ФЕРРЕРО 10 страница

Мудрі люди так і чинили, тому швидко наближались до неба. Тніпі скаржилися на рани, часто зупинялися, а інколи й зовсім відмовлялися іти і падали обабіч дороги, піддавшись смуткові.

Зранку професор кардіології завів своїх студентів до прозектури.

Там вони розглядали різні людські органи.

Ось вони зупинилися перед надзвичайно великим серцем. Професор поставив студентам питання, чи знають вони, чиє це серце і від якої хвороби померла та людина.

«Я знаю, - не вагаючись відповів один хлопець. - Це серце матері».

ЛЕВ І МУШКА

Понад берегом струмочка заснула маленька мушка. Із глибини лісу почувся сильний глухий рик. Бідна мушка дуже перелякалася. Могутній лев рикав з цілої сили, шука-ючи собі вечері. Мушка загукала, обурена:

- Гей ти! Може, замовкнеш? Що означає цей галас? Чом не даєш спати порядним громадянам? Яке ти маєш право?

Лев рикнув:

- Яке право? Моє право! Я цар над усіма звірами. Роблю те, що мені подобається, ходжу там, де хочу! Я цар звірів!

- А хто сказав, що ти цар? - спокійно спитала мушка.

- Хто сказав? - заревів лев. - Я це кажу, бо я найсильні- ший і всі мене бояться!

- Але я, наприклад, тебе не боюся, отже, ти не є царем.

- Не є царем? Повтори це, якщо маєш сміливість!

- Звісно, повторю. Не будеш царем, якщо не здобудеш звитяги у боротьбі зі мною!

- Боротися з тобою? - рикнув лев, трохи здивований. - Хто таке чув? Лев супроти мушки? Ти, мала дрібото! Ото дмухну лише - і опинишся на другому кінці світу!

Проте нікого він і нікуди не здув. Дмухав-дмухав, на-пружуючись з усіх сил, а добився лише того, що мушка гу-кала до нього, гойдаючись на травинці:

- Я сильніша від тебе! Це я цариця!

Тоді лев геть згубив відчуття реальности і з роззявленою пащею кинувся, аби зжерти мушку, та вхопив лише жмут трави.

А де була хитра мушка? 

А в лев’ячій ніздрі. І стала його там лоскотати й кусати.

Лев гупав головою об дерева, дряпав сам себе пазурись- ками, вищав, рикав...

- Ох, мій ніс! Мій бідний ніс! Змилуйся! Вийди звід-си. Ти цариця лісу, ти є всім, чим хочеш бути... Але вийди з мого носа! - схлипував лев.

Тоді мушка вилетіла з лев’ячого носа, і лев, принижений і вимучений, зник у глибині лісу. Мушка затанцювала з ра-дощів і загукала:

- Я цариця, цариця! Я перемогла лева! Він утік від мене! Я сильніша і хитріша від нього!

Радісно стрибаючи то туди, то сюди, мушка й не завва-жила, що заплуталася у щось тоненьке, легеньке, але силь-не... у білі довгі ниточки, майже непомітні поміж дерев, які обвилися довкруж неї, спутавши її лапки і крильця. Пере-суваючись на своїх вісьмох ніжках, з’явився павук і про-бурмотів:

- Яка чудова закуска на вечерю...

Великі чи малі - сповнені гордощів завжди немудрі.

ОСТАНШИ ЛИСТ

Цього листа знайшла медсестра у лікарні. Він лежав під подушкою одного хлопчини, який недавно попрощався з життям на цьому ліжку.

«Дорога матусю, кілька днів я можу сидіти на ліжку лише пів години, а решту дня безвладний. Серце не хоче добре працювати. Сьогодні зранку професор сказав щось, що означало: “Треба бути готовим”. До чого? Молодому напевно важко умирати! Мушу бути готовий, бо на початку тижня, може, вже не житиму - а я іще не готовий. Біль такий, що годі витримати, але те, що я не готовий, видається, ще важче витримати.

