і до-поможу їй піднятися понад цим. Вона ніколи не буде са-мотньою. Я буду з нею в кожній миті й у кожному дневі її життя - вона ж бо виконуватиме свою працю так пильно, неначе б увесь час була при мені».

«А святий покровитель?» - запитав ангел, приготував-шись писати.

Бог усміхнувся:

«їй вистачить дзеркала».

Ерма Бомбек

14лютш

ТІНЬ

Рано-вранці першого дня нового навчального року ма-ленький школярик з мамою за руку радісно чимчикував до школи.

Сонце щойно зійшло і світило в спину. Хлопчик зачаро-вано дивився на свою довжелезну тінь - він почував себе тридцятиметровим велетнем.

Мама раптом зупинилася.

Вона поглянула синові просто у вічі й промовила:

«Сину, не задивляйся на свою тінь на світанку - подиви-ся на неї у полудень».

Один вовк, побачивши зранку свою тінь, сказав: «Сьогодні на обід я з’їм верблюда». Потім nie дня він гонив у пошуках того верблюда. Коли ополудні знову подивився на свою тінь, то промовив: «Мабуть, я вдовольнюся і мишкою».

Халіл Жибран

Оцінюй себе в яскравому світлі полудня.

13 лютого

ДОЗВІЛЛЯ ГОСПОДА БОГА

Якось одна знатна римлянка запитала в равина Йоссі бен Халафта: «А що Бог робить цілими днями?»

Добрий равин відповів: «Він парує людей. Вирішує, хто з ким має побратися: цей чоловік з цією жінкою, та жінка з отим чоловіком і так далі».

«Нічого особливого, - зауважила патриціянка. - Те саме і я могла б робити. За один день я можу поєднати тисячу пар».

Равин Йоссі нічого не відповів.

А жінка вернулася до свого палацу, викликала тисячу рабів і рабинь та й наказала, хто з ким має побратися.

Владним тоном вона наказувала: «Ти маєш оженитися з цією, а ти маєш взяти за чоловіка оцього!»

Уночі всі пари почали сваритися, а деякі навіть побили-ся до крові. Вранці всі вони пішли до своєї пані.

Один мав розбиту голову, друга - підбите око, ще хтось - роз’юшений ніс.

Розгублена, римлянка покликала равина Йоссі, все йо-му розповіла, а потім додала: «Ти мав рацію. Тепер я бачу, що тільки Бог може поєднати жінку і чоловіка».

Раптом пролунав голос із Неба: «Мені це теж нелегко».

І сумнівів у цьому не має ніхто.

16 лютого

БОЖЕВІЛЬНЕ МІСТО

В одному маленькому містечку, яке нічим не вирізня-лося серед інших, траплялися дуже дивні речі.

Діти забували виконувати уроки, дорослі, йдучи спати, не пам’ятали, що треба зняти взуття, на вулиці ніхто ні з ким не вітався.

Двері церкви були наглухо забиті. Мовчали дзвони, ні-хто не вмів молитися.

Якось у понеділок зранку учитель запитав учнів:

«Чому ви вчора не прийшли до школи?»

«Але ж учора була неділя! - відповіли учні. - А в неділю нема уроків».

«Чому?» - здивувався учитель.

Учні, однак, не змогли відповісти на це питання.

Надходило Різдво.

«Чому люди співають такі чудові пісні? Чи тому, що на ялинці горять свічки?»

І на це питання ніхто не знав відповіді.

Двоє друзів посварилися, вони так сильно лаялися, що аж охрипли.

«Тепер у мене вже немає жодного приятеля», - гірко констатував наступного дня один із них. Він не знав, як йому жити далі.

Містечко ставало щораз сірішим і сумнішим, а люди - егоїстичнішими і сварливішими.

«Здається, ми про щось забули!» - твердили всі в один голос.

