Видав Іван Тиктор у Львові 1935 р. 45 страница

В 1728 р. поїхав Апостол до Петербурга, де при нагоді коронації Петра II, добився так зв. «Рішительних пунктів», що нормували правно-державне становище України. В своїй основі вони спиралися на переяславських «статтях» Б. Хмельницького, а хоч у цілому й подробицях далеко відбігали від ідеалу державної суверенности України, всеж таки закріплювали за нею права автономної країни. Гетьманові дозволено м. і. входити в переговори й дипльоматичне листування з найблизшими сусідами — Польщею й Кримом, для полагодження пограничних справ. У військових справах узалежнювався гетьман від московського полевого маршала; генеральну старшину мала вибірати сама старшина, але затверджував її цар. Державними фінансами мало завідувати двох підскарбіїв — один свій, а другий москаль. Крім реєстрових козаків розпоряджав гетьман усього трьома наємними полками. Найвищою судовою інстанцією на Україні був шестичленний Генеральний Суд, складений з українців і москалів порівні. В «пунктах» зроблено деякі полекші для українського промислу й торговлі, але мито від ввожених на Україну товарів призначено для царської скарбниці. Москалям дозволено набувати землі на Україні, але підчинено їх гетьманській владі. Для повного безпеченства в тому, що гетьман не піде слідами Мазепи й не «зрадить», затримано його сина в Петербурзі, як закладника...

На загал «Рішительні пункти» не вносили нічого нового в устрій України, але бодай нормували відносини й зануздували анархію московських зловживань, що розшаліла на Україні після Мазепи. Особливо корисно відбивають вони на тлі занепаду державно-правних відносин України з часів гетьмана Скоропадського.

Спіраючись на відносні статті «Рішительних пунктів», Апостол перевів т. зв. «генеральне слідство про маєтности», після якого управильнено запутані справи землеволодіння на Гетьманщині. Трьохлітня праця гетьманських комісарів (1729-1731) зясована в десятках тисяч протоколів, унормувала нарешті питання державних (рангових), муніціпальних, церковних, манастирських та приватних земель, усталювала їх державні, службові, та податкові повинности, одним словом провела важну роботу, що незроблена дотепер, доводила край до анархії, а змагання до розбудови господарства й хліборобського промислу, засуджувала на безплідність. Апостол, сам добрий господар, з великим купецьким хистом, старався в першу чергу підняти край під господарським оглядом, особливо підтримуючи старшинсько-купецьку верству громадянства, від якої надіявся більшої користи аніж від поміщицько-шляхотської, що нею так дуже опікувався Мазепа.

Усталивши справи землеволодіння, Апостол багато уваги присвятив подвигненню української торговлі, виєднуючи в царського уряду великі вивозні полегчі, свободу рухів українських купців за українськими паспортами, легкі кредитові умови та підтримуючи українських купців у їх боротьбі з чужинецькою конкуренцією. Управильнивши економічні відносини в краю. Апостол міг врешті подумати про державний бюджет України в сумі 144.000 карбованців річно. Основою приходів зробив Апостол мито від вивоженого з України сирівця, а видатки розділив на адміністрацію, наємне військо та зброєння.

Взагалі в усій праці Апостола на гетьманському становищі пробивається далекозорість зєдинена з багатим досвідом життєвої практики. Знаменитий полководець в час воєнної завірюхи, вмів бути негіршим господарем-організатором, підприємцем, промисловцем й нарешті вирахуваним купцем.

«Рішительні пункти» були, нажаль, одиноким здобутком Апостола в політичній ділянці його діяльности. З замашками царського уряду на використання козаків як робучої сили, боровся Апостол даремне. Як і за Скоропадського так і тепер гонили козаків по тяжких, фортифікаційних роботах, далеко поза межами України. 1731-1733 рр. перегнано по тих роботах поверх 70.000 козаків та селян, а коли в 1733 р. Московщина встрягла в справу польського наслідства по смерти короля Августа, то проти сторонників Лєщинського вислано в Польщу 11-тисячний козацький корпус. Було це наявне зловживання українсько-московського договору про невживання козаків поза межами України, але боронитися з тим було не підсилу Апостолові.

