Білет №3

1) Кочові народи на півдні украіни Кіммерійці Першими з найдавніших жите лів Північного Причорномор'я, чия назва зафіксована в писемних джерелах і дійшла до наших днів, були кіммерійці (IX-VII ст. до н. е.). Найдавніша згадка про кіммерійців міститься в "Одіссеї" Гомера, найдокладніше розповів про них давньогрецький історик Геродот. Усі писемні згадки про кіммерійців пов'язані з їхніми військовими походами. Ці войовничі племена доходили до країн Передньої та Малої Азії. Військо кіммерійців складалося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими й залізними мечами та кинджалами, луками, бойовими молотами та булавами. Таку зброю кіммерійці мали завдяки вмінню виробляти залізо. Вони були першими на сучасних українських землях, хто навчився виготовляти цей метал. Займалися переважно кочовим скотарством, але знали й рільництво. Найбільшим багатством у кіммерійців вважалися коні, адже конярство давало левову частку продуктів харчування, коней використовували і як засіб пересування. Кіммерійці об'єднувалися у племена, а племена складали союзи на чолі з царями-вождями. Кіммерійським царям належала вся повнота влади в рабовласницькій державі. Кіммерія розпалася внаслідок навали скіфських племен, які витіснили частину кіммерійців за межі Причорномор'я, а ті, що залишилися, асимілювалися загарбниками. Скіфи У VII ст. до н.е. в українських степах з'явилис я іраномовні племена скіфів. Скіфи переважали кіммерійців чисельністю, військовою вправністю, більшою організованістю та єдністю. Геродот, розповідаючи про скіфів, виділяв серед них царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-орачів та скіфів-землеробів. Царські скіфи жили на берегах Азовського моря та у степовому Криму. Скіфи-кочівники мешкали у степах Подніпров'я. Скіфи-землероби оселилися у лісостеповій зоні, скіфи-орачі - між Дніпром і Дністром. Власне скіфами були племена царських скіфів і скіфів-кочівників. Вони панували над усіма іншими скіфськими племенами. Основним заняттям кочових скіфів було скотарство. Воно давало все необхідне для життя: коней, м'ясо, молоко. Скіфам доводилося весь час пересуватися степом у пошуках пасовиськ. Лісостепові племена займалися орним землеробством - сіяли пшеницю, ячмінь, жито. Крім того, розводили свійських тварин і вирощували сади. Свої поселення розташовували на високих, зручних для оборони пагорбах. Городища оточували високи ми земляними валами й глибокими ровами. Серед ремесел були поширені ковальське, бронзоливарне, гончарство, ткацтво. Скіфи жваво торгували з грецькими містами Північного Причорномор'я. Скіфи постійно воювали, втручаючись у боротьбу між державами Передньої Азії. Найбільш відома їхня війна з перським царем Дарієм, яка уславила скіфів як непереможних воїнів. Ударну силу скіфського війська становила кіннота. Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Зброя скіфа-воїна складалася з лука зі стрілами, залізного меча, списа, бойової сокири, дротиків. Голову захищав бронзовий шолом, тіло - панцир і округлий щит. Скіфські воїни відзначалися жорстокістю до ворогів. За звичаєм, вони пили кров першого вбитого ними ворожого вояка з чаші, зробленої з черепа нещасливця. Наприкінці VI ст. до н.е. у скіфів сформувалася держава, яка досягла найвищого піднесення в IV ст. до н. е. Розквіт Скіфії пов'язаний з ім'ям царя Атея. Влада Атея поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфії похитнулася після поразки від македонського царя Філіппа II. На межі IV- III ст. до н.е. почався занепад Скіфської держави, а наприкінці III ст. до н. е. під натиском сарматів вона змістилась у степи Кримського півострова. Частина скіфів пізніше асимілювалася з іншими народами. Сармати У III ст. до н.е. в землі Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати. Вже у 11-1 ст. до н.е. вони повністю займали степи між Доном і Дніпром, а іноді їхні поселення сягали навіть Південного Бугу й Дунаю. Назва "сармати" походить від іранського слова - "саоромант", що означає "оперезаний мечем". За легендою, записаною Геродотом, сармати походили від шлюбів скіфів з амазонками - безстрашними жінка-ми-воїнами. Сарматські жінки вміли їздити верхи не гірше за чоловіків, володіли зброєю й разом з ними ходили в походи. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів ще більшою жорстокістю і непохитністюКоли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору. Тацит. Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, овець, коней. Окрім того, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу, займалися ремеслами. Наприкінці І ст. н. е. утворився великий союз племен, очолюваний сарматським племенем аланів. Кінець аланському пануванню в південноукраїнських землях поклали в III ст. германські племена готів, а в другій половині IV ст. - гуни. Готи У III ст. своє панування в Північному Причорномор'ї встановили германські племена готів, утворивши тут Готську державу - Гетику. Столицею держави готів було так зване "Дніпрове місто", яке знаходилося поблизу одного з порогів Дніпра (неподалік від нинішнього с. Башмачка Запорозької області). Закріпившись у Північному Причорномор'ї, готи почали свою військову експансію на Балкани і Малу Азію. Найбільшої могутності й сили політичне об'єднання готів досягло в середині IV ст. н. е. за правління короля Германаріха (332-375 рр.). Під кінець правління Германаріха почалася невдала для готів війна з племенами антів. Після смерті готського короля військову суперечку з антами продовжив його спадкоємець Вінітарій. Саме він у 375 р. підступно вбив антського князя Божа з синами та 70 старійшинами. Але вже наступного року готи були розгромлені кочовими племенами гунів, які підтримали антів у їх боротьбі проти готської держави. Після цієї нищівної поразки Гетика як держава швидко занепала. Більша частина її населення перейшла в наддунайські землі, менша - залишилася на території Кримського півострова. ГуниПісля перемоги над готами гуни невдовзі захопили величезні території від Дону до Дунаю. Вони зруйнували грецькі колонії в Причорномор'ї, підкорили племена готів, аланів, слов'ян. За правління Аттіли (сер. V ст.) держава гунів контролювала величезні простори від Рейну до Волги. І тільки після поразки в Каталаунській битві (451 р.) гуни нарешті були зупинені. Каталаунська поразка підірвала могутність гунської імперії. Після смерті у 453 р. царя Аттіли його держава розпалася, а гуни поступово розпорошилися серед місцевих народів. Одягаються вони в полотняні сорочки або шкури, харчуються сирим м'ясом та корінням. Амміан Марцилін На зміну гунам прийшли нові хвилі тюркських кочових племен, що, перетинаючи Причорномор'я, рвалися за Дунай, до багатих європейських країн. Авари та болгари У VI ст. у Північному Причорномор'ї з'явилися орди аварів. Вони напали на антів, спустошили їхні землі. Боротьба виявилася дуже виснажливою, і антський племінний союз розпався (602 р.). Ще одну загрозу для слов'ян у цей час становили напади булгар (болгар). Частина булгар осіла на Камі та Волзі, створивши тут державне утворення (Волзьку Болгарію), а інша, пройшовши через територію сучасної України, осіла у східній частині Балканського півострова, заснувавши міцну державу - Дунайську Болгарію. До її складу ввійшли землі південних слов'ян, культура яких перевищувала культуру переможців. Хозари Хозари прийшли з Азії й заснували велику державу - каганат, яка досягла в VIII ст. найбільшої могутності. Хозари були войовничим народом, що підкорив багато племен: аланів, радимичів, в'ятичів, полян, сіверян. Формою залежності підкорених племен була сплата данини. Столицею Хозарського каганату було м. Ітіль на нижній Волзі. Печеніги Наприкінці IX ст. у південноукраїнських степах з'явилися нові кочівники - печеніги, основним заняттям яких, окрім скотарства, були грабіжницькі набіги на сусідні племена і країни. Упродовж 915-1036 рр. Русь воювала з ними 16 разів, не рахуючи дрібних сутичок. 972 р. хан Куря біля Дніпрових порогів розбив загін Святослава і зробив із княжого черепа чашу для пиття. У 1036 р. дружина Ярослава Мудрого розгромила під стінами Києва печенізьку орду й відкинула її у безкраї степи. Половці Вийшовши у IX ст. із теренів сучасної Киргизії та Казахстану, половці витіснили печенігів - спочатку з Приуралля, а в першій половині XI ст. - і з Причорномор'я. Перший удар половців на Русь припадає на 60-ті рр. XI ст. До початку XIII ст. половці здійснили 46 великих походів на Русь. У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й мала з ними мирні відносини і навіть торгувала. Коли з 60-х рр. XI ст. половці почали тіснити печенігів, то частина з них відійшла за Дунай. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини. Русичі називали ці тюркські племена за кольором їхніх шапок чорними клобуками. Літописи зберегли відомості про півтора десятка русько-половецьких шлюбних союзів. На половчанках, наприклад, були одружені Олег Святославич (онук Ярослава Мудрого, засновник династії Ольжичів), Ізяслав Давидович, Всеволод Ольгович, Юрій Володимирович (Долгорукий); у Всеволода і Святослава Ольговича половчанкою була мати; у Ігоря і Всеволода Святославича - і мати, і бабка (по батькові). Кочові народи залишили помітний слід в історії України. Протягом століть вони впливали на розвиток українських земель, на формування матеріальної і духовної культури населення країни. Державні утворення кіммерійців, скіфів, сарматів, готів існували ще до IV ст. н.е. У нижченаведеній таблиці подається інформація про час мешкання кочових народів у південноукраїнських степах та про їх державні утворення.