Найгіршим є те, що коли дивлюся на небо - там темно. Ніч, проте не світить жодна зірочка, на якій я міг би затримати погляд. Мамо, я ніколи досі не думав про Бога, проте зараз відчуваю, що існує іще Щось, чого ми не знаємо, Щось, оповите таємницею, якась Сила, в чиї руки ми падаємо, якій мусимо дати відповідь. Мене мучить, що я не знаю, ким Вона є. Якби ж то знав!

Матусю, пригадуєш, як ти з нами, малими дітьми, ішла по лісі, у темряві, назустріч батькові, який повертався з ро-боти. Ми забігали наперед - і раптом відчували самотність.

Ми чули якісь кроки у темряві - і нас охоплював страх перед власними кроками. Зате яка радість проймала нас, коли розпізнавали, що ці кроки належать коханому татові!

Зараз, у самоті, чую кроки, яких не знаю. Чому не знаю?

Ти казала мені, як мені треба вдягатися, як поводитися у житті, як їсти, як давати собі раду. Ти опікувалася мною. Невтомно піклувалася про мене. Пригадую собі, що у Різд-вяний вечір ти ішла з нами до шопки.

Пам’ятаю також вечірню молитву, яку ти мені підказу-вала. Ти завжди вчила нас бути чесними. Але все воно зараз розпливається переді мною, немов сніг на сонці. Чому ти говорила нам про стільки всяких речей, та нічого не розказала про Ісуса Христа? Чому не навчила розпізнавати Його кроки, аби я міг зрозуміти, що це Він приходить до мене у цю останню ніч, у самотині смерти? І щоб я збагнув, що на мене чекає Отець! Тоді я міг би вмирати інакше...»

«Милий Боже, чому Ти не врятував маленьку дівчинку, яку вбили у Ті класі? З повагою - засмучений учень».

Відповідь: «Милий хлопче, мені не дозволено заходити до школи. З повагою - Бог».

«Собакам і Богові вхід заборонено» - сьогодні таке бачимо часто.

КОЖНОГО ВЕЧОРА

Один із найяскравіших спогадів мого дитинства пов’я-заний із поверненням батька з роботи, о пів на сьому вечора. Я і мій брат чули, як батько - для жарту - багато разів дзвонить, поки хтось із нас не відчинить йому двері.

Звичайно ми були в кухні, робили уроки або дивилися телевізор, і коли чули знайомий дзвінок - видавали радісні вигуки.

Ми гнали по сходах, відчиняли двері і він тоді казав нам: «Чому так довго?»

Це був найліпший момент за цілий день, коли він повер-тався додому.

Є ще один спогад, який буде зі мною завжди. Це стосу-ється справжнього щоденного обряду - вечері.

Ми всі сідали до столу, а потім він, поклавши одну руку на плече матусі, казав: «А чи ви обидва знаєте, що у вас найдивовижніша на світі матуся?»

Це речення він любив повторювати кожного вечора.

Обряди, звичаї становлять вишкіл серця.

РІШЕННЯ КЛАСУ

- Якщо не дозволиш мені це зробити, я не зможу піти до школи! Мені буде соромно. Це дуже важливо, матусю!

Елена вибухнула плачем: це її найефективніша зброя.

- Ох! Роби що хочеш... - пробуркотіла мати, кидаючи ложечку до мийки. - Будеш виглядати, як потвора. Тим гір-ше для тебе!

У 23 інших сім’ях розігрувалася подібна сцена. Це були діти із 2-Б класу середньої школи ім. Карла Альберта у Савої. У той день було прийнято важливе рішення. Однак учнів у 2-Б класі було 25. Справді, лише у двадцять п’ятій сім’ї все виглядало інакше. Елізабета була наче клубок не-спокою. Мама й тато намагалися її підбадьорити. Дівчинка удвадцяте розглядала себе у дзеркалі.

- Знаю, з мене будуть сміятися. Досить подумати про Марізі, котра мене не любить, і про Паоло, який називав мене «вудкою». Тільки й чекають на це!

По щоках дівчинки покотилися великі сльози. Вона вдягла спортивну шапочку, яка була трішки завелика.

Тато спокійно дивився на неї:

- Не бійся, Елізабето. Волоссячко швидко відросте. Ти дуже добре переносиш лікування і за кілька місяців почуватимешся чудово.

