Видав Іван Тиктор у Львові 1935 р. 19 страница

Ми вже оповідали, як то по відході Романа до Галичини, тесть його Рюрик навів на Київ половців (1203 р.) та як безпощадно його поруйнував. В тому кроці Рюрика була напевне рука Всеволода Суздальського, що нібито заступаючись за Рюриком, заставляє Романа привернути Рюрикови київський стіл. Правда, Рюрик не покняжив в Києві довго. Роман скинув його й постриг у черці, в на київському столі посадив Рюрикового сина Ростислава.

Княжучи в Галичі, Роман підіймає кілька успішних походів на половців і тим задокументовує свою печаливість за цілість українських земель, що опинилися в крузі його влади й політичного впливу. По правді, то він володів усею Україною, кромі Чернигівщини, й недаром зве його літописець «самодержцем». Титул, яким не наділив літопис нікого з дотогочасних українських князів.

Забезпечившися від сходу, Роман лаштувався до остаточної розправи з Всеволодом Суздальським, а тимчасом поширював границі Галицько-Волинської Держави в західньому напрямі. Він відновив звязок Володимира Ярославича з німецьким цісарем й увійшов у протипольський союз з хрестоносцями. Як союзник німецького короля Пилипа Гогенштавфа, пішов Роман походом проти польського князя Лєшка, через якого землі хотів перебитися до Саксонії. Але при переправі через Вислу, під Завихостом, поляг Роман Мстиславич дня 19 червня 1205 р.

Роман Мстиславич в історичній традиції

Як усі великі діячі минулого, Роман Мстиславич прикував до себе не тільки увагу сучасних і пізніших літописців, але стався героєм народньої традиції та устної словесности. Галицько-волинський літописець називає Романа — Великим, та дає йому виїмковий у нас титул «царя і самодержця всеї Руси».

Галицько-волинський літопис починається якраз посмертною похвалою Романа Мстиславича, що йдучи слідами свого діда Мономаха, кидався на «поганих як лев, сердитий був як рись, нищив ворогів як крокодкль, переходив ворожі землі як орел, а був хоробрий як тур». Так і видно, що в основу літописної характеристики Романа лягла якась народня дума про його щасливі, протиполовецькі походи.

Позатим вяжеться з іменем Романа традиція про його виїмкову ревність для православя й неменче виїмкову жорстокість супроти поконаних ворогів-бояр, яких він «видушував мов пчоли» та литовців, що він їх мав запрягати в плуги — «орати Литвою».

Що до Романової ревности для православя й ворожости до католицизму, то це ледви чи можливе в князя, що був сином польської княжни й виховався на західньо-европейських, отже католицьких дворах. Правда, як союзник німецького короля Пилипа, він станув по стороні тогочасної коаліції Гогенштавфів проти папи Інокентія III (1198— 1216) що «мечем св. Петра» помагав Вельфам. Але ця кампанія мала наскрізь політично-династичне підложжя й з католицтвом чи православям не мала нічого спільного.

В рівній мірі неслушною, а що найменше переборщеною є традиція про виїмкову жорстокість Романа. Про те, з якими симпатіями вітали Романа кияне та як обожали його й любили володимирські бояри, ми переконуємося з автентичних джерел. Що Роман не погладив по головці збунтовану проти себе мафію галицьких бояр з Кормильчичами на чолі, трудно дивуватися. Вигнання з краю, це хіба була надто лагідна кара для бунтівників. Тому то так православну ревність як і жорстокість Романа треба скласти до архіву легенд, створених його політичними противниками, що між ними чолове місце займає польський літописець Вінкентій Кадлубек. Для політичних цілий він не лякався фальшувати історії й дуже часто робив з білого чорне й навпаки.

Оскільки польські літописці віднеслися вороже до Романа, остільки прихильно віднеслася до його памяти та імени устна словесність народу. Про князя Романа та його родину збереглася ціла низка пісень, опрацьована вченими, як Безсонов і Жданов з російських, та Костомарів, Антонович, Потебня й Драгоманів з українських.