2) Уроки і наслідки української національно-демократичної революції 1917-1920р. Боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервенції. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів.На першому - етапі національну революцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР).Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами.Особливою проблемою в національному державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР).І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР. Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 — на початку 1921 p. процес національного державного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянських збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною. Починаючи від лютого 1917 p., коли під впливом демократично-революційних процесів значний розвиток одержали національно-визвольний рух і боротьба за відродження української державності.Це був тривалий і багато в чому трагічний період державно-правової історії України. Внаслідок низки причин у 1917—1920 pp. не вдалося втілити в життя ідею відродження держа­вності. Утворену у 1917р. Українську Народну Республіку також не вдалося відстояти: дуже міцними виявилися протиборствуючі їй зовнішні сили, а також не було єдності у боротьбі за національне відродження безпосередньо в Україні. Центральна Рада, Гетьман­щина, ЗУНР, Директорія являли собою важливі сходинки у ство­ренні незалежної України. Але в результаті боротьби різних політи­чних сил на більшій частині України встановилася більшовицька радянська влада з її у кінцевому рахунку тоталітарним режимом. Зазначена українська територія увійшла до складу Союзу РСР, а західна частина України опинилася під владою Польщі, Чехословаччини та Румунії.Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917—1920 pp. тільки за умов згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.Протистояння соціальних, національних та політичних про­шарків, груп та партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до кризи.Лише опора на власні сили могла призвести до перемоги, а вона досягалася перш за все забезпеченням згоди а Україні. Зрозу­міло, сподіватися про ідеальну, загальну згоду в умовах громадян­ської війни та іноземної інтервенції було б утопією, але демократам, прибічникам державного відродження України для досягнення зго­ди слід було б прикладати більше зусиль, перш за все у сфері соціально-економічної політики. Деяким лідерам партій слід було б менше думати про задоволення власних амбіцій. Іншим чинником, який породив зазначені труднощі, була переоцінка іноземних сил як опори в боротьбі за незалежність України. Усі іноземні сили, які залучались до справи збереження самостійності України, в кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні інтересам народу України.Наведені внутрішні та зовнішні чинники й визначили характер кожного етапу в боротьбі за державне відродження України в 1917—1920 pp., стали підставою для дослідження у даному розділі пропонованої етапізації.Зазначені прорахунки національних демократів, а також допо­мога російських більшовиків більшовикам України вирішальною мірою полегшили прихід до влади у північно-східній частині України в грудні 1917р. більшовицького уряду і в підсумку — утворенняУСРРта встановлення радянської влади на більшій частині України.

