Кирило-Мефодіївське братство 3 страница

Хрущов розумів переконання, а не примус, ефективність, а не задушливий контроль, майстерне управління, а не революційний запал, забезпечать надійне зростання Радянського Союзу. Щоб здійснити перехід до нових методів, потрібно спочатку відійти від старих.

У 1956 р. на XX з’їзді партії Хрущов виголосив одну з найдрамати- чніших у радянській історії промов. У тривалому й детальному виступі він піддав нищівній критиці Сталіна за його злочини, викликавши серед партійних ортодоксів велику розгубленість. Ця “секретна промова” стала сигналом до початку десталінізації. Спочатку українці реагували на ці зміни з обережністю, якої вони навчилися за сталінщини. Але коли стало ясно, що критика “культу осо- би” Сталіна ведеться відверто і в широких масштабах, вони приєдналися до неї з численними власними скаргами та вимогами. Одним із перших пролунало, а потім не раз повторювалося звинува- чення за той жалюгідний стан, в якому опинилася українська мова. Іншим питанням, що стало обговорюватися, був занепад україн- ської науки. Оскільки Хрущов визнав, що багато жертв сталінського терору були репресовані незаконно, дедалі гучніше лунали вимоги реабілі- тувати їх. Першими, кому посмертно повернули добре ім’я, стали репресовані комуністи. На Україні зростали вимоги реабілітувати таких націонал-комуністів, як Скрипник, Хвильовий і члени КПЗУ. Незабаром уже пропонувалося реабілітувати такі ключові постаті культури, як драматург Микола Куліш, театральний режисер Лесь Кур- бас, кінорежисер зі світовою славою Олександр Довженко й видатний мислитель XIX ст. Михайло Драгоманов, кожен із яких досяг успіхів у намаганні піднести українську культуру над властивою для неї прові- нційністю. Для мільйонів українців, ув’язнених у сибірських таборах приму- сової праці, десталінізація принесла несподівану волю: багато з них отримали амністію й дозвіл повернутися додому. Чи не найяскравішим свідченням рішучості Хрущова дотримува- тися основних засад радянської національної політики стала реформа освіти у 1958 р. Ті положення її широкої перебудови, що торкалися вивчення національних мов, містили надзвичайно багато суперечностей. Отже, школярі були зобов’язані вивчати рідну, а також російську мову. Ліберальна хрущовська реформа передбачала право батьків вибирати мову навчання для своїх дітей. На практиці це означало, що можна навчатися в Україні й не вивчати української мови.

- ліквідація культу особи Сталіна;

- ліквідація системи ГУЛАГу, припинення масових репресій;

- амністія, часткова реабілітація незаконно засуджених;

- реформування силових відомств, упровадження в їхню діяль-

ність принципу законності;

- послаблення ідеологічного тиску, тимчасове припинення кампа-

нії проти "українського буржуазного націоналізму";

- децентралізація державного управління;

- розширення прав і повноважень союзних республік, зростан-

ня частки українців у партійному і державному апараті, зростання

впливу української партійно-державної еліти в союзному керівниц-

тві;

- лібералізація суспільно-політичного життя.

55. Країна в період «відлиги»: політичний та соціально-економічний розвиток

Сільськогосподарські проекти. Загальновідомим проектом Хрущова було підняття цілини, що передбачало освоєння для подальшої культивації близько 16 млн га незайманих земель Казахстану й Сибіру. Розпочатий у 1954 р. проект мав на увазі використання величезних людських і матеріальних ресурсів, і велику частину цих витрат мала взяти на себе Україна. До 1956 р. звідси на цілину було перекинуто тисячі тракторів і 80 тис. досвідчених сільськогосподарських робітників. Багато з них оселилися там назавжди. Інший експеримент передбачав несподіваний перехід до вирощування величезної кількості кукурудзи на загальній площі 28 млн га по всьому Радянському Союзові. За американською моделлю її мали використовувати як корми для збільшення продукції виснаженого тваринництва. Через кілька років Кремль наказав колгоспникам перейти на нову систему сівозміни. Як завжди, більшу частину тягаря цих складних і дорогих нововведень несла Україна.

