Білет 18

1. У ході Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького на-звільненій території формувалися підвалини самостійної української національної держави у вигляді козацької республіки, започаткованої традиціями Запорозької Січі. Визволену територію поділено на 16 військово-адміністративних одиниць - полків. Найвідомішими серед них були Київський, Брацлавський, Черкаський, Чернігівський, Полтавський, Чигиринський, Переяславський. Крім адміністративно-територіальних, існували полки й суто військові, які формувалися на відповідних адміністративних територіях і були основою нової держави - її збройні сили.

Держава Богдана Хмельницького вперше у міжнародно-правових відносинах визнана урядом Речі Посполитої Зборівським договором 1649 р. як автономія у складі трьох воєводств. A 1654 p. на Переяславській раді - царем Московської держави.

Сукупність документів, за якими практично втілено рішення Переяславської ради про протекторат над Україною Москви, відомі під назвою Березневі статті. Це - низка кількаразових звернень гетьмана - "Статей Богдана Хмельницького", а також указів і жалуваних грамот царя. Березневими вони названі тому, що 14 березня 1654 р. їх остаточно схвалено й підписано царем.

Відповідно до Березневих статей московський уряд визнавав політичну автономію України як окремого державного утворення у союзі з Москвою зі збереженням самоуправління, яке на той час склалося. Збройні сили України (реєстр) включали 60 тис. козаків. Україна обирала гетьмана на козацькій чи народній раді з наступним схваленням царем. Українці обирали собі старшину, місцеву адміністрацію, збирали кошти на платню старшині та на утримання війська. Всі привілеї і права старшини, козаків, української шляхти залишалися непорушними, у володіння гетьмана передавалося Чигиринське староство. Цілком зберігалися права київського митрополита і української автокефальної православної церкви. За гетьманом зберігалися державні права мати зносини з усіма іноземними державами. Про стосунки з Польщею і Туреччиною треба було доповідати цареві. Податки мали збиратися на місцеву адміністрацію і на місцеві потреби.

Отже, у 50-ті pp. XVII ст. в Центральній Україні формувалася повноцінна державність з усіма відповідними ознаками, функціями, механізмом, на чолі з гетьманом.

.

Історико-правові події: 1649 р. - Зборівська угода. Визнання Річчю Посполитою автономії України. 14 березня 1654 р. - ухвалено українсько-російську угоду "Березневі статті"

2.

За 1951—1965 рр. було побудовано 1960 великих підприємств. Економічне зростання в Україні продовжувалося на основі примітивної індустріалізації. Як і в попередні роки, перевагу надавали базовим галузям, не пов’язаним з науково-технічним прогресом. Темпи розвитку групи «Б» відставали від групи «А». Питома вага виробництва засобів виробництва в загальному обсязі промисловості зросла з 62% у 1940 р. до 72,4% у 1965 р.

У паливній промисловості продовжувала переважати вугільна промисловість. За 1951—1965 рр. було введено в дію 324 шахти, а видобуток вугілля зріс майже у 2,4 раза. Але на розвитку галузі у 60-х роках позначилися несприятливі гірничо-геологічні умови: глибина розробок сягала 700 м, що ускладнювало видобуток і підвищувало ціни на вугілля. Розвиток вугільної промисловості здійснювався в усіх басейнах — Донецькому, Львівсько-Волинському, Дніпровському буровугільному.

Вищими темпами, ніж вугільна, розвивалися газова і нафтова галузі. Частка нафти і газу в структурі палива збільшилася з 9% у 1958 р. до 27% у 1965 р. Центр видобутку нафти і газу поступово переміщувався у Дніпровсько-Донецький район (53,8% у 1965 р.).

Майже половина кількості газу споживалася на електростанціях, а незначну кількість використовували як хімічну сировину, технологічне паливо, для комунально-побутових потреб.