Особливо цікава веснянка «Воротар», що в ній виступають «люди князя, Романа нашого пана», що везуть з собою «мизине дитятко у сріблі, у золоті, на золотім кріслі». Це «мизине дитятко», що його по довгих пересправах впускають виконавці веснянки у стережене ними місто, це сироти по князі Романі, які з таким трудом добивалися й добилися наслідства по батькові. Позатим у московській народній поезії заціліли сліди первісне українських пісень про литовські напади на Романові землі та його жінку Рюриківну, що він її постриг разом з батьком.

Значіння Романа

Як творець зєдиненої Галицько-волинської Держави, має Роман виїмкове історичне значіння. «Політична злука двох ворожих собі українських країв, Галичини й Володимириї, це епохальний факт в історії України — перше втілення загально-української, державної ідеї проти панрусизму, що його, в міру занепаду Києва, чим раз виразніше репрезентували суздальсько-московські князі». (С. Томашівський.) В перших роках свого володіння на зєдиненому, галицько-волинському престолі, Роман досяг того, що Всеволод Суздальський мусів погодитися з його політичною перевагою на українському півдні, собі залишаючи володіння над північно-східними землями й так би сказати «дорадний» голос у справах української політики. В майбутньости бувби Роман не стерпів і того «дорадного» голосу, а досяг повної незалежности створеного ним державного організму. Нажаль коротке, бо тільки шестилітнє (1199-1205) володіння Романа не змогло закріпити як слід його твору й забезпечити перед внутрішними потрясеннями та зовнішими завірюхами. Залишив по собі Роман двох нелітних синів — Данила й Василька, але ні вони ні їх мати, не могли вхопити за керму держави, де підняла голову придавлена боярська анархія та зовнішні вороги, що почали боротьбу за галицько-волинський стіл.

Боротьба за Романову спадщину

Від смерти Романа аж до половини 40-их рр. XII ст. не вгаває боротьба за спадщину по ньому. Зворушені несподіваною смертю князя галичани присягли вірність його ледви трьохлітньому синові Данилові, в якого імені обняла владу Романова вдова. Вона звернулася за допомогою до угорського короля, що й зїхався з нею в Сяноці. Там він «приняв Данила, як свого милого сина», але зате зажадав від Романової деяких політичних концесій: м. і. як опікун Романовичів починає він титулувати себе «королем Галичини й Володимрії», а Галич обсаджує мадярською залогою.

Рівночасно заметушилися князі Олеговичі й поєднавшися з Рюриком, що кинув манастир, рушили походом на Галич. Але сили їх були невеликі, а противники Романовичів серед бояр не вспіли ще зорганізуватися. «З соромом мусіли вони завертати зпід Галича».

На другий рік Олеговичі зібрали куди більші сили: Святославичів чернигівських, Ігоровичів новгородських, смоленських та київських князів, Чорних Клобуків, половців, та поляків з Лєшком на чолі. Тепер підняла голову боярська мафія у самому Галичі, Романова вдова побачила, що не вдержиться в Галичі й заки наспів їй у допомогу угорський король, перейшла до Володимира Волинського. Туди наспів угорський король і перемовив Лєшка, щоби залишив Романовичів у спокою. Рівночасно закликав він на галицький стіл князя Ярослава Суздальського, сина Всеволода. Володіння Ярослава мало бути тимчасове, поки не підростуть Романовичі. Олеговичі й тим разом не добилися Галича. Вони переждали на границі Волині, поки відійшов з своїми військами угорський король і щойно тоді пішли в глиб Галичини.

Скористала з цього партія галицьких бояр, прихильних Ігоревичам. Поки наспів до Галича Ярослав Суздальський та наблизилися Олеговичі, бояри закликали до себе Володимира Ігоревича, що був у таборі Олеговичів. Володимир вимкнувся з табору й за добу наспів з своїм полком до Галича, Літом 1206 р. засів Володимир Ігоревич на галицькому столі. Ярослав Суздальський та Олеговичі завернули з нічим до дому.

