Люблінська унія 1569 р

№14

№13

№12

№11

Монгольські племена жили у степах Центральної Азії на північ від Китаю. Головним їхнім заняттям було кочове скотарство. М'ясо та кумис служили основними продуктами харчування. Допоміжним заняттям виступало мисливство. У пошуках нових пасовищ монголи кочували з місця на місце, перевозячи на возах юрти - покриті повстю намети. Спочатку вони кочували родами, яким належала худоба. Кілька родів утворювали плем’я - орду. Поступово племінна знать - вожді (хани), ватажки воїнів (батирі), їх дружинники (нойони) захопили пасовища і стада худоби, примусили простих монголів працювати на себе. На зміну родовому ладу прийшла держава, якою управляла рада старійшин (курултай).

На початку XII ст. син батиря Єсугая Тимучин об'єднав монголів під своєю владою. У 1206 р. він прийняв ім'я Чингізхан, тобто хан над ханами. Його держава була воєнізованою, побудованою по-військовому, і метою її були загарбницькі війни. За одним численним племенем монголів на Русі почали називати татарами.

Чингізхан поділив племена на підрозділи - тьму (10 тис. чол.), тисячі, сотні й десятки. Суворою дисципліною і постійними вправами він тримав їх у покорі. Монголо-татари були озброєні стрілами, списами, мечами, одягнені в шоломи та панцирі. Основу війська складала рухлива кіннота. У китайців монголи запозичили стінобитні й камнеметальні машини.

Протягом другого десятиліття XIII ст. Чингізхан підкорив Північний Китай, Приамур'я, Забайкалля, Південний Сибір. На початку 20-х років величезні орди монголо-татар вдерлися в Середню Азію. Місцеве населеннячинило опір загарбникам, б'ючись до останнього захисника. За кілька років після впертої боротьби були підкорені народи Середньої Азії та Закавказзя. У 1223 р. орда увірвалась у причорноморські степи. На початку 1223 р. Русь облетіла тривожна звістка: до її кордонів наближається 30-тисячна монголо-татарська орда. Це було добре оснащене військо на чолі з Джебе і Субедеєм - досвідченими полководцями Чингізхана. Розбивши за Доном об'єднані сили половців, вони погнали їх до Дніпра і наблизилися до кордонів Русі.

На нараду до Києва зібралися всі князі південної частини Руської Землі. До них звернувся половецький каган Котян - тесть галицького князя Мстислава Удатного. Він мовив: «Нашу землю сьогодні подолали татари, а завтра прийдуть і візьмуть вашу, то бороніть нас; бо якщо ви не допоможете нам, то сьогодні ми будемо висічені, а завтра ви будете висічені». Присутні прийшли до спільної ради: «Краще б нам зустріти їх на чужій землі, ніж на своїй». Об'єднане військо на чолі з київським князем Мстиславом Романовичем, чернігівським Мстиславом Святославовичем та галицьким Мстиславом Удатним зосередилося на Дніпрі біля Хортиці. Звідти рушило у степ. До руських військ приєдналися й половці. Розбивши передові загони татар, руський авангард змусив їх відступати.

За словами літописця, переслідування тривало 12 діб. I лише на р. Калці (тепер Донецька область) 31 травня 1223 р. відбулася вирішальна битва з головними силами монголо-татар. Заманивши противника в глибину степів, монголо-татарські командувачі зуміли скористатися роз'єднаністю його сил. Сталось так, що у вирішальний час половецькі війська по-зрадницькому покинули руські дружини, а ті не змогли по-справжньому зосередити сили і спрямувати їх на татар. Тоді як Мстислав Удатний сміливо повів загони на ворога, Мстислав київський залишив свої полки в окремому таборі. Це роз'єднало сили і дало можливість ханам оточити руських князів. Коли ж основні дружини відступили, частина руських воїнів укріпилась у таборі й залишилась на поталу ворогу, три дні б'ючись на смерть. Серед найхоробріших відзначився ще юний тоді княжич Данило Романович Галицький.

Переможці були безсердечними до полонених. Як повідомляє літопис, поранених і полонених князів поклали на землю, накрили дошками і сіли на цей поміст обідати. Спустошивши південні околиці Русі, монголо-татари повернули через Поволжя до Середньої Азії. Столицею величезної держави Чингізхана стало місто Каракорум у Монголії. Після смерті грізного завойовника його державу поділили на улуси (уділи) сини Чагатай, Угедей (став великим ханом) і Джучі. Сину останнього - Бату-хану (Батию) - дісталися землі від Іртиша до Волги. Будучи енергійним політиком, як його дід, він готувався в похід «до останнього моря» (Атлантичного океану).

Навала монголо-татарської орди на чолі з Батиєм розпочалася в кінці 1237 р. На Русь рушило близько 140 тисяч воїнів. Підкоривши володіння волзьких булгар, завойовники напали на Рязанське князівство. Досить швидко були захоплені й спалені Рязань, Суздаль, Володимир та багато інших міст. Населення не тільки пограбували, а й значною мірою знищили та захопили в полон. Після завоювання половців і відпочинку орди темника Менгу-хана у 1239 році пішли в наступ на південну частину Русі. Спочатку були захоплені, пограбовані й спалені Переяслав та Чернігів, а потім населені пункти цих князівств. Пізньої осені 1240 р. війська Батия підійшли до Києва. Вражений красою міста, хан запропонував жителям здатися без бою. Але кияни відмовилися. Тоді татари перейшли підмерзлий Дніпро і почали облогу.

Трагізм і розпуку подій, що розгорнулися навколо Києва, передають записи, зроблені очевидцем, старим українським літописцем. Він зазначає,що коли «прийшов хан Батий до міста Києва з величезною кількістю воїнів, то оточив місто. Облягла його сила татарська, і неможливо було нікому з міста вийти, ні у місто ввійти. I не можна було чути в місті один одного від іржання стад кінських та галасу незчисленної кількості людей. I вся земля була переповнена татарами.