Однак найширшою підтримкою на Україні користувалася реформа (власне, саме українці виступили з ініціативою її проведення), що стосувалася машинно-тракторних станцій, які забезпечували колгоспи технікою (й політичним наглядом). Через постійні сутички між МТС і колгоспами навколо того, як обробляти землю, українці переконали уряд ліквідувати МТС, а техніку продати колгоспам.

Зростаюча складність обробки землі вимагала висококваліфікованих і технічно вправних фахівців. Для того щоб покращити ситуацію, з міст на роботу в колгоспах залучали досвідчених інженерів і техніків. Відстаючі колгоспи прикріплялися до промислових шефських підприємств, які забезпечували технічну допомогу. Незважаючи:іа докорінні зміни та грандіозні експерименти, урядові не вдалося добитися такого швидкого, як планувалося, збільшення сільськогосподарської продукції.

Зміни у промисловості. На початку 50-х років промисловість України, як і всього Радянського Союзу, розвивалася дуже успішно. По суті для неї наставав золотий вік. Але наприкіці 50-х років вона сповільнила темпи. Інша проблема, що стояла перед кремлівським керівництвом, була такою: чи продовжувати спиратися в основному на важку промисловість, чи скеровувати більші інвестиції в легку, від чого виграв би обкрадений радянський споживач. Хрущов схилявся на користь важкої промисловості, але, на відміну від Сталіна, він не міг цілковито знехтувати споживачем, особливо після обіцянки, що до 80-х років Радянський Союз за економічними показниками наздожене й випередить Захід. Відтак на початку 60-х років у державних крамницях стали з'являтися телевізори, пилососи, холодильники й навіть автомобілі. Але вони надходили в дуже обмежених кількостях і були страшенно низької якості.

В 1957 р., щоб розв'язати проблему спаду продуктивності промислового виробництва, Хрущов розгорнув свою суперечливу економічну реформу на основі раднаргоспів (рад народного господарства). Хоч хрущовські реформи не виправдали пов'язаних з ними сподівань, гідне подиву зростання валового національного продукту СРСР, що аж до 70-х років перевищував показники Сполучених Штатів Америки, сприяло піднесенню життєвого рівня й різко контрастувало з періодом сталінського правління. Так, на Україні між 1951 і 1958 рр. прибутки середнього робітника зросли на 230 %. Найбільше під винищення прибутків відносно інших категорій населення отримав стражденний колгоспник. Інакше кажучи, за Сталіна рівень особистого споживання зростав щороку на 1 %, а за Хрущова — на 4 %.

56. 3ростання застійних явищ у політичному і суспільно-економічному розвитку СРСР і УРСР.

У жовтні 1964 р. партійно-державна номенклатура усунула Хрущо- ва від влади, звинувативши його в суб’єктивізмі та волюнтаризмі, пору- шенні норм і принципів партійного та державного керівництва. Новим лідером Компартії в СРСР майже на 20-річний період (1964-1982 рр.) став Л. Брежнєв.

У 1965-1966 рр. брежнєвське керівництво розгорнуло підготовле- ну ще за Хрущова економічну реформу. Однак після короткотривалого піднесення в період 8-ї п’ятирічки (1966-1970 рр.) настав етап спові- льненого, загасаючого економічного розвитку. Тенденція до застою проявилася і в Україні: середньорічний приріст валового суспільного продукту, темпи зростання продуктивності праці і, відповідно, темпи приросту реальних доходів на душу населення зменшилися в республіці більше, ніж вдвічі. Незадовільно й неякісно вирішувались питання авто- матизації, електрифікації, механізації, газифікації, хімізації, меліорації тощо.

Свою економічну безгосподарність і безпорадність збанкрутіла система прикривала надмірною експлуатацією видобувних галузей, екс- портом сировини і нафтодоларами. Добившись військового паритету із США, СРСР безнадійно відставав у соціально-економічній сфері.

