ЛЕКЦІЯ №2: Держави і право Стародавнього Сходу

План

1. Соціально-правовий лад країн Стародавнього Сходу.

2. Поняття та ознаки східної деспотії.

3. Державний механізм країн Стародавнього Сходу.

4. Риси та особливості права давньосхідних країн.

Мета лекції:

навчальна: ознайомити студентів з особливостями давньосхідної держави та права, зорієнтувати на роботи з давніми пам’ятками права.

виховна: формувати у студента повагу до права та вміння роботи з правовим текстом.

Зв'язок з іншими темами, навчальними дисциплінами:

Тема носить ознайомчий характер і продовжує попередню тему курсу, спирається на знання з навчальних дисциплін «Філософія», «Релігієзнавство», «Теорія держави і права».

Зв'язок з практикою

Тема знайомить студента з першими текстами права і дозволить в подальшій діяльності, спираючись на отримані знання, зрозуміти сутність сучасного закону.

Джерела та література

Васильев Л.С. История Востока. В 2 т. Т.1. – М.: Высш.шк., 1998. – С.13-93.

Всеобщая история государства и права/ Под ред. К.И.Батыра. – М.: Былина, 1995. – С.11-48.

Глиняный В.П. История государства и права зарубежных стран. Ч.1. – Харьков: Одиссей, 2000. – С.29-157.

Графский В.Г. Всеобщая история права и государства: Учебник для вузов. – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 2000. – С. 36-147.

История государства и права зарубежных стран. Ч.1: Учебник для вузов/ Под ред. проф. Н.А.Крашенинниковой и проф. О.А.Жидкова. – М.: Изд-во НОРМА, 1996. – С.3-98.

Косарев А.И. История государства и права зарубежных стран: Учебник для вузов. – М.: НОРМА, 2003. – С.23-58.

Омельченко О.А. Всеобщая история государства и права: Учебник. В 2 т. Т.1. – М.: Остожье, 1998. – С.7-86.

Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. – Харків: Право, 1999. – 7-22.

Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. – М.: Юрист, 1995. – С.23-58.

Вступ

Історія людської цивілізації починається на Сході. Ця теза, яка нині не підлягає сумніву, підкріплена даними сучасної археології, матеріалами палеографії та іншими джерелами. Перші у світі держави теж з’явилися на Сході.

Поняття Стародавнього Сходу охоплює історичний розвиток найдавніших держав, що існували на території Північно-Східної Африки, Передньої, Південної та Східної Азії. Величні історичні річки – Ніл, Тигр, Євфрат, Інд, Ганг, Хуанхе – та східна державність невіддільні одне від іншого. Тому цей період в історії людства інколи називають періодом річкових цивілізацій (Л.І.Мечников). Річки і давали життя, і забирали його. Боротьба з водною стихією була необхідною умовою землеробства в цих районах, де практично не буває опадів, а якщо це в відбувається, то дощі і викликані ними повені приносять страшну біду. Не випадково міф про всесвітній потоп з’явився саме тут і уже в наші дні археологічно підтверджений.

Таким чином, землеробство на Сході можливе лише як зрошувальне. Воно вимагало великої іригаційно-меліоративної роботи, що не під силу була одному роду, сім’ї, чи навіть громаді. Організація громадських робіт подібного масштабу була можлива лише за умов наявності політичної організації – публічної влади, що стоїть вище громади, що має апарат управління та примусу. Ось чому саме в долинах великих історичних річок зародилась державність.

1. Соціально-правовий лад країн Стародавнього Сходу.

Процес становлення державності, як ми вже бачили в попередній лекції, неминуче супроводжується розколом суспільства: по-перше, на вільних та залежних, по-друге, диференціацією серед вільного населення.

Вільне населення поступово розшаровується на привілейованих, до складу яких входять воєначальники, жерці, чиновники, нащадки колишньої родової знаті (найчастіше всі ці характеристики співпадали в одній особі) та непривілейованих, які продовжували працювати і нести військову повинність.

Основою економічної могутності привілейованої верхівки суспільства були великі земельні володіння, робоча худоба, раби, участь в розділі воєнної здобичі та перерозподіл податків, що збиралися державою.

Вільне населення, що не мало привілеїв, було об’єднане в громади, які спільно володіли землею. В громаді існувала майнова нерівність. Деякі сім’ї могли мати навіть рабів, особливо після вдалих війн, коли раби дешевшали.

Члени громади мали не тільки права, але й обов’язки, зокрема, сплачували податку, несли військову повинність, брали участь у громадських роботах (будували іригаційні, оборонні та храмові споруди). Варто спеціально підкреслити, що громадські роботи розглядались як важливий і почесний ритуал, який має велике суспільне значення.