Виробництво електроенергії забезпечувалося в основному великими державними тепловими електростанціями (ТЕС). Частка гідроелектростанцій (ГЕС) у виробництві електроенергії зменшилася з 20% у 1950 р. до 6,6% у 1965 р.

Різко зросло значення металургії, особливо порівняно з довоєнними роками. У 1965 р. видобуток залізної руди перевищив рівень 1950 р. в 4 рази, виплавлення чавуну — у 3,5, сталі — в 1,4, виробництво прокату — у 3,7, труб сталевих — у 3,1 раза. Сталі вже виплавлялося більше, ніж чавуну. За 1951—1965 рр. було побудовано і здано в експлуатацію 27 доменних, 38 мартенівських печей, 62 прокатних і трубних станів.

Важливу роль в індустріальному комплексі відігравали машинобудування та металообробкамашинобудівних підприємств, на яких працювало більш як 25% зайнятих у промисловості.

Прискореними темпами розвивалася хімічна промисловість (за 1960—1965 рр. у середньому за рік 16,7%).

Зросла і зміцніла промисловість будівельних матеріалів. Було освоєно виробництво нових марок цементу — «700» і «800», керамічних труб, опор ліній електропередач, стінових панелей. Створено нову галузь — великопанельного домобудування.

Поряд із важкою розвивалися також легка і харчова промисловість. Освоєно випуск нетканих матеріалів, штучного хутра, трикотажних виробів із хімічних волокон.

Наприкінці 50-х років розпочалася комплексна реконструкція залізничного транспорту на основі електрифікації та впровадження теплової тяги. З 1945 р. цей вид транспорту став рентабельним. Через Україну транзитом ішла продукція у 81 країну світу. Зріс також вантажооборот морського, автомобільного і повітряного транспорту.

Слід зазначити, що внаслідок розвитку промисловості у 50—60-ті роки змінилася її географія. З’явилися нові промислові центри: Кременчук, Херсон, Рівне, Біла Церква, Чернівці, Львів. Зменшилася частка Донецько-Придніпровського, зросла — Південно-Західного і Південного економічних районів, а їх співвідношення у 1965 р. становило відповідно 60,7, 27,4 і 11,9%. Продовжувалась індустріалізація шести західних областей, де протягом 50-х років випуск промислової продукції збільшився втричі. У 1965 р. ці області давали близько 9% валової промислової продукції республіки.

.

Розвиток промисловості відбувався на основі підвищення рівня технічної оснащеності. З другої половини 50-х років було розпочато механізацію та автоматизацію виробничих процесів. Так, у вугільній промисловості вдосконалювався шахтний транспорт, механізувалася зарубка і відбивання вугілля.

На початку 50-х років дедалі більше давалися взнаки негативні наслідки панування в країні адміністративно-командної системи управління економікою. Особливо наочно це було видно у сільському господарстві, яке було найслабшою ланкою в радянській економіці, про що свідчили перш за все низькі темпи його розвитку та низька продуктивність.

3. У XIX ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх основі національної свідомості.

Основними чинниками українського відродження XIX ст. були ідеї Просвітительства та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження, пам'ять про минуле України. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості.

Отже, перші дослідження української історії, фольклору, мови і літератури були першим пробудженням сучасної української свідомості і забезпечили їй міцні підвалини, бо не може бути щось більш нагальним для нації, яка народжується, ніж потреба знайти свої історичні витоки і культурне підґрунтя. Саме цим і займалися українці, шукаючи таким чином основу своєї самобутності. Проте головним рушієм національного відродження стало те, що ідеї нового духовного і національного пробудження, започатковані українською інтелігенцією в кінці XVIII — початку XIX ст., знайшли втілення та творче продовження в спадщині великого українського поета, художника, мислителя, революційного демократа Тараса Григоровича Шевченка (1814—186І). Вже його перші друковані твори вразили сучасників вибухом поетичної сили, красою мови, могутністю образу та думки, палкою любов'ю до знедоленого народу. І український народ і над Дніпром, і в Галичині підхопив поезію свого генія і в ній усвідомив себе як рівного серед рівних духовно, хоча і скутого фізично. Т. Шевченко, як зазначав М. Костомаров, воскресив народ, покликав його до нового життя, бо він був «обранцем народу в прямому значенні цього слова; народ його ніби обрав співати замість себе»*. Народна пісня стає лірикою Шевченка, а лірика Шевченка стає народною піснею. І не дивно, що більшість ліричних поезій Шевченка стали піснями, музику яким найчастіше надавав сам народ. Дійсно, важко знайти іншу людину, поезія та особистість якої такою повною мірою втілила національний дух, як це для українців зробив наш Тарас.