Завдяки брежнєвському стабілізаційному курсу, в СРСР законсервува- лися екстенсивні, затратні методи господарювання, застарілі і екологічно небезпечні технології, відставання темпів науково-технічного прогресу, неспроможність колгоспно-радгоспної системи, неефективне викори- стання природних і людських ресурсів, виснаження родовищ і земель, висока частка важкої ручної та жіночої праці, господарська незацікав- леність, диктат партійних і відомчих інстанцій, погіршення екологіч- ної й демографічної ситуації, незадовільні умови праці, культурно- побутового обслуговування й відпочинку, постійний дефіцит якісних товарів і довжелезні черги, залишковий принцип фінансування освіти, науки, культури і медицини, загострення житлової і продовольчої проблеми тощо.

За рівнем і якістю життя розрив між СРСР та західними державами постійно збільшувався. Однак це не завадило радянському керівництву в 1967 р. зробити висновок про побудову в СРСР “розвинутого соціаліз- му”. У 1977 р. була прийнята чергова (четверта за рахунком), “най- демократичніша” у світі брежнєвська Конституція. У ній юридично закріплювалася державно-партійна монополія КПРС як керівної й спрямовуючої сили радянського суспільства.

Розпочинаючи із 1968 р., коли радянські війська здійснили інтер- венцію в Чехословаччину, поступово відбувся тихий поворот до неос- талінізму й антигуманізму.

Партійно-державна номе- нклатура, підтримувана органами держбезпеки, суду й прокуратури, армії та міліції, створила вигідну й зручну для себе систему корупції, пільг і привілеїв, а для народу видимість зовнішнього благополуччя. Занепадала суспільна мораль, зростали алкоголізм і наркоманія, втрачалися перспективи. Сталінська модель адміністративно-командної системи себе повністю вичерпала, а нової радянське керівництво не спромоглося створити.

57. Дисидентський рух на Україні: учасники та напрями діяльності

Передумови виникнення: лібералізація суспільно-політичного життя його часткова демократизація; пом’якшення цензури та видання багатьох раніше заборонених книг.

Причини: зовнішні (бездержавний статус України; утиски національно-культурного та духовного життя України; ігнорування комуністичним режимом прав та свобод людини;) внутрішні (антикомуністичні виступи в Польщі, Чехословаччині, Сх. Німеччині; розгортання світового правозахисного руху; прийняття ООН у 1948 р. Загальної декларації прав людини)

Дисиденти (інакомислячі), крити­куючи систему, разом з тим усвідомлювали складність політичних процесів у країні і шукали інших шляхів суспільного поступу. Дисидентський рух мав специфічну соціальну базу (близько 80% дисидентів становила інтелігенція); був довготривалим у часі (понад 20 років); виношував у собі зародок альтернативного суспільства; концент­рував опозиційні інтелектуальні сили, створював осе­редки майбутніх масових рухів; викристалізував ідейні засади майже всього сучасного політичного спектра. В Україні дисидентський рух було започатковано ще у 50-х роках. Останній про­йшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до політичного руху. Об'єктом, проти якого спрямову­вався національно-визвольний рух, був тоталітарний комуністичний режим. В Україні, переважно на За­ході, існували антирадянські підпільні групи. Тільки за період з 1954 по 1959 р. влада виявила 46 антирадянських груп із числа інтелігенції та молоді. Першими такими групами були — «Об'єднана партія визволення України» з Івано-Франківська на чолі з Б. Гарматюком, а також група Андрущика з Горлівки. Група «Об'єднання» була наступною за ними, її очолювали Я. Гасюк та В. Леонюк. Вона ставила за мету, продовжуючи справу ОУН, боротися за само­стійну Українську державу. Група мала програму і статут. Крім того, члени групи підготували до 20 різних листівок, що їх було видрукувано в кількості 2-3 тис. примірників, з яких близько 400 було роз­повсюджено в Рівненській і Кіровоградській облас­тях. Завдяки непоганій конспірації група діяла впро­довж трьох років. Дисидентство висувало ре­альну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, де­гуманізації, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої сис­теми, поступово викристалізовувалась у тверде переко­нання в необхідності докорінних змін у суспільстві. Усі ці спілки і об'єднання були перехідним міст­ком від попереднього етапу збройної боротьби до діяль­ності за умов зміцнення і часткової лібералізації ре­жиму.