Всежтаки Апостол, за протяг свого шестилітнього гетьманування, добре заслужився Україні, а вміраючи 17 січня 1734 р. залишав по собі жаль і добру память серед народу. На сторінки української історії перейшов Апостол як «останній козак» на гетьманському столі (Уманець), як «один з найкращих українських історичних діячів, а притому рішучий оборонець автономії України» (Джиджора) як той, що «не забрудив своїх рук народньою кривдою» (Грушевський) й нарешті як володар, якому «вдалося зміцнити гетьманську владу й авторитет гетьмана супроти російських і місцевих, українських властей» (Дорошенко).

Поворот запоріжців на Україну

Поки над запоріжцями, що поселилися під турецькою протекцією в Олешках, отаманував непримиримий ворог Москви Кость Гордієнко, вони тільки з тугою дивилися на північ й мовчки терпіли татарські утиски. Але коли на Україні повіяло свобідним духом, а гетьманування Апостола, почало подавати надії на краще, запоріжці скинули Гордієнка (1728 р.) й почали шукати способів повороту на Україну. Вони перенеслися з своїм кошем поблизче границь Гетьманщини й не вгавали в просьбах до гетьмана й царя про помилування. Та московському урядові трудно було переймати «підданих» свого турецького союзника й він, не відмовляючись остаточно, зволікав. З того скористала протимосковська партія серед запоріжців, що й привернула владу в коші Гордієнкові. Запоріжці знову відійшли від границь Гетьманщини й осіли поблище Криму. Колиж помер Гордієнко й москвофільська партія перемогла, запоріжці знову вдарилися в покору перед москалями. У 1733 р. почалося в Польщі безкоролівя й подуло воєнним вітром, а москалям почало залежати на запоріжцях; з царської канцелярії вислано тоді до Запоріжжя грамоту з амнестією. Одначе, покищо не означено речинця, коли їм можна буде перейти границі Гетьманщини. Та коли кримський хан закликав запоріжців на війну з Польщею, не було їм іншого виходу й вони, не ждучи наказу з Петербурга, на початку 1734 р. перейшли з Олешок на Базавлук. Літом того ж року, вже по смерти гетьмана Апостола складено, в Лубнах на Полтавщині, умову запоріжських делєгатів з царським урядом про повну амнестію для запоріжців, що задержують внутрішню самоуправу, але в військових справах підлягають начальникові московських залог на Україні. За вірну службу повернено запоріжцям їх давні землі (нин. Катеринославщину) та назначено 20.000 карбованців річної плати. По умові зложило 7.000 запоріжців присягу на вірність цариці Анні, а в найблизшій московсько-турецькій війні приняли вони живу участь.

«Так були похоронені останні пережитки Мазепиного повстання на Україні. Тільки невгомонний Орлик, користаючи з нових заворушень, силкувався зацікавити ворожі Московщині держави українською справою, та все те було даремне». (Грушевський.) Смерть гетьмана Апостола була смертю й української автономії. Вміраючи, бажав Апостол передати владу генеральній старшині, але Московщина на це не дозволила. Від хворого гетьмана перейняв владу царський резидент Наришкін, а як тільки Апостол закрив очі, вирішено в Петербурзі не допустити вже до вибору нового гетьмана. Його місце мала заняти знову Малоросійська Колєгія, хоч і під новим іменем «Правління Гетьманського Уряду». Подібно, як за Скоропадського й Полуботка утворено те «Правління» з шести осіб, тепер — трьох москалів (генерали Шаховський й Барятинський та полковник Гурієв) та трьох українців — генерального судді Михайла Забіли, генерального осаула Федора Лисенка й генерального підскарбія Андрія Маркевича. Формально цей «Гетьманський Уряд» мав правити по статтям «Рішительних пунктів», але головний керманич цеї нової колегії князь Шаховський руководився таємними інструкціями, що йшли по лінії випробуваної політики царя Петра І. Ходило про те, щоби вже «прибрану до рук» Україну ще й обмосковити. Першим ділом Правління було вироблення кодексу українських законів, що дотепер спіралися на старому Литовському Статуті й Магдебурському Праві. Праці спеціяльної комісії, зложеної зразу з 12, а відтак з 18 знавців українського права, протяглися і щойно в 1743 р. увінчалися виданням кодексу п. з. «Права, по котрим судиться малоросійський народ». До того часу користувалися українські суди підручником, що під з. «Процес Краткий» або «Аксес» появився ще в 1734 р.