Початок нової доби в історії літератури і суспільно-культурному житті українського народу поклала його перша збірка українських поезій «Кобзар», що вийшла друком у 1840 р. її палко привітали як українські, так і російські критики, назвавши геніальним твором. «Ся маленька книжечка, — писав І. Франко, — відразу відкрила немовби новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією висло-

Білет 19

1.

"Хмельниччина, - писав М. Грушевський, - була все-таки великим етапом в поході Українського народу, українських мас до своїх соціяльних, політичних, культурних і національних ідеалів. Ся крівава, руїнна, облита слізми і потом, хаотична і невдала в своїх досягненнях доба була і зістанеться великим і високим моментом українського життя, повним великого напруження і величних змагань... Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життє, се я не раз говорив. І Хмельницький як головний потрясатель зістанеться героєм української історії".

Значення гетьмана полягає в тому, що він:

· зумів об'єднати патріотичні сили навколо великої ідеї національного відродження;

· спрямував енергію народних мас на розбудову соборної держави та виборення нею незалежності;

· першим виробив принципи національної державної ідеї, яка стала визначальною у визвольних змаганнях націй впродовж наступних сторіч;

· завдяки гнучкій соціально-економічній політиці провів державний корабель повз небезпечні "соціальні рифи"; запобіг вибухові громадянської війни, що неминуче призвела б державу до руйнації;

· приборкав анархічну стихію охлократії й отаманства старшини; проводив курс на зміцнення централізації держави; запобігання сепаратизму; встановлення спадкоємного гетьманату;

· виявив себе блискучим полководцем; створив боєздатну й добре організовану національну армію; ухвалив військовий статут "Статті про устрій Війська Запорозького"; збагатив українське військове мистецтво;

· відіграв вирішальну роль у процесі становлення розвідки й контррозвідки Української держави;

· створив дипломатичну службу, що забезпечила прорив на шляху до визнання козацької України урядами інших країн як суб'єкта міжнародних відносин; виявив себе тонким і дуже вправним дипломатом.

· 2.

2. 4. Рух шістдесятників

Свідомість цього покоління зазнало меншого впливу радянської ідеології з усіма її викривленнями. Воно стало свідком падіння культу особи Сталіна. У системі цінностей цього покоління з'явилися несподівані для радянського морального кодексу індивідуалізм, культ свободи самовираження, скептицизм, гуманізм без сурогатних домішок класового підходу, космополітичність культурних смаків. Воно уособлювало собою суспільно-культурне явище, течію, духовний феномен - шістдесятників. Цей термін активно вживався вже на початку 60-х рр.