I послав Батий до городян з такими словами: «Якщо підкоритесь мені, буде вам милість, а як будете опиратися, то багато постраждаєте і жорстоко загинете». Але городяни ніяк не послухали його, а злословили і проклинали його. Батий же дуже розгнівався і звелів з великою люттю іти на приступ міста. I так пробили міські стіни і ввійшли у місто, а городяни кинулися назустріч їм. I тут можна було бачити і чути страшенний тріск списів і стукіт щитів; стріли затьмарили світло так, що не видно було неба за стрілами, а була темрява від безлічі стріл татарських, і скрізь лежали мертві, і скрізь текла кров, як вода».

Залишений у Києві Данилом Галицьким досвідчений воєвода (тисяцький) Дмитро очолив оборону міста, що тривала більше двох місяців. Бої за Київ стали прикладом виключного героїзму і високого патріотичного духу його захисників. На місці зруйнованих їм доводилося вночі зводити нові укріплення, щоб вдень їх захищати. Оборонялися всі - чоловіки і жінки, старі й діти, хоча на захисників міста сипались стріли, каміння, вогнепальні снаряди. Ми можемо пишатися мужністю наших далеких предків.

Коли ворог увірвався до «міста Ярослава», кияни укріпилися у «місті Володимира» і ще декілька діб оборонялися. Поранений воєвода Дмитро потрапив у полон. Останньою твердинею відчайдушної боротьби стала Десятинна церква. Врешті-решт від руйнівної сили таранів і під вагою оборонців, які скупчилися на хорах, стіни її завалились, поховавши останніхгероїв. Це сталося 6 грудня 1240 р. Місто було зруйноване. Населеннямасово винищувалося. Більшість живих потрапили у рабство. Так розправились завойовники з оборонцями.

Взявши Київ, татари рушили на Галичину та Волинь. Данило Романович та інші князі й бояри втекли за кордон. Населення ховалося в лісах та горах. Волинські й галицькі міста теж були спустошені. Монгольські орди двома потоками вдерлися в Угорщину, Польщу і Чехію. Військо угорців вдалося розбити. Але сили татар теж виснажилися боротьбою з Руссю. Від кордонів Італії Батий повернув назад. Біля гирла Волги заснував місто Сарай-Бату - столицю створеної ним великої Золотої Орди.

Руськікнязівства потрапили в залежність від Золотої Орди. Хани наклали тяжкі податки на населення. Від поборів звільнялося лише духовенство та князі. У містах сиділи ханські правителі баскаки, що гнітили народ здирством. Князі стали васалами хана і отримували від нього грамоту на князювання - ярлик. За ним потрібно було їхати в Орду. У цих небезпечних поїздках кілька князів загинули.

Становище Русі під владою татар було надзвичайно важким. Вона не лише гнітила, а й ображала душу пригнобленого народу. Численні побори: ясак - податок з плуга, ям - перевіз, ясир - данина людьми та інші виснажували розорену країну. В особливо важкому становищі були ті князівства, де влада часто змінювалась. До них належали, насамперед, південно-руські землі.

Монголо-татарське ярмо надовго затримало розвиток руських земель. Деякі зруйновані міста вже більше не відродилися ніколи. У 1246 р. папський посол Плано Карпіні, проїхавши Київщину, записав: «Татари пішли проти Русі і зробили велике винищення в землі Русі. Зруйнували міста і фортеці, повбивали людей, обложили Київ, що був столицею Русі. Після тривалої облоги вони взяли його і повбивали жителів міста. Коли ми їхали через цю землю, ми знаходили безліч голів і кісток мертвих людей, що лежали в полі. Це місто було дуже велике і дуже багатолюдне, а тепер воно зведене майже ні на що. Ледве існує там двісті домів, а людей тих вони тримають у найтяжчому рабстві».

Особливо потерпіли південні князівства - Переяславське, Київське, Чернігівське. Були випадки, коли населення переселялося звідси в Галичину, на Волинь, на північ. Влада золотоординських ханів над більшістю українських земель тривала більше ста років - до кінця XIV ст..

Державна роздробленість Русі, ворожнеча між князями призвели нс тільки до розорення господарства, кривавих міжусобиць, а й до тяжкої фатальної поразки в боротьбі з переважаючими чисельно монголо-татарськими завойовниками, до втрати державності та до ненависного татарського ярма.

Підбиваючи підсумки епохи, можемо констатувати, що у VIII-IX ст. слов'янські племена заселили майже всю сучасну територію України. Із заснуванням та розвитком Києва виникають і перші державні утворення - Куявія, Артанія, Валінана, Полунія тощо. Процес становлення великої східнослов'янської держави Київської Русі відбувався в тривалій різноманітній боротьбі за згуртування і підкорення єдиній владі Києва всіх східнослов'янських племен та їх близьких сусідів, у здійсненні київськими князями активної зовнішньої політики, у відсічі ворожих нападів та укладенні мирних і союзницьких угод. Зміцнення Київської держави відбулося за правління князів Олега, Ігоря, Ольги та Святослава.

Визначною подією всієї східноєвропейської історії стало запровадження християнства в Київській Русі за князя Володимира Великого. Цей акт сприяв швидкому піднесенню державного устрою Русі, її міжнародного престижу, писемності та культури.

На XI - початок XII ст. припадає період розквіту Київської Русі. Це період плідної діяльності видатних керівників держави князів Ярослава Мудрого й Володимира Мономаха, період законодавчої діяльності та державної могутності, період інтенсивного формування української народності. Подальший економічний та політичний розвиток суспільства Київської Русі призвів до її роздроблення на уділи, до міжусобних чвар, що послабили країну. Зниження значення Київського князівства як центра держави ослабило його силу. Слабими були Переяславське, Чернігово-Сіверське, Полоцьке, Смоленське, хоча й переживали господарське і культурне піднесення. Сильнішими стали на північному сході Володимирське князівство, на північному заході - Новгородська республіка, на південному заході - Галицько-Волинське князівство. У цих обставинах створилися соціально-економічні умови для формування в майбутньому на землях Київської держави самостійних білоруської і московської народностей. Політично роздроблену, ослаблену Русь у кінці 30-х - на початку 40-х pp. XIII ст. перемогли монголо-татарські завойовники і тяжко гнобили її населення.