В 1736 р. на місце Шаховського обняв керму Правління Барятинський, а по ньому чергувалися вже ріжні «правителі», що пригадали українському громадянству найсумніші часи Малоросійської Колєгії. В самій Росії шалів тоді кривавий режім цариці Анни з її «Тайною Канцелярією», тобто типовою для Московщини «охранкою», що нею правив всесильний фаворит цариці — Бірон. Сумної слави «біронівщина», що розшаліла на Московщині, дала себе відчути й на Україні. З міністерства закордонних справ переведено українські справи назад до сенату — тобто й формально перемінено автономну країну на становище одної з московських провінцій. «Слово й діло государево», тобто донощицтво й провокація доходили тепер до справжніх оргій. А хоч українські верхи, старшина й поміщицтво, злякані новим режімом, держали себе «тихше води й низше трави», повернувши всю свою енергію на добування маєтків й експльоатацію робучої, селянської сили, слідства, арешти, тортури й заслання не переводилися. Київського митрополита Ванатовича й ігуменів київських манастирів скинули з урядів за те, що в «царський день» не відслужили молебнів, кореспонденцію видатніших старшин, а в тому й Лизогуба, найстаршого члена «Гетьманського Уряду» взято під пильний догляд, грамоти й привілеї київського магістрату забрано до Петербурга, щоб затерти й память про київську, муніципальну самоуправу, а одного українського дідича, що в своїй льояльности помістив царські герби на кахлях печей, арештовано й взято на тортури за те, що він «пече на своїх печах царський герб, невідомо з яким замислом»...

Підзорливість і жорстокість московських посіпак переходила всякі межі; «їх діла і подвиги, на теперішній час, здалисяб гарячковими привидами або божевіллям, але тоді це були справи важні, секретні й давали великі доходи. Людей катували й мучили на підставі самих тільки доносів та всяких причіпок прохожих і розкватированих салдатів, а що більше дезертирів і всяких заволок; для доносу досить було тих слів: «о слові й ділі»; вони були для злих і нікчемних людей немов талісманом злоби й пімсти» — пише про ті жахливі часи автор «Історії Русів»...

В парі з невиносимим режімом впав на Україну ще й тягар московсько-турецької війни, що почавшися в 1735 р., висмоктувала з України не тільки боєздатні, молоді сили, але й весь харчевий добуток. Вже на самому початку невдачної, турецької кампанії в 1735 р. гетьманське військо втратило 12.000, заморених голодом, коней. В черговому році набрано 16.000 гетьманського війська та 4.000 запоріжців, при яких допомозі здобули москалі ханську столицю Бахчисарай. Зате в 1737 р. татари вдерлися на територію полтавського та миргородського полку й вирізали та побрали в полон біля 7.000 людей, 10.000 коней, 150.000 овець і рогатої худоби, вчинивши тим шкоди на 345.000 карбованців. Московська контрофензива на Озів та Очаків в томуж таки році, в якій приняло участь до 50.000 українського війська, покінчилися теж катастрофою — загинуло в ній до 5.000 козаків та біля 40.000 коней і волів, забраних з України. В 1738 р. зареквірували москалі на Гетьманщині 46.000 волів, набрали 15.000 козаків та 50.000 селян до обозної служби. При відвороті, що ним кінчався кожний наступ московської армії, згинув у 1738 р. гадяцький полковник Григор Грабянка та генеральний бунчужний Семен Галецький. Остаточно, коли в 1739 р. Туреччина добилася сепаратнього миру з Австрією, прийшло й до московсько-турецького замирення. Росія здобула тоді на Туреччині запоріжські землі (Катеринославщину й частину Херсонщини), що й без того належали до неї з хвилиною переходу запоріжців на московський бік. За те заплатила Україна 157.300 козаками і 205.000 селян, з яких 34.200 загинуло на побоєвищах. Коли додати до того 47.000 коней і більш як півтора міліона карбованців за набрані на Україні харчі, то зрозуміємо, якою руїною для господарства України була ця невдачна кримська імпреза. Коли московський міністр Волинський переїздив у 1738 р. через Україну, то в листі до Бірона так змалював її руїну: «До самого вїзду в Україну не думав я, що вона така пуста, що така скількість місцевого населення пропала, а й тепер стільки вигнано на війну, що не залишилося й тільки хліборобів, щоб самим собі збіжжя посіяти; багато поля лишилося без засіву, бо робити нема кому й нема чим».