На початку 80-х років рух продовжував існувати як у вигляді організації «Українського патріотично­го руху», так і у появі окремих осіб, які розповсюд­жували самвидав, писали і розповсюджували листівки тощо. З 1987 року рух знову швидко переходить від культурницьких проблем до політич­них вимог. Тобто від «Спадщини»(Київ)у «Руху» (Івано-Франківськ), товариства Лева. (Львів), Товариства ук­раїнської мови ім. Т. Шевченка — до Української Гельсінської Спілки та Народного руху України за перебудову (НРУ). Дисидентський рух складався з трьох основних те­чій, що то розходились, то зливались. Правозахисне, або демократичне дисидентство, реп­резентоване у нашій республіці — Українською Гельсінською групою (УГГ) — тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод, що стосувались прав людини і були підписані СРСР у 1975 р. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. Характерна риса напрямів дисидентства — відстоювання національних інтересів українського на­роду, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур, ні цілісної загальної про­грами. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Ук­раїні був націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї аж до платформи, близької інтегральному націоналіз­му Д. Донцова та ідеології ОУН.

58. Політика «перебудови» та її прояви в Україні(1985-1991 рр.).

У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М. Горбачова, який визнавав необхідність проведення реформ.

Причинами перебудови:

• відставання СРСР за темпами економічного розвитку, ефективності виробництва, продуктивності праці від провідних країн світу;

• застійні тенденції в соціально-політичній і духовній сферах життя;

• загальна криза суспільства.

М. Горбачов став ініціатором політики перебудо­ви — прагнення «зверху» здійснити реформування політичної та суспільно-економічної системи радянського суспільства. В Україні політика перебудови мала свої особливості. Розпочався процес національного відродження. Політика гласності в УРСР по­ступово переросла у свободу слова. Так, на сторінках газети «Літературна Україна» з'явилися статті, що висвітлювали невідомі події української революції та боротьби за збереження державної незалежності у 1917—1921 рр., діяльність видатних діячів того часу (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов та ін.), становище українського села в роки голодомору 1932—1933 рр., маловідомі сторінки Великої Вітчизняної війни та діяльність ОУН та УПА, політику радянського партійного керівництва щодо діячів української культури тощо. Значно активізувалося суспільно-політичне життя в Україні: виникли суспільні організації, які дотримувалися різних політичних поглядів та ідей. Це регіональна організація товариства «Меморіал», культурне «Товариство Лева», Спілка незалежної української молоді, товариство «Спадщина», у 1987 р.

Новим явищем суспільно-політичного життя в Україні стали шахтарські страйки та студентські виступи («революція на граніті»). Народний Рух України закликав: а) до об'єднання всіх представників національно-демократичних сил; б) «побудови в Україні демократичного й гуманного суспільства»; в) створення суверенної української держави; г) відродження та всебічного розвитку української нації; д) створення в Україні правової держави; є) створення самостійної та самокерованої економіки. Посилення кризи Комуністичної партії України сприяло утворенню нових політичних партій, які сповідували різні погляди та ідеологію. Так, виникли Українська республіканська партія, Партія демократичного відродження України, Соціал-демократична партія України, Об'єднана демократична партія України. Політика КПУ призвела до поступової втрати провідної ролі в суспільстві. 1989 р. у відставку вийшов тодішній Перший секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький. Його наступники В. Івашко та С. Гуренко не змогли протистояти утворенню у Верховній Раді УРСР опозиційної групи — Народної Ради та консолідувати українське суспільство. Унаслідок політичної боротьби між депутатами-комуністами («група 239») та депутатами демократичної меншості у Верховній Раді УРСР 16 липня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет України. Цей документ не було реалізовано на практиці, але він став підґрунтям для проголошення у майбутньому неза­лежності України.