Захоплення українських земель іноземними державами (XIV—XV ст.)

У XIV—XV ст. Україна стала об'єктом уваги іноземних держав — Литви, Польщі та Угорщини, які прагнули територіального розширення за рахунок українських земель.

Ще у 30-х pp. XIII ст. Литва в умовах важкої боротьби слов'ян із монголо-татарськими та німецькими хрестоносцями почала захоплення Західної Русі (Гродно, Берестя, Пінськ тощо). Литовському князю Міндовгу (1230—1263) вдалося розбити монголо-татар,що намагалися вдертися в Литву. Він також підкорив інших литовських князів, захопив західноруські землі по верхній течії р. Німан. Формування Литовської держави диктувалося як інтересами феодалів, які намагалися укріпити свою владу у західних землях Русі, так і боротьбою з агресією Тевтонського ордену у Прибалтиці. У 1262 р. Міндовг розбив хрестоносців біля озера Дурбе.

Після загибелі Міндовга тривала 30-літня боротьба між князями за владу, що тимчасово загальмувало об'єднання литовських земель у єдину державу, послабило боротьбу Литви проти німецької агресії.

У 1293—1316 pp. у Литві правив князь Вітень,який продовжив об'єднавчу політику. Відновивши боротьбу з Орденом, він у 1307 р. зайняв Полоцьк.

За князювання Гедиміна (1316—1341) — брата Вітеня — Литва поширила свою владу на всю територію між Західною Двіною, Дніпром та Прип'яттю, тобто на всі сучасні білоруські землі. Оволодіння Литвою руськими землями часто здійснювалося без застосування військової сили, шляхом «ряду» — договору. Литовці майже не змінили господарську та адміністративну системи, форми самоврядування, місцевого суду українських земель. У таких умовах знать України, як і Білорусії, намагалася союзом з Литвою забезпечитибезпеку своїх земель від хрестоносців та Золотої Орди.

За Ольгерда (1345—1377) у 1359 р. було захоплено Брянськ, що створило загрозу Московському князівству. Це призвело до литовсько-московської війни, яка стала початком довготривалої боротьби між двома князівствами. У період князювання Ольгерда Литва приєднала також значну частину українських земель, а на початку 1362 р. литовські війська зайняли Київ.

Розширення литовських володінь викликало занепокоєння у ханів Золотої Орди. Але процес роздробленості та боротьба за владу в Орді створювали сприятливі умови для звільнення українських земель від влади ординців. У 1362 р. Ольгерд, об'єднавши литовсько-українські війська, переміг татар у битві на р. Сині Води (ліва притока Південного Бугу).

Найбільших розмірів Литовське князівство досягло за Вітовта (1392— 1430). У1404 р. він приєднав до своїх володінь Смоленськ, що призвело до нової війни з Московським князівством (1406—1408), результатом якої було включення до складу Литви Вязьми та Козельська. Взагалі Велике князівство Литовське у першій половині XV ст. простяглося від Чорного моря на півдні (від гирла Дніпра до гирла Дністра) до верхів'їв Оки на сході. Розширення Литви було зупинено у серпні 1399 p., коли війська Вітовта у битві на р. Ворскла зазнали поразки від татар.

Вітовт, продовжуючи політику централізації, яку почали його попередники, намагався закріпити єдність Литви. З цією метою він почав ліквідацію автономії українських князівств (Київського, Новгород-Сіверського, Волинського та інших). Централізація Литви, як і інших держав, в цілому була історично прогресивною, але суперечила інтересам української знаті Великого князівства Литовського, яка усувалася від вирішення державних справ, продовжуючи боротьбу за збереження елементів української державності.

Велике князівство Литовське являло собою федерацію численних земель, у внутрішнє життя яких великий князь практично не втручався. Місця князів з дому Рюриковичів зайняли представники литовської династії Гедиміновичів. Але невеликі князівства зберігали свою внутрішню самостійність та своїх місцевих князів.

Литва стояла на порівняно низькому щаблі суспільного і культурного розвитку, тому зазнавала істотного впливу соціально-політичних і культурних традицій українських та білоруських земель.

Значну частину у Великому князівстві Литовському становив слов'янський етнос (9/10 населення), що мало великий вплив на розвиток князівства. Державною мовою Литви була давньоруська, закони базувалися на «Руській Правді», більшість населення сповідувала православ'я. На цій підставі М. Грушевський вважав, що Велике князівство Литовське більшою мірою, ніж Московська держава, зберегло традиції Київської Русі.

Іншою державою, яка почала захоплення українських земель, було Польське королівство.

За Мешка І (963—992) у Польщі було запроваджене християнство римського обряду. За його наступника Болеслава І Хороброго (967— 1025) відбувався процес об'єднання польських земель. Якщо на заході Польща вела важку боротьбу з Німецькою імперією за Помор'я, то на сході — з Київською Руссю, яка об'єднувала східнослов'янські племена. У хід міжусобної боротьби польських князів після Болеслава І частовтручалися руські князі, особливо галицькі.

Правління Владислава І Локетка (1260—1333) та його сина Казимира III Великого (1333—1370) характеризувалося подоланням феодальної роздробленості та об'єднанням Польського королівства, яке посилило експансію на Галицько-Волинські землі. Скориставшись послабленням Галицько-Волинської держави, Литва у 1340 р. захопила Волинь, а Польща у 1349 р. — Галичину (у 1370—1386 pp. Галичиною тимчасово володіла Угорщина).

Польська експансія в українські землі відрізнялася від литовської, мала інший характер. Польські правлячі кола намагалися зробити Галичину своєю провінцією, встановити тут польську адміністративну та судову систему, розповсюдити польську мову та католицизм.