3) Політичний портрет С.Пелюри На з'їзді С. Петлюра був обраний до складу УГВК, з 21 травня обраний головою цієї організації. Водночас увійшов до складу Центральної Ради. 28 червня обраний до складу Генерального Секретаріату на посаду Генерального секретаря з військових справ. Головним завданням С. Петлюри як військового діяча була українізація армії. Працюючи над створенням української армії, зустрів спротив частини членів УЦР — зокрема вкрай пацифістську позицію займав Винниченко. Втім рішенням Тимчасового уряду посада генсека з військових справ не була затверджена]. Офіційно поновлений на посаді 13 листопада, в той же час віддав наказ українським військам зайняти всі найважливіші урядові об'єкти Києва. 15 листопада було розіслано відозву С.Петлюри до війська.Під час подій кінця 1917 — початку 1918 рр., безжально пресікши спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді, грудні 1917 р. та січні 1918 р, довів, що з усього керівництва республіки один лише він був здатен на рішучі дії. Натомість В. Винниченко назвав С. Петлюру головним винуватцем конфлікту з РНК і добився його відставки за «перевищення повноважень». На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 р. Петлюра подає у відставку.Полишивши ГВК, на початку січня, очолив Гайдамацький Кіш Слобідської України. В Києві гайдамаки стали широковідомі ще після вбивства «головного більшовика міста» Л.Пятакова[13]. Бойове хрещення формації відбулося на Полтавщині в боях за Гребінку. Згодом ГКСУ, взяв активну участь у придушенні січневого більшовицького заколоту. С.Петлюра особисто керував штурмом «Арсеналу» та боями за Київ. Гайдамаки першими увійшли до міста, після звільнення столиці від більшовиків, влаштувавши 1 березня дефіляду на честь перемоги. Домінуючі в уряді соціалісти, зважаючи на зростаючий вплив та популярність отамана в армії, знову приписали С. Петлюрі «військову змову з метою встановлення правої диктатури». Як наслідок від 12 березня 1918 р. його було усунуто від командування Гайдамацьким кошем.Кіш став однією з найбоєздатніших українських частин, а вояки та організатори частини, з котрими Симон пліч-о-пліч в баталіях відстоював Україну — О. Удовиченко, М. Чеботарів, С. Дельвіг та О. Волох надалі залишались поплічниками та довіреними особами Петлюри, хоч як засвідчив приклад останнього не всі вони виправдали його довір'я.Наприкінці березня 1918 р. С. Петлюра очолив Київське губернське земство, а за місяць на його базі створив та очолив Всеукраїнську спілку земств. У Директораті Петлюра відповідав за міністерства військових та морських справ, а також мистецтва і народного здоров'я. З 28 січня, після проголошення Акту Злуки, п'ятірка її членів доповнилась представником від Наддністрянської України — Євгеном Петрушевичем. Від 11 лютого Головний отаман вийшов з лав УСДРП. Наприкінці лютого відвідав Бережани та Стрий. 27 лютого у Ходорові зустрівся з представниками дипломатичної місії, котра прибула на переговори про лінію розмежування УГА і польської армії. Під час зустрічі з Бартелемі поставив умову визнання УНР та ЗУНР, надання підтримки в боротьбі проти більшовиків.[16] 9 травня обраний Головою Директорії, отримавши практично диктаторські повноваження. На чолі об'єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 р. здобув Київ.

Білет№4

1.Головною причиною давньогрецької колонізації була переважно примусова еміграція частини вільного населення з рабовласницьких полісів самої Греції. Найбільше переселялося сюди греків з Мілета та інших малоазійських грецькихміст. Пізніше відбувалося переселення з деяких острівних міст та з метрополії, зокрема з Афін. Північне Причорномор'явабило греків своїми хлібними, рибними та іншими багатствами. В розвитку торгівлі була зацікавлена також місцева знать, яка одержувала предмети розкоші, зброю, вино, оливкову олію, тканини, розписну кераміку та інше.

Першими мореплавцями Чорного моря були стародавні критяни. 1975 року біля Каліакри (Болгарія) на археологічних розкопах знайшли кам'яний якір критського корабля, датований XVI століттям до н. е.^[1]

Найдавнішим на території України було грецьке поселення на острові Березань, засноване в VII столітті до н. е.Найбільшими грецькими колоніями в Причорномор'ї були Тіра (на місці сучасного Білгорода-Дністровського), Ольвія(біля села Парутиного, на правому березі Бузького лиману), Керкінітида (на місці сучасної Євпаторії), Херсонес (на території сучасного Севастополя), Феодосія, Пантікапей (на місці сучасної Керчі). Виникнувши як колонії грецьких міст-метрополій, античні міста невдовзі стали самостійними рабовласницькими містами-державами. Ольвія, Тіра, Херсонес і деякі інші впродовж свого існування були самоврядними містами — полісами. Міста, засновані на узбережжі Керченської протоки, в V ст. до н. е. ввійшли до складу Боспорського царства, яке утворилось 480 р. до н. е.

З початку III ст. н. е. через кризу рабовласницького ладу почався занепад античних міст, а навала гунів (IV ст.) призвела до їхньої загибелі. Проте деякі грецькі міста продовжили своє існування, зокрема Херсонес (Корсунь руських літописів) остаточно був зруйнований 1399 року, а Білгород-Дністровський ЮНЕСКО віднесло до 10 найдавніших міст світу з безперервним існуванням.

Частина населення Херсонеської округи у середньовіччі стала ядром князівства Феодоро у південному Криму, мешкали греки і в генуезьких колоніях на узбережжі. Князівство захопили турки-османи 1475 року, а остаточно православне населення (переважно грецьке) примусово виселили з Криму за наказом Катерини ІІ (1778; пізніше частково повернулося) та за наказом Й.Сталіна у 1944 р.