Поряд з вільними членами громад формувалось особлива вільна, але одночасно експлуатована верства населення. Походження її різне: підкорення більш могутнім народом, колишні полонені і таке інше. Це експлуатоване населення не володіло землею, не входило до громади, не служило у війську і, що особливо важливо – менш енергійно захищалось законом.

Існування різних категорій вільного населення яскраво демонструє основне джерело наших знань про соціально-правовий лад Старод. Вавилона - Закони Хаммурапі (18 в. до н.е.).

Повноправною особистістю з погляду права (суб'єктом права) вважався самостійний чоловік-хазяїн, глава патріархального сімейства. Він належав до категорії вільних общинників, був власником ділянки общинної землі. Такого хазяїна закони називали авілум (людина). Авілум були в основному підпорядковані дії звичаєвого права, і закони регулювали тільки загальні для всіх або дуже своєрідні ситуації.

Іншу категорію в цілому вільних, але не зовсім повноправних людей складали мушкенум («падаючий навколішки»). Вони були володільцями ділянок землі, переданих їм на певних умовах з царського (державного) фонду. Мушкенум представляли предмет особливої турботи й охорони царської юстиції. На умовних соціальних сходах вони стояли нижче авілум: закони «дешевше» оцінювали їхнє майно, здоров'я, честь і достоїнство. Однак земельна власність мушкенум охоронялася в та само, як храмова та палацова, вони платили лише третину суми, що покладалася повноправним общинникам у випадку розводу з дружиною. Такі відмінності були одночасно і привілеями.

Повноправним суб'єктом права могли бути не тільки чоловіки, але і жінки. Для цього необхідно було вийти з-під патріархальної влади батька чи сімейства чоловіка. Відбувалося це у випадку вдівства, або в результаті розлучення, якщо жінка не була винною в ньому і не дала для нього законного приводу. Особливу категорію складали жриці-ентум. Вони одержували значні привілеї в спадкуванні батьківського майна, взагалі у відношенні їхньої власності. Однак на них накладалися і визначені заборони: так, вони не могли відвідувати «буйнотравих» місць, займатися торгівлею, корчмарством – ці заняття, видимо, вважалися припустимими для простих жінок. Жриці, на відміну від жерців-чоловіків, що отримували платню у царя, могли мати наділи з палацевих і царських земель.

В підніжжі соціальних сходів стояли раби. Рабство було патріархальним або палацевим. Рабами могли володіти як авілум, так і мушкенум, причому раби останніх мали великі права: могли одружуватися з вільною жінкою, і їхні діти від такого шлюбу вважалися вільними. В основному раби розглядалися законами нарівні з майном, у випадку тілесних ушкоджень раба покладалося грошове чи інше майнове відшкодування, а не покарання. Однак раби особисто відповідали за скоєні ними злочини.

Ще одну категорію населення складали воїни – редум, баірум (букв. «погонич» і «ловець», але зміст розходження невідомий). За свою військову службу цареві вони наділялися землею. Такий режим землекористування звався ілку (ільк). Закон зобов'язував воїнів строго виконувати головну умову – нести службу: якщо воїн відмовлялася йти в похід, його чекала страта. Земельна ділянка могла бути успадкована сином, нехай навіть поки малолітнім, котрий зможе згодом служити. У випадку полону і навіть довгої відсутності право на ділянку зберігалися. Майно і ділянку, дані воїну на праві ілку (ільк), не можна було продавати. Однак якщо воїн сам кинув ділянку за власною волею був відсутній більше трьох років, він не міг претендувати на повернення майна. Закони захищали воїнів від зловживань воєначальників, яких чекала смерть за спроби привласнити ділянку чи подарунок правителя.

Найбільш жорстка ієрархія вільного населення склалась у Стародавній Індії. Тут сформувались чотири закриті групи населення – варни. Варновий поділ був проголошений божим передбаченням. У священних індійських книгах – Ведах – було написано, що найвища варна – брахмани – створені з вуст першої на Землі людини – Пуруші. Тому основне їхнє заняття – вивчення священних книг, навчання, відправа релігійних обрядів. Їхня дхарма (тобто життєве призначення) – святість та істина. Друга за важливістю варна – кшатрії – створені з рук Пуруші. Тому кшатрії повинні воювати та правити, адже їм належить сила і мужність. Люди третьої варни – вайшья – були створені зі стегон Пуруші. Тому їм приписано займатися сільським господарством, ремеслом, торгівлею, адже їхня дхарма – користь та багатство. Релігійна ідеологія Стародавньої Індії виробила своєрідне обґрунтування привілеїв трьох вищих варн. Люди, що до них належали, вважались двічінародженими. “Друге народження” – це прилучення до знань, які сконцентровані у священних книгах – Ведах.