Найважливішим моментом у формуванні світогляду шістдесятників був вплив гуманістичної західної культури. Різними стежками, здебільшого через переклади, до України потрапляли твори Е.Хемінгуея, А.Камю, А.Сент-Екзюпері, Ф.Кафки та ін. Одкровенням стало італійське кіно епохи неореалізму. Художники заново відкривали імпресіоністів, Ван-Гога, Модільяні, мексиканський монументальний живопис і скульптуру. Надбання західної культури сприяли підвищенню статусу загальнолюдських цінностей, модернізації свідомості молодшого покоління інтелігенції, посіяли відразу до „соціалістичного реалізму". Закономірним наслідком цих зрушень було відродження інтересу до власної культури, її багатств. Врешті-решт з'явилася потреба визначити свою культуру не в тіні "старшого брата" а в контексті загальносвітової культури. Нове покоління інтелігенції, крім більшої свободи та інформованості, мало в активі вищий культурний рівень, талант і смак. Відбулася певна переоцінка цінностей: це покоління вважало природним своє право на розкутість, щирість почуттів, звернення передусім до внутрішнього світу людини, прагнуло до відновлення чистої естетики, культивувало красу, палко бажало новизни й подолання занедбаності своєї культури. В результаті творчість і громадська діяльність шістдесятників стали справжнім проривом у сформованій монолітній системі заідеологізованої культури. Поетичні вечори І.Драча, Ліни Костенко, М.Вінграновського та ін. збирали тисячні аудиторії. Плеяда блискучих літературних критиків повернули цьому жанрові звання літератури. Нову хвилю в кінематографі представляли С.Параджанов, Ю.Іллєнко, Л.Осика. Нові імена, ідеї з'явилися в гуманітарних науках: історії, археології, літературознавстві, мистецтвознавстві. Звичайно, коло шістдесятників було значно ширшим. До них горнулися молоді вчені, вчителі, студентство.

Перекриваючи повітря шістдесятникам, влада сподівалася, що таким чином вдасться підкорити їх, примусити діяти суто за законами системи. Проте результат не відповідав задуму. Частина шістдесятників дійсно досить швидко „переорієнтувалась" (серед таких були й дуже талановиті люди) і стала робити те, що від них вимагалося, частина відійшла від громадської діяльності і поринула у суто фахові проблеми. Однак певна частина нового покоління не змогла відмовитися від своїх позицій і пішла на приховану або відкриту конфронтацію з владою.

Невід'ємною частиною суспільно-культурного життя України у першій половині 60-х рр. став сам-видав: ціла система розповсюдження не визнаної офіційно або забороненої літератури. Десятки літературних і публіцистичних творів, яким був перекритий шлях до публікації в офіційних виданнях, передруковувались на машинках, перефотографовувались на фотоплівку, надиктовувались на магнітофонні стрічки, навіть переписувались від руки і читалися тисячами людей, здебільшого інтелігенцією.

Поширювались твори Ліни Костенко, В.Симоненка, Є.Сверстюка та ін. Згодом самвидав став політизуватися. В 1964-1965 рр. з'явилась ціла серія анонімних публіцистичних статей („З приводу процесу над Погружальським" - відгук на пожежу в Центральній науковій бібліотеці у Києві, під час якої згоріла безцінна колекція україніки; „Про сучасне і майбутнє України", „Націоналісти?", „12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство") та ін. Статті підіймали найактуальніші та найболючіші проблеми сучасності: підлегле становище України в СРСР, стан української мови і культури, русифікація, злочини сталінізму тощо.

Поява політичної публіцистики стала свідченням зародження політичної течії у шістдесятництві, певної групи, яка прагнула обговорювати не тільки суто культурницькі, а й важливі суспільно-політичні проблеми.

Проте в 1964 р. період „мирного" співіснування системи з інакомисленням закінчився. В жовтні цього року М.Хрущов, який остаточно заплутався у своїх планах, проектах і стосунках з партійно-державною бюрократією, в результаті справжньої змови був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПРС. До влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л.Брежнєвим і М.Сусловим. Подальший хід подій в Україні, як завжди, був визначений поза її межами. На зміну „відлизі" приходила реакція.

3. І знову перед гетьманом загострилася проблема пошуку допо­моги зовні. Реально її можна було одержати від Порти чи Московії. Більшість старшини надавала перевагу останньо­му варіанту, що зумовлювалося приналежністю тієї до православноговіросповідання, наявністю в історичній пам’яті ідеї спільної політичної долі за часів княжої Русі, відсутністю антиросійських настроїв, близькістю мови й культури. А військово-політична слабкістю Росії у порівнянні з Османською імперією давала надію на збережен­ня Україною повнішої державної самостійності.

