План Маршалла та його значення

Однією з основних проблем повоєнного устрою світу була відбудова зруйнованої економіки, особливо в країнах Європи. Допомогу їм могли надати лише США. 5 червня 1947р. державний секретар США А. Маршалл, виступаючи в Гарвардському університеті, виклав основні положення плану економічної допомоги країнам, які постраждали від війни. План повинен був вирішити такі завдання: допомогти економіці США позбавитися перенасиченості ринку капіталів, полегшити проведення конверсії і водночас забезпечити відновлення дезорганізованої економіки Європи, надавши їй допомогу, зміцнити європейські демократії.

У середині серпня 1947 р. на Паризькій мирній конференції було засновано Комітет європейського економічного співробітництва. Країни, які потребували допомоги, повинні були подати відомості про стан своєї економіки, валютні резерви, проекти використання наданих фінансів. На основі цих даних Конгрес СЩА приймав рішення про розмір допомоги. Такі умови надання допомоги США європейцям були розцінені Й. Сталіним як спроба втручання у внутрішні справи суверенних держав, їх економічного і політичного поневолення. Тому СРСР та його союзники відхилили пропозиції про допомогу.

До плану Маршалла приєдналося 17 європейських країн. Умови плану прийняли уряди Великої Британії, Франції, Італії, Швеції, Норвегії, Данії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Австрії, Ірландії, Греції, Швейцарії, Туреччини, Португалії, також вони поширювалися на Зх Німеччину і вільну територію Трієст.

У квітні 1948 р. з кожною з них США підписали відповідні угоди. Упродовж 1948—1952 рр. ці країни отримали американську допомогу загальною вартістю 13 млрд доларів. Основною умовою отримання допомоги, за планом Маршалла, була відмова від націоналізації промислових об'єктів, всіляке заохочення приватних підприємств. 60% усіх коштів було надіслано Великій Британії, Франції, Італії, Зх Німеччині. Внаслідок здійснення плану Маршалла відбулося швидке відновлення економіки цих країн.

Усі поставки було поділено на такі основні види:
предмети найпершої життєвої необхідності — продукти харчування, паливо, одяг. Водночас щорічне зростання власних ресурсів європейських країн супроводжувалося відповідним скороченням американських асигнувань. Місцеву валюту, одержану від продажу ввезених товарів, уряди європейських країн використовували для скорочення дефіциту бюджету, отже, і темпів інфляції, для нарощування виробництва вкрай необхідних ресурсів (основну їх частину надавали у вигляді дотацій);

промислове обладнання, фінансування якого забезпечували переважно міжнародні позики; сировина, сільськогосподарські машини, промислові товари, запасні частини (фінансування під гарант американського уряду через спеціально створене відділення експортно-імпортного банку США).
Велика результативність плану Маршалла в поєднанні з реалізацією власних економічних програм повоєнного відродження виявилася в зростанні випуску продукції в базових галузях економіки країн-учасниць більш як наполовину.

37 Основні фактори західнонімецького * економічного дива* у 50-х роках XX ст.

раїна лежала в руїнах після масованих бомбардувань, обладнання уцілілих заводів вивозилося на Захід та Схід в рахунок репарацій, натомість до Німеччини привезли 12 мільйонів німців із її східних земель, що відійшли до Польщі та СРСР, а також із Чехо-Словаччини і Угорщини. Ці люди не мали ні житла, ні роботи, ні засобів до існування. Але найстрашнішою була моральна зневіра. Попри радянські міфи, нацистська пропаганда часів Другої світової базувалася не так на ідеї всесвітнього панування германської раси, як на новому, «справедливому» порядку в Європі. Німці, мовляв, звільнилися від всевладдя «плутократів» (перш за все, звичайно, єврейського походження), а тепер мають у тому допомогти решті європейських народів, стати їхніми «вчителями», йти заради них на жертви. Про жахливі злочини нацистів проти людства більшість німців не знала, точніше — воліла не знати, так само, як радянські люди в масі своїй «не знали» про злочини сталінського режиму. Коли ж правда стала загальновідомою, мільйони німців утратили повагу — і до себе особисто, і до своєї нації в цілому. Більшість німців переживали zusammenbruch — «відчуття поразки». Причому аж ніяк не лише поразки у війні.