Володимир Ігоревич

Засівши на галицькому столі, зрозумів Володимир, що нема йому на кого покладатися, як тільки на своїх братів. Тому він віддав братові Романові Звенигород, а для Святослава рішив придбати Володимир. Він вислав до володимирців якогось попа з домаганням — видати йому Романовичів і піддатися. Володимирці обурилися таким домаганням, а навіть хотіли вбити посла. Але найшлися серед володимирських бояр такі, що заступилися за послом і виявили деяку прихильність для Ігоревичів. Злякалася їх Романова й втекла з дітьми в Польщу.

Вона подалася до колишнього противника Романа — Лєшка, що використав момент і «пожалів сиріт», а навіть вставився за ними до угорського короля. Залишивши Романову й менчого її сина Василька в себе, він вислав старшого Данила з посольством на Угорщину. По словам літопису він закликав короля Андрія піти на Галичину й вернути Романовичам їх отчину. Але до польсько-мадярського походу на Галичину тепер не прийшло. Володимир Ігорович прочув небезпеку й зацитькав грізних сусідів подарунками.

Міжусобиця поміж Ігоревичами

Тимчасом поміж самими Ігоревичами счинилася міжусобиця. Роман Ігоревич Звенигородський виступив проти Володимира Галицького, а навіть перетягнув на свій бік угорського короля. Підпоможений угорськими військами, Роман побив Володимира й нагнав його з Галича. Скористав з цього братанич Романа Мстиславича — Олександер Белзький, що при польській допомозі відібрав від Ігоровичів Володимир Волинський. Володимирці самі створили ворота братаничеві Романа Мстиславича, але скоро пожаліли того кроку. Приведені Олександром поляки, кинулися грабити місто й тим підкопали симпатії володимирців до Олександра.

Поляки забрали з собою Святослава Ігоровича, а на його місці посадили Олександра. Та Олександрові не дали вороги засидітися на володимирському столі. Князі Інгвар та Мстислав Ярославичі змовилися з Лєшком польським й при його помочі відобрали Володимир. Правда, Олександер використав неприхильність володимирських бояр до Ярославичів й відібрав від них Володимир, але й тим разом не на довго. Тимчасом берестяни, навкучивши собі суматоху біля володимирського стола, рішили відокремитися. Вони закликали до себе Романову вдову з сином Васильком. Романова й Василько прибули на Берестейщину, але потім увійшли в переговори з Олександром, що виміняв у них Берестейщину за частину Белзько-Червенської волости. За кілька років Олександер відібрав ті землі Василькові й дав йому невеличку Камінецьку волость, а потім городи Тихомль і Перемиль у південній Волині. Тут вони просиділи до 1214 р. не спускаючи з ока своєї володимирської отчини.

Галицька метушня

Роман Ігоревич, що прогнав свого брата Володимира й заволодів Галичем при мадярській допомозі, дуже скоро настроїв проти себе галицьких бояр. Вони підняли проти нього отверту ворохобню й навіть, на якийсь час, вигнали його з Галича. Роман відбив собі Галич і помстився на ворохобниках, але з метушні рішив скористати його «союзник» - угорський король Андрій. Він вислав на Галич свого воєводу Бенедикта, що вхопив Романа й вивіз на Угорщину, а місто обсадив мадярською залогою.

Мадярська інвазія

Нова мадярська інвазія далася галичанам дуже в знаки. Літописець підчеркує жорстокість воєводи як «томителя бояр і міщан», та прирівнює його до антихриста. Галичани почали оглядатися за способами добутися зпід мадярського ярма. Зразу закликали до себе Мстислава Пересопницького, але він вибрався з дуже малими силами й мусів завертати. Колиж рознеслася чутка, що Роман Ігоревич утік з Мадярського полону. Галичани звернулися до нього й до Володимира, та просили вибавити їх з мадярської неволі. Ігоревичі послухали й рушили з великими силами на Галич. Бенедикт не посмів їм протиставитися й Ігоревичі знову заволоділи Галичиною. Володимир сів у Галичі, Роман у Звенигороді, а Святослав у Перемишлі. Невтральність Угорщини забезпечили собі Ігоревичі дарунками.