В результаті тривалих переговорів 11 жовтня 1653 р. Земський собор вирішив прийняти Військо Запорозьке «під свою государеву високу руку» й розпочати війну проти Речі Посполитої. 29 жовтня посольство В. Бутурліна виїхало в Україну для юри­дичного оформлення цього акту з боку гетьмана й старшини. У такий спосіб Московія прагнула за­побігти небезпечному для себе зближенню України з Портою і небажаному зміцненню Польщі у разі її по­разки.

Хоча скликана 18 січня 1654 р. Переяславська рада ух­валила рішення про прийняття протекції царя, подальші переговори ледь не зірвалися через відмо­ву російського посольства присягнути від імені царя, що той не віддасть українців польському ко­ролеві й не порушить їхніх прав та вільностей. Лише усвідомлення цілковитої безвиході, неспроможності власними силами відстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Польщею й домогти­ся возз’єднання українських земель у межах єдиної держави змусило гетьмана й старшину погодитися на однобічну присягу цареві як протектору.

Наприкінці березня в Москві був укладений договір, що увійшов в історію під назвою «Березневих статей». Він передбачав цілковите збережен­ня за козацькою Україною витворених форм правління, території, судочинства, армії (в 60 тис. реєстрових козаків), фінансової системи, територіально-адміністративно­го поділу, нової моделі соціально-економічних відносин, цілковитої незалежності в проведенні внутрішньої політики. Важливе значення мала ре­алізація Б. Хмельницьким ідеї пожиттєвого гетьманства.Суверенітет України частково обмежу­вався в царині зовнішньополітичної діяльності (заборонялися прямі стосунки з Річчю Посполитою і Портою), а також обов’язком виплачувати данину до московської скарб­ниці.

У відповідь на підписання Переяславської угоди поляки й татари об’єдналися проти України, уклавши влітку 1654 р. «Вічний договір» про взаємну допомогу. В листопаді 30-тисячна армія вторглася у Брацлавщину. На початок 1655 р. 50 міст Поділля були повністю зруйновані, десятки тисяч подолян знищені. До кінця березня край перетворився на руїну. За допомогою жовнірів тата­ри зруйнували близько 270 міст і сіл, 1 тис. церков, захопили у не­волю близько 200 тис. осіб. Тільки немовлят було вбито не менше 10 тис. Ці жахливі події стали важким ударом для гетьмана, котрий по­чав утрачати надії на можливість одержання від Московії ефективної допомоги. Довідавшись про відхід на початку квітня татар до Криму, він послав у Брацлавщину полки І. Богуна та М. Зеленського, які до середини травня звільнили її землі від поляків.

Дочекавшись підходу московського війська, 11 липня Б. Хмельницький виступив у похід, прямуючи до Галичини. У се­редині серпня українсько-московське військо взяло в облогу Кам’янець-Подільський, під стінами якого гетьман прийняв шведського посла й погодив­ся на спільні дії зі шведами проти поляків. Не гаячи часу, він вирушив до Львова і після розгрому 29 ве­ресня коронного війська під Городком розпочав облогу міста. На початку жовтня Б. Хмельницький напра­вив війська до західних кордонів України, щоб поширити свою владу на весь цей регіон.

Після того як гетьман заручився підтримкою Георгі Ракоці Семигородського, він здійснив спробу спільного походу на Польщу з метою її розподілу. Позиція Хмельницького була безкомпромісна: всі етнічні землі мали перейти під владу України. Однак, після того, як шведи почали вести збройні дії й проти Московії, в стосунках її зГетьманщиною з’явилося напруження.

Зрештою Москва, налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, в 1656 р. у Вільно (Вільнюсі), не повідомивши українську сторону, уклала мир з Польщею. Обурені козацька верхівка й Б. Хмельницький відкрито звинуватили царя у зраді й порушенні Переяславської угоди.