Представники четвертої, нижчої варни – шудри – були створені зі ступнів Пуруші, тому їм не можна вивчати Вед. Вони навічно залишаються народженими один раз. Єдине призначення шудр – служити представникам вищих варн.

Всі варни буди відділені неподоланними юридичними перегородками. Шлюб між представниками різних варн, як правило, був неприпустимим, інколи навіть злочинним. Так, брахман міг узяти за жінку шудрянку лише у випадку, якщо перша його дружина була брахманкою, друга – кшатрійкою, третя – належала до варни вайшья. Брахманка, що насмілилась вийти заміж за шудру, вважалася злочинницею, її діти від цього нерівного шлюбу потрапляли в найнижчу категорію людей, яка стояла за межами варнової організації, фактично – за межами суспільства. Ці люди – чандали – повинні були жити за межами селища, їсти тільки з розбитого посуду, носити одежу, зняту з мерців, їхнім майном могли бути лише собаки та віслюки.

Таким чином, стан вільних людей у країнах Стародавнього Сходу складався з трьох (умовно) груп: привілейовані, звичайні, неповноправні. Як правило, розподіл матеріальних цінностей цілком співпадав зі станово-правовим розмежуванням.

Особливим безправним експлуатованим станом у стародавньому східному суспільстві були раби, хоча їх кількість була порівняно невеликою і, за рідкісними випадками, вони не грали значної ролі у суспільному виробництві. Рабами традиційно називають людей, які не тільки позбавлені майна, але й самі є власністю. У стародавніх державах Сходу не було технічних можливостей тримати велику кількість рабів під постійною охороною. Тому, наприклад, полонених частіше за все або вбивали, або садили на землю як кріпосних (очевидно, саме таким було походження мушкену та шудр). На рабів обертали в основному жінок та дітей, які не могли опиратись і швидше звикали до нової ділянки землі та нової домівки. Раби працювали поряд з хазяїном, хоча їм доручали, як правило, менш кваліфіковану роботу.

Крім полону, джерелом рабства були несплачені борги. У Стародавньому Вавилоні забезпеченням договору позики були члени сім’ї боржника. Правителі не були зацікавлені в оберненні на рабів вільних чоловіків, оскільки вони були платниками податків. Тому за борги віддавали у рабство дітей або рабів боржника на визначений законом термін – наприклад, у Стародавньому Вавилоні він становив три роки.

Правовий статус раба у східному суспільстві настільки відрізнявся від класичних античних еталонів, що деякі вчені схильні взагалі заперечувати існування рабства на Стародавньому Сході. Насправді, раб у Стародавньому Вавилоні міг володіти майном, одружуватись, причому навіть на вільній жінці. З дозволу хазяїна раб міг укладати деякі угоди. Але все ж таки основна ознака рабства – а саме, перетворення особи зі суб’єкту права на його об’єкт – присутня. Раба можна було купити та продати; вбивство раба розглядалось як збиток, який потерпів хазяїн, рабів таврували або відзначали будь-яким іншим способом.

Таким чином, суспільство Стародавнього Сходу носило соціально-неоднорідний характер. Ця неоднорідність виявлялась різними способами (авілу і мушкену у Вавилоні; варни в Індії). На вершині соціальної піраміди перебувала знать, чиновники, воєначальники, жерці. Найбільш численним був стан вільних людей, але й він був, у свою чергу, неоднорідним: він складався з повноправних членів громади та неповноправних орендарів. Внизу соціальних сходів стояли раби.

2.

Типовою для цивілізацій Стародавнього Сходу була форма правління і форма державного режиму, що називають східною деспотією (термін введений французькими енциклопедистами у XVIII ст.). Деякі вчені дають дещо іншу назву цій державній системі, а саме – східна теократія. Її формування і відмітні ознаки обумовлені, насамперед, характером східного типу землеробства. Величезні іригаційно-меліоративні заходи були під силу тільки державному сектору економіки. Тому поряд з громадською і приватною власністю на Древньому Сході існувала могутня державна власність, перш за все – на основні виробничі ресурси. Правитель держави розглядався як власник землі і води. Він наділяв землею своїх наближених, воєначальників, чиновників.

Влада та власність у країнах Стародавнього Сходу були невіддільні: таку систему відносин має назву „влада-власність”. Це є відмінною рисою східної державності, альтернативою європейській (античній, феодальній, буржуазній) державності. Причому пріоритет в цих відносинах належить саме владі: правитель міг успадкувати посаду разом зі власністю, але не власність без посади.

Великими землевласниками були також храми, що теж грали неабияку роль в управлінні країною.