Тисячолітня історія античної цивілізації у Північному Причорномор'ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, ай активно залучили його до товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор'я. По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той часантичної культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населенняКриму, Подністров'я, Побужжя та Подніпров'я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської колонії —Візантії.

2. 10 грудня 1922 p. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд Рад. Його делегати схвалили Декларацію про утворення Союзу PCP і проект основ Конституції СРСР, а також звернулися до всіх республік із закликом негайно розпочати законодавче оформлення єдиної держави.З'їзд затвердив Декларацію про утворення Союзу PCP і Договір про утворення СРСР (причому несподівано виявилось, що обидва документи, за спиною делегатів з'їзду, були напередодні - 29 грудня 1922 p.- прийняті Конференцією повноважних делегацій). Уст.26 Союзного договору урочисто проголошувалося: "За кожною із союзних республік зберігається право вільного виходу з Союзу". Проте, зауважимо, що впродовж усього часу існування СРСР механізми здійснення цього права не прописувалися ні в конституціях, ні в законах чи підзаконних актахПо-перше, долю України ще раз вирішував не її народ. Дослідники (Я. Дашкевич) справедливо підкреслюють, що майбутнє вже раніше поневоленої республіки вирішували ніби парламентським шляхом (пригадаймо більшовицьку виборчу систему за Конституцією 1919 р.) неукраїнці: на загальну кількість 782 депутати було лише 46% (362 депутати) українців. Це відбувалось у країні, в якій понад 80% мешканців становили українці. Відповідно, такі обставини ставлять під сумнів - з чисто формальних міркувань - легітимність рішення VII Всеукраїнського з'їзду Рад про бажання України приєднатися до Союзу.По-друге, Союзний договір 1922 р. так і не вийшов зі стадії проекту, який ще треба було доповнювати, затверджувати, вводити в дію. Аргумент - на з'їзді текст, який мали за Союзний договір 1922 p., було прийнято лише за основу ("в основному"). Цей проект мав доопрацьовуватися ЦВК разом з урядами республік. Лише після того, тобто після внесення доповнень і змін, Договір мали ввести в дію спершу тимчасово на наступній сесії ЦВК СРСР. а остаточно ратифікація його мала відбутися на II з'їзді Рад СРСР. Лише після проведення усіх заходів проект Договору міг і мав перетворитися у справжній Договір про утворення СРСР.

По-третє. Існує ще один непрямий доказ провалу І з'їзду рад СРСР. 17 квітня 1923 р. генсек Й. Сталін в оргзвіті ЦК XII з'їздові РКП(б) не сказав про створення СРСР ані слова!

В цілому, багато фрагментів цієї доповіді виголошено в гіпотетичному плані або стосувалося майбутнього часу. Більше того, вона засвідчує, що "національні" республіки домагалися мінімізації дедалі наростаючої залежності від Кремля. По-четверте, характер укладення Союзного договору суперечив елементарним нормам міжнародного права (а Союзний Договір 1922 р. мав, без сумніву стати міжнародним актом): його ніхто не підписував; у ньому не йшлося про термін дії договору; він не був ратифікований. А такі речі є взагалі несумісними з поняттям "міжнародний договір". Отож, й як міжнародний акт Договір про утворення СРСР ніколи не діяв ні формально, ні фактично.Отже, "проект нереалізованого Договору не може вважатися юридичною підставою утворення СРСР і входження до нього України та інших т. зв. республік" (Я. Дашкевич). Особливості укладення Договору про утворення СРСР засвідчує проведення свідомої політики підпорядкування республік єдиному центру й завершення процесу відродження єдиної наддержави в межах колишньої Російської імперії. А той факт, що така політика здійснювалася без дотримання елементарних процедур і з порушенням юридичних норм, надає усі підстави вважати створення СРСР нелегітимним. За спостереженнями дослідників (М Дністрянський), навіть партійні документи того часу свідчать, що утворення СРСР розумілось значною частиною радянських чиновників у центрі і на місцях "не як союз рівноправних державних одиниць, а як крок до ліквідації республік".Таким чином, можемо стверджувати, що впродовж 1917-1922 pp. тривав пошук оптимальної моделі реалізації політичної та правової доктрини Росії щодо України. Змінювалися форми її практичного втілення, проте незмінною залишалася її сутність. Декларуючи на різних етапах різні варіанти встановлення правових міждержавних зв'язків, Росія фактично намагалася використати їх для досягнення стратегічної мети - збереження цілковитого контролю над усіма найважливішими сферами життєдіяльності українського суспільства. Практично централізаторські принципи більшовицької партії переносилися на організацію державних структур. Форма ж (утворення СРСР) мала лише вуалювати справжню сутність запроваджуваної унітарної державності.