- Так, але глянь на мене! - Елізабета у розпачі показала на свою голову, яка рожево поблискувала у дзеркалі.

Лікування мало побороти рак крови, який було виявле-но два місяці тому, і воно спричинило цілковите випадання волосся.

Мама обнімала її на прощання:

- Тримайся, Елізабето, вони швидко звикнуть, от по-бачиш!

Дівчинка поправила шапочку, взяла наплечник і ви-йшла, шморгаючи носом.

Перед дверима 2-Б класу у неї сильно гупало серце. За-плющила очі й увійшла.

Коли відкрила очі, щоб дійти до своєї парти, побачила щось неймовірне. Всі, геть усі однокласники й однокласниці мали на головах шапочки! Усміхаючись, повернулися до неї і, з вигуком: «Привіт, Елізабето!» — зняли шапчини.

Всі мали поголені голови, навіть Марізі, котра так пиша-лася своїми кучерями. І Паоло, й Елена, і Джанджі, і Фран-ческа... Всі підвелися зі своїх місць і кинулися обніймати дівчинку, яка не знала, сміятися чи плакати, і лише тихенько шепотіла: «Дякую!»

Біля дошки усміхався професор Донаті, який насправді не зголив собі волосся, оскільки був уже геть лисий і голову мав подібну до більярдної кулі.

Співчувати - це любити Бога серцем!

ВСЕ ГАРАЗД

Одного дня у шпиталь до відділу інтенсивної терапії прийняли пацієнта на ім’я Карл. Це був високий сильний чоловік, який мав рак кістки. Хоча він дуже страждав, од-нак рідко скаржився. Дружина оточувала його великою любов’ю, усіляко старалася, аби він мав якнайліпший до-гляд. Кілька разів його уже піддавали хіміотерапії і його енергія, його життєва сила вичерпалася. Коли його прийня-ли до шпиталю востаннє, він страшенно страждав, проте допомогти йому було складно. Лікарі знали, що для нього уже нічого не вдасться зробити. Це був передсмертний стан. Чоловік відчував такий сильний біль, що жодні ліки не могли його втихомирити. Дружина лише упродовж кількох хвилин могла бути з ним сама.

Якось уночі, під кінець чергування, медсестра востаннє обходила свій відділ і зазирнула до Карла. Тихенько прочи-нила двері його палати, аби не розбудити хворого.

Сніп світла з коридору освітив палату. Медсестра гляну-ла на ліжко - і не могла стримати здивованого вигуку.

Карл лежав на спині, у найболіснішій для себе позиції. Побіч нього лежала дружина, обійнявши голову чоловіка, Що спиралася на її плече. Жінка згорнулася калачиком, немов оленятко біля матері. Вона глибоко спала, було чутно її подих із легким свистінням.

Медсестра застигла у дверях, ніби стовп.

Коли вже збиралася виходити з палати, Карл розплю-щив очі, усміхнувся, неначе хотів їй сказати: «Все гаразд!»

Одну дівчину прийняли до шпиталю у важкому стані внаслідок серйозної хвороби. Дівчина знала, що її кінець близький і що рятунку для неї немає. Вона старалася себе підбадьорити, проте на думку, знай, приходило одне питання: «Чому це спіткало саме мене?» Дівчина робилася щораз слабша і байдужа.

Одного дня прийшов до неї на відвідини шкільний товариш. Хлопець нерішуче увійшов до палати. Він був стурбований, проте, глянувши на свою приятельку, помітив сильний блиск щастя у її очах.

Знаючи її трагічну ситуацію, спитав:

- Чому ти така щаслива?

-Бо ти є тут, - відповіла дівчина.

РІКА

Троє людей опинилися якось на березі річки, яка несла свої спінені бурхливі води. Ці люди мусили перебратися на інший берег. Для них це було дуже важливо. Перший чоловік, хитрий купець і великий комбінатор, який умів керувати справами і людьми, став навколішки і звернувся до Бога: «Господи, зроби так, щоб я відважився кинутися у ці небезпечні води і переправився через ріку. На тому боці мене чекають важливі справи. Я подвою свої прибутки, проте мушу поспішити...» Підвівся і, по хвилі вагання, ки-нувся до води. Але ріка забрала його зі собою.

