Міжвоєнні часи: 1918 – 1941 роки

Після повернення емігрантів постала проблема відбудови зруйнованих будівель. Однак часи громадянської війни 1917-1921 років тільки заважали відновленню господарства. Усе відбудовувати доводилося самостійно, так самостійно і відремонтували завод з виробництва коліс для возів.

Важкі часи громадянської війни припинилися аж в 1921 році, коли за Ризьким мирним договором західні області перейшли під владу Польщі. Поляки досить великих зусиль доклали до відбудови села. На початку 20-х років почали вирубувати ліси на Сахаліні (Грабину), оскільки у цей час масово почали роздавати землю польським небагатим офіцерам, яких називали осадниками. За заслуги перед державою їм давали малородючі землі, які пани навіть не хотіли брати. Для розширення земель осадники взялися за вирубки лісів, аби збільшити площі сільськогосподарських територій. Більшість деревини йшло на відбудову сільських будівель. На Сахаліні постали безлісі пагорби на яких розпочалося дещо пізніше будівництво нових вулиць, що гарно описували місцеву орографію – вулиці розміщувалися в долинах, які мали власні назви Євешкова, Ливонова, та Попівщина. Ймовірно, вони носять імена тутешніх жителів.

На Сахаліні були дві довгі вулиці: Верхній та Нижній Хутір. На Нижньому Хуторі стояла невеличка капличка (в народі молитовник), ймовірно, католицька, оскільки знаходилася поміж польських хат. Нові вулиці були заселені виключно поляками, і кількома українськими родинами, як наприклад, Нікітчуки. На високому пагорбі розміщувався маєток із пишним садом польського пана Схембало.

Смиків після нової адміністративної реформи (1921 р.) увійшов до складу Боремельської гміни Дубенського повіту. В селі в 1922 році будують власну початкову школу (раніше діти ходили до школи в сусіднє Жабче). Потрібно віддати належне тому, що приватну школу організував поляк (із російським прізвищем) Петров у власній хаті. Досить вражає кількість учнів – у різні часи від 60 до 80. До школи ходили також діти сусідніх сіл, наприклад Шибина. У пам’яті місцевого жителя Горбачука Флора залишилося, навіть, прізвище однієї із учительок – Пашкевич. Взагалі учительський склад був польським. Після закінчення чотирьох класів всі учні переходили на навчання до жабченської школи, а найбільш здібні потім до боремельської.

Рис. 4. Один із класів польської школи в 30- х рр.

Поляк же Читилін, який мав навики купецтва, у своїй хаті в 1923 році зорганізував досить непоганий магазин, де на прилавках було чимало всіляких товарів. Здавалося, неначе, українці та поляки зуміли зжитися разів, і, навпаки, поляки сприяли розвитку села. Однак різні релігійні переконання все таки робили їх в деякій мірі ворогами.

Ще в 1921 році жабченський пан Клопотовський вирішив змінити у місцевій церкві Петра і Павла священика. Найнявши двох чоловіків (Казмірука і Ланового), він звелів зробити опитування серед населення. Опитавши жабчуків вони відправились у Смиків. Однак ті навіть не хотіли слухати про нового священика, їх влаштовував свій (на прізвище Пфонський). Попри те, що нещодавно було спалено їх власну церкву. Також смиківці заявили, що не збираються ходити до жабченської церкви. Лише 7 сімей погодилися висловили власну думку, щодо нового священика. Новим отцем обрали Нифонта.

Досить складним виявився кінець другого десятиліття, коли конфлікт між католиками та православними особливо загострився. Доходило навіть до того, що уніати закривали православних на три дні у місцевій церкві в селі Жабче, допоки їх не визволила місцева поліція.

Для примирення католиків та православних у січні 1929 року митрополит Діонісій направив настоятелем православної церкви у Жабче о. Віталія Сагайдаківського. Це був молодий, талановитий, пристрасний борець за православну віру. Кожного ранку він правив Божественні Літургії в недобудованій хаті Єдесія Мілясевича, де було облаштовано іконостас та аналой. Щодня о. Віталій ходив від хати до хати по Козаковій Долині та Смикові, приписаних до парафій, з місійною працею Щовечора збирав вірних йому парафіян на співанки.

У неділю, 24 лютого, в хатній церкві мали вінчатися дві пари молодих, але вінчання відбулося у храмі святого Петра і Павла. Гостей було досить багато. Після шлюбу з церкви за молодими вийшло небагато людей. Їх усіх загнали у храм, поліція їх не випускала. Розпочалася облога церкви. Люди, що зачинилися у храмі на засув та ланцюг, мужньо зносили голод і холод. Таких було 150, з них близько 40 смиківці. Молилися, співали, читали та сиділи в бабинці: там стеля була найнижча і надихати можна було тепла. На шостий день облоги від голоду знепритомнів Остап Видринський.

28 лютого поліції вдалося підступом ввірватися у храм. Церкву заповнили 50 поліцаїв та близько 30 «навернених». Люди стали на коліна, о. Віталій почав молебень, що тягнулася довго. Поліція вийшла. Комендант Німота двічі мовчки входив до церкви і виходив. Зайшовши втретє з групою, стероризованих поліцією, православних, він наказав їм силоміць виводити дітей. Священик дозволив жінкам зайти у вівтар. Одні стояли на колінах, інші сиділи чи лежали, безсилі й почорнілі.

Влада й поліція жорстоко розправилися з непокірними. Священика і п’ятеро парафіян заарештували, закували в кайдани і повезли до Луцька в тюрму. Окружний суд міста засудив о. Сагайдаківського до 6 місяців, трьох селян – до трьох місяців, двох інших взагалі звільнили від кари.

… По дорозі з Липи до Жабча височіє дуже крутий горб, названий в народі Вошивою горою. Назва дісталась їй саме за часів Польщі. Одному із осадників дісталася виключно неродючий наділ із крутим горбом посередині, та таким, що не зораєш, ні кіньми не виїдеш. Однак чоловік заприсягся засіяти гору, і йому це якимось чином вдалося. Однак бідна глиниста земля все ж не віддячила врожаєм. Восени нічого було збирати. Односельчани ж сміялися над бідолахою: ну що, вродила горбата землиця? На що чоловік, плюнувши, відповідав: «На тій горі добре тільки воші бити, а не врожай родити». До наших днів пагорб називають Вошивою горою. Цікаво те, що колись дійсно пробували гору зорати, оскільки по центру горба чудово зберіглася борозна.

У 1939 році західна України переходить під владу Радянського союзу. У Боремлі утворюється перший колгосп, усі смиківські землі переходять у його власність. Боремельська гміна реорганізовується у сільську раду Демидівського району. Активна колективізація торкнулася і Смикова, насильно відбиралися землі.

У 1940 році місцевий житель Мацюк Давид організовує цегельний завод на базі місцевої глиняної сировини. Цегла використовувалася при будівництві більшості будівель Смикова, а також при будівництві багатьох «совєтських» об’єктів усього Демидівського району.

У 1941 році насувалася нова біда…

Дата добавления: 2015-05-23