Відновлення гетьманства

Смерть цариці Анни в 1740 р. й усунення Бірона від керми Росією, промостили дорогу на царський престіл дочці Петра І Єлисаветі. Для Росії, а з нею й для України почалися нові часи. Одним з учасників державного перевороту в Петербурзі був Олекса Розумовський, улюбленець, а потім і потайний чоловік цариці. З роду простий козак зпід Козельця на Чернигівщині, маючи гарний голос, попав у царську капелю й тут звернув на себе увагу Єлисавети. Увійшовши в інтимний звязок з нею, Розумовський подбав про те, щоб зацікавити її незавидною долею України. З його намови, Єлисавета поїхала в 1744 р. на Україну; українська старшина використала цю нагоду й, уладивши цариці гучне привітання, подала прохання про віднову гетьманства. Решти доконав уже сам Олекса Розумовський, що піддав цариці кандидата на гетьманство — свого молодшого брата Кирила Розумовського. Покищо він перебував за кордоном, готуючись до свого важного уряду.

З усталенням кандидатури Кирила Розумовського, почалися уступки московського уряду в користь української автономії. В першу чергу виведено з України, розкватировані в ній, московські, полки, дозволено на вільний оборот збіжжям, в 1745 р. відновлено київську митрополію, а коли в 1746 р. помер президент Малоросійської Колєгії Бібіков, на його місце вже не назначувано нового «правителя». Врешті в 1747 р. проголошено царську грамоту про відновлення гетьманства, на яке щойно 1750 р. обрано Кирила Розумовського.

Кирило Розумовський

Казочний успіх Олексія Розумовського на царському дворі, створив неменче блискучу карієру перед його молодшим братом Кирилом. Пятьнацятилітнім, сільським хлопчиною опинився він на зеркальних паркетах царського двора. Сяк-так «присвоєний» до нових умов життя, був зразу висланий за кордон, щоб там набути освіти й товариської оглади. Під опікою адюнкта Академії Наук Теплова, обїхав молодий Кирило Німеччину, Францію й Італію. В 1745 р., вернувся до Петербурга й у 18 році життя був назначений... президентом Академії, а коли літом 1750 р. вїздив урочисто до Глухова, як наслідник Хмельницького, Дорошенка й Мазепи, мав усього 22 роки від роду.

З природи був Кирило Розумовський доброю й простодушною людиною, для якої Україна ніколи не затратила чару рідного краю, але побут на дворі й закордоном, зіпсував його. Глухів, що в порівнанні з Петербургом, був справжньою, глухою провінцією, не цікавив його. Він рад був, аби сам вирватися до столиці, або столицю, перенести до Глухова. Тимто й узявся молодий гетьман до створення з Глухова великопанської резиденції з палатами, парками, оперою й гучними забавами, на столичний зразок. Перебудувавши Глухів, взявся Розумовський розбудовувати Батурин, де крім гетьманської палати задумував збудувати університет й взагалі заселити його широко закроєними державно-політичними й культурними установами, але забракло у нього часу на те.

Зайнятий творенням відповідної для своїх столичних навичок обстанови, Розумовський не занедбував теж і політичних справ України. За його впливом на дворі, переведено знову справи України з сенату до міністерства закордонних справ, він теж подбав про підчинення Києва й Запоріжжя безпосередно гетьманській владі. За те не міг Розумовський відборонитися від московської контролі над українськими фінансами, не міг врятувати для гетьманського скарбу приходів з мита від ввозу й вивозу з України, не міг добитися права вільних звязків з чужоземними державами, як теж визволити України від обовязків і тягарів, що падали на неї з приводу воєн поза межами України. Українські козаки й селянські підводи гинули тисячами в російсько-пруській війні, українські воли й харчі вибіралися без рахунку на прохарчування московської армії.

Смерть цариці Єлисавети (1761), коротке панування Петра III й палатна революція в користь його жінки, німецької княжни Катерини II, позначилися дуже болюче в історії України. Катерина, пройнята ідеями централізації російської імперії, поклала свою тяжку руку на автономії України. В інструкції генерал-прокураторові сенату князеві Вяземському вона виявила свої заміри щодо України й інших автономічних провінцій Росії, мовляв, їх «треба легкими способами привести до того, щоби вони обмосковилися й перестали дивитися (на Росію), як вовки». Політичне наставлення Катерини пішло по лінії політики Петра І, про якого так ясно висловився Шевченко, мовляв «це той Первий, що розпинав неньку-Україну, а Вторая доконала вдову-сиротину»...