Реакційні сили прагнули відновити стару тоталітарну систему, але зазнали краху.

24 серпня 1991 р. на засіданні позачергової сесії Верховної Ради УРСР було прийнято Акт проголошення незалежності України, який визнав Україну незалежною державою. Результатом Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. стало підтвердження незалежності України та обрання Президента України — Леоніда Кравчука. Розпочався новий етап українського державотворення. Висновок. Політична ситуація в Україні у 1985—1991 рр. була вкрай напруженою. Однак політика перебудови активізувала діяльність демо­кратичних сил та сприяла здобуттю Україною незалежності.

59. Політичний і соціально-економічний розвиток України на шляху розбудови демократичного суспільства (з 1991-2010 рр.).

Формування багатопартійності: І-етап – зародження багатопартійності – (середина 1988р. – березень 1990 р.); ІІ етап - “вихід багатопартійнгості на державний рівень (травень 1990р. – серпень 1991 р); ІІІ етап – становлення багатопартійності з сепня 1991р.: розширення спектра багатопартійності (100 політичних партій; посилення розколів та дроблення політичних сил; активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків; зміцнення зв”язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами. Характериними рисами багатопартійності є: 1) мультипартійність; 2. нечисленність партійних лав; 3.) Невизначеність соціальної бази; 4. Локальність партійного впливу; 5. Створення значної частини партій не на основі консолідації навколо ідеї.

Шлях “шокової терапії”(Польща) – запровадження в короткий термін комплексу радикальних економічних заходів – блискавичної лібералізації цін, ліквідація більшості субсидій, усунення держави від втручання в економічні процеси. Відновлення галузеве централізоване управління народним господарством, введення держзамовлення. Ростуть ринки валюти, нерухомості. Кучма в 1994 році проголосив нову соціально-економічну стратегію:1). Фінансова стабілізація- послаблення податкового пресу, поглиблення банківської реформи; 2) регульована та контрольована лібералізація цін; 3) докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки; 4) децентралізація управління економікою; 5) лібералізація зовнішньоекономічних зв”язків; 6) соціальний захист, докорінні реформи зарплати, соціальної допомоги, передання через акції в приватне користування населення державного майна.

Було створено фінансову, митну, податкову, банківську та інші системи, що визначають основну економічну інфраструктуру державності. Роздержавлення землі, та її передання у власність юридичних осіб. Розпаювання землі.

27 березня 1994 р. відбулись вибори до Верховної Ради України. Було обрано 338 народних депутатів, половина з яких були членами політичних партій. Найбільше місць отримала КПУ — 96. 18 травня 1994 р. Головою Верховної Ради було обрано О. Мороза. Новий парламент затвердив Прем'єр-міністром В. Масола. В червні—липні 1994 року відбулися президентські вибори. Перемогу здобув Л. Кучма. 9 липня новообраний Президент України склав присягу. У період правління Л. Кучми здійснювалися певні ринкові перетворення, проте тривав спад виробництва. Прийняття Верховною Радою Конституції України (28 червня 1996 р.) та введення національної грошової одиниці гривні (вересень 1996 р.) стали позитивними зрушеннями у становленні незалежної України. Важливою подією стали вибори до Верховної Ради (березень 1998 р.), які проходили за новою виборчою системою — мішаною. За підсумками голосування чотиривідсотковий бар'єр подолали КПУ (24,65 %; 84 депутатські мандати. 12 травня 1998 р. Верховна Рада XI скликання розпочала свою роботу. Вибори Президента України відповідно до Конституції України було призначено на 31 жовтня 1999 р. Після підрахунку голосів з'ясувалося, що жоден із кандидатів у Президенти не набрав потрібної для перемоги кількості голосів. ЦВК призначив дату проведення другого туру голосування — 14 листопада. Президентом України вдруге було обрано Л. Кучму. За нього про-голосувало 56 % виборців, а за П. Симоненка — близько 38 %. Після обрання Президента відбулась зміна уряду. У грудні 1999 р. Прем'єр-міністром України призначено В. Ющенка. У січні 2000 р. її сформували депутати 11 парламентських груп і фракцій, а також деякі позафракційні депутати. Більшість надала підтримку уряду Ющенка. Формування більшості спричинило зміну керівництва ВРУ: Головою ВРУ став І. Плющ, 19 з 24 Комітетів очолили представники більшості.. Навесні 2001 р. Україну охопила політична криза, пов'язана із вбивством журналіста Г. Гонгадзе.. У січні 2001 р. було відправлено у відставку Ю. Тимошенко, а 26 квітня 2001 р.— увесь уряд В. Ющенка. Це було поштовхом до формування могутньої опозиції. Упродовж осені-зими 2001 р. відбулося формування передвиборчих блоків. Основними суперниками на парламентських виборах стали опозиційний блок «Наша Україна» і провладний блок «За єдину Україну». Вибори у березні 2002 р. відбувалися за мішаною виборчою системою. За підсумками голосування чотиривідсотковий бар'єр подолали: блок Наша Україна» на чолі з В. Ющенком. 28 травня 2002 р. було обрано керівництво ВРУ: голова — В. Литвин, перший заступник — Г. Васильєв, заступник — О. Зінченко (СДПУ(о)). Головами ключових комітетів ВРУ стали представники «Нашої України».

