Диктатура П. де Рівери

Ситуація в Іспанії після Першої світової війни.

Іспанія у 20-х — першій половині 30-х років

Як відомо, у роки війни Іспанія дотримувалася нейтралітету. Така позиція короля Альфонса XIII та уряду була зумовлена, з одного боку, тим, що в країні зберігалася політична нестабільність, а з іншого - її інтереси у цій війні безпосередньо не зачіпалися. До того ж брати участь у війні означало стати членом чи Антанти, чи Троїстого союзу, а це суперечило давній позаблоковій традиції Іспанії. Таке спрямування іспанської політики красномовно сформулював відомий консервативний діяч першої третини XX ст. А. Маура: «Ми володіємо чудовим географічним середовищем. Але необхідно, щоб наші морські бази, наше розташування між двома морями, у світовій торгівлі й військовому житті, використовувалися винятково нами самими».

Активна торгівля з обома воюючими блоками сприяла значному піднесенню іспанської економіки, стабілізації взаємин між працівниками та роботодавцями, збільшенню обсягів експорту сільськогосподарської продукції. Проте по війні в країні настав спад економічної активності, скоротився експорт, стала наростати соціальна напруга. Політичний устрій Іспанії у перші повоєнні роки залишався незмінним: законодавча влада належала королю й двопалатному парламенту (кортесам), а виконавча - королю та уряду (Раді міністрів).

Партійний спектр представляли дві провідні партії: Ліберальна й Консервативна; поступово набирала сили також Соціалістична робітнича партія. Політизували свою діяльність потужні профспілкові об'єднання - Всезагальна спілка трудівників (ВСТ), Національна конфедерація праці (НКП), утворена в 1921 р. Комуністична партія Іспанії.

В Іспанії, як і в інших країнах західного світу, стабілізація виявилася короткочасною. Після неї активізувалися робітничий та селянський рухи, націоналісти Каталонії та Країни Басків домагалися автономії. Ліві сили докладали зусиль для послаблення позицій короля та уряду. Економічна криза, яка розпочалася 1921 р., та поразка іспанської армії у колоніальній війні в Марокко породили в правлячих колах переконаність в необхідності встановлення влади «сильної руки».

Найкращою, на їхню думку, кандидатурою на роль диктатора був командувач військової округи в Каталонії генерал Прімо де Рівера. У серпні 1923 р. він здійснив переворот, встановивши в країні військово-монархічну диктатуру. Кортеси було розпущено, заборонено діяльність політичних партій, обмежено конституційні права і свободи, проведено арешти серед радикальних і профспілкових діячів. Поклавши край політичним чварам, П. де Рівера досяг немалих успіхів у царині економіки. Так, до осучаснення промисловості було залучено іноземні інвестиції, націоналізовано визначальні галузі. Економічний національний комітет (пізніше - Національний комітет з регулювання промисловості) сприяв появі потужних монополій у нафтовій, вугільній та тютюновій галузях. Також було досягнуто порозуміння з профспілками та легально діючою Соціалістичною партією. Спільно з ними П. де Рівера утворив «паритетні комісії» з питань умов праці та трудових конфліктів. До цих комісій увійшли як представники підприємців та місцевих органів влади, так і робітничі делегати. За прикладом Б. Муссоліні в Іспанії було продекларовано створення «корпорацій».

Проте, врешті-решт, диктатура виявилася вразливою. Жорстокий і марнославний, донжуан і азартний картяр, генерал налаштував проти себе не лише рядових громадян, а й іспанську еліту. Проти П. де Рівери виступили усі провідні політичні сили і навіть деякі військові з'єднання. Після придушення двох спроб військового перевороту (1926 та 1929 рр.) у січні 1930 р. диктатор подав у відставку. У березні того ж року він раптово помер в одному з паризьких готелів, передавши символічну естафету іспанського тоталітаризму своєму сину Хосе Антоніо.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. не обминула й Іспанію. Вона значно ускладнила ситуацію у й без того не надто заможній країні. Масове закриття підприємств, особливо тих, які працювали на експорт, спричинило зростання безробіття (до 600 тис), зниження заробітної плати, припинення соціальних виплат.

Робітничі та селянські виступи проти безпорадної політики уряду генерала Беренгера доповнювалися критикою монархії з боку прихильників республіканського устрою. Республіканці наполягали, щоб король, який скомпрометував себе співпрацею з П. де Ріверою, зрікся корони й передав владу виборним керівникам.

Дата добавления: 2015-05-23