Одного дня поміж дахами будинків кружляв дуже силь-ний вітер - такий сильний, що аж розгойдав церковні дзво-ни. А найменший дзвін навіть легенько вдарив, і почувся його мелодійний благовіст.

Раптом усі люди зупинилися і глянули вгору. Тоді один чоловік вигукнув:

«Я знаю: ми забули про Бога!»

Якщо на світі є хоч трохи надії, то тільки тому, що в ньому ще звучить Боже ім ’я. Мільйони і мільйони людей звіряють цьому імені радощі й смуток свого життя. Це єдине ім’я, що взяло на себе тягар людськости і здатне надати всьому сенс.

Тому ми не можемо дозволити собі жити не вимовляючи - з пошаною і довірою - це їм ’я

17лютого

ПОЧИНАЮЧИ З КІНЦЯ

Двоє чоловіків почули вістку про смерть свого багатого приятеля, і один з них запитав:

«Скільки, цікаво, він залишив?»

«Усе», - відповів товариш.

В одній далекій країні правив володар, який понад усе любив насолоджуватися своїм надзвичайним багатством. Кожного дня він зодягався у вишиті самоцвітами золототкані строї. Коли ранішнє сонце осяювало його обличчя, а шати починали мінитися тисячею райдужних блискіток, він виходив зі свою королівського палацу, щоб прийняти знаки поклоніння від своїх підданих.

Ця процедура наповнювала його радістю. Якось пополудні володар зі своєю свитою вирушив на прогулянку. Сонце світило в спину, і монарх уперше в житті побачив свою тінь. Вона була немов та чорна хмара, що не залишала його ні на мить.

Спересердя він закричав, пришпорив коня і помчав.

Він не міг далі правити державою, у якій його постійно переслідувала нав'язлива тінь, і поїхав шукати таку країну; у якій не було б тіней.

Ми мусимо навчитися жити поруч з тінню своєї смерти.

18 лютого

ПОЛЕ

Один батько залишив своїм синам у спадок поле. Брати його справедливо поділили - навпіл. Один брат був багатий і нежонатий, а другий - бідний і мав купу дітей.

Настали жнива. Не йде сон на очі багатому братові, дум-ки в голову лізуть: «Я багатий, навіщо мені стільки збіж-жя? А мій брат бідний, йому треба годувати сім’ю».

Устав з ліжка старший брат, пішов на своє поле, взяв кілька снопів і переніс на братове.

Тієї ж ночі бідний брат міркував собі так: «Мій брат не має ні жінки, ні дітей. Єдине, що може його бодай трохи втішити, - це багатство. Допоможу йому побільшити ба-гатство».

Він устав, пішов на своє поле, взяв кілька снопів і пере-ніс на братове.

Вранці обидва брати потайки дуже дивувалися, що сно-пів на їхніх полях не поменшало.

Те саме діялося наступними ночами.

Кожен переносив своє збіжжя на братове поле, і обидва щоранку дивувалися, що його не убуває.

Але однієї ночі, переносячи снопи, брати зустрілися на межі. Вони все зрозуміли, засміялися і радісно обійняли один одного.

У цей момент почувся голос з неба: «Місце, на якому об’явилося стільки братньої любови, заслуговує на те, щоб на ньому постав храм - храм братньої любови».

І справді, на тому місці цар Соломон збудував храм.

Чи вдалося б цареві Соломону сьогодні знайти місце для храму?

19 мотого

ВИЩІ ІНТЕРЕСИ

Син одного короля, як це часто трапляється в казках, закохався у прекрасну, але дуже бідну дочку пекаря і оже-нився на ній.

Кілька років молоде подружжя жило у злагоді й щасті. По смерті батька молодий королевич мав зайняти його місце - сісти на троні.

Міністри й радники всіляко давали зрозуміти молодому королю, що для блага держави він повинен зректися дру-жини. Королева не має бути з простолюду, тож йому слід одружитися з дочкою короля якоїсь сусідньої держави. Тільки такий шлюб, мовляв, забезпечить мир і добробут у державі.