Другий був вояком, відомим своїм благородним і силь-ним духом. Він виструнчився і молився так: «Господи, наді-ли мене силою, аби я міг подолати цю перешкоду. Я пере-можу ріку, тому що боротися за перемогу - це мій девіз». Кинувся без вагання - але течія була сильніша за нього і забрала його за собою.

Третьою була жінка. Вдома на неї чекали чоловік і діти. Вона також стала навколішки і помолилася: «Господи, допоможи, обдаруй мене порадою і мудрістю, аби я могла перебратися через цю небезпечну ріку». Підвелася і помі-тила поблизу пастуха, який стеріг стадо на пасовиську.

- Чи є якась можливість перебратися через річку? - спитала вона.

- За десять хвилин ходи звідси, за пагорбом, є міст, - відповів пастух.

Часом досить трішки покори. І когось, хто дає належну вказівку.

МАЄ ПРИБУТИ БОГ!

Якось один чоловік довідався, що його збирається від-відати Бог.

- Мене? - занепокоївся чоловік. - У моєму домі?

Він став гарячково бігати по всіх кімнатах, піднявся по сходах, вийшов аж на дах. Знову спустився і швидко увій-шов до пивниці. Тепер, коли до нього мав прийти Бог, він подивився на свій будинок іншими очима.

- О, неможливо! О, бідний я! - лементував чоловік. - Я не можу приймати гостя у такому безладі. Все брудне, скрізь повно сміття. Немає жодного відповідного місця, де можна було би прийняти Бога. Бракує навіть повітря, немає чим дихати!

Чоловік широко відчинив вікна і двері.

- Браття! Друзі! - загукав він. - Нехай хтось допоможе мені поприбирати. Але швидко!

Взявся енергійно прибирати свій дім. Крізь стовп пилю-ки, який піднімався скрізь, побачив когось, хто прийшов йому допомогти. Удвох було легше. Вони викинули непо-трібні речі, поскидали на одне місце і спалили. Помили під-логу і сходи. Багато відер води пішло на те, щоб помити всі вікна. Повимітали бруд, який був по кутках.

- Ми ніколи не закінчимо! - нарікав чоловік.

- Закінчимо! - спокійно відповів інший.

Вони працювали разом, пліч-о-пліч, цілий день. І врешті дім виглядав оновлений, чистий, у ньому приємно пахло.

Коли вже стемніло, вони пішли до кухні і накрили стіл.

- Тепер, - сказав чоловік, - може прийти мій Гість. Те-пер мій Бог може прийти!

- Я вже тут, - сказав Незнайомець. І сів за столом. - Сідай і ти, і розділи зі мною учту!

«Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку»

Мт. 28, 20

ЗАКОН

На парохію постукав брудний і бідно вдягнений хлопець. Був це постачальник наркотиків, якого розшукувала полі-ція і банда жорстоких конкурентів. Він не знав, де сховати-ся. Столітній священик, який відчинив двері, був заклопо-таний цим візитом.

- Пустіть мене отче, прошу. Я у відчаї.

- Добре, на цю ніч можеш тут залишитися, але тільки на одну ніч. Завтра зранку тобі доведеться піти.

Тієї ночі старенький священик помер і потрапив до неба.

Ісус прийняв його привітно і сказав:

- Істинно кажу, що вчинив ти найменшому з братів моїх - мені вчинив!

Священика втішили ці слова.

Та Ісус вів далі:

- Ходи, увійди до Раю. Цієї ночі можеш тут залишити-ся, але тільки одну ніч. Завтра зранку тобі доведеться піти звідси!

і

Ісус говорить не «ніби».

«Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! - ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі. Багато мені того дня скажуть: Господи, Господи! Хіба ми не Твоїм ім’ям пророкували? Хіба не Тво'ім ім’ям бісів виганяли? Хіба не Твоїм їм ’ям силу чудес творили? І тоді я їм заявлю: я вас не знав ніколи! Відійдіте від мене, ви, що чините беззаконня!»

«ДЕ МІЙ ПОЦІЛУНОК?»