3. Народився Євген Коновальць 14 червня 1891 року в галицькому селі Зашків у родині народного вчителя Михайла Коновальця. З 1901 р. навчався в Академічній гімназії у Львові. В першу світову війну Коновалець був прапорщиком австро-угорської армії. В квітні 1915 р. разом зі своєю частиною довелося йому воювати на горі Міківці. Тут, в результаті шквального наступу росіян, він потрапив у російський полон.
Роки проведені у таборах для військовополонених, спочатку в Чорному яру, а потім у Царицині та Дубовці, стали етапом кристалізації військової доктрини українства. Звільнившись з полону, виступив у Києві як співорганізатор Галицько-буковинського Куреня, пізніше – Куреня Січових Стрільців, який він очолив і який відзначився в придушенні більшовицького повстання у боях проти наступу військ Муравйова, а потім після Берестейського миру (1918 р.), в українському наступі за визволення Києва. 1 березня 1918 р. Коновалець розбудував частину, перейменовану на полк Січових Стрільців, котрий згодом, після гетьманського державного перевороту, роззброїли німці. Під час гетьманатуЄвген Коновалець очолив формацію на боці Директорії, що брала активну участь у протигетьманському повстанні. А згодом розбудував загін у дивізію, корпус і групу Січових Стрільців.
Щоб вирвати українство з атмосфери політичної мізерії у сфери великих замислів і великих діл, на шлях підтримання і виплекування всього найкращого, що зродила революція, треба було людиною незвичайного калібру. Такою людиною був Коновалець. 1 це виявилось уже в заснуванні Української військової організації (УВО). УВО поєднувало суто військову діяльність з просвітницькою. Засади всеохоплюючої діяльності викликали найлютішу протидію окупаційних властей.
Євген Коновалець, виходячи зі своїх переконань починає роботу щодо об’єднання всіх сил в одну, яка б могла чинити не тільки збройно-революційний спротив окупантам, а й поглиблювати та поширювати ідейно-політичний світогляд серед широких верств українців. 12 липня 1927 р. утворено Союз організацій українських націоналістів, головою якого було обрано полковника Євгена Коновальця. Перший конгрес українських націоналістів, на якому замість УВО і розпорошених гуртків створено ОУН – Організація Українських Націоналістів, -відбувся у Відні 28 січня – З лютого 1929 р. Тоді ж ухвалено Політичну програму, яка давала бачення перспективи майбутньої суверенної та соборної Української держави на засадах чинного ідеалізму.
Між тим, обставини змушують Є.Коновальця переїхати до Женеви. Тут він продовжує пропагувати українську справу. Це викликало переполох серед дипломатичного корпусу держав-окупантів, зокрема Польщі та СССР. Вони починають тиск на швейцарський уряд з метою позбавити Коновальця права на перебування у країні. Є.Коновалець і ОУН стали об’єктами чітко спланованої акції. За цих обставин він змушений переїхати до Риму.
На весні 1938 р. Є.Коновалець мав намір нелегально побувати на території УССР, щоб особисто проаналізувати можливі шляхи зростання ОУН. З цією ж метою він здійснив поїздку до Роттердама. Мав зустрітися зі зв’язковим, що діяв на сході України. Така зустріч відбулася 23 травня 1938 р. в кафе “Атланта”, яка привела до трагічної загибелі Коновальця.

Білет №5

1-проблема етногенезу схінних словян

2-українську національно-культерне відродження 1920рр

3-політисний портрет С. Бандери.