Скасування гетьманства

На прикінці 1763 р. Катерина викликала Розумовського до Петербурга й «порадила» йому зректися гетьманства добровільно. Безпосередною причиною тої «поради» були заходи української старшини перемінити гетьманство в династичне наслідство, звязане з родом Розумовських. Та й без того Катерина думала про цілковиту ліквідацію гетьманства, «щоб навіть сама назва гетьманів зникла, не то щоб вибірати на цей уряд якусь особу». Розумовський, що в своїй адміністративно-політичній діяльности, постійно кермувався інструкціями з Петербурга й тепер, коли йому запропонували скласти булаву, не осмілився запротестувати. Рік згодом проголошено на Україні царський указ, що ним, нібито для добра України, на місце гетьмана установляється тимчасову Малоросійську Колєгію з чотирьох українців і чотирьох москалів, під проводом президента, а на ділі генерал-губернатора Румянцева. Йому то доручила цариця, спрямувати велитенські багацтва України у всеросійське русло, як теж поволі, але постійно, затирати сліди правно-державної, устроєвої, звичаєвої й культурної окремішности України від Московщини.

Румянцев мав подбати про усправнення українського судівництва й адміністрації, щоб новими порядками прихилити українські симпатії до Росії, а рівночасно, щоб запевнити дохідність з поміщицьких маєтків у користь царського скарбу, мав остаточно прикріпити селян до землі й припинити їх вільний перехід від одного поміщика до другого. Виграючи селянство проти поміщиків і навпаки, Румянцев мав стежити за настроями населення й не допускати до зросту хвилювань проти нового порядку й московської влади. Завдання його було нелегке; багато залежало від його особистого хисту й такту в поступованні.

Коли в 1765 р. зїхав Румянцев до Глухова, він не був уже тут новиком. Маючи здавна великі маєтности на Україні, що славилися своєю зразковою господаркою, Румянцев знав місцеві умови, знав людей і вмів ними покористуватися. Протягом своєї 20-літньої управи Україною зумів він майже вповні виконати ту точку інструкції цариці, що в ній доручувано йому «старатися викорінити серед українців погляд на себе, як на нарід цілком відмінний від москалів».

Йдучи слідами гетьмана Апостола, що для усталення норм землеволодіння перевів у 1729—31 рр. «генеральне слідство про маєтности», Румянцев перевів у 1765—67 рр. нову ревізію землеволодіння, а її висліди створили цілий статистичний архів у поверх 1000 фоліянтів зібраних протоколів, що хоч і не були використані Румянцевом, залишилися неоціненим історичним матеріалом для пізнання економічного стану України в пол. XVIII ст.

З черги перевів Румянцев реформу гарнізонового податку, який з оплат в натурі перемінив на грошеві, по рублеві й дві копійки від хати. Сам великий землевласник, він боровся з безплатними, військовими реквізиціями, а це, підчас турецько-московської війни в 1768-1774 рр. відчула Україна, як велику полегчу. До заслуг Румянцева на Україні слід теж причислити заведення правильної пошти, що єднала Київ та Глухів з визначнішими полковими містами.

Селянство, з одного боку ніби забезпечене перед зловживаннями суду й адміністрації, з другогож боку чимраз більше закріпощуване, нарікало на свою долю, виливаючи свій жаль у піснях, а тільки раз попробувало вийти з стану покірливої резигнації. Турбаївські селяни на Полтавщині, що їх з козаків переведено у кріпаків, зняли повстання, повбивали своїх дідичів й були приборкані щойно військовою силою.

Не виявила теж ділом свого незадоволення новими порядками козацька старшина. Упевнена в свойому упривілейованому становищі, дбаючи про побільшення прибутків з своїх маєтностей і робучої, селянської сили, вона тільки про те й думала, щоби дорівняти в правах російському дворянству а то й поповнити його ряди.