Жила колись одна дівчинка на ім’я Цецилія. Її батьки дуже багато працювали. Це була гарна, щаслива сім’я. Лише одного бракувало, але це Цецилія завважила щойно у певний момент.

Одного разу, коли Цецилія мала 9 років, вона вперше но-чувала в домі своєї подруги Аделі. Коли прийшла пора на сон, мама Аделі відгорнула ковдру і кожну з них поцілувала надобраніч.

- Я люблю тебе, - сказала мама Аделі.

-1 я тебе люблю, - прошепотіла дівчинка.

Цецилія просто згубила рівновагу і не могла заснути. Ніхто ніколи не цілував її на добраніч, ані не казав, що лю-бить її. Дівчинка цілу ніч не спала, розмислюючи про це. «А прецінь так повинно бути».

Коли повернулася додому, навіть не привіталася з бать-ками - побігла до своєї кімнати. Чому мене ніколи не цілу-вали? Чому не обіймали і не казали, що люблять?

Цецилія довго плакала, врешті заснула. Багато днів дів-чинка ходила ображена. Нарешті постановила втекти з до-му. Приготувала свій наплечник - але не знала, куди має податися. Батьки здавалися їй холодними, найгіршими у світі.

Раптом вона знайшла розв’язання.

Підійшла до своєї матусі і поцілувала її у щоку, зі слова-ми: «Я люблю тебе!»

Потім побігла до батька й обійняла його. «На добраніч, татусю, - сказала вона. - Я люблю тебе!» І пішла до ліжка, залишивши оторопілих батьків у кухні.

Наступного ранку, коли прийшла снідати, також поці-лувала маму і тата.

На автобусній зупинці стала навшпиньки і ще раз поці-лувала маму, мовивши при цьому: «Па-па, мамусю, я люб-лю тебе».

Цецилія чинила так день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Часом батьки відсувалися, сухі й закло-потані. Або й сміялися з цього. Та Цецилія не здавалася. Вона-бо мала свій план і точно його здійснювала. Одного вечора, перед тим як іти спати, забула поцілувати матусю на прощання. За хвилину двері до її кімнати прочинилися і зайшла мати.

- А де мій поцілунок? - спитала, вдаючи ображену.

Цецилія сіла на ліжку і сказала:

- Ох, я забула!

Далі поцілувала маму і сказала:

- Я люблю тебе, мамусю!

Потім лягла і заплющила очі. Але мама ще залишилася з нею і врешті сказала:

- Я теж дуже тебе люблю!

Потім нахилилася і поцілувала Цецилію у щоку. А тоді з удаваною суворістю додала:

- Ніколи не забувай поцілувати мене перед сном!

Цецилія усміхнулася і сказала:

- Це більше не повториться!

Можливо, сьогодні також хтось чекає на «свій» поцілунок. Від тебе.

КЛУБ ДЕВ’ЯНОСТА ДЕВ’ЯТИ

Жив колись дуже сумний король, який мав слугу - чо-ловіка напрочуд щасливого. У нього завжди був широкий усміх на устах.

- Слуго, - спитав якось король, - у чому таємниця твоєї радости?

- Нема у мене жодної таємниці. Просто не маю причи-ни бути сумним. Я щасливий, тому що можу тобі служити. Мешкаю з дружиною у будинку, який мені призначили. Маю їжу й одяг, а час від часу і кілька монет на пиво.

Король покликав наймудрішого зі своїх радників:

- Я хочу розкрити таємницю щастя свого слуги.

- Не можеш розкрити таємниці його щастя. Можеш хіба привласнити це щастя собі, якщо того бажаєш.

-Як?

- Я введу твого слугу у коло дев’яноста дев’яти.

- Що це означає?

- Зроби так, як як кажу.

Дотримуючись вказівок радника, король приготував торбинку, у якій містилося 99 золотих монет, і дав її своєму слузі зі словами:

- Цей скарб належить тобі. Користуйся ним, але ніко-му не кажи, від кого його отримав.

Слуга ніколи не бачив стільки грошей. Став їх захоплено перелічувати: 20, ЗО, 40, 50,60... 99! Розчарований, глянув на стіл, шукаючи монету, якої бракувало.