Аденауер запропонував християнську альтернативу. Вперше в історії Німеччини представникам двох головних конфесій — протестантам і католикам — вдалося об’єднатися в єдину політичну партію — Християнсько-демократичний союз із його баварською «сестрою» — автономним Християнсько-соціальним союзом. Аденауер почав створення ХДС влітку 1945 року спершу в британській зоні, далі — по всій Західній Німеччині.

Під час перших загальних виборів 1949 року блок ХДС/ХСС здобув 31 відсоток голосів, 1953 року — 45,2%, 1957 року — 50,2 і лише 1961 року, наприкінці правління Старого Конрада, якому було вже 85 років, відбувся певний «відкат» — «лише» 45,3% виборців підтримали Аденауера та його блок.

П’ятдесяті-початок шістдесятих років і прибічники, і опоненти канцлера одностайно називають «ерою Аденауера». У Західній Німеччині існувала своєрідна «диктатура» канцлера — при тому, що все відбувалося цілком демократично, Аденауер мав такий авторитет, таку політичну вагу, що суперечити його рішенням не міг практично ніхто — ні у його власній партії, ні за її межами. Вищим керівним органом офіційної політики фактично стало відомство федерального канцлера, а не парламент. Через відомство канцлера здійснювався контроль над міністерствами, ХДС/ХСС, а через більшість від ХДС/ХСС у бундестазі — і контроль за парламентом.

Політика Аденауера базувалася на двох китах — соціальній ринковій економіці та «новій Німеччині в новій Європі».

Основи теорії соціального ринкового господарства були викладені Аденауером та його соратниками в Дюссельдорфських тезах ХДС/ХСС 1949 року і відтоді тільки розвивалися й уточнювалися, не зазнаючи принципових змін. Головну ідею тез Аденауер сформулював так: «Капіталістична система економіки не відповідає життєвим політичним і соціальним інтересам німецького народу. Нова структура німецької економіки має ґрунтуватися на врахуванні того факту, що час необмеженого панування капіталізму минув». Ішлося насамперед про збільшення частки робітників та інших осіб найманої праці у «спільному пирозі», «депролетаризацію» трудящих шляхом «утворення майна» в руках найманих працівників, а також про гідний рівень життя для безробітних та непрацездатних.

Першим кроком до цього стало «соціальне» житлове будівництво — відносно дешеві будинки і квартири для робітників за рахунок бюджету. Наступним — «динамічна» пенсія, яка не лише залежала від пенсійного внеску, а зростала паралельно зі збільшенням ВВП, соціальне страхування по хворобі та допомога на дітей. Аденауер заохочував заощадження, надаючи податкові пільги вкладникам ощадкас, підвищуючи відсоткові ставки по внесках та виплачуючи спеціальні державні премії на заощадження. Провадилося «розсіювання» акціонерного капіталу — шляхом випуску «народних акцій», які продавалися особам найманої праці за пільговим курсом. Для цього було частково приватизовано державні концерни «Пройссаг», «Фольксваген» та ФЕА. Також заохочувалося вкладання робітниками частини заробітної плати в інвестиційні фонди підприємств, на яких вони працювали.

Тільки за п’ять перших років правління Аденауера валовий внутрішній продукт зріс на 48%, реальна заробітна платня — на 80%. У світі заговорили про «німецьке економічне диво». Не знижувалися темпи й надалі. До кінця 50-х Німеччина Аденауера вже мала найпотужнішу і найдинамічнішу економіку в Західній Європі.

