УРСР на міжнародній арені у післявоєнний період. Врегулювання західних кордонів. Операція Вісла

1. Важливим наслідком ІІ світової війни було врегулювання територіальних проблем та кордонів. Питання про повоєнні кордони України обговорювалися на Ялтинській (1945 р.) конференції керівників держав – СРСР, США, Великобританії. Між Радянським Союзом і Польщею було встановлено кордон по так званій “лінії Керзона”. Цим гарантувалося об’єднання українських земель у складі УРСР і юридично закріплювалося входження до України західних областей.

Однак встановлення кордонів з Польщею супроводжувалося драматичними подіями. Визначена радою держав Антанти ще у 1919 р. як східний кордон Польщі “лінія Керзона” залишала під контролем Польщі споконвічні українські землі – Лемківщину, Холмщину, Посяння, Підляшшя. Тут в 1945 р. проживало 800 тис. українців. Договір між СРСР і Польщею, підписаний у серпні 1945 р., встановлював радянсько-польський кордон ще східніше, з відхиленням на 17-30 км. від “лінії Керзона” на користь Польщі.

В цій ситуації приймається двостороннє рішення про “обмін народами”. Хоча в договорі йшлося про добровільний характер переселення, ця акція під кодовою назвою “Вісла” мала примусовий характер з обох сторін. В цій операції брали участь підрозділи НКВС СРСР, які блокували кордони на сході. З польської сторони в депортації брали участь армійські частини. Внаслідок “великого переселення” з прикордонних областей до Польщі було відправлено 810 тис. чол., а до України – 482 тис.

Доля Закарпатської України вирішилася 26 листопада 1944 р. на з’їзді народних комітетів краю, який прийняв Маніфест про возз’єднання Закарпаття з УРСР. 29 червня 1945 р. був підписаний договір між СРСР і Чехословаччиною, згідно з яким Закарпатська Україна ввійшла до складу УРСР. Заключним актом повоєнного територіального врегулювання стало підписання 10 лютого 1947 р. радянсько-румунського договору. Він фактично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди 28 червня 1940 р.

Таким чином, після закінчення війни, вперше в своїй історії Україна ввібрала всі етнічні землі, які через різні обставини були захоплені сусідніми державами. Внаслідок цього наприкінці 1945 р. територія України становила 540 тис. кв.км.

За роки війни зросли міжнародний авторитет і вплив України, яка внесла вагомий вклад у боротьбу проти гітлерівської агресії. Це змусило сталінське керівництво здійснити кроки, що мали продемонструвати його прагнення розширити суверенітет республік. 1 лютого 1944 р. Верховна Рада СРСР ухвалила два закони: “Про утворення військових формувань союзних республік” і “Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин”. 4 березня 1944 р. Верховна Рада України прийняла закон “Про створення Наркомату Закордонних Справ УРСР”.

Надання певних суверенних прав республікам давало можливість Сталіну активніше використовувати їх у проведенні зовнішньої політики, насамперед, у вирішенні питань майбутнього їхнього членства в Організації Об’єднаних Націй (ООН). Її вирішено було створити ще в ході війни для досягнення політичної злагоди й розв’зання дискусійних проблем між країнами.

У середині 1944 р., коли обговорювались проекти майбутньої ООН, радянський представник СРСР А.Громико вніс пропозицію вважати 16 радянських республік членами – засновниками цієї організації. Ця пропозиція була дипломатично відхилена і лише на Кримській конференції у лютому 1946 р. США та Англія зобов’язалися підтримати пропозицію СРСР про прийняття України та Білорусії до ООН. Основним аргументом Сталіна щодо України було те, що вона винесла основний тягар окупації, зазнала величезних втрат у війні, внесла вагомий вклад у боротьбу проти фашизму. Справжньою ж причиною вимог про надання Україні, як і Білорусії, місця в ООН було прагнення забезпечити більше голосів Кремля в цій організації.