Вибори Президента України 2004 р., як і передбачалося, стали перелом-ними в історії держави. Кандидатом від влади став чинний Прем'єр-міністр України В. Янукович. Опозиційні сили згрупувалися навколо лідера «Нашої України» В. Ющенка, колишнього голови НБУ, Прем'єр-міністра у 2000—2001 рр. У результаті голосування 31 жовтня 2004 р. голоси виборців розподілилися таким чином: В. Ющенко (39,26 % голосів), В. Янукович (39,11 %), О. Мороз (5,82 %), П. Симоненко (4,97 %), Н. Вітренко (1,53 %), А. Кінах (0,93 %). Такий розподіл голосів не виявив переможця, тому було призначено другий тур виборів — 21 листопада 2004 р. за участю В. Ющенка і В. Януковича. Після першого туру про свою підтримку Ющенка заявили О. Мороз та А. Кінах. В. Януковича підтримала Н. Вітренко. Голосування другого туру відбулося зі значними фальсифікаціями. Оприлюднені ЦВК результати про перемогу В. Януковича разюче відрізнялися від даних екзитполів, які засвідчували перемогу В. Ющенка. Обурені таким станом речей виборці відгукнулися на заклик опозиційного кандидата захистити свій вибір і вже ввечері 21 листопада зібралися на мітинг на центральній площі Києва — майдані Незалежності. В Києві зібрався наймасовіший мітинг в Україні. Люди зайняли всю площу Лесі Українки, що перед Центвиборчкомом. Була зайнята також вся проїжджа частина в обидва боки і весь протилежний бік площі. Все людське поле – помаранчеве від передвиборчої атрибутики Ющенка З наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. і отримала назву Помаранчева революція. За вимогою частини депутатів на позачергове засідання зібралася ВРУ. На цьому засіданні В. Ющенко склав присягу Президента України. 24 листопада до Києва почали звозити і прихильників В. Януковича, які спробували створити власне наметове містечко навпроти будівлі Кабінету Міністрів України. У країні склалася вкрай напружена ситуація: загроза силових дій як з боку правоохоронних органів, так і з боку прихильників ворогуючих таборів, політична криза, загроза економічної кризи. 27 листопада відбулося засідання ВРУ, на якому було прийнято постанову про політичну кризу в Україні, про визнання факту фальсифікації виборів та фактично анульовано рішення ЦВК. 3 грудня 2004 р. Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру президентських виборів і призначив переголосування другого туру на 26 грудня 2004 р. Таким чином, політична криза в країні була розв'язана шляхом компромісу. Після цього масові акції на майдані Незалежності у Києві припинили, але продовжувало функціонувати наметове містечко на Хрещатику. Під час переголосування до України приїхала рекордна кількість міжнародних спостерігачів — 12 тис. осіб, які засвідчили демократичний характер голосування 26 грудня. Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за В. Ющенка проголосувало 51,99 % виборців за В. Януковича — 44,21 %. Інавгурація нового Президента України В. Ющенка відбулась 23 січня 2005 р.