Боротьба Ігоревичів з боярами

Галицькі бояри, що підчас двох мадярських окупацій зросли в силу, не думали потурати Ігоровичам, яких вважали своїми ставлениками. Але й Ігоровичі були за амбітні для того, щоби потурати боярам. Обостороннє подразнення привело до безпримірно кривавої боротьби. Ігоревичі виждали нагоду й справили боярам криваву лазню. Рівночасно в кількох містах вони вирізали біля 500 бояр, між ними й найбільш знатних та впливових. Багато бояр угікло з краю. Майно побитих і втікачів Ігоровичі поконфіскували. Але цей крок не обійшовся Ігоревичам. Бояри рішили відомстити й для цього видвигнули проти Ігоревичів кандидатуру Романовичів. Вони вислали посольство на угорський двір, де перебував Данило Романович. На чолі боярської делєгації стояв досьогочасний ворог Романовичів — Володислав Кормильчич.

Делегація просила короля Андрія, щоби він відібрав Галичину від Ігоревичів й посадив на галицькому столі Данила Романовича.

Король Андрій прийняв цю пропозицію «з великою любовю» й вислав значне військо на Галич. З військом ішов галицько-володимирський «отчич» Данило.

Перший похід Данила на Галичину

Несподівано для Ігоревичів, стануло угорське військо під Перемишлем. Володислав Кормильчич звернувся до перемиської залоги з промовою: «Чого вагаєтеся братя? Чиж не Ігоревичі побили ваших батьків і братів, пограбили ваше майно, ваших дочок повіддавали за ваших рабів, чиж не заволоки заволоділи вашою батьківщиною? І ви тепер готові за них покладати свої голови?» Промова мала повний успіх: Перемишль отворив ворота й видав у руки Володислава Кормильчича — князя Святослава Ігоровича. З черги обложили угорські війська Звенигород. Але «звенигородці завзято боролися» й облога затяглася. На щастя наспіли помічні війська Романових бояр з Белза, полки Василька Романовича, Олександра Володимирського, Інгвара Луцького та Мстислава Пересопницького. Не забарився з допомогою і Лєшко польський. Роман Ігоревич мав тільки звенигородців та половецьку орду. Він побачив, що оборона даремна й потайки втік зі Звенигороду. Думав податися в Київ і придбати собі допомогу свого свояка Всеволода Святославича. Але по дорозі, під Шумськом, Романа зловили чати противників. Щойно тепер піддалися звенигородці.

Союзні війська посунули на Галич. Володимир не дожидав противників. Утік з Галича й залишив місто без оборони.

Вокняження Данила

У вересні 1211 р. зайняли союзні війська Романовичів Галич і посадили на його «золотокованому» столі девятилітнього Данила Романовича. Рівночасно мстиві бояри викупили Ігоревичів з мадярської неволі й повісили їх. За 500 боярських голов заплатили тепер Ігоревичі. Подія перша й одинока в українській історії. Вона теж повисла загрозливою зморою над головами Романовичів...

Данило, що мав тоді щойно девять літ від роду, хоч і проголошений галицьким князем» не міг кермувати державними справами. Для цього приїхала до Галича з Белза Романова вдова. Але тут вона зустрілася з несподіваною опозицією боярства, що на те спровадило нелітнього князя з Угорщини, щоби правити державою в його імени. Романова мусіла покинути Галич і звернутися з жалями на бояр до угорського короля. Король Андрій зразу пішов походом на Галич і приборкав боярську мафію, арештуючи головних провідників — Володислава, Судислава та Пилипа. Та як тільки угорські війська вийшли з Галичини, бояри знову підняли голову й нехтуючи Данила та його матір, закликали собі князя Мстислава Пересопницького. Тоді вдова Романова вислала менчого сина Василька до Белза, а сама з Данилом подалася на Угорщину.

