Питання 82.Застійні явища в науці, літературі та мистецтві. Опозиційний рух

Суперечлива ситуація склалася і в духовній сфері республіки. На перший погляд, кількісні показники свідчили про благополучний розвиток. Наприклад, у галузі освіти: якщо в 1970 р. середню освіту одержали 651 тис., а вищу — 117,2 тис. осіб, то в 1980 р. відповідно — 924 тис. та 148,1 тис. Проте освіта дедалі більше відставала від вимог часу, науково-технічного прогресу, її якість, по суті, знижувалася. Як не парадоксально, у цей період падав авторитет освіти та освіченості, знижувався «попит» на знання. До того ж освіта стала об'єктом форсованої русифікації: якщо в 1960/1961 навчальному році школи з українською мовою навчання охоплювали 68,7% учнів, то в 1970/1971 — 60,4%, в 1976/1977 — 57,8%. А російською мовою навчалися відповідно — 30,4%, 38,8%, 41,3%.

Аналіз динаміки зростання наукового потенціалу України, здавалось би, мав вселяти надію: загальна кількість науковців республіки на 1987 р. становила понад 213 тис. осіб, а в 1960 р. їх було лише 46 тис. У цей час плідно працювали вчені під керівництвом М. Боголюбова (математична фізика), В. Глушкова (кібернетика), Л. Ландау (ядерна фізика), Б. Патона (зварювання металів). Проте ці окремі прориви лише відтіняли наростаючі застійні явища у сфері науки. З плином часу негативні процеси все більше поглиблювалися: Академія наук УРСР поступово починає втрачати свою колишню роль мозкового центру; наростаючі бюрократичні перепони уповільнювали фундаментальні розробки, не давали змоги повною мірою реалізувати на практиці відкриття українських учених у кібернетиці, хімії, біології; ідеологічний диктат зумовив посилення в українському суспільствознавстві кон'юнктурщини, необ'єктивності, замовчування.

Однак, незважаючи на тиск, у цей складний період залишалися і вчені-суспільствознавці, які нестандартно, не в руслі «офіційних поглядів» підходили до вирішення наукових проблем (історики М. Брайчевський, О. Компан, О. Апанович, Я. Дзира, філософ П. Копнін).

Не набагато кращою була ситуація в галузі літератури та мистецтва. Ніби в коштовну раму, ця сфера була вставлена в жорсткі рамки офіційно визнаного соціалістичного реалізму, все, що в них не вписувалося, піддавалося забороні та гонінням. Та все ж у цей період було створено чимало талановитих творів, які одержали широке визнання: у літературі — романи О. Гончара «Собор», «Циклон», М. Стельмаха «Дума про тебе», «Чотири броди», поезія Г. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка, твори П. Загребельного, Ю. Мушкетика, Є. Гуцала та ін.; у кіно — фільми «Білий птах з чорною ознакою» (режисер Ю. Іллєнко), «В бій ідуть тільки «старики» та «Ати-бати йшли солдати» (Л. Биков), «Вавілон XX» (І. Миколайчук) та ін.; у музиці — опери Г. Майбороди і В. Губаренка, симфонії В. Кирейка і А. Штогаренка, кантати В. Рождественського і А. Філіпенка, пісні П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, К. Домінчена, О. Сабадаша, В. Івасюка.

З другої половини 60-х років посилюється ідеологічний диктат у духовній сфері, який досягає свого апогею в Україні у період «маланчуківщини». В. Маланчук зробив кар'єру як теоретик і борець з українським націоналізмом. Ще перебуваючи на посаді головного ідеолога Львівського обкому партії на початку 70-х років, він видав у Москві кілька публікацій, у яких боротьбу з націоналізмом розглядав як одне з найголовніших завдань партії. Ці твердження йшли у розріз із офіційною доктриною, якої дотримувався ЦК КПУ, — про остаточне торжество інтернаціоналізму в республіці. Київ прореагував досить різко — незабаром В. Маланчука було знято з посади секретаря обкому партії і переведено на посаду заступника міністра вищої освіти УРСР, що фактично унеможливлювало продовження політичної кар'єри. Проте н Кремлі енергійного борця з націоналізмом помітили, нзяв його на замітку і Суслов. Тому не дивно, що після

усунення 1972 р. П. Шелеста, за підтримки Москви, В. Маланчук стає секретарем ЦК КПУ, головним ідеологом республіки. Починається період чорних списків, особистої цензури, політичних доносів, ідеологічного диктату. Зазнають гонінь письменники О. Гончар, І. Білик, Б. Харчук, О. Бердник, Л. Костенко, Б. Чичибабін та ін.