60. Державна символіка України: історія становлення та впровадження

Державними символами України є прапор, герб і гімн. Перелік державних символів визначає стаття 20 Конституції України. Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Після проголошення у 1991 р. незалежності, фактичного і юридичного оформлення української державності, постала нагальна потреба мати власні державні атрибути і символи. Збереження заідеологізованих радянських символів підривало авторитет незалежної держави. Державні заходи — візити, прийоми, укладання міждержавних угод — треба було проводити, маючи власні прапор, гімн, герб, печатку тощо. Якийсь час із їхньою відсутністю доводилось миритись. До прийняття нових державних символів в органах влади, установах і організаціях користувались старими.

Утвердження нової символіки протікало у гострій політичній боротьбі. Розвиток подій в країні, стрімке розширення її міжнародних відносин зумовили запровадження нових символів ще до відповідних рішень Верховної Ради України. Уже 4 вересня 1991 р. над її будинком з'явився національний синьо-жовтий прапор. Такий же стяг піднімався під час візиту Голови Верховної Ради України Л. М. Кравчука до США і Канади у вересні — жовтні 1991 р. 28 січня 1992р. Верховна Рада України затвердила синьо-жовтий прапор Державним прапором.

Державний прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Ці кольори здавна використовувалися в українських землях, а в Галичині у XIX ст. були визнані національними. Подекуди українські патріоти віддавали перевагу малиновому та червоному кольорам, їх порядок не був одразу усталеним, однак на зламі ХІХ-ХХ ст. утвердився жовто-блакитний прапор. Він з деякими змінами використовувався в період УНР та Української держави гетьмана П. Скоропадського, в Західноукраїнській Народній Республіці, як державний прапор Карпатської України, а також українськими центрами на еміграції. У 1949 р. Українська Національна Рада за кордоном вирішила, що до остаточного встановлення державних емблем незалежною владою України національний прапор є блакитно-жовтим (блакитний колір угорі і жовтий унизу).

Великий державний герб, як записано в Конституції України, встановлюється з урахуванням малого державного герба та герба Війська Запорізького. Головним елементом Великого державного герба України є Знак княжої держави Володимира Великого.

В історичній літературі прийнято вважати, що герб — це усталене відповідно до законів геральдики зображення, яке належить державі, місту або родині. Найстаріший герб Української держави — землі Володимира Великого і його династії— тризуб, відомий з Хет. У галицьких князів гербом служило зображення лева, а у Війську Запорізькому - лицаря, козака з мушкетом. Після акту злуки УНР і ЗУНР у 1919 р. тризуб було прийнято і на західноукраїнських землях. Династичний знак Володимира Великого став символом суверенної і соборної України.

19 лютого 1992 р. Верховна Рада України визнала тризуб малим Державним гербом. Ескіз Великого герба розроблено, однак ще не затверджено.

Державний гімн України — національний гімн на музику Миколи Вербицького. Автором слів є відомий український поет, етнограф і фольклорист Павло Чубинський.

У XIX ст. за браком гімну українці співали "Многая літа", пісні і вірші "Дай, Боже, в добрий час", "Мир вам, браття, всім приносим", "Заповіт" Т. Шевченка, молитву "Боже, Великий Єдиний" та інші твори. 1863 р. у львівському часописі "Мета" з'явився вірш П. Чубинського "Ще не вмерла Україна". Того ж року музику до нього написав композитор М. Вербицький. Завдяки мелодійності і патріотичному текстові пісня швидко поширилася на українських землях і за кордоном, у 1917 р. була офіційно визнана гімном Української держави.

Сьогодні український національний гімн виконується у порівнянні з оригіналом з незначними змінами. Указ "Про державний гімн України" Президія Верховної Ради України ухвалила 15 січня 1992 р.

Дата добавления: 2015-05-23