Володислав Самозванець

На просьби Романової рушив король Андрій знову на Галичину, але смерть його жінки Гертруди з руки мадярських баронів, примусила його завернути з дороги. Рівночасно завернув з дороги і Мстислав Пересопницький, що його бояри закликали на галицький стіл. Тоді вернув до Галичини Володислав Кормильчич і проголосив себе галицьким князем.

Самозванство Кормильчича, було чимсь нечуваним у досьогочасній українській історії й тому визвало проти себе справжню бурю. Пружиною, що рушила українських князів проти самозванця, став тепер Мстислав Пересопницький, що зєднав собі допомогу Лєшка польського й з Олександром Володимирським рушив на Галич.

Війська князів і Володислава зустрілися на ріці Бібрці. Володислава розбито, але взяти Галича не вдалося — князі вернулися з нічим до дому, а Володислав до Галича.

Мадярсько-польська змова

Угорський король Андрій та польський князь Лєшко, що досі ніби «безкористовно» заступалися за Романовичами, додумалися нарешті до того, щоби спекти свою печеню при огні боротьби за галицький стіл. Згідно з плянами краківського каштеляна Пакослава, Андрій і Лєшко мали заключити тісний союз, закріплений подружжям Лєшкової дочки Сальомеї (вона мала тоді два роки) з молодшим сином Андрія Кольоманом, що теж був тоді ще дитиною. Кольоман мав дістати титул «короля Галичини», а Лєшко західньо-галицькі землі з Перемишлем. Романовичам назначили союзники Володимирщину без Берестейщини й пізнішої Холмщини, що їх мав Лєшко затримати для себе.

Проект Пакослава прийнято на зїзді Андрія й Лєшка, що відбувся 1214 р. на Спішу. Небаром відбулася комедія вінчання Сальомеї з Кольоманом, а зимою з 1215 на 1216 р. відбулася коронація Кольомана короною, що її прислав папа Інокентій III.

На Галичину рушило мадярське військо, що полонило Володислава-Самозванця й вивезло на Угорщину. Він там і помер. На галицькому столі засів, формально, маленький Кольоман, а дійсну владу над краєм обняв відомий уже нам воєвода Бенедикт. Перемишль узяв собі Лєшко, а автор польсько-мадярської змови Пакослав, дістав за труд — Любачівську волость. Олександер мусів покинути призначену Романовичам Володимирщину.

На щастя, польсько-мадярський союз не продержався довго. Угорський король дуже скоро розсварився з Лєшком і відібрав йому Посяння з Перемишлем. Рівночасно підірвав собі Андрій грунт у Галичині, де почав насильну латинізацію церкви. Одно й друге привело до того, що як писав Андрій в 1215 р. до папи «останніми часами галицький народ не тільки відступив від свого короля (Кольомана), але й зібравши військо, обляг галицький замок, де перебував наш син з невеликою залогою».

Даремне кликав Андрій свого недавнього союзника, Лєшка, на поміч. Мусів сам іти на Галичину й визволяти сина з облоги. Тимчасом і Лєшко не дармував. Шукаючи, когоб то з князів напустити на мадяр, вибрав хороброго вояку Мстислава Мстиславича з роду смоленських князів, що княжив у Новгороді.

Мстислав Удачний

На ширшу політичну арену виплив Мстислав Мстиславич при черговій кампанії за київський стіл, по смерти Рюрика Ростиславича. Вже тоді мав славу неустрашеного лицаря; новгородці прозвали його «Удачним» і готові були йти за ним в огонь і воду, мовляв: «Куди ти, княже, очима глянеш, туди ми своїми головами кинемо». Мстиславові не сиділося в Новгороді. Безустанні напасти суздальських князів, та вроджена жадоба воєнних пригод, гнали його геть з Новгороду. Манив його неспокійний український південь, а в першу чергу Галичина, де нікому з претендентів не давали засиджуватися.