- Мене обікрали! - вигукнув він. - Мене обікрали!

І знову шукав на столі, на підлозі, у торбинці, поміж оде-жею, у кишенях, під ліжком...

Купка блискучих монет на столі нагадувала йому, що має 99 золотих монет. Тільки 99! «99 монет - то великі гроші, - думав він. - Але однієї монети мені таки бракує. 99 не є круглим числом. 100 - кругле число, а 99 - ні!»

Обличчя слуги вже не нагадувало того, яким було рані-ше. Чоло наморщене, риси втратили погідність. Коли при-мружував очі, його вуста викривлювалися у потворній гри-масі, показуючи зуби. Він-бо порахував, скільки мусив би працювати, аби заробити соту монету. Змусив би до праці ще й свою дружину і дітей. Може, десять, дванадцять років - але здобуде її!

Слуга увійшов до кола дев’яноста дев’яти!

Невдовзі король його звільнив. Не бажав-бо мати коло себе слугу, який завжди був у поганому настрої.

А якби ми здали собі справу, що отих наших 99 монет становить 100% скарбу? І що нічого нам не бракує, ніхто нічого від нас не забрав? Число 100 не є «круглішим» від 99. Це лише пастка, морквина, яку помістили нам перед носом, аби нас затуманити. Щоб наказати нам, змученим, у поганому настрої, нещасним, збайдужілим, - тягнути віз. Пастка, щоб ми ніколи не переставали тягнути. Скільки речей змінилося би, якби ми могли тішитися скарбами, якими володіємо!

ПУСТЕЛЬНИКИ

Поблизу джерела мешкало багато пустельників. Кожен із них збудував собі свою хатину і проводив усі дні у гли-бокій тиші, у роздумах і молитвах. Кожен у зосередженні взивав до Божої присутности.

Бог хотів їх навідати, проте Йому не вдалося знайти до-роги. Посеред пустелі бачив лише окремі точки, віддалені одна від одної.

Якось у певній потребі один пустельник подався до ін-шого. На землі залишився слід від кроків. Той інший пус-тельник також відповів візитом - і слід поглибився. Так само й решта пустельників стали відвідувати один одного.

Це траплялося щораз частіше.

Одного дня Бог, якого завжди взивали добрі пустельни-ки, з висоти уздрів цілу павутину стежок, які лучили їхні хатини. Дуже задоволений, Він сказав: «Так! Тепер маю вже позначену дорогу, тепер можу їх навідати».

Просив я Бога, щоб забрав від мене мою гордість - і Бог сказав: «Ні». Сказав, що це не Йому належить позбавити мене гордости, а що це я повинен від неї відмовитися.

Просив я Бога, щоб зцілив мого сина-інваліда - але Бог відповів: «Ні!». Сказав, що тіло є чимось тимчасовим.

Просив я Бога, щоб дарував мені терпіння - а Бог відказав: «Ні!». Сказав, що терпіння є плодом страждання. Що не вділить мені його, що сам мушу його здобути.

Просив я Бога, аби дарував мені щастя - і Бог відповів: «Ні». Сказав, обдарує мене своїми дарами. Досягти щастя-це моє завдання.

Просив я Бога, щоб позбавив мене болю - і Бог відповів: «Ні». Сказав, що страждання віддаляє нас від суєти цього світу і наближає до Нього.

Просив я Бога, аби Він подбав про розвиток мого духа - і Бог відказав: «Ні!». Сказав, що я мушу зростати сам і що Він належно прищепить мене, аби я міг приносити плоди.

Спитав я Бога, чи Він мене любить - і Бог відповів: «Так!». Він дав свого єдиного Сина, який віддав життя за мене, і сказав, що піду до неба, бо вірую.

Попросив я Бога, аби допоміг любити інших так, як Він любить мене - і Бог сказав: «Нарешті ти зрозумів!»