«Зречися її, найясніший володарю - вона дочка пекаря».

«Безпека твого трону і підданих важливіші за все».

Міністри так настирливо напосідали на короля, що врешті-решт він погодився.

«Мене змушують зректися тебе, - сказав він своїй дру-жині. - Завтра тобі доведеться вернутися до свого батька. Але ти можеш забрати все, що вважаєш найціннішим».

Того вечора вони востаннє вечеряли разом. Панувала тиша. Жінка видавалася спокійною, вона безнастанно під-ливала вина до келиха короля.

Недовечерявши, король міцно заснув. Тоді жінка спритно загорнула його у простирадло, закинула собі на спину й непомітно вийшла.

Вранці король прокинувся вже у домі пекаря.

«Що це означає?» - запитав він, здивований.

Дружина усміхнулася.

«Ти дозволив мені взяти з собою найцінніше. А для мене найціннішим є ти».

А що ти взяв би зі собою?

§0 лютого

ВІЙСЬКОВИЙ КОРАБЕЛЬ

Один військовий корабель патрулював у дуже небез-печній частині Середземного моря. Видимість була слабка, над водою нависла густа імла. Капітан особисто став на місток і наглядав за своєю командою.

Коли смерклося, моряк, що стояв на вахті, вигукнув: «Бачу світло!»

«Воно рухається чи ні?» - запитав капітан.

«Нерухоме, пане капітане», - відповів моряк.

Це означало, що кораблю загрожувала смертельна не-безпека зіткнутися з іншим кораблем.

Капітан наказав боцманові: «Негайно посилай повідом-лення: пливемо один на одного, змініть курс на 20 градусів».

За хвилину прийшла відповідь: «Ліпше, щоб ви змінили курс на 20 градусів».

Капітан розсердився: «Передай: я тут капітан, змініть напрямок на 20 градусів».

Відповідь була така: «Я - моряк другої категорії. Ліпше для вас, щоб ви змінили напрямок на 20 градусів».

Капітан не на жарт розлютився. «Передай, - проревів він на все горло, - ми - військовий корабель, змініть напрямок на 20 градусів!»

«А я - морський маяк», - прийшло повідомлення.

Тоді військовий корабель змінив свій курс.

«Ісус сказав: ти Петро (скеля), і на цій скелі збудую мою Церкву, і пекельні ворота її не подолають» (Мт 16,18).

Ми не можемо зробити так, щоб Церква зникла. Але можемо зникнути самі, якщо будемо проти Церкви.

МИЛОСТИНЯ

Ця історія трапилася дуже давно в одному англійському містечку. Жебрачка у дрантивому лахмітті ходила від хати до хати, не минаючи жодних дверей, і просила милостиню.

їй не надто щастило. Одні її лаяли, інші проганяли со-баками, а хтось кидав у фартух кусні запліснявілого хліба і гнилу картоплю, аби лиш відчепилася.

І тільки двоє стареньких, що жили в маленькій хатинці на краю міста, пустили бідолаху до свого дому і пригостили.

«Сідай, погрійся», - промовив дідусь, а його жінка в цей час розігрівала молоко і краяла хліб.

Кож жебрачка їла, старенькі ласкаво примовляли і по- тішаж її.

Наступного дня до міста зненацька прибув королівський посланець. Він заходив до кожного дому і запрошував усіх на королівську учту.

Це викликало в містечку неабияке збентеження.

Пополудні всі родини, святково одягнені, з’явижся У замку.

Гостей посадили у великій залі - кожному було заздале-гідь визначене місце - і слуги почали носити страви.

За мить по залі прошелестів невдоволений гомін. А все через те, що послужливі камердинери подавали гостям кар-топляне лушпиння, каміння та кусні спліснявілого хліба. Лише в тарілки старенького подружжя, що сиділо в кутку, з великою люб’язністю накладали вишукані смачні наїдки.