Правда, коли в 1767 р. цариця Катерина скликала до Петербурга представників усіх вільних станів (кромі селян-кріпаків) для складення нового кодексу державних законів, українські депутати використали нагоду для виявлення своїх автономістичних побажань. Їх речником був представник лубенського полку Григорій Полетика, відомий з своїх автономістично-республиканських поглядів, що йому дехто з учених приписує авторство знаменитої «Історії Русів». Та діяльність законодатних зборів не продовжилася довго. Катерина злякалася висловлюваних на них думок, що могли сколихнути підставами російського централізму й припинила їх, ніби через нову турецько-московську війну.

В тій війні станув Румянцев на чолі російської армії, що при помочі гетьманських і запоріжських козаків здобула Крим, Молдавію та Волощину. Колиж акція перенеслася за Дунай, на болгарську територію, Туреччина мусіла рятуватися миром, заключеним 1774 р. в Кучук-Кайнарджі. Тепер признано Росії частину чорноморського поберіжжя, а унезалежнений від Туреччини Крим опинився під російським протекторатом, заміненим в 1783 р. на остаточне прилучення Криму до Росії. Україна відзискала доступ до Чорного Моря й остаточну забезпеку перед татарським хижацтвом, але разом з тим втратило змисл свого існування Запоріжжя — останнє забороло козацьких вольностей.

В многоважному році прилучення Криму до Росії, вийшов один царський указ про прикріплення селян до місць, на яких застала їх остання ревізія землеволодіння й другий, про скасування козацького устрою; десять козацьких полків і три компанійські перемінено на десять полків правильної кінноти, з обовязковою, шестилітньою службою...

Два роки згодом (1785) оповіщено «Грамоту про вільність дворянства», що створювала з колишньої козацької старшини особливо упривілейовану верству, якій віддано на поталу вже цілком закріпощене селянство. Була це не тільки нагорода за дотеперішну льояльність верхів українського громадянства, що виреклися мрій про українську державність і автономію, але й забезпека для царського уряду, що тій верстві вже ніколи не присняться такі небезпечні для московського царату сни. Ще перед тим (1781) перемінено всю територію Гетьманщини на «Малоросійське генерал-губернаторство» з трьома губерніями або намісництвами (київське, чернигівське й новгород-сіверське), що в свою чергу поділені на повіти, були підведені в усьому під загально-російський адміністративний штрихулець. З установ старої Гетьманщини залишився тільки Литовський Статут і Магдебурське Право. Все інше знищено й потоптано; бувало, що нищено таки українськими руками й топтано українськими ногами...

Запоріжжя під московською рукою

Вік Запоріжжя, як автономної одиниці в лоні Гетьманщини, від його повороту під московську руку в 1734-5 рр. був уже недовгий. Територія віддана Запоріжському Війську по його повороті з Олешок, була доволі широка — обіймала всю нинішну Катеринославщину, три повіти Херсонщини й окраїни Таврії та Харківщини. Відступлена Росії миром з 1740 р. вона була дотепер справжнім «диким полем», але з того часу вона швидко заселюється й починає жити осілим, хліборобським життям. Зразу кольонізують запоріжці «дикі поля» власними силами: козаки, що їм надоїло воєнне життя й вічне парубоцтво, виходили з складу запоріжського війська, женилися й поселювалися хуторами. Тїж козаки, що не хотіли кидати війська, не женилися, але відходили з коша й закладали собі господарства звані зимовиками. Та найбільше заселювалися запоріжські землі селянами, що тікали від панщизняного ярма на Правоберіжжю й від кріпацтва на Гетьманщині. До часу зруйнування Січі в 1775 р. повстало на запоріжських землях безліч хуторів і зимовиків, у чому до 150 більших сіл; а населення зросло до 200.000. Формально узалежнена від влади начальника московського гарнізону на Україні, а якийсь час від гетьмана (за Розумовського) в свойому нутрі творить «Область Війська Запоріжського» автономну республику з дуже своєрідним демократичним устроєм.

На чолі запоріжської адміністрації, суду й військової сили стояв вибираний кожного Нового Року кошовий отаман, окружений діловим, старшинським штабом. Ніби президент республики в часі мира, він ставав диктатором з правом життя й смерти підчас війни. По скінченні служби він ставав ніби сеніором, що разом з іншими запоріжськими «дідами» не тратив свого дорадчого голосу й впливу на хід запоріжської політики.