Наприкінці XIV ст. для литовських, польських та інших слов'янських земель значно зросла загроза з боку Тевтонського ордену. Це, а також посилення на сході Москви, особливо після її перемоги над татарами у Куликовській битві 1380 р., змусило Литвупіти на зближення з Польщею.

У1385 р. у м. Крево (Литва) була укладена унія між Великим князівством Литовським та Польщею, яка закріплялася шлюбом великого литовського князя Ягайла (польський король у 1386—1434 pp.) з польською королевою Ядвігою. Кревська унія передбачала об'єднання двох країн в єдину державу. Але у результаті Литва опинилася у гіршому стані. До Польщі мали приєднатися землі Великого князівства Литовського, включаючи українські і білоруські. Через два роки після Кревської унії, у 1387 p., Польща остаточно заволоділа Галичиною, яка залишалася під її владою майже 400 років, а саме до 1772 р. — першого поділу Речі Посполитої. Разом з Ягайлом грамоти на вірність польському королю уклали, намагаючись зберегти свою владу та землеволодіння, київські, волинські тановгород-сіверські князі.

Ягайло, виконуючи умови унії, разом з усіма підданими прийняв католицтво.

Укладення унії поклало край зіткненням між Польщею та Литвою, а їхні збройні сили об'єднувалися для боротьби з Тевтонським орденом. Значення Кревської унії неоднозначне. З одного боку, вона дозволила об'єднати сили поляків, литовців, українців, росіян, білорусів у Грюнвальдській битві та розгромити Тевтонський орден (1410). Ця видатна перемога союзних військ підірвала воєнну могутність Ордену і припинила експансію німецьких хрестоносців на Схід.

З іншого боку, почалося захоплення українських земель польськими феодалами, полонізація та розповсюдження католицтва. Все це на багато років загострило польсько-українські відносини.

Ще одна польсько-литовська унія — Городельська, 1413 р. — підтвердила привілеї католиків у Великому князівстві Литовському. Литовська католицька шляхта діставала ті самі права, які мала польська шляхта. Одночасно обмежувалася участь православних у державному управлінні. Все це загострювало протистояння між литовськими та українськими й білоруськими феодалами.

Поступовий занепад Литви у другій половині XV ст. — першій половині XVI ст. привів до укладення наступної — Люблінської унії 1569 р., у результаті чого Литва та Польща об'єдналися в єдину державу — Річ Посполиту.

Закарпаття, розташоване на південних схилах Карпатських гір та в басейні р. Тиси, у X—XI ст. входило до складу Київської Русі. Занепад Київської держави, монголо-татарська навала активізували загарбницькі наміри Угорщини. У XII ст. вона поширила своювладу на території сусідніх держав, у тому числі і на Закарпаття. Остаточно ці українські землі було включено до складу Угорщини у другій половині XIII ст.

Інша українська земля — Буковина, розташована між середньою течією Дністра та Головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії річок Пруту і Серету, у 1349 р. також була загарбана Угорщиною. З 1359 р. Буковина увійшла до складу Молдавського князівства. У першій половині XVI ст. Буковина разом із Молдавією підпала під владу Туреччини.

Землі Закарпаття та Буковини протягом XIII—XV ст. колонізувалися угорськими, німецькими, румунськими феодалами, а українське населення поступово закріпачувалося.

Експансія Литви, Польщі, Угорщини доповнювалася появою на півдні українських земель нової загрози. З XIII ст. Північне Причорномор'я та Кримський півострів підпали під владу монголо-татарських завойовників. Одночасно, після здобуття Константинополя у результаті четвертого походу хрестоносців (1204), втратила свій вплив у Криму Візантія. У другій половині XIII ст. цим скористалися генуезькі та венеціанські купці, які заснували на півострові багаті торговельні міста-колонії.

Поступовий занепад Золотої Орди, боротьба за владу у ній привели до створення на Північному Причорномор'ї ногайцями (кочовим тюркомовним населенням) Ногайської орди (кінець XIV — початок XV ст.). Дедалі більш незалежними від Золотої Орди ставалий її кримські ханські ставленики — еміри. Під час боротьби за відокремлення від Орди династія кримських ханів Преїв знайшла підтримку у литовських князів. У 1443 р. було створене незалежне Кримське ханство зі столицею у Бахчисараї.

У кінці XIII — на початку XIV ст. почалася турецька навала. Хан Осман (1282—1326), а потім його нащадки, захопили у 1331 р. Нікею, а потім усі інші володіння Візантії у Малій Азії. У 1361 р. турки-османи оволоділи Адріанополем, головним містом Фракії, що відкривало шлях на Балкани. У 1371 р. коаліція сербів, болгар, валахів та угорців була розбита турками у битві на р. Мариці, а після битви на Косовому полі (1389) більша частина Сербії була приєднана до Туреччини. Невдовзі її васалами стали Валахіяі Молдова.

За султана Мехмеда II (1451—1481) турки захопили столицю Візантії Константинополь (1453). Так через тисячу років після падіння Рима (467) пав і другий Рим — Константинополь, який тепер отримав нову назву — Стамбул. У південно-східній Європі на довгийчас встановилися військово-феодальна влада та національний гніт Османської імперії.

Кримські хани, які намагалися підкорити багаті генуезькі та венеціанські торговельні міста на Кримському узбережжі, звернулися за допомогою до одновірців-мусульман — турків. У 1475 р. Мехмед II здійснив з великим флотом морський похід, у ході якого було захоплено Кафу (Феодосію) та багато інших міст південного берегу Криму. У 1478 р. хан Менглі-Гірей визнав васальну залежність Кримського ханства від Туреччини, що на багато років створило значну загрозу для українських земель.