Державна власність – це матеріальна база східної деспотії, а її соціальна опора – сільська громада, тобто колектив володільців громадської землі. Сільська громада – це маленький замкнутий світ, який може самостійно вирішувати дрібні справи, але для великих справ (наприклад, будівництво каналу) потребує централізованого, надгромадського, надсуспільного керівництва. Тому сільські громади, законсервовані у своєму примітивному житті, без зайвих нарікань підкоряються верховній владі і навіть обожнюють її. Роль сільської громади у державі найбільш яскраво можна продемонструвати на прикладі Стародавнього Китаю. Китайська громада користувалася землею за так званою системою “колодязних ланів”. Уся земля, що перебувала у користуванні громади, поділялась на дві частки: “загальний лан” і “приватні лани”. Врожай з загального лану йшов на користь держави., з приватних ланів – общинникам. У IV ст. до н.е. реформатор Шан Ян ліквідував цю систему і ввів індивідуальне оподаткування, але найбільш вигідні для держави елементи громадського устрою були законодавчо утверджені. А саме, введена система кругової поруки – солідарної відповідальності селян за сплату державних податків і виконання повинностей.

Сільська громада та її члени – основний об’єкт експлуатації у країнах Стародавнього Сходу. Численні податки грали не тільки свою основну роль, але й були формою експлуатації населення. Тому інколи їх називають податком-рентою; селяни платили не стільки частку свого прибутку державцю, скільки платили за можливість користуватись землею і водою, власником яких був правитель. Широкі, практично нічим не обмежені можливості вилучати у підданих додатковий, а інколи і частину необхідного для прожиття продукту, дозволили правителям країн Стародавнього Сходу зібрати в своїх руках незліченні багатства (наприклад, достатньо згадати фантастичні скарби гробниці Тутанхамона – далеко не найбільш знаменитого фараона).

Як форма правління і державного режиму східна деспотія має такі основні ознаки:

1) зосередження в руках правителя всієї повноти законодавчої, виконавчої та судової влади, функцій воєначальника та верховного жерця;

2) безконтрольність та безвідповідальність монарха, його обожнювання населенням;

3) величезний бюрократичний апарат;

4) пригнічення особистості, відсутність поняття індивідуальності та індивідуальної свободи.

Всі ці ознаки присутні були в будь-якій стародавній східній державі. Але ступінь їх прояву була неоднакова в різних країнах. Так, привласнення правителю неабияких, надприродних якостей найбільш характерне для Стародавнього Єгипту та Китаю. Ідеологія обожнювання фараона досягла особливо виразної форми внаслідок майже безперервної державної традиції в долині Нілу протягом декількох тисячоліть. Фараон, як Ніл, як його водопілля, що відбувалось з точністю до одного дня, як цикл сільськогосподарських робіт, був незмінною ознакою життя, його константою. Саме тому обожнювання фараона була безмежним. Могутність влади фараонів особливо виразно підкреслював його посмертний культ.

На формування китайського деспотизму великий вплив справило політико-правове та етичне вчення Конфуція. Беззаперечне підкорення нижчих вищим, молодших – старшим являє собою суть цього вчення. Воно якнайкраще підійшло китайським правителям. У формуванні найбільш брутальних сторін культу китайських імператорів багато в чому “завинив” і зовнішньополітичний фактор. Китаю тисячоліттями загрожували кочовики. Тільки потужна деспотична централізована влада могла стримати тиск кочовиків, а саме – забезпечити побудову оборонної лінії – Великої стіни. Саме в силу цих чинників населення Китаю було впевнене в тому, що їхній правитель – син Неба (звідси й назва країна – Піднебесна імперія) і йому підкоряються всі земні народи.

Правителі Стародавньої Месопотамії та Індії також були деспотами, але їхня влада все ж таки мала певні межі. Внаслідок політичної нестабільності в Месопотамії, давня історія якої – ланцюг безкінечних змін влади, правителі Шумера, Вавилона, Ассирії були вимушені рахуватись з торгівельною верхівкою міст, воєначальниками, жерцями. Правителі Месопотамії вважались верховними жерцями головного божества, їх шанували і пишно ховали, але з богами не ототожнювали.

У Стародавній Індії існував своєрідний “розподіл влади”. Політична влада, управління державою були в руках царів, якими були кшатрії, а духовна влада була парафією брахманів. Тому ознаки східної деспотії тут проявлялись не так різко, як в Єгипті чи Китаї.

Для виконання наказів та розпоряджень правителя існував величезний апарат, тим більше, що необхідність його існування була обумовлена економічними потребами. Діяльність бюрократичного апарату мала три основні напрямки (або відомства): воєнне, фінансове, відомство громадських робіт. Назва “відомство” не означає наявності спеціалізованих органів держави, а показує основну функціональну спрямованість діяльності держави.