До штабу кошового отамана належали — суддя, що був рівночасно й скарбником, осаул тобто адютант кошового, та писар, тобто свого роду канцлер отаманської міністерії. Крім прибічного штабу запоріжських старшин були ще й інші. Полковниками звалися начальники поодиноких відділів підчас воєнних походів або адміністратори поодиноких частин запоріжської території, званих «паланками». Було тих запоріжських «паланок» — 8: самарська, кодацька, інгульська, бугогардова, орельська, протовченська, кальміюська й прогноївська. Крім полковників були ще й курінні отамани, теж виборні начальники курінів, більш-менш нинішних баталіонів, що їх було на Запоріжжі — 38. Кошовий з своїм штабом, полковниками й курінними отаманами це й була та фактична влада Запоріжжя дарма, що по формі влада належала до всього запоріжського «товариства». За останні десятиліття свого існування запоріжське «брацтво» почало вже дуже виразно різничкуватися під єрархічним і суспільним оглядом. Теперішні отамани, полковники та старшини, не були вже тими «голими очайдушами», що жили й пишалися тільки боротьбою з «бісурменом», не розуміючи матеріяльних вартостей, нехтуючи почестями й життєвими вигодами. Тай ціле «брацтво» перестало вже бути лицарським орденом ідеалістів. Упадок особистої й збірної моралі помітний у життю Гетьманщини, поширився й на Запоріжжя. Кошовий і курінні отамани, що їм колись при виборі, мазали голову болотом, на знак безоглядної рівности з рештою брацтва, тепер уже дбають про платні за службу й прибутки з господарства, яке давно вже не обмежується до полювання й риболовлі, як колись.

Вся територія запоріжських земель, на якій поруч бжільництва, звіро- й риболовлі та випасу худоби розвинулося хліборобство, ділилася що року поміж куріні. Вони вибірали з паланок податкові прибутки в грошах і натурі, що йшли на утримання запоріжського війська. Податки й повинности некозацького населення запоріжських земель були невеличкі, а сугі'роти панщизняних тягарів у Гетьманщині просто ніякі. Запоріжці й не налягали на них занадто. Дороблялися власним «промислом», але вже зовсім неподібним до первісного, з XVI і першої половини XVII ст. Риба й футра, шкіри й вовна, мід і віск, коні, рогата худоба й вівці, вкінці збіжжя, управлюване по хуторах й зимовиках, оце були продукти, якими привчилися запоріжці торгувати з близшими й дальшими сусідами. Чималу вагу для запоріжської торговлі мала й кримська сіль, що її до самої Польщі перевозили запоріжці до 1000 возів річно.

Поволи, але послідовно й уперто, колишній орден лицарів-очайдухів, перетворювався в упривілейовану клясу в громадянстві створеної тим орденом, автономної республики. На півдні України почала стабілізуватися ніби якась незалежна держава, якої демократичному устроєві не було пари в сусідів. Якраз цей устрій і примара стабілізації незалежности Запоріжжя стали сіллю в оці царського уряду. Винищуючи залишки автономії Гетьманщини, царат не міг спокійно дивитися на буйний розквіт «Вольностей Війська Запоріжського».

Почалося будування морських фортець на південньому заході запоріжських земель, понад Богом, і Свинюхою. З черги москалі, заступаючися за донськими козаками, що натискали на запоріжців від півн. сходу, примусили запоріжців зліквідувати їх оселі на поберіжжі Озівського моря. Відтак, в 1754 р. царський уряд, не питаючись запоріжців, викроїв з їхніх північно-західніх земель широку смугу, де довкола Єлисаветської фортеці (пізн. Єлисаветграду) поселив сербських утікачів з південніх провінцій Австро-Угорщини. Два роки згодом зробив те саме на східніх окраїнах запоріжської території, де довкола Бахмуту створив т. зв. Словяно-сербську провінцію. Серби непокоїли запоріжців, а в 1764 р. дійшло до кривавої сутички з ними під Ташликом, але симпатії царату були по стороні сербських зайд.

Московсько-турецька війна 1768-1774 рр. покінчилася перемогою Росії тільки завдяки блескучій участи в ній запоріжців. Перемога полковника Третяка над турецькою фльотою в 1770 р., участь запоріжців у боях під Очаковом й нарешті здобуття Кафи, це були лаврові листки слави, про які московська армія не могла й мріяти. Всеж таки добута запоріжцями перемога Росії, була смертю для їх власного існування.

Дата добавления: 2015-05-23