Раптом до зали вбігла жінка, вбрана у жебраче лахміття. Усі заціпеніли.

«Сьогодні, - промовила вона, - я хочу почастувати вас тим, чим ви частували мене вчора».

Тоді скинула з себе жебраче шмаття і враз засяяли, виблискуючи, розкішні шати, оздоблені коштовним ка-мінням.

Це була королева.

Одному багачеві вдалося ввійти до Раю. Насамперед він пробігся по місцевому ринку і одразу ж зорієнтувався, що ціни на ньому дуже низькі.

Чоловік перевірив вміст свого гаманця і почав вибирати найкрасивіші речі, які впадали йому в око.

Щоб розрахуватися, він вийняв велику пачку банкнот і подав ангелові-продавцеві.

Ангел увічливо посміхнувся і промовив:

«Вибачте, але ці гроші у нас не в обігу».

«Тобто як?» - здивувався купець.

«У нас мають вартість лише ті гроші, які на землі були подаровані», - відповів ангел.

Уже сьогодні не забудь про гроші, які мають вартість у небі.

§§ лютого

ПРОВАЛЛЯ

Один чоловік, невдоволений собою та іншими, шемрав: «Хто сказав, що кожен мусить нести свій хрест? Невже не існує жодного способу його позбутися? З мене досить моїх щоденних прикрощів і турбот!»

Добрий Бог відповів йому уві сні.

Чоловік побачив земне життя людей як безконечну процесію. Кожна людина йшла, несучи на собі великий хрест, крок за кроком, з великими зусиллями просуваючись уперед.

Герой нашої розповіді також рухався у цьому безконеч-ному потоці людей і двигав на собі тягар свого хреста. Але скоро він побачив, що його хрест довший, ніж в інших лю-дей. Може тому, майнула в його голові думка, він не може дати собі з ним ради.

«Якби трохи вкоротити свій хрест, я так тяжко не му-чився б», - вголос промовив він сам до себе.

Чоловік сів на придорожний камінь й добряче вкоротив свій хрест. Коли знову рушив у дорогу, відчув, що йдеться швидше й легше. Так він дійшов до того місця, де була мета його земної мандрівки.

Тут зяяло глибоке провалля, а по той бік його почина-лася «земля вічної радости».

Ще здалеку було видно її дивовижну красу. Але як туди перейти? Ані мосту, ані кладки... Проте люди якось туди діставалися.

Вони, як виявилося, знімали з плечей свої хрести, один кінець перекидали на другий бік провалля і по ньому входили в цю чудову землю вічної радости.

Кожний хрест мав ідеальний розмір: саме такий, щоб з’єднати обидва краї провалля.

Перейшли всі. Залишився тільки один чоловік - той, що вкоротив свого хреста. Тепер він зрозумів, що його вкоро-чений хрест не дозволить йому перейти безодню смерти.

У відчаї він почав плакати: «Ах, якби я знав...»

Але було вже запізно...

Свята Тереза Авільська мучилася від страшних болей у ногах.

Вона жалілася Богові: «Господи, при всіх моїх проблемах мені ще тільки цього бракувало!»

Бог відповів: «Таким чином, Терезо, я трактую своїх друзів».

«Тепер я розумію, чому їх так мало в Тебе», - відказала Тереза.

@5 лютого

КАЗКА ПРО ЗОЛОТУ РИБКУ

Була собі золота рибка. Одного дня вона взяла всі свої сім талантів і поплила шукати щастя. Ще не відпливши да-леко, зустріла вугра.

«Агов, рибко, куди пливеш?»

«Шукаю щастя», - гордо відповіла золота рибка.

«Тоді ти дуже правильно приплила, - промовив вугор. - Усього за чотири таланти я можу продати тобі такий плав-ник, з яким ти попливеш удвічі швидше».