Апарат управління, як і в інших примітивних державах, був побудований за палацовим принципом. Тут немає розмежування між виконанням державних обов’язків та обслуговуванням потреб правителя. Очолював апарат управління, як правило, родич або улюблений слуга правителя. В умовах палацового управління були відсутні постійно діючі органи з певною компетенцією, а були лише слуги – одночасно чиновники, яким надавались певні доручення. Зрозуміло, що це можливе було лише в умовах примітивної системи управління, коли, наприклад, і командування військом, і стягнення податків не потребують спеціальних знань та кваліфікації.

За методами управління східна державність була типовою (відомою і сучасності) командно-адміністративною системою. Принципова відмінність цієї системи від європейської полягала не в рівні беззаконня та свавілля (досить згадати жорстокість та самодурство римських цезарів), а в тому, що вона складалась на іншій соціально-економічній основі. Європейська державність будувалась на приватній власності та ринкових відносинах, командно-адміністративна – на державній власності та абсолютному підкоренні приватно-власницьких відносин.

Неможливо не підкреслити, що східна деспотія нівелювала людську особистість. Методи здійснення державної влади носили майже виключно силовий, брутально-примусовий характер. Категорії особистості та індивідуальної свободи Стародавньому Сходу невідомі. На відміну від Європи, приватна власність тут була настільки слабкою, що не давала можливості стати базою індивідуальної свободи. За висловом Дж.Локка права на життя, свободу та власність невіддільні – заберіть одне з них і всі інші неможливі. На Стародавньому Сходу ми бачимо доказ цієї ідеї Локка.

Таким чином, східна деспотія, це форма держави і державний режим, який принципово відмінний від європейських традицій державності. Причина цього полягає в тому, що східна деспотія виникла на основі державної власності та державно-публічній редистрибуції, а не приватної власності та ринкових відносин, як в Європі.

3. Щоб розкрити сутність східної деспотії (теократії), слід передусім розглянути побудову її механізму, визначивши висхідні елементи цієї форми правління, її складові частини.

Вершиною усього державного механізму в країнах Стародавнього Сходу був правитель – умовно ми називаємо його царем. У Єгипті це був фараон, в Індії - раджа, в Китаї - ван, у Вавилоні - лугаль або патесі-лугаль. У йога руках зосереджена вся влада, йому належали всі вищі державні повноваження. Правитель очолював державний апарат, він був верховним воєначальником, найвищим суддею, в деяких країнах він мав жрецькі повноваження.

Як уже зазначалось, характерною і найважливішою рисою східної деспотії було обожнювання особи правителя. В Єгипті, наприклад, фараон вважався сином бога сонця Ра, тому він не вмирав, а «заходив за свій горизонт». У Китаї, де найвищим божеством вважалося Небо, правитель називався тяньц-зи (син Неба). Обожнювався також давньоіндійський раджа, який вважався втіленням восьми божеств - охоронців світу: Місяця, Вогню, Сонця і т.д.

Складний палацовий церемоніал повинен був підкреслювати надприродне походження правителя та його влади, В Єгипті не тільки прості люди, але й вищі сановники не мали права вимовляти ім'я фараона, дивитися йому в обличчя. Заборонялося підданим вимовляти або зображати на письмі також ім'я давньокитайського вана – тяньц-зи. 3 метою звеличення правителів споруджувалися піраміди, розкішні палаци, величезні усипальні, численні храми і т.ін.

Маючи всю повноту влади, давньосхідний правитель водночас повинен був рахуватися з аристократичною верхівкою суспільства, з інтересами жрецької та військової знаті, інакше його могли скинути з трону, як це неодноразово мало місце в Єгипті та Вавилоні. Не випадково в Індії раджі, побоюючись палацових інтриг, вживали запобіжних заходів. Палац раджі з таємними проходами в стінах розташовувався в середині фортеці. Поблизу правителя постійно знаходились знавці отрути і лікарі. Навіть з царицею раджа бачився тільки у внутрішніх покоях і тільки після того, як її оглянуть довірені літні жінки.

У розпорядженні правителя знаходився розгалужений і громіздкий державний апарат з великою кількістю урядовців різних рангів і правового статусу. Для побудови і діяльності такого державного апарату характерна палацова система управління, центром якої був палац правителя. Тут не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб правителя. Тому характерним було об'єднання в одних руках управління країною і палацом. Тож особи, які обслуговували правителя, одночасно були і державними чиновниками, а дворецький, який очолював всю масу слуг і керував життям палацу, ставав вищою посадовою особою в цьому державному апараті.

Дійсно, першим і найближчим помічником правителя в управлінні, довіреною особою, яка очолювала величезну кількість, різноманітних чиновників, був у Єгипті дворецький – чаті, в Китаї – сян, у Вавилоні – нубанда, в Індії — головний мантрин. Це був, як правило, найближчий родич правителя, вірна йому людина, В руках дворецького зосереджувалися всі важелі управління державою, він займався найрізноманітнішими питаннями, які потрапляли в поле зору правителя.