1Етногенез— процес формування народності. Відомо, що український народ походить від східної групи слов'ян. Історики, етнографи, археологи, мовознавці, що вивчали процес формування слов'янської народності, виявили факти, які підтверджують безперервність культурного розвитку праукраїнців від часів трипільської культури. Тобто деякі племена предків українців жили на теренах сучасної України з часів енеоліту й частково вціліли всупереч численним вторгненням войовничих кочовиків. Етногенез слов'ян проходив у формі змішування і злиття споріднених, сусідніх автохтонних (місцевих) племен і з включенням у цей процес мігрантів — переселенців. Більшість дослідників визнають за прабатьківщину слов'ян територію між середнім Дніпром, Прип'яттю, Карпатами і Вислою. Отже, до праслов'янських зазвичай відносять більшість археологічних культур, які сформувалися між Дністром, Одером, Прип'яттю і Північним Причорномор'ям від часів енеоліту. Це дає можливість зрозуміти, завдяки чому всередині І тис. н. е., напередодні утворення першої східнослов'янської держави — Київської Русі, на українських землях вже мешкав народ з давніми традиціями, віруваннями, звичаями, з високим рівнем розвитку матеріальної культури. На рубежі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони розселилися на території від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від річки Прут, Карпатських гір, річки Західний Буг на заході до річки Дон і верхів'я річки Волги на сході. Перші письмові згадки про слов'ян містяться у творах римських авторів І—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птоломея, які називають їх венедами. У середині І тис, н. е. почалося розселення слов'ян на північний схід, південь і південний захід.

Загальнослов'янська спільнота розпалася на три гілки: східну, західну (майбутні поляки, чехи, словаки, лужицькі серби) і південну (майбутні серби, хорвати, словенці, болгари, боснійці, македонці, чорногорці). Східна гілка слов'ян у свою чергу поділилась на три частини: південно-західну, західну і північно-східну — відповідно, майбутні українці, білоруси й росіяни. На сьогодні слов'яни є найчисленнішою групою споріднених за походженням народів Європи.

2Українське Відродження охопило різні сфери життя, у тому числі освіту, науку, літературу, мистецтво. Важливим напрямом культурного будівництва були ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. була прийнята постанова Раднаркому УСРР, в якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов'язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!». У 1925 р. діяло 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів. При вступі до вузів ураховувалося соціальне походження — для робітників не вимагалося атестата про середню освіту, не проводилися вступні іспити. Бурхливо розвивалась українська література, для якої характерне розмаїття літературних напрямків. У спілку селянських письменників «Плуг» входили П. Панч, А. Головко, в спілку пролетарських «Гарт» — В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра. До неокласиків належали М. Зеров, М. Рильський, до символістів П. Тичина. Широку популярність здобув гуморист Остап Вишня. Серед драматургів провідне місце посідав М. Куліш, Лесь Курбас і його театр «Березіль» стали ренесансом українського театру. О. Довженко здобув світове визнання своїми фільмами «Арсенал», «Земля». З середини 20-х років істотну роль у політичному, ідеологічному та культурному житті населення починає відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові в 1924 р. Інтенсивно радіофікувалися села. У 1928 р. в них налічувалося вже 40,5 тис. радіотрансляційних точок. Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин. Для того щоб її проведення не завдало шкоди представникам інших національностей, які проживали компактно, під керівництвом Комісії у справах нацменшостей ВУЦВК (1924— 1930) відбулося національне районування території республіки. Під впливом національного Відродження в Україні виникло так зване націонал-ухильництво — прояв націонал-комунізму, представники якого намагалися поєднати комунізм з національним рухом. Його речниками в Україні були М. Хвильовий, О. Шумський і М. Волобуєв. М. Хвильовий вважав, що українська культура повинна орієнтуватись не на російську, а на європейську. Шумський намагався розширити українізацію, зміцни ти її кадровими змінами; Волобуєв обстоював економічну само стійність республіки. Ці погляди були засуджені більшовицьким керівництвом України.

3. Степана Бандери –

один з найбільших борців за незалежність України і до цього часу

однієї з найконтраверсійніших постатей в модерній українській історії. Степан Бандера є дитиною покоління, яке тримало в руках УкраїнськуДержаву, але втримати не змогло. Він народився в сім’ї священика -пароха Старого Угринова на Калущині у Галичині, яка в той час належаладо австро-угорської монархії, разом з двома іншими західноукраїнськимикраїнами: Буковиною і Закарпаттям.Передше він був декілька раз арештований польськоюполіцією у зв'язку з різними акціями УВО й ОУН, напр., в кінці 1928 р. вКалуші й у Станиславові за організування в Калуші листопадовихсвят-маніфестації в 10-річчя 1-го Листопада і створення ЗУНР у 1918 р.На початку 1932 р. він був затриманий при нелегальному переходіпольсько-чеського кордону й того року просидів 3 місяці в слідчій тюрмі.Після арешту в червні 1934 р. Бандера як історична особистість з’явився завдяки реалізаціїсуспільно-історичного проекту здобуття незалежності, автором якого бувЄвген Коновалець. Першою складовою цієї концепції було широкеосвідомлення мас у необхідності власної держави. Власне, брак такогорозуміння він вважав причиною поразки УНР.