Тим часом об’єднаний українсько-семигородський похід на Польщу закінчився провалом. Незадоволене козацтво вчинило заколот, звинувативши у поразці гетьмана. 4 вересня 1657 р., уражений звісткою про поразку, Б. Хмельницький помер у гетьманській столиці Чигирині.

Зрозуміло, що українського лідера не оминули невдачі, помилки та прорахунки (серед них були Берестечко, катастрофічна молдавська кампанія, провал спільного козацько-семи­го­родсь­кого походу на Польщу, нездатність змусити як союзників, так і ворогів визнати цілісність України). Тож оцінка його постаті відрізняються, залежно від позиції того чи іншого автора.

В середині XІX ст. батько сучасної української історіографії М. Костомаров вихваляв Хмельницького за те, що він установив зв’язки з Росією й закидав йому закулісні зносини з турками. На відміну від нього Т. Шевченко дорікав Богдану, що той віддав Україну під зверхність Росії. Ще гостріше кри­тикував гетьмана інший видатний мислитель XІX ст. – П. Куліш – він, нібито, започаткував добу смерті, розрухи, анархії та культурного занепаду. У XX ст. М. Грушевський висловлював сумніви щодо наявності у Хмельницького чітко окреслених цілей, доводячи, що його вчинки визначалися скоріше обставинами, а не навпаки. Проте біль­шість видатних українських істориків на чолі з В. Липинським дійшли висновку, що гетьман намагався закласти підвалини української державності свідомо та послідовно й що без цих спроб відродження держави у новітні часи було б неможливим. Радянські, а нині російські історики схвалюють дії Хмельницького, хоч і з інших причин. Вони підкреслюють його роль як провідника повстання пригноблених мас і, особливо, здійснене ним об’єднання (чи, за їхньою терміно­логією, возз’єднання) України та Московії.

Незалежно від тонкощів наукових оцінок народ завжди проявляв любов до «батька Богдана». У свідомості величезної більшості українців аж дотепер Хмельницький залишається великим визволителем, героїчною постаттю, яка силою своєї індивідуальності й розуму підняла їх із багатовікового паралічу бездіяльності та безнадії й вивела на шлях національного і соціально-економічного звільнення.

Білет 20

1. Після смерті Богдана Хмельницького хитання серед старшин і козаків, пошук союзників для відвоюваннянезалежності України і політичнийрозбрід, що почався після Віленської угоди, ще більше посилилися і дійшли кризової точки. Царизм, у свою чергу, вирішив скористатися ними, щоб обмежити автономію України і шляхом інтриг та поглиблення політичного розколу серед старшини прибрати українців до рук.

Жорстокі та згубні події історіїукраїнського народу кінця 50-70 pp. XVIIст. дістали назву «Руїни». У цей період часто змінювались гетьмани, а інколи в окремих регіонах одночасно обирали різних ватажків, що ворогували між собою. Військові ради нерідко перетворювались у зле протистояння, а підчас - у криваві сутички ворогуючих сторін. Українська держава руйнувалася.

У цих умовах ще більшої шкоди Україні приносили безупинні воєнні дії польських, турецьких, московських і татарських претендентів на володіння українськими землями й на право визискувати місцеве населення. Війни, що проходили з перемінним успіхом і переривалися перемир'ями, завершувалися мирними угодами за рахунок розподілу українських земель без згоди представників України.

Ще за життя Богдана Хмельницького старшина обрала наступником гетьмана його 16-річного сина Юрія, учня Києво-Могилянського колегіуму. Але позбавлений талантів і досвіду малолітній Юрій не міг управляти Україною в таких складних умовах. Тому старшина після смерті Богдана вирішила виправити помилку і на вузькій раді обрала гетьманом, ніби тимчасово, до повноліття Юрія, сподвижника, однодумця і друга Б. Хмельницького - генерального писаря Івана Остаповича Виговського (1657 - 1659). Пізніш його переобрала гетьманом і широка козацька рада в Корсуні 25 жовтня 1657 р.