Кримський хан, уклавши мирний договір з московським царем Іваном III та заручившись підтримкою Туреччини, у 1482 р. здійснив перший руйнівний похід на Київ. З погрому Київщини почалися майже щорічні грабіжницькі напади татар на Україну, наслідками яких були спустошення, захоплення у полон або знищення населення. Руські землі стали головним джерелом постачання рабів на невільницькі ринки Кафи й Стамбулу.

Незважаючи на загарбання іноземними державами, наприкінці XIV ст., як і в наступні століття, на українських землях відбувався процес розвитку феодалізму, товарно-грошових відносин. Це підривало натуральне господарство, наслідком чого було посилення визиску селян феодалами, збільшення повинностей, закріпачення селян.

З середини XV ст. на українських землях, які перебували у складі Литви та Польщі, дедалі більшої ваги набували фільварки — поміщицькі господарства. Фільварки ставали виробниками товарів на ринок.

Захоплення турками Константинополя у 1453 р. призвело до втрати європейськими державами торговельних шляхів з Візантією, різкої нестачі продуктів землеробства і скотарства. Цю нестачу могли компенсувати багаті українські землі, що вимагало від польських та литовських феодалів запровадження нових формведення господарства. Саме фільварки могли забезпечити попит на сільськогосподарську продукцію.

Почалося зростання великого феодального землеволодіння магнатів за рахунок захоплення селянських общинних земель, купівлі маєтків, колонізації нових земель.

Ознакою становлення внутрішнього ринку у XV ст. було поширення ярмарок, які існували уЛьвові, Києві, Галичі та інших містах. Крім того, Львів знову, як і за часів Галицько-Волинського князівства, став важливим центром торгівлі Європи зі Сходом.

Поглиблення суспільного поділу праці спричинило зростання вже існуючих та виникнення нових міст на українських землях. У містах відбувалася подальша спеціалізація ремісництва (у XV ст. існувало вже 200 ремісничих спеціальностей), почали виникати об'єднання ремісників однієї спеціальності — цехи. Вони забезпечували своїм членам привілейоване становище на місцевому ринку, монополію заняття даним видом ремесла, захист прав від утисків багатих міщан (патриціату) тощо.

Польські королі та литовські князі з метою залучення у союзники міст почали надавати їм самоврядування за так званим Магдебурзьким правом. Це право виникло у XIII ст. у німецькому місті Магдебурзі, а у наступні століття поширилося на Чехію, Польщу, Литву, Білорусь і Україну. Магдебурзьке право було надано Львову (1356), Кремінцю (1374), Луцьку (1432), Києву (1494) та іншим містам. Ці міста звільнялися від управління, суду великих земельних власників та створювали органи місцевого самоврядування. Проте уряд надавав привілеї іноземцям, зокрема полякам і німцям.

Нові явища в господарському житті у XIV—XV ст. були тісно пов'язані зі становленням станової форми організації суспільства. Поділ населення на стани — суспільні групи зі спільними правами та обов'язками — був характерною рисою феодалізму.

Панівним соціальним станом були магнати, князі, бояри, які володіли вотчинами (мали право власності на землю) та шляхта, яка володіла удільними землями (користувалася землею за умови несення військової служби). Низкою королівських привілеїв шляхта звільнялася від повинностей, їй надавалося право займати адміністративні посади, гарантувалася особиста недоторканність. Казимир IV Ягеллончик — великий литовський князь (з 1440) і король Польщі (з 1447), намагаючись зміцнити королівську владу шляхом послаблення старої феодальної аристократії, видав у 1447 р. привілей, який значно розширював права шляхти, у тому числі української. їй було надано право суду у своїх маєтках та передано право збирати державний податок у власну казну. А так званий Нешавськийстатут 1454 р. заборонив королю накладати нові податки і примушувати шляхту до воєнних походів без її згоди.

Олександр Ягеллон — великий литовський князь (з 1492), король Польщі (1501—1506), син Казимира IV, також прийняв звіт законів — Радомську конституцію (Nihil Novi), яка обмежувала королівську владу. Поступки на користь шляхти пояснювалися необхідністюборотьби королів з магнатами, а також тим, що шляхетство було головною військовою силою, а з розвитком фільварків набувало і все більшого економічного значення. До того ж шляхта у Польщі становила значну частину населення — біля 8—10 %, у той час яку Західній Європі — приблизно 1—2 %. Оскільки королівська влада спиралась на цей значний прошарок, вона постійно задовольняла його вимоги.

Другим панівним станом в українському суспільстві було вище духовенство (церковні ієрархи).

З розвитком міст у XIV—XV ст. виділилося в окрему верству населення міщанство — напівпривілейований стан. Він складався з патриціату (міської аристократії), бюргерства (купців, цехових майстрів, торговців) та плебса (ремісників, дрібних торговців, наймитів, жебраків).

Найчисленнішим, але й найбезправнішим, було селянство. Основна його маса господарювала на наділах, які належали феодалам, за що зобов'язана була виконувати повинності — барщину й оброк. Феодальна залежність селян поступово переростала у кріпоснузалежність.

Посилення соціального (феодального), релігійного та національного утисків зумовило появу наприкінці XV ст. нової верстви населення — козацтва, яке у ході історичного розвитку стало рушійною силою суспільно-політичного життя України.

Пограбування природних багатств польськими, литовськими та угорськими феодалами, поступове закріпачення, наступ на православ'я викликали опір селян. Поряд із пасивними формами боротьби (скарги, втечі, відмови від виконання повинностей), селяни вдавалися і до активних форм — знищення майна, вбивства шляхтичів, повстання (у 1431—1434 pp. повстали селяни Бокотської волості на Поділлі, у 1490—1492 pp. спалахнуло повстання під проводом Мухи, яке охопило Буковину, Галичину і Поділля).

У складних соціально-економічних, державно-політичних умовах відбувалося подальше формування української народності, основою якої була давньоруська народність, що сформувалася за часів Київської Русі.