Допомігши Ростиславичам відвоювати Київ від ставлеників Всеволода Суздальського (1215), Мстислав дістав, за труд, Торчеськ на Пороссю. Але й тут не перестав снувати плинів про підбій Галичини. Тимчасом на його Новгород напав Ярослав Всеволодич Суздальський і Мстислав мусів іти його обороняти. У славній боротьбі над рікою Лисицею розгромив Мстислав суздальців, але в Новгороді таки не залишився. Саме тоді наспіли до нього посли від Лєшка польського, з закликом іти на Галичину.

Мстислав пішов не вагаючись, але під Галичем побачив, що сили його замалі й завернув на Подніпрівя. Тут придбав собі союзників та поїхав попрощатися з Новгородом і новгородцями. Весною 1219 р. поклонився новгородській Софії, могилі свого батька й новгородцям, та пообіцявши їх не забувати, рушив походом на Галичину. Галицькі бояри, пробували протиставити йому Романовичів, але Мстислав випередив Данила й зайняв Галич.

Другий виступ Данила Романовича

Розрив поміж Андрієм і Лєшком краківським, розбуджує нові надії на Галич у Данила, що тимчасом дійшов до 18 літ. Бажаючи створити собі випадну базу на Волині, він не те, що не виступає проти Мстислава Удачного, але задружує з ним та жениться з його дочкою. Запевнивши себе у Мстислава, Данило рішив відібрати свою отчину від Лєшка краківського. Звязавшись з Олександром Волзьким, пішов Данило походом на Лєшка (1219 р.) й відібрав від нього Берестейщину та забужські волости. Лєшко, думаючи, що Данило зважився на похід проти нього за відомом і тихою згодою Мстислава Удачного, забув зараз усі кривди від Андрія й увійшов з ним у союз проти Мстислава. Нагло й несподівано зявилися польеько-мадярські війська в Галичині. Здобувши Перемишль, рушили вони на Галич, де тимчасом на просьбу Мстислава, засів молодий Данило Романович. Сильний бій, яким Данило зустрів союзників, примусив їх звернути проти Мстислава, що з невеликим військом станув на ріці Зубрі. Під великою перевагою ворожих сил Мстислав мусів уступити з Галичини й зупинившись на Пониззю, закликав туди Данила з Галича. Обдарувавши зятя за його відвагу й ярість, Мстислав відпустив Данила до Володимира, а сам кинувся навести на мадярів і поляків половецьку орду.

Тимчасом угорський воєвода Филя пішов на Володимир, але безуспішно. Данило наслав на Лєшка своїх нових союзників — литовців, а Мстислав зумів оборонити Володимир половецькими полками. Спроба Мстислава відібрати мадярам Галич не вдалася. Мстислав завернув, але небаром прийшов знову під Галич з полками східньо-українських князів та половців. Він розбив угорську залогу, що вийшла проти нього й по короткій сутичці біля городських воріт, зайняв Галич. Кольоман і Сальомея, разом з «гордим» Филею, що нахвалявся «зайняти всю землю й висушити море», попали в руки Мстислава. З ними разом дістався в неволю й провідник мадярської партії серед бояр — Судислав. Мстислав не пожалів полонених. Більшість побив, а залишив при житті тільки визначніших. Кольомана вислав до Торчеська. З подивугідною великодушністю поставився Мстислав до Судислава. Не то, що подарував йому життя, але й дав йому намісництво в Звенигороді. На клопіт собі й Романовичам....

Угорський король зразу махнув рукою на дальшу боротьбу за Галичину й увійшов з Мстиславом у переговори в справі свого сина Кольомана. Помирився з Романовичами й Лєшко, а за цілу кампанію заплатив Олександер Белзький, що зрадив був Мстислава й перейшов на польсько-мадярський бік.