Ситуація в духовній сфері погіршувалася й тим, що у цей час утворився своєрідний тандем головного ідеолога республіки В. Маланчука і голови КДБ України В. Федорчука. На практиці це означало, що водночас із ідеологічними погромами відбувалися обшуки, арешти, суди.

Отже, ситуація в духовній сфері значною мірою визначалася еволюцією усієї системи. Політичний курс на «стабілізацію» посилював ідеологічний диктат, зумовлював деформації, однак лише гальмував, а не зупиняв духовний розвиток суспільства.

Основними течіями опозиційного руху в Україні II пол. 50—80-х років були: самостійницька, яку представляв, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп; національно-культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).

Представники самостійницької течії, які входили до таких політичних об'єднань, як Об'єднана партія визволення України (1953—1958 pp.), Український національний комітет (1957—1961 pp.) та ін., боролися за державну незалежність України шляхом агітації за вихід її зі складу СРСР.

Прихильники національно-культурницької течії вимагали духовного і культурного відродження народу, зокрема його національної гідності та самосвідомості, збереження і примноження традицій, мови, правдивого висвітлення історичного минулого. Вони виступали проти переслідування за переконання, проти незаконних арештів, за надання українській мові статусу державної в республіці.

Прихильники правозахисної течії вимагали дотримання Конституції та законів, ідей гуманізму і демократії, свобод і прав людини. На чільне місце вони висували примат особи і другорядність держави, захист прав національних меншин (кримських татар, євреїв та інших).

Релігійна опозиція головним своїм завданням ставила боротьбу за реабілітацію та легалізацію Української греко-католицької церкви, протестантських церков і течій, за свободу совісті та вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру, реабілітацію страчених служителів культу тощо.

Окрім цих вимог, дисиденти засуджували тоталітарні методи управління народним господарством, централізоване планування, обмеження прав громадських організацій. Вони пропонували відновити ринкові відносини, приватну ініціативу, зробити трудівника господарем виробництва.

У сфері міжнародних відносин українська опозиція рішуче засуджувала як шовінізм, особливо імперського ґатунку, так і національну обмеженість, виступаючи за самовизначення всіх народів.

Розглядаючи ці концептуальні погляди та вимоги дисидентів, слід підкреслити, що знаряддям реалізації своєї мети вони вважали мирні, конституційні методи. Проте арсенал форм опору тоталітарному режиму був широкий і різноманітний. Серед них: створення підпільних груп та організацій, самоспалення як вищий вияв жертовності, поширення листівок, позацензурних видань ("самвидаву"), виступи на симпозіумах та конференціях під прикриттям інтернаціональних гасел, на похоронах однодумців, на судових процесах над дисидентами. Використовувались також зібрання біля пам'ятників діячам національної культури, мітинги протесту, пікетування. Боротьба з існуючим режимом тривала і в ув'язненні. У таборах дисиденти вдавалися до акцій мовчання, невиходу на роботу, боролися за перехід на статус політв'язня, передавали на волю документи, інформацію про табірні порядки. Важливою зброєю політв'язнів було голодування. Застосовувалися й інші форми опору радянській владі.

Та навіть цю нормальну демократичну активність тоталітарна система часто сприймала як вияв інакомислення і жорстоко придушувала, а тих, чиї погляди не влаштовували офіційну владу, ізольовувала від суспільства. До речі, у боротьбі властей з дисидентами Україна посіла чи не найперше місце в СРСР. Серед політв'язнів СРСР українці становили у різні часи від 25 до 75 %.

Тоталітарний режим в Україні постійно вдосконалював систему репресій і придушення інакодумців, використовуючи такі жорстокі дії органів влади, як арешти та засудження до тривалого (до 15 років, часто і повторно) ув'язнення в таборах і засланнях, ізолювання в психіатричних лікарнях, які були фактично психіатричними в'язницями. За сталінською традицією покаранню підлягали не лише самі дисиденти, а і їхні батьки, діти, близькі родичі.

Широко застосовували до в'язнів відразу після арешту їх так звані виховні заходи. Щоб зламати волю заарештованих, запроваджувались ізоляція від суспільства, підступність слідства, приниження з боку наглядачів, цілодобове освітлення камер, постійне підглядування у вічко, підсадні співкамерники, часто з деградованих карних злочинців, багатогодинні допити тощо. Навіть відбуття покарання не означало повернення до нормального життя. Інакодумця, як правило, передавали під нагляд міліції. Для залякування дисидентів та їхньої політичної нейтралізації застосовувались також позасудові переслідування, зокрема арешти, обшуки, допити, звільнення з роботи та навчання, виключення з КПРС, адміністративні покарання.