У XIV—XV ст. через Польщу і Литву посилився західноєвропейський вплив на Україну. Українці почали здобувати освіту в європейських університетах (Краківському, Паризькому, Болонському, Празькому тощо). У цей час відкрилися можливості для діяльності українських вчених у Європі. Так, видатний учений Ю. Дрогобич (бл. 1450—1494) був ректором Болонського університету. У 1483 р. він видав у Римі працю «Прогностична оцінка поточного 1483 року...», написану латиною. Це була перша друкована праця українського автора.

Певний вплив на культуру України мало Відродження (Ренесанс), яке почалося у XIV—XV ст. в Італії та інших країнах Європи. Відродження сприяло виникненню нового світогляду, який дістав назву «гуманізм». Носіями ідей гуманізму в Україні були П. Русин із Кросна, С. Оріховський та інші діячі.

У XIV—XV ст. була опрацьована нова редакція відомого твору часів Київської Русі «Києво-Печерський патерик», створеного на початку XIII ст., з'явилися литовсько-руські літописи, зокрема «Короткий Київський літопис». Це було проявом зростання національної свідомості, повернення до власної історичної традиції.

Велике значення для розвитку культури, духовності українського народу завжди мала православна Церква. У XIV—XV ст., за відсутності власної держави, церква була єдиною можливістю збереження української ідентичності (самобутності). Але з експансією Польщі почалося проникнення на українські землі католицизму (будівництво монастирів, створення Латинської митрополії у Львові, заснування католицьких єпископських кафедр у Галичі, Холмі).

За таких умов православна Церква в Галичині поступово стає другорядною, провінційною. Покатоличенню сприяла і Кревська унія 1385 p., яка погіршила становище православних. Українська шляхта почала переходити у католицтво, бажаючи отримати права і привілеї, які надавалися лише шляхті католицької віри.

В цілому ж у XV ст. польська та литовська влада толерантно (віротерпимо) ставилася до православної Церкви. Великі литовські князі, не бажаючи залишати українське православне населення під верховенством московського митрополита, у 1458 р. відновили митрополію в Києві, яка розірвала церковні зв'язки з Москвою та повернулася під владу константинопольського патріарха. Отже, відбувся остаточний поділ московської й української православних Церков. Українська Церква проіснувала як автокефальна до 1686р.

Проте, як показав подальший перебіг подій, релігійна толерантність поступилася у другій половині XVI ст. широкому наступу католицизму.

Протягом XIV—XV ст. у землях Північно-Східної Русі, що з XIII ст. потрапили у залежність від Золотої Орди, також відбувалися важливі процеси. Місцеві князі повинні були одержувати від золотоординського хана ярлики — грамоти, які давали право на управління їхніми землями та збирання щорічної данини.

Наприкінці XIII ст. провідну роль серед князівств Північно-Східної Русі почало відігравати Московське князівство. Особливо його значення зросло з 1325 p., коли, за згодою хана Золотої Орди, титул великого князя перейшов до правителя Московського князівства Івана І Калити (1325—1340), онука Олександра Невського. Калита почав об'єднувати землі навколо Москви, приєднавши до неї ряд сусідніх князівств. У відносинах з Ордою Іван І проводив лінію зовнішньої покірності ханам, виплати данини, щоб не дати приводів для нових вторгнень монголо-татар, які за його князювання майже припинилися. За часів Калити було встановлено тісний союз московської великокнязівської влади з Церквою. Перенесення резиденції митрополита з Володимира до Москви (1326) значно укріпило політичні позиції московських князів.

Ще більше зміцнив вплив Москви онук Калити Дмитро Іванович, якого прозвали Донським (1359—1389). За його правління почалося будівництво кам'яного Кремлю у Москві, що посилило оборонний потенціал Московського князівства. Саме на початку правліннямалолітнього Дмитра литовський князь Ольгерд у 1359 р. захопив Брянськ, а у 1368,1370 та 1372 pp. підходив до Москви, але взяти її не зміг.

Особливе значення для Московського князівства мала перемога над ханом Мамаєм у Куликовській битві 1380 р. Великий литовський князь Ягайло виступив на боці татар, оскільки посилення Москви було небажаним для Литви. Куликовська битва закріпила значенняМоскви як національного та політичного центру об'єднання російських земель у єдину державу.

На початку XV ст. загострилися відносини Москви з Литвою, що було викликано захопленням Вітовтом Смоленського князівства (1404).

За часів правління московських князів Василія І (1389—1425) та Василія II (1425—1462), а особливо Івана III (1462—1505) та Василія III (1505—1533) завершився процес об'єднання північно-східних земель навколо Москви та утворення Московської централізованої держави.

У 1448 р. собор,єпископів у Москві вибрав за вказівкою великого князя, без дозволу константинопольського патріарха, нового митрополита. Ставши самостійною, російська православна Церква потрапила, однак, у залежність від великокнязівської влади.

Під час правління Івана III та Василія III до Московської держави були приєднані Новгородська республіка (1478), Тверське князівство (1485), Псковська земля (1510). Майже одночасно, у 1480 р., Ахмед-хан повів ординців проти Москви, щоб примусити великого князя відновити виплату данини (ще раніше великі князі перестали сплачувати її Золотій Орді). Однак військо хана, зважаючи на силу Москви, повернуло назад. Так відбулася ліквідація монголо-татарського гніту. Тож із трьох східнослов'янських народів — українського, білоруського та російського — тільки останній у кінці XV ст. виборов свою державність.

Падіння Константинополя у 1453 p., звільнення від ординського гніту у 1480 р. посилили наміри Москви успадкувати роль та значення Римської (Західної) та Візантійської (Східної) імперій, у зв'язку з чим з'явилася теорія про Москву як «третій Рим». Важливу роль у її розповсюдженні відігравала російська Церква. Проявом цих намірів став шлюб Івана III і племінниці останнього візантійського імператора Константина XI Палеолога Софії Палеолбг. Введення нового пишного церемоніалу при московському дворі, державного герба — двоглавого орла, особливого знаку великокняжої влади — так званої «шапки Мономаха», нібито отриманої Володимиром Мономахом з Візантії, — все це мало підкреслити силу московських правителів.