Та вороги не спали. Вони бачили, як гарно укладалися взаємини Мстислава й Романовичів, а разом з тим відживала державнотворча ідея їх батька Романа. Покараний Романовичами за зраду Олександер Белзький, нашептав Мстиславові в ухо, мовляв, Данило настає на його життя. Лицарський, але простодушний Мстислав повірив і від того часу всі його виступи повні недовіря і ворожнечі до свого найкращого й найщирішого союзника Данила. В 1222 р. заключив Мстислав договір з угорським королем, що без інтриг проти Данила, був би для нас цілком незрозумілий. За звільнення Кольомана й Сальомеї, зажадав Мстислав, щоби Андрій відрікся усіх своїх претенсій до Галичини, але за те Мстислав обіцяв одружити свою дочку з третім сином Андрія, теж Андрієм, і як зятеві передати йому Галичину. Потім вибирався Мстислав двічі походом на Данила, але він зумів відборонитися, а на зїзді в Перемилю переконав тестя про безпідставність його підозрінь.

Тимчасом на політичному небосклоні східньої Европи зявилася неждано чорна хмара татарщини. Зявилася несподівано й опанувавши в короткому часі схід Европи, загрозила цілому культурному світові.

Татари

Споконвічне роєвище мандрівних народів — Азія — ригнуло тепер на Европу новою хвилею півдиких, турко-монгольських племен, що їх наш літопис признав дітьми пекла (Тартару) й прозвав «татарами»; зявилися на межах України, що вже й так хилилася до упадку, роздерта княжими міжусобицями й безупинною боротьбою з попередниками татар — печенігами, торками та половцями.

Монгольські племена середньої Азії почали свій завойовницький похід від південнього Амуру. В XII ст. бачимо їх зєднаних під владою Бурджігенів, що виводили свій рід від прародича турських племен — сірого вовка. Нащадок цього роду Темуджін, покорив усі монгольсько-турецькі племена, та розбивши сусідні держави турків-кераітів і алтайських найманів, уже в 1206 р. проголосив себе, в старій турецькій столиці Каракорумі, незмінним володарем — джінгізханом. З того часу починається нестримний похід монгольських орд на захід. Паде держава тангутів, піддається північний Китай, Хіва, північна Персія й нарешті східній Кіпчак і Кавказ. Щойно тут наштовхуються монголи на опір. Половці, яси й черкеси, поєднавшися з кавказькими втікачами, станули на прю з непереможними ордами Темуджіна. Але там, де не помагав меч, приходила до слова, негірша від меча, татарська дипльоматія. Татарам удається порізнити союзників і розгромити їх одинцем. Около 1222 р. прийшла черга на половців. В околиці Подоння програли половці рішаючу битву з татарами. Згинув у ній найстарший половецький хан Юрій Кончакович, наложив головою хан Данило Кобакович, а старий тесть Мстислава Удачного, хан Котян, подався до Дніпра й кинувся до українських князів за підмогою.

Зїзд князів

Мстислав Мстиславич, що мав серед українських князів велику повагу, скликав їх на зїзд до Києва. Крім «старшин української землі» явилося тут багато молодших князів, а між ними й Данило Романович. З виїмковою однозгідністю вирішено на тому зїзді загальний, протитатарський похід, з неменчою солідарністю станув до походу цвіт українського лицарства. Усталено збірне місце на Хортиці, біля Дніпрових порогів. Відтіля рушив грандіозний похід на схід, у степи. Були тут князі київські, чернигівські, смоленські й волинські. На тисячу човнах припливли сюди через Дністер, Чорне море й Дніпровий лиман «галицькі вигонці» з пониззя, зявилася й уся половецька орда. Не зявилися тільки суздальські князі, що, нібито, запізнилися й завернули зпід Чернигова...

Даремне висилювалася татарська дипльоматія, щоби порізнити українських князів з половцями. «Ми вашої землі не займали — говорили татарські посли — ми прийшли, з божого допусту, на наших рабів конюхів половців, що й вам чимало лиха натворили». Князі тямили, скільки лиха натворили їм половці, але розуміли й те, що коли вони сьогодні дадуть пропасти половцям, то завтра доведеться їм самим винести на собі весь натиск татарської навали. Татарських послів побито й похід рушив далі в степи.