Ставши гетьманом, Виговський повів політику відновлення дружніх стосунків з Польщею і розриву з Москвою, що викликало велике занепокоєння, заперечення і криваві сутички між прибічниками та противниками гетьмана.

Походив Виговський з української шляхти і, хоч був великим поборником православ'я, тривалий час служив у польському війську і під Жовтими Водами потрапив у полон до татар. Б. Хмельницький за коня викупив з полону і наблизив Виговського до себе, зробивши його генеральним писарем, фактично міністром зовнішніх зносин.

На Корсунську раду поздоровити нового гетьмана з обранням приїхали посли багатьох держав - Туреччини, Австрії, Трансільванії, Молдавії, Волощини, Швеції, Криму, Польщі. Це було широке дипломатичне визнання України. Але внутрішнє становище гетьмана було нестабільним. Проти його обрання виступили запорожці, яких не запросили на Корсунську раду. Кошовий отаман Яків Барабаш почав писати до Москви доноси на гетьмана, називаючи його замаскованим зрадником і «ляхом». Подібну позицію зайняв і полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам хотів стати гетьманом. Об'єднавши сили та порозумівшись з іншими промосковське настроєними полковниками, Я. Барабаш і М. Пушкар підійняли весною 1658 р. проти I. Виговського повстання, в якому запалав весь південь Лівобережної України. Ця авантюра стала початком кривавоїгромадянської війни в Україні, що супроводжувалася зовнішнім втручанням і з незначними перервами тривала двадцять років, принісши горе, страждання і руїну українському народу.

2. З середини 60-х рр. за ініціативою прогресивно мислячих керівників з верхнього ешелону влади було продовжено пошуки шляхів піднесення економіки, що знайшло свій вияв у намаганні запровадити господарську реформу— систему заходів по вдосконаленню управління виробництвом, які відповідали б потребам часу. Було вирішено усунути адміністративні пута, надмірну централізацію, дріб'язкову опіку, які душили економіку міста і села.

З січня 1966 р. почали запроваджуватися економічні методи управління промисловістю, розширялися права й ініціатива підприємств, які переводилися на господарський розрахунок. Як це було заведено тоді, партійні та господарські органи, відповідні міністерства та відомства України почали звітувати про активне запровадження реформи. Згідно з цими рапортами в 1966 р. на нові методи планування й економічного стимулювання перейшло 1,5 % підприємств республіки, а на 1970 р. вже 85 %. Насправді ж промислові підприємства зробили тільки перші кроки в господарюванні по-новому, що дало змогу виконати завдання восьмої п'ятирічки повніше порівняно з будь-яким іншим наступним п'ятиріччям.

Але реформа так і не позначилася на матеріальному становищі працюючих, практично не зачепила сферу управління, в якій продовжували процвітати формалізм і бюрократизм, невиправдана забарливість у вирішенні господарських питань. Консервативні керівні кола не могли погодитися з тим, щоб творчість "знизу", самостійність підприємств ставили під загрозу існування самої бюрократичної системи, яка все більше зосереджувала владу в своїх руках. Зрештою, вона реально й не намагалася запроваджувати реформи, здійснюючи їх надто поверхово і так, щоб не мінялися головні риси існуючої системи.

Внаслідок цього республіка продовжувала йти по екстенсивному (розширюючому) шляху розвитку, що зумовлювало зростання затратної економіки, вимагало залучення до виробництва додаткових робочих рук. При помітному зростанні чисельності робітників та інженерно-технічних працівників у промисловості темпи приросту загального обсягу її продукції знижувалися. За 1966—1970 рр. в Україні вони становили 50 %, а за 1981 —1985 рр.— лише 19%. Майже вдвічі зменшилися за цей період і темпи зростання продуктивності праці. Однією з головних причин цього є те, що за командою з Москви Україна вивозила більше, ніж отримувала з союзного бюджету.