Одним із перших наркомів закордонних справ УРСР був Д.З.Мануїльський. Це була людина освідчена, підготовлена до такої роботи. Він закінчив Сорбону по спеціальному праву, володів іноземними мовами. Українська делегація 6 травня 1945 р. брала участь в установчій конференції ООН, яка проходила в Сан-Францисько. Д.Мануїльський очолив перший комітет конференції, що мав підготувати окремі розділи Статуту ООН. Членами різних комісій були й інші представники української делегації В.Бондарчук, І.Сенін, О.Палладін, М.Петровський П.Погребняк. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної і Соціальної рад. У 1948-1949 рр. вона була постійним членом головного органу ООН – Ради Безпеки.

Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій конференції. У лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. На Дунайській конференції 1948 р., що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація виступила проти збереження угоди 1921 р., яка забезпечувала привілейоване становище на Дунаї недунайських держав – США, Англії та Франції.

Україна внесла певний вклад і в підтримку національно-визвольної боротьби народів. Вона засудила колоніальну війну Голландії в Індонезії, і в січні 1946 р. внесла на розгляд Ради Безпеки пропозицію провести необхідне розслідування і вжити практичних заходів у боротьбі против колоніалізму. Така позиція дала свої результати. У 1949 р. Голландія визнала незалежність Індонезії. Україна підтримала прохання Цейлону та Лаосу про вступ до ООН.

Активна діяльність України на міжнародній арені виявлялася також у розвитку економічних зв’язків із зарубіжними державами, передусім з країнами Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). УРСР постачала їм вугілля, чавун, цінну сировину та інші товари. В свою чергу, республіка отримувала з цих країн промислове обладнання, предмети широкого вжитку.

Українська РСР брала участь у виконанні Радянським Союзом договірних зобов’язань по наданню технічної допомоги країнам при будівництві великих промислових об’єктів. Починаючи з 1953 р. Україна щороку вносила значні кошти у фонд ООН.

Повоєнний період відкрив нову сторінку в історії наукових зв’язків УРСР з країнами світу. Спочатку ці контакти обмежувались обміном інформації, а згодом українські та зарубіжні вчені виконували спільні наукові розробки. Розвивалися стосунки в галузі культури. Це були і взаємні гастролі театральних, мистецьких колективів, і переклади творів українських та зарубіжних авторів, і обмін кінофільмами, тощо.

Вихід України на міжнародну арену відкрив для неї нові перспективи. Проте зовнішня політика УРСР не була самостійною. Її міжнародна діяльність чітко дозувалася центром. Про це переконливо свідчать такі факти. На міжнародній арені Україна ніколи не відхилялась від позицій, які займав СРСР, що закономірно для унітарної держави, де домінує монополія центру на зовнішню політику.

Договори, у яких було досягнуто урегулювання територіальних проблем і кордонів України з Польщею і Чехословаччиною у 1945 р. підписував СРСР, і це вже при наявності Наркомату Закордонних справ України. Україні формально було надано право на встановлення прямих міжнародних відносин, включаючи обмін дипломатичними місіями, але відсутність реального суверенитету робила це право нездійсненним на практиці. У результаті пропозиції урядів Англії (1947 р.) та Судану (1956 р.) про встановлення прямих дипломатичних відносин з Україною так і залишились без відповіді. Підписані Україною, Білорусією та СРСР після Паризької конференції у 1947 р. мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією стали дійсними лише після ратифікації їх Президією Верховної Ради СРСР.

Цей перелік можна продовжити. В плани сталінського керівництва не входило надання Україні статусу реальної державності. Хоч такий шанс відкривався, він не був реалізований. І справа не тільки в сталінському керівництві, а і в політиці західних держав, які не наполягали на тому, щоб республікам, представленими в ООН, було надано більшої суверенності. Проте вихід України на міжнародну арену, її вступ до ООН, якими б причинами вони не були викликані, мали велике значення для подальшої розбудови української державності.

Дата добавления: 2015-05-23