Бій над Калкою

Данило Романович пішов попереду головних сил і почав громити один татарський загін за другим. Певність перемоги провожала українські полки аж до озівської річки Калки. Щойно тут переконалися вони, що... ані воєнне мистецтво тогочасної Европи, ані випробувана хоробрість і справність українських військ не всилі подолати цілковито відмінної боєвої тактики татар. Заковані в тяжкі, залізні «броні» українські лицарі, що здебільша воювали пішо й звикли вирішувати бій чоловим наступом, зустрілися вперше над Калкою з незліченою масою легкої кінноти, що наступала на них півколом, а в основу свого успіху клала несподівані для противника маневри на крилах.

Було це дня 31 травня 1223 р. Захоплений успіхами Данила Мстислав Мстиславич, не порозумівшися з усіми князями, взяв з собою кількох молодших князів та половців, перейшов Калку й почав бій з татарами. Українські війська станули посередині, половецька кіннота гарцювала по боках.

Принятим звичаєм, чолова лінія татар зразу заломилася й потягла за собою наступаючі українські полки. А рівночасно бокові крила татарського півколя заатакували половців з силою, якої вони не ждали. Нелюдський вереск татар змішався з криком переляканих половців. Вони змішалися й проняті переполохом кинулися тікати. Не видержав залізний мур українського лицарства й дуже скоро змінився український наступ у безладний відворот. Даремне пробував Мстислав Київський зупинити втікачів створеною наборзі твердинею з походних возів. Три дні утримався з неустрашеним лицарством проти татарської повені, але вона його нарешті залила. Виманивши Мстислава підкупом з обозу, викосили татари весь цвіт його лицарства. Решта татар кинулася в погоню за втікачами, гнала їх аж до Дніпра й тут винищила багато при безпляновій переправі через ріку. Літописець впевняє, що в катастрофі над Калкою пропало девять десятих всього українського війська, в чому згинуло шістьох князів, а самих киян пропало десять тисяч. «Сталася побіда над українськими князями, якої ще не було»... кінчить своє звідомлення літописець. Деякі загони загналися тоді в Переяславщину й понищили багато осель та вигубили чимало народу, але головна татарська сила завернула назад. «Вернулися від Дніпра і, як не знаємо відкіля їх Бог привів на наші грішні душі, так і не знаємо, куди вони ділися» — наче з полегшею занотовує літописець. Смертельний жах, що впав тоді на Україну скоро розвіявся, забулася Калка й життя вернулося в старе русло княжих міжусобиць та боярських коромол. Україна забула про татар, але вони не забули про Україну...

Лаштуючися до нового походу на підбій Европи, татари завернули на схід, щоб поліквідувати всі огнища, які моглиб їм колись загрозити на задах. Попустошивши Поволжа й Великий Булгар, вони пішли в Туркестан, щоби в 1236 р. знову загрозити Европі. Тимчасом (1227 р.) помер джінгіз-хан, а його начальна влада над ордами припала його молодшому синові Огодаєві. Старшому синові Батієві (Бату) доручено остаточно покорити Чорноморя. З Субутаєм та іншими членами джінгіз-ханового роду, як Гуюк, Байдак і Менке, з 150 тисячною армією, рушили татари знову на захід. В 1236 р. знищили вони волжську Болгарію, через рік підбили Мордву, а там Рязаньщину, Московське князівство, Володимир над Клязмою, Суздаль, Ростов, Ярославль, Твер і Торжок, та зпід Новгороду завернули на південь, де в землі вятичів здобули й вирізали Козельськ. В 1238 доконали до решти половців й завернули на Кавказ, відкіля в 1239 р. пішли вже просто на українські землі. Тут погромили Переяславщину й Чернигівщину та полюбувавшися Києвом, залишили собі його на черговий рік. Українські князі, хоч і бачили, до чого йде, не міняли своєї внутрішної політики й далі кривавилися в братовбивчій боротьбі за уділи.

Дата добавления: 2015-05-23