ВСЕ

В один день малий кульгавий Леонардо (якого звали Лео) і Томазо опинилися у дитячому будинку. Працівниці ставилися до них дуже добре, а діти з початкової школи, до якої ті ходили - не надто. Діти часто виявляли жорстокість у стосунку до несміливого Лео, але Томазо вмів заступитися, оскільки був хлопцем сильним і розумним. Він був найліпшим учнем у класі і найспритнішим хлопцем на подвір’ї. Томазо допомагав бідному Лео і завжди залишався поруч із ним. Заспокоював його, коли той боявся, чекав на нього, коли той гуляв, бавився з ним, старався, аби друг не переймався своїм каліцтвом, веселив його, розповідаючи різні потішні історії.

До дитячого будинку часто приходили подружні пари, знайомилися з дітьми, брали їх на прогулянку, думаючи про можливість усиновлення. Ніхто не цікавився калікою Лео, а Томазо завжди вигадував якусь причину, аби не йти на прогулянку разом із гістьми. Він двічі вчинив так із док-тором Туріні і його дружиною Анною.

Одного разу у неділю д-р Туріні покликав Томазо і гля-нув йому просто в очі.

- Ти розумний хлопчик. Хочеш жити у нас? Поки що ти був би тільки під нашою опікою, але згодом ми прийня-ли б тебе як сина. Що скажеш?

Томазо відібрало мову. Мати тата і маму, як усі...

- О, та-ак, - прошепотів він.

Та раптом радість зникла з його очей. Якщо він піде, то хто опікуватиметься малим кульгавим Лео?

- Я... дуже дякую, - сказав він, - але не можу піти до вас!

І втік, аби доктор не помітив його сліз.

Трохи згодом доктор і працівники дитбудинку розшу-кали його. Томазо саме допомагав Лео взути спеціяльне ортопедичне взуття. Доктор глянув на нього:

- То через нього ти не хотів стати нашим сином?

- Я... я - це все, що у нього є... - відповіла дитина.

Напевно існує хтось, для кого ти є «усім, що у нього є».

АЛХІМІК-РОЗЗЯВА

Жив колись алхімік, котрий усеньке своє життя при-святив пошукам філософського каменя, рідкісного магіч-ного каменя, що має силу перетворювати залізні предмети у золото. «Я досліджу усі каміння на землі, один за одним. І так знайду філософський камінь», - думав він.

Спершу це видавалося простим. Алхімік обв’язався за-лізним ланцюгом і торкався до нього кожним знайденим каменем. Він усе мандрував, а коли тільки помічав якийсь камінь - брав його і торкався ланцюга. Той жест став усім його життям.

Минуло літо. Алхімік, з розмаяним волоссям, вкритим курявою, схудлий, зі зціпленими вустами, немов зачинені двері до його серця, знай, ходив у пошуках магічного ка-меня. Усі дивилися на нього немов на божевільного.

Одного дня якийсь хлопчина зі села підійшов до нього і спитав: «Скажи мені, де ти знайшов отой золотий ланцюг, яким ото підперезався?»

Алхімік затремтів: ланцюг, колись залізний, тепер справді став золотим і блищав, обвиваючи його пояс. Це не був сон - але коли настала ця зміна? Алхімік із силою ударив себе по чолі. Де ж бо він досягнув своєї мети?

Він настільки звик збирати каміння, торкатися ним ланцюга, а потім їх викидати, навіть не дивлячись, чи щось змінилося. Так бідний алхімік знайшов філософський ка-мінь - і втратив його!

Заходило сонце, небо золотилося. Алхімік повертався назад тією самою дорогою, аби взятися за пошуки від по-чатку. Однак його тіло вже згорбилося і не мало сил. Серце було змучене, а він сам нагадував дерево, позбавлене коріння.

«Тільки тепер, коли вмираю, здаю собі справу, що мої руки - порожні...

Я жив, проте не жив... Думав тільки про себе!

Але чому певні речі розумієш щойно тоді, коли вже нема часу, аби їх здійснити?..»

Вмирущий у шпиталі, який мав 68 років

БЕЗ ВИПРАВДАННЯ

Якоїсь неділі на брамі церкви вивісили таке оголошення: «Аби всі могли прийти до церкви, у найближчий тиждень ми організовуємо “особливу неділю без виправдань”. У за- христії розмістимо ліжка для всіх, котрі твердять, що неділя є єдиним днем тижня, коли вони можуть виспатися.