Прагнення Гедиміновичів об'єднати під владою Литви «всю Русь» наштовхувалося на рішучий опір Московської держави, яка в умовах свого піднесення також намагалася «зібрати» всю спадщину Київської Русі під владою Рюриковичів.

Питання про належність спадщини Київської Русі в історичній науці вирішується по-різному. Одні історики вважають, що вона належить тільки росіянам, оскільки лише вони серед східнослов'янських народів з кінця XV ст. мали власну державність.

Інші стверджують, що історія Київської Русі належить тільки українському народові, оскільки Київська держава була створена однією нацією — українсько-руською, Московська держава — іншою (російською), а історія Київської Русі була продовжена не Московською державою, а Галицько-Волинським князівством.

Існує також точка зору, що спадщина Київської Русі — це спільна спадщина українського, російського та білоруського народів.

Крім того, до кінця XIII — початку XIV ст. назви Київська Русь і Русь застосовувалися тільки до території сучасної України. Пізніше московські правителі називали себе великими московськими князями, а Василій III до цього титулу додав «і государ всєя Русі». З Івана IV Грозного князі почали називати себе царями, а на початку XVIII ст. Петро І взяв титул імператора, Московія стала називатися Російською імперією.

У 1494 р. після закінчення чергової війни між Російською державою та Великим князівством Литовським було укладено мир, за яким Литва погоджувалася повернути Росії землі у верхів'ях Оки та місто Вязьму. Цей мир закріпив шлюб литовського князя Олександра з дочкою Івана III Оленою. Та мир тривав недовго.

Зростання могутності Москви в умовах остаточної ліквідації зали шків автономії українських земель (у 1452 р. Казимир IV скасував Волинське, а у 1471 р. — Київське князівство та перетворив їх на литовські провінції) викликали протидію частини української знаті.

У 1481 р. князі Олелькович, Гольштанський та Більський організували антилитовську змову. Проте її було викрито, двох князів страчено, а Більський втік до Москви. Цей виступ був свідченням боротьби за перевагу між польсько-литовським (католицьким) таукраїнсько-білоруським (православним) елементом у Великому князівстві Литовському.

Частина українських удільних князів — Одоєвські, Воротинські, Трубецькі та інші — зі своїми володіннями почали переходити від Литви під владу Москви. Ці переходи на службу Московському великому князеві, а також намагання Московської держави повернутиземлі, захоплені Литвою, викликали нову війну 1500—1503 pp., яка закінчилася поразкою литовських військ князя Олександра. До Москви відійшли Брянськ, частина Смоленської землі, Новгород-Сіверська земля з Черніговом, Стародубом та Новгород-Сіверським.

Спроба польського короля і великого литовського князя Сигізмунда І Старого (1506—1548) об'єднати сили Польщі, Литви, Лівонії, Казанського та Кримського ханств для боротьби проти посилення Московського великого князівства успіху не мала, оскількиу східноукраїнських землях продовжувався сильний рух за перехід під владу Москви. У 1507—1508 pp. спалахнуло повстання українських феодалів на чолі з князем М. Глинським. Князь та його прибічники намагалися відновити незалежність українських земель, яківходили до складу Литви. Але повстанці не були підтримані більшістю ополячених та покатоличених українських магнатів і шляхти. Після поразки повстання Глинський перейшов на службу до московського князя Василія III, за що отримав великі земельні володіннята титул боярина.

Московська централізована держава формувалася під візантійським впливом у поєднанні з деспотизмом Золотої Орди. Теорія «Москва — третій Рим», яка обґрунтовувала світове значення влади московських правителів, їх «богообраності» протиставляла Росію європейським країнам, перешкоджала розвитку зв'язків з ними.

Необмежена великокнязівська влада укріплювалася за рахунок обмеження, а пізніше і ліквідації прав вищих станів. Ці стани, у тому числі великі землевласники — бояри, вважалися «государевими холопами». Московські государі вільно розпоряджалися життям імайном всіх своїх підданих, що не мали ніяких прав. У захоплених Москвою землях придушувалися будь-які прояви самостійного розвитку.

У той самий час Україна у складі Польсько-Литовської держави зазнавала західних впливів, які характеризувалися іншою моделлю державного, суспільно-політичного та культурного життя, ніж у Москві. Тут склалися договірні відносини між королівською владою та магнатами і шляхтою, які передбачали майнову та особисту недоторканність останніх, існувало розмежування державної і церковної влади, самоврядування міст (Магдебурзьке право).

Отже, наприкінці XV ст. українські землі опинилися у складі сусідніх держав: Литви (Волинь, Східне Поділля, Середнє Подніпров'я), Польщі (Галичина, Холмщина, Західне Поділля), Угорщини (Закарпаття), Молдавського князівства, яке у першій половиніXVI ст. підпало під владу Туреччини (Буковина), Московської держави (Чернігово-Сіверщина). Серйозною загрозою для українських земель стали кочові орди Причорномор'я та Кримське ханство.

Так відбувся розподіл українських етнічних земель, який призвів до розриву між ними соціально-економічних та культурних зв'язків і втрати на довгі роки незалежності.

Поширення влади польського короля на Галичину, а Великого князівства Литовського — на інші українські землі. Суспільно-політичний устрій Великого князівства Литовського. Кревська унія.

Політика великого князя литовського Вітовта щодо українських земель. Виступ литовсько-руської знаті на чолі з князем Свидригайлом. Відновлення та остаточна ліквідація Київського і Волинського удільних князівств.

Закарпаття під владою Угорщини. Буковина у складі Молдовського князівства. Завоювання Московською державою Чернігово-Сіверських земель. Утворення Кримського ханства. Перехід кримських ханів у васальну залежність від Османської імперії. Початок татарських походів на українські землі.