Опозиція 60-х років підготувала ґрунт для подальшої боротьби руху Опору 70-х — початку 80-х років. Водночас на початку 70-х років тотальний погром інакомислення в Україні набув найбільшого масштабу і найжорстокіших форм. У січні 1972 р. заарештували близько 20 найактивніших дисидентів: В. Чорновола, І. Світличного, І. Геля, І. Калинця, Є. Сверстюка та ін. Згодом за гратами опинились І. Дзюба, Н. Світлична та інші. Восени 1972 р. — навесні 1973 р. майже 90 учасників руху опору було засуджено на максимальні строки ув'язнення.

У II пол. 70-х років нові імпульси було дано процесові русифікації, проти якої рішуче виступали дисиденти. Викривлене тлумачення інтернаціоналізму, надуманість та абсолютизування категорій радянський народ, злиття націй, під гаслом про відмирання національних мов, які увійшли в арсенал пропаганди з подання Л. Брежнєва, на практиці перетворилися в республіці на засіб витіснення української мови з багатьох сфер суспільного життя. У травні 1972 р. першим секретарем ЦК Компартії України обрали В. Щербицького — людину, близьку до Л. Брежнєва, застарілих стереотипів мислення. Саме він обіцяв головному ідеологу ЦК КПРС М. Суслову протягом п'яти років покінчити з українською мовою і русифікувати Україну. Унаслідок такої політики у II пол. 80-х років в обласних центрах і в Києві українські та мішані російсько-українські школи становили лише 28 %, а в інших великих містах республіки — 16 %. У Донецьку не було жодної української школи. Таке саме становище сталося і в дошкільних закладах. Обов'язковим було вивчення російської мови з п'ятилітнього віку в дитячих садках. Російською мовою виходили найцікавіші і найважливіші публікації в Україні, тоді як видання українською скорочувалися. Так з 1969 р. до 1980 р. частка книжок, які виходили українською мовою, знизилася з 60 до 24 %, журналів — з 40 до 19 %. Міста Південної і Східної України стали майже повністю російськомовними. Усе це вело до подальшого поглиблення комплексу меншовартості, провінційності української мови, культури і нації загалом, розмивання національної та етнічної самосвідомості українців.

Водночас значно посилились і репресії проти діячів українського руху Опору. Позбавили волі майже всіх членів Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, яка називалася Українська гельсінкська група (УГГ). У 1977—1978 pp. відбулися арешти і суди над провідними учасниками руху М. Руденком, О. Тихим, Л. Лук'яненком, М. Матусевичем, яких засудили на довголітнє ув'язнення в таборах і засланні. Деякі члени УГГ одержали дозвіл на виїзд із СРСР і згодом створили Закордонне представництво УГГ у складі П. Григоренка, Л. Плюща, Н. Строкатої.

У II пол. 70-х років посилюються репресії і проти представників української культури. У 1977 р. заарештовано письменника Г. Снегірьова, який у кінці 1978 р. помер від тортур. У 1979 р. загадково загинув під Львовом популярний молодий композитор В. Івасюк, автор музики пісні про червону руту.

Арешти і переслідування українських патріотів тривали в наступні роки. У 1980 р. заарештовано й ув'язнено 3. Красівського, В. Стуса, О. Мешко, О. Шевченка, В. Калиниченка, В. Чорновола; у 1981 р. — І. Кандибу, В. Січка; у 1982 р. — М. Гориня та інших. Унаслідок важких табірних умов у 1984—1985 pp. померли в ув'язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус. У І пол. 80-х років в Україні посилилася боротьба за релігійні права, і, разом з тим, — репресії проти оборонців віри й церкви. Переслідували також євреїв, які хотіли виїхати з СРСР.

І лише в 1987 р. настає деяке послаблення в репресивній системі. Під тиском світових демократичних сил радянська влада починає випускати дисидентів на волю, розтягнувши звільнення їх до червня 1989 р. — четвертого року горбачовської перебудови. Українські політв'язні, вийшовши з тюрем і в'язниць, активно включилися в національний рух, який не припинився на етапі національно-державного відродження. Подальші виступи борців за права людини та національну свободу на цьому етапі спростовують офіційні заяви радянського уряду про те, що на початку 80-х років з дисидентством в СРСР було остаточно покінчено.

Дата добавления: 2015-05-23