3. Запорозька Січ — козацька республіка

Зародком нової української державності — козацької — стала Запорозька Січ. її демократичний характер пояснюється тим, що Запорозьку Січ створив сам народ для подолання загрози знищення; козакам були потрібні злагода й порозуміння.

Козацька Січ мала надійні укріплення. її оточували глибокі рови і високі земляні вали з гарматами, вежами з бійницями, де постійно чергували озброєні козаки.

Запорозькій Січі були притаманні ознаки республіки: власна територія, система виборних органів влади, правові звичаї, військо. Вищим законодавчим, адміністративним та судовим органом Січі була Січова Рада. Її рішення вважалися думкою всього війська і були обов'язковими для виконання. Рада розглядала найважливіші питання внутрішньої політики: проводила розподіл земель, угідь та рибних ловищ, судила за тяжкі злочини. Загальна (військова) рада проходила на Січі 2— З рази на рік (1 січня, після Великодня, 1 жовтня). На Радах обирали козацький уряд (схема 2).

Широка демократія Запорозької Січі дає історикам підстави вважати її християнською козацькою республікою.

Хоча в руках козацької старшини були зосереджені влада й багатство, у Запорозькій Січі не було кріпацтва. Існувала формальна рівність між козаками, які могли користуватися землею, угіддями, брати участь у загальновійськових радах, обирати старшину.

В адміністративно-територіальному відношенні Запорозька Січ поділялася на паланки (округи) на чолі з полковниками. Умови прийому до Січі передбачали вірність православ'ю, уміння володіти зброєю, дотримання традицій товариства, відсутність родини. Жінок у Січ не допускали. Одружені козаки жили в прикордонних із Січчю районах — зимівниках. Символом влади військової старшини були прапор, булава, печатка, бунчук, литаври, пірнач. Усі разом вони складали клейноди, тобто військові відзнаки та символи влади. До прапора козаки ставилися як до святині. Козацький стяг був червоного (малинового) кольору, на одному боці якого було зображено Святого Архангела Михаїла (білим кольором), на іншому — хрест. Символом влади була військова печатка з гербом Січі — козак з рушницею на плечі, із шаблею та списом, устромленим у землю.

Запорозька Січ посіла гідне місце в історії України XVII—XVIII ст. «Славне Запорожжя» стало місцем, де селяни та бідні городяни знаходили притулок від феодального та національного гніту. Січ залишалася оплотом волелюбності українців, звідси розходилися хвилі народних повстань проти панування шляхетської Польщі, проти ненависного кріпацтва. Запорозька Січ була політичним центром українського народу. її місце в суспільно-політичному житті України було ключовим, що давало підставу називати українців «нацією козаків», а Січ — за демократичні порядки — козацькою республікою.

Образ запорозького козака став символом захисника Батьківщини. Козацтво захищало українські землі від руйнівних набігів турецько-татарських загарбників, повернуло до життя спустошені татарськими ордами південноукраїнські землі. Запорозькі козаки піднялися у військовій справі до рівня кращих європейських армій XVII—XVIII ст. Козаки удосконалили сторожову та розвідувальну службу. Запорозька Січ (Кіш) мала цілу низку ключових ознак державності у вигляді демократичної республіки. Вона залишила помітний слід у процесі створення української держави.

Уряд Речі Посполитої прагнув поставити козаків під свій контроль і використовувати їхнє військо для захисту власних володінь від татар і турків, для протистояння з іншими державами (Московським царством). Із цією метою 1572 р. польський король прийняв на військову службу 300 козаків. їх було внесено до спеціального списку — реєстру, тому вони отримали назву реєстрових козаків. У подальшому чисельність реєстру змінювалася, наприкінці XVI ст. він складав три тисячі. Реєстрові козаки користувалися привілеями: отримували за службу гроші, землі, звільнялися від податків і повинностей, мали самоуправління. Вони також повинні були контролювати нереєстрових козаків, придушувати антипольські повстання.

Дата добавления: 2015-05-23