Безпосереднє управління виконувалося вищими посадовими особами. Так, в Індії чиновники центрального управління підрозділялися на декілька розрядів: радник – мантрин, вищий сановник – махаматра, сановник – аматья, наглядач – адх'якша. Тільки наглядачів було більше тридцяти. Важливим державним органом були збори царських сановників – мантрипаришад. Він займався перевіркою всієї системи управління, давав поради правителю з важливих питань державної політики. Мантрипаришад мав певний вплив на рішення різноманітних питань і якоюсь мірою обмежував владу раджі. Була, крім цього, таємна рада, до якої входило вісім найповажніших сановників. До центрального апарату належали головний суддя; астролог, охоронець покарань, воєначальники, чиновники, які відали забезпеченням царя, збиранням податків та мита, охоронці державної скарбниці і т.д. Дуже впливовою особою був в Індії хатній жрець – пурохіта. Особливого значення надавалось шпигунам, таємним інформаторам. Були також посадові особи, які керували будівництвом і ремонтом зрошувальних споруд: каналів, водосховищ, загат, колодязів тощо.

У Єгипті найголовнішим з державних сановників був чаті (везир). Він очолював весь чиновницький апарат, охоплюючи і адміністративну» і судову владу. Чаті був управителем усіх царських скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царських робіт, його називали «начальником усієї держави, півдня і півночі». Везир очолював також Раду десяти – дуже важливий орган у системі управління. Високим державним сановником був зберігач царської печатки, або головний скарбник, якого називали «завідувачем того, що дає небо, родить земля і приносить Ніл». Усі чиновники, які займалися організацією громадських робіт, будівництвом і експлуатацією іригаційних споруд, підпорядковувалися «начальнику всіх царських робіт».

У Стародавньому Вавилоні найвищим сановником був нубанда, управитель царського палацу і маєтків. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, а згодом – усіма господарськими роботами, іригаційними спорудами, фінансами. Після нубанди йшли інші вищі сановники: скарбник, начальник царської гвардії і охорони, радники царя, воєначальники. Всі вони буди не тільки царськими палацовими урядовцями, але й вищими службовими особами в державі.

У Китаї в період Чжоу першим і найближчим помічником вана, який очолював усю масу чиновників і виконував різноманітні доручення правителя, був сян – дворецький. Згадуються, крім нього, три головних радника вана: тайбао, тайші і тайфу. Безпосереднє управління здійснювалося вищими чиновниками. Утворення централізованої імперії Цінь викликало деякі зміни в центральному апараті, Найближчим помічником ціньського імператора стає перший радник – ченсян, який очолював роботу апарату і виконував усі вказівки імператори. Важливу роль відігравав тайвей, який командував усіма збройними силами імперії. Особливе місце належало шаофу, який «відав збиранням податків з гір, морів, водоймищ і озер». За зберігання зібраного з населення зерна відповідав «начальник великий складів». Питання суду і покарання входили до компетенції тінвея. Джерела повідомляють, що він відав «усіма законами про покарання». Складний апарат державного управління перебував під постійним контролем одного з вищих чиновників – юйші дафу і його помічників. Це був інститут всевідаючих цензорів – юйші.

Таким чином; в умовах палацової системи управління спостерігаємо відсутність постійно діючої державної установи з точно визначеною компетенцією, в ній були лише особи, слуги, яким давали доручення. Однак, незважаючи на велику кількість всіляких чиновників та посадових осіб і різнобічний характер їх діяльності, можна знайти в цьому апараті певну систему – наявність трьох головних галузей, трьох головних відомств управління.

Такими трьома провідними напрямками в роботі державного механізму були: фінансове відомство, або відомство по пограбуванню свого власного народу; військове відомство, або відомство по пограбуванню інших народів, і відомство громадських або публічних робіт, головним завданням якого була турбота про іригаційну систему.

Це були системи органів державного апарату, які уїдали тією чи іншою сферою державного життя. Фінансове відомство займалося накладенням і стягуванням податків, поборів та мит, стежило за наповненням царської казни і т.ін. Відомство військових справ займалося обороною країни від нападів сусідів, забезпеченням кордонів держава системою оборонних споруд та гарнізонами воїнів, матеріальним забезпеченням військ, їх озброєнням тощо. Відомство публічних робіт становило систему органів, які займалися організацією, проведенням і забезпеченням суспільне необхідних громадських робіт, передусім іригаційної системи, каналів, водосховищ, будівництвом палаців, храмів, пірамід, вирубанням лісів, прокладанням доріг і т.д. У Стародавній Індії спеціальні чиновники контролювали роз-поділення води на поля, вели боротьбу з наслідками стихійного лиха: повенями, затопленнями, пожежами, засухою.