Білет 6

1.перші державні утворення на території україни

в середині VI—III тисячоліть до н, е. на території сучасної України існувала держава Аратта (Оріяна, Оратанія). Офіцій­ною історичною наукою вона пойменовувалася просто як Трипільська культура. Її пам'ятки вперше дослідив археолог В. Хвойка біля с. Трипілля в кінці XIX ст. Зазначимо, що ця висока землеробська культура мала всі атрибути держави:

Київська Русь-ранньослов’янська держава з центром у Києві виникла на рубежі VII-IX століть. Існування цієї держави охоплює період з IX століття по 30-ті роки XII століття. Територіальні мережі – від Балтики до Чорного (“Руського”) моря і від Карпат до Волго-Окського межиріччя.

лово” Русь” часто використовувалось у географічному значенні, як визначення території Середнього Подніпров’я. Візантійці називали русів скитами або тавро скитами

. Трипільска культура

Ще археологічна культура часів мідного століття, пам’ятники якого розповсюджені на Правобережній Україні та в Молдові. Назва – від с. Трипілля Київської області. Де на при кінці 19 ст. вперше знайдені пам’ятники цієї культури. Основні заняття людей часу трипільської культури – це землеробство і скотарство. Поселення людей того часу являли собою великі глинобитні домівки, побудовані по колу. Велику цікавість з’являють гончарні вироби (посуд, модельки житлових будинків, фігурки тварин). У період свого розвитку між 3500 та 2700 Рур. до н. е. Трипільці жили великими селами по 600 – 70 чоловік. Кіммерійці – найстародавніші по своїй назві племена, які мешкали на території степного Півдня. Вперше згадуються в письменах в VIII –VII ст. до н. е. Кіммерійці були пастухо-землеробним плем’ям. В 7 ст. до н. е. були вигнані скіфами з території Північного Причорномор’я в Малу Азію. Кіммерійці – перші кочові вершники.

Сармати – стародавні кочові іраномовні племена, родинні скіфам. Кочували у степах Казахстану, Уралу, Поволжя, з другого ст. до н. е. панівне положення у степах Північного Причорномор’я перейшло від скіфів до сарматів. Кінець їх панству поклали нашестя гоплів (середина III ст.) та гунів (кінець VI ст.) Пам’ятники сарматів на території України, Усть-Каменські кургани. Сармати являли собою не єдине родинне плем’я, а слабо пов’язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен. Кожне з цих племен прагнуло до панування на Україні. Таври - основне населення горяних та передгірних районів південного Криму у першому тисячолітті до н.е. Від їх найменування походять назви Кримського п. – острова Таврида, Таврика, Таврія. Перші свідчення о таврах маються у Геродота (5 ст. до н.е.). У кінці другого століття таври попали під власть Понтійського царства.

Скіфське царство – було значною мірою дитям своєї епохи, рід вівся по батьківській лінії, майно ділилося між синами, панувала полігамія. Разом з померлим чоловіком вбивали і ховали його молодих жінок.

Скіфи – це безумовно, індоєвропейці, іраномовні кочівники. Серед них були: скіфи, орачі, землероби. Але вся влада зосереджувалась в руках “царських” скіфів – кочовиків, що змушували інших скіфів та скіфські племена України сплачували їм данину. За ними стояло велике, добре озброєне кінне військо. Розвиваючи у собі войовничі інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров у першого вбитого ворога. Робили з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімали скальпи. Перші слов’янські державні утворення. Антське царство.

З початку VI ст. до н.е. землеробський люд стає дедалі політичним. Дослідження їхніх мовних, етнічних, культурних рис вказують на те, що люди ці були слов‘янами –прямими нашими предками, першими українцями. Порівняно з міграцією кочовиків розселення слов‘ян являло собою повільний рух із право слов’янських земель. Він (рух) охопив великі території. Розселення носило мирний характер, за винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією. Слов‘яни просувалися на нові землі як колоністи, а не загарбники. Таким чином на початок VI ст. із спільної мови слов‘ян сформувались три підгрупи: західнослов’янська, зрештою поділена на польську, чеську та словацьку. Анти –північно-східна група слов‘ян, племен, які жили на території лісостепу Східної Європи з 2-ї половини VI ст. до початку VII ст. Племена антів були могутнім політичним об‘єднанням. У них була сильна, дисциплінована воєнна організація.

Дата добавления: 2015-05-23