Буде приготовано спеціяльний сектор м’яких фотелів для тих, котрі вважають, що церковні лави незручні. Тим, у кого очі надто стомлені після ночі, проведеної перед те-левізором, запропонуємо відповідні краплі для очей.

Всі, котрі кажуть: “Коли піду до церкви, на голову мені може звалитися дах”, - отримають металеві каски. Особам, котрі стверджують, що у церкві надто холодно, забезпечимо м’які пледи, а тим, котрі вважають, що у церкві занадто гаряче, видамо вентилятори. Для тих, котрі бажають провести класифікацію осіб, які “весь час ходять до церкви, але поводяться гірше за інших”, будуть також картки паперу.

Родичів і друзів господинь, котрі не можуть одночасно прийти до церкви і приготувати обід, буде покликано на допомогу.

Усім, кого турбує необхідність складання пожертви, роздадуть відзнаки з написом: “Я вже дав”.

В одній наві розмістять дерева і квіти для тих, котрі шу-кають Бога у природі.

Лікарі займуться особами, які хворіють лише у неділю. Забезпечимо слухові апарати тим, котрі не чують проповіді, і спеціальні затички для тих, яким занадто голосно.

Церква завжди буде оздоблена вифлеємськими зірками і великодніми крашанками, для тих, хто любить лише такі прикраси».

«Отож і однієї години не спромоглися чувати зо Мною? Чувайте і моліться, щоб не ввійшли у спокусу, бо дух бадьорий, але тіло немічне» (Мт. 26, 40-41).

Сьогодні чування з Ісусом стало покаранням у вигляді примусової праці. Бог дарує нам вічність. Ми неохоче віддаємо Йому кілька хвилин.

ЗОЛОТІ РОКИ

Вони побралися п’ятдесят років тому. Одного дня сиділи на залізничній станції в очікуванні потяга. На лавці сиділо двійко закоханих.

Старенькі мовчки спостерігали за молодою парою. Хло-пець ніжно обіймав дівчину і пристрасно цілував її.

У жінки заблищало в очах, вона торкнула чоловіка за руку і прошепотіла: «Ти також міг би це зробити!»

Чоловік обурено глянув на неї: «Що? Я ж зовсім її не знаю!»

Незмірний, страшний смуток бринить у словах: «Він/ вона більше не цілує мене...»

«Мешкаючи разом з моїми батьками, я думала, що їхнє кохання ніколи не вмре.

Я уявляла собі, що воно як велике дерево, готове про-тистояти будь-якій бурі, а насамперед часові. Тимчасом помітила, що це не так, оскільки велике дерево також може поволі погубити своє гілляччя і всохнути.

Мені розповідали, що велике кохання - немов дерево. Воно не вмирає від одного пориву вітру чи коли буває замало води.

Воно вмирає, коли дозволяєш, аби кохання вмерло всередині, як це трапилося з моїми батьками».

Дванадцятилітня дівчинка

Шипень

ІЛШ2НА

НАЙУБОГІШИЙ

Колись давно існувало село, в якому всі мешканці були вбогі. Зима у тих краях дуже сувора, і всі непокоїлися за вбогого дідуся: не мав у що вбратися, ходив у лахмітті. По-требував теплого светра. Та ніхто у цьому селі не мав двох светрів і також ніхто не мав грошей, щоби допомогти ста-ренькому.

Нарешті одна жінка запропонувала:

«Якщо кожен з мешканців села витягне зі свого светра одну вовняну нитку, зберемо достатньо вовни для того, щоби сплести з неї светр, який подаруємо старенькому. І ніхто не постраждає!»

Усі згодились. Кожен приніс по вовняній нитці. Усі нитки зв’язали і зробили з них клубки. Одна добра жінка трудилася багато днів і сплела гарний кольоровий светр.

На початку зими всі разом занесли його вбогому старо-му чоловікові.

Старенький зі сльозами на очах прийняв дарунок. Отож у цю морозну зиму ніхто з мешканців не мерз. Убогий дідусь, безперечно, був убраний найелегантніше.

Дата добавления: 2015-05-23