«Чудово!» - не могла стриматися від радости золота рибка. Вона заплатила, взяла плавник і поплила набагато швидше, ніж до того.

Незабаром дісталася до місця, де жила каракатиця.

«Агов, рибко, куди пливеш?»

«Шукаю щастя», - відповіла золота рибка.

«І знайшла вже, сестричко? - запитала каракатиця. - Якщо хочеш, я можу відступити тобі за дуже вигідну ціну гребний гвинт, завдяки якому ти зможеш плисти ще швидше».

Золота рибка за решту талантів купила собі гвинт і по-мчала далі, удвічі швидше.

Скоро добралася до місця, де жила акула. Та привіталася з золотою рибкою: «Агов, рибко, куди пливеш?»

«Шукаю щастя», - відказала золота рибка.

Акула роззявила пащу і, вказуючи на неї, промовила: «Ти вже його знайшла. Якщо хочеш зекономити час, то пливи навпрошки».

«О, як я тобі вдячна!» - радісно вигукнула золота рибка і чимхутчіш заплила в пащу акули, яка її зі смаком схрупала.

Хто не знає, чого хоче, зазвичай закінчить там, де не хотів.

Шмотого

ЯБЛУКО

Кожного ранку могутній цар Бенґаді приймав дарунки від підданих, які приходили виявити йому свою вірність і пошану. Цар Бенґаді досяг у своєму житті всього, що можна було досягнути, і почав уже потроху нудьгувати.

Щодня на подвір’ї поряд з іншими підданими пунктуально з’являвся один смиренний жебрак.

Він приносив цареві яблуко і зникав так само тихо, як і з’являвся.

Цар, що звик приймати дорогі подарунки, дивився на ці яблука дещо зневажливо, і, щойно жебрак відвертався, кпив з нього, а разом з царем - увесь двір.

Але жебрак цим не переймався.

Наступного ранку він приходив знову, щоб вкласти у царську долоню свій подарунок.

Цар звичним рухом приймав яблуко і одразу ж відкладав його у кошик, який спеціяльно для цієї процедури поставили біля трону. Кошик був уже майже доверху наповнений яблуками, що їх терпеливо і покірно дарував жебрак.

Якось улюблена царська мавпа взяла одне яблуко, надкусила його, а потім виплюнула і кинула цареві під ноги. Монарх онімів з дива, помітивши у яблуці блискучу перлину.

Він зразу ж наказав порозрізати всі яблука з кошика - і в кожному виявилася перлина.

Викликали жебрака, і вражений цар почав його розпи-тувати.

«Я приносив тобі подарунки, царю, - пояснив чоловік, - аби ти зрозумів, що життя обдаровує тебе щодня надзви-чайним даром, якого ти навіть не помічаєш і викидаєш на смітник. А все тому, що в тебе надмір багатства. Найпре- краснішим з усіх дарів є день, що починається».

Сумуватиму від завтра,

А сьогодні буду щасливим:

Пощо сумувати?

Бо вітер зустрічний дме?

Пощо завтрашнім днем сьогодні терзатися?

Може, завтра роз’ясниться.

Може, завтра засвітить сонце.

І не буде причини для смутку.

Сумуватиму від завтра,

А сьогодні буду щасливим

І скажу кожному сумному дневі:

Сумуватиму від завтра

Сьогодні - не буду.

Цей вірш написав єврейський хлопчик у гетто в 1941 р.

§*) лютого

БОЖІ РУКИ

Один учитель подорожував разом зі своїм учнем. Той мав обов’язок пильнувати учителевого верблюда. Увечері, коли мандрівники знайшли місце для перепочинку, учень був уже такий втомлений, що чи то забув про свій обов’язок, чи просто злегковажив його.

«Боже, - молився він, засинаючи, - припильнуй сьогодні верблюда, доручаю його Тобі».

Вранці виявилося, що тварини нема.

Дата добавления: 2015-05-23