Слід мати на увазі, що всі ці відомства діяли в тісному взаємозв’язку, їхні функції часто перепліталися, бо чіткого розмежування компетенції між ними не було. Часто одні й ті ж державні органи виконували різні функції.

Палацовій системі був властивий дуже високий ступінь централізації управління, що знаходило свій вияв у намаганні перенести рішення всіх важливих питань до центральних органів - до палацу. Звідси – переважний зв'язок між ланками державного механізму за вертикаллю, вирішення найвищим сановником - чаті, нубандою, головним мантрином, сяном – найрізноманітніших питань не тільки центрального, а й місцевого управління.

Місцевий апарат безпосередньо реалізував основні державні функції Як правило, вся територія давньосхідних імперій поділялася на декілька великих намісництв (областей, номів, округів тощо). Чиновникам, що стояли на чолі таких адміністративних одиниць, надавалися дуже великі повноваження. Це викликало постійну загрозу сепаратистських тенденцій, призводило, як це було, наприклад, в Китаї, до розпаду єдиної держави на окремі царства. Низовою ланкою в системі управління протягом усієї історії давньосхідних держав була сільська громада, яка мала свої органи самоврядування, В Індії, Месопотамії, Єгипті, Китаї представники громадської адміністрації (старости, члени общинної або сільської ради, обліковці тощо) стежили за виконанням общинниками різноманітних повинностей та сплатою податків, забезпечували охорону села, виконували судові функції, організовували працю селян.

Таким чином, сувора централізація в побудові і діяльності царської адміністрації поєднувалась у державах Стародавнього Сходу з общинним самоврядуванням, притаманним низовій ланці управління.

У країнах Стародавнього Сходу армія використовувалася не тільки для здійснення зовнішньої функції держави, але і для утримання в покорі насе-лення завойованих територій, посилення необмеженої влади правителя. В Індії, наприклад, вважалося, що тільки військо зможе забезпечити належний догляд за підданими.

Основою збройних сил у всіх давньосхідних державах були добірні частини, які охороняли правителя. Так, у Вавилоні царська охорона формувалася з професійних воїнів (редум, баірум), які отримували за свою службу в користування майно «ілку». Привілейовані загони воїнів — «супутників правителя» — були в Єгипті. В Китаї в ІІ-І століттях до н.е. було створено дві постійні армії: південну і північну. Південна армія включала до свого складу сторожу, охоронців правителя, північна - охороняла столицю. Воїни цих двох армій звільнялися від воєнних походів і були на утриманні імператорського двору.

У разі необхідності військо поповнювалося за рахунок ополчення вільного населення. Військова повинність селян-общинників була дуже тяжкою, їм доводилося давати не тільки людей, але й поставляти коней, вози, фураж, працювати на будівництві фортець і укріплень. Армії давньосхідних держав були грізною силою. У Єгипті кількість воїнів, які вирушали в похід, могла перевищувати 100 тисяч чоловік.

Ще більш значними були індійські армії. Військо правителя IV ст. до н.е. Чандрагупти, наприклад, налічувало 600 тис. піших воїнів, 30 тис. вершників і 9 тис. бойових слонів, і це – окрім бойових колісниць, транспортних та допоміжних частин.

Військовій справі приділялася особлива увага. Для управління військами створювався спеціальний апарат. Верховним воєначальником вважався сам правитель. Були також звичайні воєначальники, начальники колісниць, піших воїнів, кінноти на верблюдах тощо. Серед військових чиновників розрізнялися начальники окремих загонів, молодші воєначальники, командири сотень, десятків і п'ятірок. У Китаї найважливіші питання вирішувала військова рада, засідання якої відбувалися в храмі предків правителя. У Стародавній Індії подібна рада налічувала30 членів і поділялася на шість відділень, які відали підготовкою окремих родів війська.

Величезних успіхів у країнах Стародавнього Сходу досягло військове мистецтво. Зокрема, до наших днів дійшли численні трактати з військових питань.

