Період розквіту: кінець XIX – початок ХХ століття

Кінець ХІХ – початок ХХ століття в історії Смикова дійсно можна назвати «золотим» етапом. З ним пов’язаний розвиток різноманітних промислів, розбудову села, збільшення загальної чисельності населення. Однак цей час був не таким вже й щасливим, чимало драматичних подій попсували прогрес села.

У 1867 році за місцевим переписом населення кількість «димів» (так називали двори у той час) становила 25. Окремо виділявся хутір Гайка (зараз – Гайки) із кількома дворами. Поселення в основному було локалізоване на березі Дежі: по обидва боки. У цей час село входило до складу Боремельського повіту, і було до початку Першої світової війни однією із його структурних частин. Варто зазначити, що у той час основу Смикова складали поляки – з часом чисто українське село перетворилося в українсько-польське.

У 1890 році на річці Дежа було пущено в дію водночас водяний і вітряний млин. За наявності хороших вітрів млин працював виключно з енергії вітру, протилежна ситуація спостерігалося під час весняної повені. Така функціональність млина збільшувала його виробіток борошна вдвічі, а то й втричі. Млин мав славу у тутешніх землях, сюди, навіть, приїздили селяни із Боремля, де було кілька своїх млинів. Господарська будівля знаходилася неподалік від сучасного моста через річку.

У 1900 році в Смикові спорудили невеличкий завод котрий спеціалізувався на виготовленні глеків та люльок, тобто мав великий спектр виробів із глини. Власне спочатку завод виробляв лише люльки, однак попит на цей товар не був великим, завод почав банкрутувати, тому з часом виробництво переобладналось на виготовлення глеків. Лише при наявності попиту на люльки, їх також впроваджували у виробництво. Робітників було небагато – усім виробництвом займалося лише кілька гончарів, ще кілька працівників були біля печі. Віднайдені рештки люльок, глечиків свідчать, що виготовлені вироби дійсно відзначалися хорошою якістю.

Рис. 2. Залишки глечика смиківського виробництва.

У ці роки деякі місцеві селяни також займалися дрібним підприємництвом, маючи певні практичні навики. Так, наприклад, місцевий житель Відринський Остап організував у своєму сараї кузню. З часом він зажив неабиякої слави – його вироби були дуже якісними; йому ж вдавалося робити неабиякі речі із металу, що свідчило про його талант. До нашого часу зберіглася сокира із його ініціалами (В.О) та мідний кухоль. Зараз деякій його вироби зберігаються у місцевому міні-музеї в хаті сім’ї Партакевичів.

У 1905 році у заводі з виробництва глиняних виробів, зорганізували цех, який спеціалізувався на виготовленні коліс для возів. Видно, був попит на цей товар. Усі відходи із заводу викидали поблизу озера Сажавка. До нашого часу під неглибоким шаром мулу та дерну збереглися рештки виробничого «сміття». Окремо потрібно поговорити про Сажавку – невеличке озерце заплавного типу в центрі села. За легендою, водойма отримала свою назву після того, як стала у буквальному розумінні смітником для місцевих жителів. Туди скидали весь непотріб, особливо багато сажі, яка надала воді темного забарвлення. Від чого і пішла назва. Пізніше місцеві жителі одумалися, і перестали викидати сміття у блакитну перлину. Вода тоді стала прозорою-прозорою. ЇЇ використовували для пиття, тут купалися, іноді заганяли коней для купання. Сім джерел постійно оновлювали воду.

Рис. 3. Мідний кухоль зроблений Відринським Остапом.

На тлі революційних подій в Російській імперії загострилося міжнаціональна ворожнеча. Після розгону демонстрацій та повалення самодержавства революціонерів, розпочалося переслідування поляків, яке водночас торкнулося Смикова. Під час одного із каральних загонів (1908 рік), що був направлений до напівпольського села Смиків, за проханням місцевих жителів, відбулося переслідування польського населення. Проте поляки не залишили просто так село, один із ненависників православної віри запалив місцеву церкву. Дерев’яна церква швидко зайнялась. Скільки люди не намагалися погасити полум’я, однак врятувати святиню так і не вдалося. Після драматичної події селяни ходили до церкви у сусіднє село Жабче. А місцевий цвинтар поблизу церкви перенесли у сучасне місце.

До 1914 року село досить розрослося. Наприкінці ХІХ століття у селі налічувалося вже 53 двори, що дуже багато як для того часу. Так, для порівняння зазначимо, що на той час у Хрінниках було 54 двори, Вербні 58, Шибині 21 тощо. Хутір Гайки рахувався як частина Смикова. Село ж в основному зосереджувалося на берегах Дежі. Кілька дворів було поблизу Сахаліну, котрий майже увесь був покритий широколистяними лісами, який в народі називали Грабиною. Через село проходила ґрунтова дорога із Жабча у Липу, і далі в Берестечко.

Все йшло, ніби, прекрасно, однак настала Перша світова війна. Яка безпосередньо торкнулася Смикова…

Дата добавления: 2015-05-23