Соціальна структура суспільства. Панівні верстви населення, їхнє повсякденне життя. Князь В.-К. Острозький. Становище духівництва та церковні відносини. Сільське господарство. Становище і повсякденне життя селянства. Зростання міст. Магдебурзьке право. Міське населення та його спосіб життя. Розвиток ремесел і торгівлі.

Особливості розвитку культури українських земель у другій половині ХІV—ХV ст. Освіта. Юрій із Дрогобича. Початок українського книговидання. Швайпольт Фіоль. Архiтектура й містобудування. Малярство та книжкова мініатюра.

Стату́т Вели́кого кня́зівства Лито́вського — основний кодекс права Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського. Видавався у трьох основних редакціях 1529, 1566 і 1588 років, які відомі як Литовські статути. Джерелами Литовського статуту були звичаєве литовське, білоруське, українське право, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники та кодекси інших держав.

Статут Великого князівства Литовського увібрав у себе основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства, норми римського, руського, польського і німецького кодифікованого звичаєвого права, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники. Його положення діяли на землях Литви і Русі аж до середини XIX століття.

Статут декларував рівність громадян незалежно від соціального стану й походження, віротерпимість, відповідальність суддів перед законом, заборону перетворювати вільних людей на рабів і т. ін. Водночас запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у тому числі право на закріпачення селян. Литовський статут був основним збірником права в Україні з XVI ст. до 40-х років XIX ст. Став джерелом російського «Соборного уложения» (1649 р.), «Прав, по которым судится малороссийский народ» та приватних українських кодифікаційних проектів. На території Київської, Подільської та Волинської губерній дію Литовського статуту було припинено сенатським указом від 25 червня 1840 р. У Лівобережній Україні 4 березня 1843 р. його було замінено Зводом законів Російської імперії[1].

1. Основні передумови підписання угоди. Основні передумови підписання польсько-литовської унії були такими:

- прагнення до унії значної частини української, білоруської, литовської шляхти, яка: а) хотіла обмежити сваволю магнатів - великих землевласників (у Польщі головною політичною силою були не магнати, а шляхта); б) прагнула

до полегшення своєї військової повинності (у Польщі, на відміну від Литви, шляхта не була зобов'язана нести військову службу через наявність найманого війська);

- знесилене тривалими війнами з Московією, Велике князівство Литовське поступово втратило майже третину своєї території (Чернігово-Сіверщину на початку XVI ст., у 1513 р. - Смоленськ). Ситуація ускладнилися, коли спалахнула чергова війна - Лівонська (1558-1583 рр.). Воєнні невдачі, насамперед утрата Полоцька в 1563 р., поставили Велике Князівство Литовське на межу катастрофи, з'явилася загроза його поглинання Москвою.

Проти унії виступали українські, литовські та білоруські магнати, що НЕ хотіли обмеження своїх прав, привілеїв і земельних володінь. Проте їхня позиція виявилася недостатньо сильною для того, щоб не допустити унії.

2. Підписання угоди. 3 початку XVI ст. стали інтенсивніше формуватися умови для укладення унії (союзу, об'єднання) між Польщею та Великим князівством Литовським. Протягом XV-XVI ст. Польське королівство перетворилося на своєрідну шляхетську республіку. Влада короля була обмежена сеймом (польським парламентом), що обирав короля; Король не міг приймати важливі рішення без згоди сейму.

Розгляд питання про укладення унії розпочався в січні 1569 р. на спільному польсько-литовському сеймі у Любліні (звідси і назва угоди)..'М червня 1569 р. Люблінська унія була підписана. 1 липня 1569 р. її затвердили роздільно депутати польського і литовського сеймів.

3. Основні положення угоди. Люблінська унія завершила процес Об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії I (85 р. За Люблінською унією Польське королівство та Велике князівство Литоовське об'єднувалися в єдину федеративну державу - Річ Посполиту (буквально- республіка) з виборним королем, загальним сеймом і сенатом, єдиною зовнішньою політикою. Литовська, українська та польська шляхта зрівнювалися в правах і набували права володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Ліквідувалися митні кордони, вводилася єдина грошова одиниця.

Велике князівство Литовське, як і Польське королівство, залишалося самостійним політичним організмом зі своєю вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою. Платою за державну суверенність, що вдалося зберегти знесиленому Великому князівству Литовському, стали українські землі, які переходили під юрисдикцію Польської корони.

Ще перед підписанням унії польський сейм, використовуючи підтримку литовської та української шляхти, яка була невдоволена пануванням великих землевласників у Великому князівстві Литовському та намагалась одержати такі ж права, як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення від Литви і приєднання до Польщі ряду українських земель. Українські землі у складі Польщі увійшли до шести нових воєводств: Руського (з центром у Львові), Белзького, Волинського (з центром у Луцьку), Київського, Подільського (з центром у Кам'янці), Брацлавського (з центром у Брацлаві).

4. Суперечливі наслідки підписання Люблінської унії. Люблінська унія була важливою історичною подією, яка мала суперечливі наслідки для долі України.

Негативні наслідки. Ця угода сприяла:

а) посиленню польської експансії на українські землі, наступу католицизму;

б) полонізації (ополяченню) української знаті;

в) покріпаченню селян, що було остаточно затверджено Литовським статутом 1588 р., який увів 20-річний термін піймання селян-утікачів і надав право шляхтичам самим установлювати всі повинності, розпоряджатися селянським життям і майном.

До позитивних наслідків унії можна віднести:

а) зближення українських земель із західноєвропейською культурою: через Польщу до України потрапляли ідеї Відродження, Реформації та Контрреформації; поширювалася західноєвропейська система освіти: українці навчалися в європейських університетах, прилучалися там до західноєвропейських наукових і художніх ідей, збагачували ними рідну культуру;

б) могутнє піднесення культурно-просвітницького руху, що сприяв зародженню та розвитку української національної самосвідомості; за відсутності держави культура залишалася єдиною сферою, у якій українці могли захистити свою самобутність.

Дата добавления: 2015-05-23