У давньосхідних державах суд не був відокремленим від адміністрації, хоч і існували суто судові посади. Верховним суддею був цар. Він і сам міг розглядати будь-яку справу, а також розглядав скарги на рішення всіх інших судів. Широкими судовими повноваженнями наділявся дворецький. Поряд з цим у Китаї до складу центрального апарату входив спеціальний чиновник - сикоу, який займався питаннями суду і покарань, надалі його функції перейшли до тінвея і двох його помічників. Крім цього був чиновник, який відповідав за своєчасний розшук злочинців. В Індії вищим суддею був раджа, який вирішував справи разом з брахманами і радниками. Замість себе раджа міг призначити вченого брахмана, якому допомагали розглядати справи три судді. У разі судового органу виступала також раджа-сабха (рада при раджі). Певні судові функції належали наглядачам і дхармамахаматрам. Професійні судді, яких призначав правитель, з'являють-ся у Вавилоні в епоху Хаммурапі. Вони здійснювали судочинству колегіально: по три, чотири, вісім суддів. Судді мали помічників, які готували справи до слухання, були порадниками суддів. Судові права мали в усіх державах Стародавнього Сходу представники місцевої адміністрації. Дрібні позови розглядали органи громадського самоврядування. Існував, наприклад, в Індії третейський суд.

Крім державних, існували і жрецькі суди, храмові суди. Вони судили самих жерців та залежне населення, яке проживало на храмових землях.

1. Риси та особливості права давньосхідних країн.

Юридична історія стародавнього світу пропонує дві основні правові моделі: східну й античну. У східну групу правових систем входять Стародавній Єгипет, Вавилонія й інші держави Месопотамії, Стародавні Індія і Китай. В античну групу правових систем входять грецькі міста-держави такі, як, наприклад, Афіни, Спарта, а також Стародавній Рим.

Серед найважливіших рис права давньосхідних країн слід назвати:

• основним джерелом права є звичай

Норми права спиралися на сталі зразки поведінки, що склалися в минулому, орієнтувалися на них.

• закріплення станової нерівності

Право юридично закріплювало нерівність у суспільстві, що виражалось в першу чергу у приниженому становищі рабів. Особливо яскраво це проявлялося у Стародавній Індії, де усе населення поділялось на чотири верстви (Варни) перехід з однієї до іншої в яких був неможливим.

• тісний зв'язок з релігією і релігійною мораллю.

Правова норма мала релігійне обґрунтування. Клятви, присяги, ордалії (судові випробування - «божий суд») розглядалися як безперечні докази в суді. Приписи правових та інших соціальних норм нерідко збігалися.

• казуїстичність права.

Поняття „казуїстичність” походить від латинського слова „казус” (випадок). Отже у казуїстичних джерелах правовові норми регулювали вузькоконкретні життєві ситуації (наприклад – крадіжка коня, вбивство жерця тощо). Загальних понять (договір, суб'єкт правовідносин, злочин) стародавнє право не знало;

• незавершеність, наявність значної кількості прогалин у праві.

У вузькоконкретні правові приписи неможливо було умістити всі можливі життєві обставини. Тому багато які ситуації, що об'єктивно потребували правового втручання, залишалися за межами законів і правових звичаїв. Можна лише припустити, що у непередбачених законом випадках суддя при винесенні рішення користувався загальноприйнятими звичаями або вирішував справу на власний розсуд.

• низький рівень юридичної техніки.

Нерозвиненість абстрактного мислення, зародковий стан юридичної науки приводили до того, що правові приписи були нечіткі, суперечливі, заплутані.

• перевага кримінально-правових норм над цивільно-правовими Покарання носили жорстокий характер, що пояснюється тим, що свідомість людей ще не відійшла від общинних стандартів. Відносини власності не встановилися. Людина не розуміла різниці між чужим та спільним. Отже, жорстокість владних приписів мала своєю метою докорінно змінити характер суспільних відносин.

• покарання за принципом примітивного еквівалента – принципом таліону. «Око за око і зуб за зуб».

З часу свого виникнення право тісно пов’язане з історією суспільства, відображає як спільні риси так і певні особливості його соціального, економічного, політичного і духовного розвитку.

Характерною особливістю права Стародавнього Єгипту (країни «поголовного рабства») стало, те що не було навіть уявлення про правоздатність, правовий статус особи. Закон – це воля фараона, ось обґрунтування права.

Для Стародавнього Вавілону характерна досить рання поява письмового законодавства.

Китайське традиційне право – це передусім карне право, що включало норми шлюбно-сімейного, цивільного права, порушення яких спричиняло покарання.

Правові норми Індії мали яскраво релігійний характер

Висновки

1. Соціально-правовий лад країн Стародавнього Сходу характеризується розшаруванням, по-перше на вільних та невільних, по-друге, вільні складають декілька різних за правовим статусом груп населення.

2. Східно-деспотична держава характеризується наявністю могутнього сектору державної економіки, обожнюванням правителя та його абсолютною владою, тричленною системою державного апарату. За своїми ознака східна деспотія (теократія) радикально протилежна правовій державі. Знання її особливостей має не тільки академічний, але й практичний інтерес, бо і в сучасному світі ми стикаємось з її проявами. Так, державний режим сталінського Радянського Союзу політологи небезпідставно порівнюють зі Стародавнім Єгиптом.

Дата добавления: 2015-05-23