Аденауер разом зі своїм французьким колегою Шарлем де Голлем був, мабуть, найпослідовнішим прибічником європейської економічної, політичної та військової інтеграції. Становище Старого Конрада ускладнювалося тим, що в першій половині ХХ століття в Європі почалися дві світові війни і призвідницею обох стала його країна. Недовіра до німців і образа на німців були ще надто сильними не лише в мільйонів пересічних європейців, а й у представників політичних еліт. Навіть після створення ФРН Західна Німеччина ще кілька років мала обмежений суверенітет у зовнішньополітичних та військових питаннях, і стати повністю незалежною їй вдалося лише 1955 року.

3 грудня 1951 року в Лондоні відбулася таємна зустріч Аденауера з Наумом Голдманом, головою Всесвітнього єврейського конгресу. На таємності наполягав саме Голдман — ще надто свіжим був у пам’яті жахливий Голокост, і зустріч із будь-яким німецьким політиком, навіть ненацистом, могла його скомпрометувати. Голдман висловив бажання, щоб Німеччина, окрім репарацій, які вона виплачувала державам-переможницям у Другій світовій, сплатила ще 1,5 мільярда доларів євреям: один мільярд державі Ізраїль і ще півмільярда єврейським організаціям у всьому світі. Навіть нині це величезні гроші, а тоді, та ще для зруйнованої війною Німеччини, це була взагалі астрономічна сума. Голдман очікував, що Аденауер буде торгуватися, але той погодився відразу і беззастережно. Міністри його кабінету, яких канцлер поставив перед фактом, стверджували, що це неможливо, що таких грошей просто ніде взяти, але Аденауер був непорушним: «Це ще дуже низька плата за хоча б часткове відновлення доброго імені Німеччини». І гроші таки знайшлися.

Окрім того, Аденауер вибрав для своєї країни нелегку і досить ризиковану роль форпосту західного демократичного світу проти комуністичної експансії. Аденауер відкидав солодкі сталінські обіцянки про об’єднання Німеччини взамін за нейтральний статус країни, «рівновіддаленість» її від Заходу і від Сходу. Він вважав це пасткою, прямим шляхом до підкорення всієї країни Москвою, як це сталося, наприклад, із Чехословаччиною в 1948 році. «Лише включивши в себе вільну Німеччину, — стверджував Аденауер, — Європа може побудувати греблю проти червоного потопу». А ще він казав: «Ми сьогодні знаємо, що тепер потрібен інший погляд, ніж той, який встановить нові кордони в Європі, змінить їх або пересуне. Ми повинні кордони ліквідувати, щоб у Європі виникли господарські регіони, які могли б стати основою європейської єдності народів». Тому Аденауер по праву вважається одним із батьків-засновників і Європейського об’єднання вугілля і сталі, і Євроатому, і Європейського економічного співтовариства, з яких згодом виросла велична будівля Європейського Союзу.

Конрад Аденауер пішов у відставку 15 жовтня 1963 року у віці 87 років. «За сто років багатої на події німецької історії ми вперше є свідками того, що людина, котра тривалий час перебувала на верхівці влади, залишає її не в результаті свого банкрутства як політика, а з доброї волі, у мирі та злагоді», — сказав у цей день голова бундестагу Герстенмайєр.

Старий Конрад прожив ще чотири роки і помер у Рендорфі 19 квітня 1967 року. А один із його наступників, канцлер Гельмут Коль сказав: «Те, що створив Аденауер, ми хочемо не лише зберегти, а й розвинути далі, відповідно до принципів, які він поклав в основу християнсько-демократичної політики». Новий уряд Німеччини на чолі з Ангелою Меркель матиме таку нагоду.

38 Основні фактори японського * економічного дива* у 50- 60х роках ХХст

На думку автора даної роботи, фундаментом "економічного дива" і

подальшого успішного розвитку можна вважати реформи другої половини

40-х років, які здійснювались по п’ятьох напрямках.

Перший з них – розпуск дзабайцу, тобто монополістичних об’єднань,

замкнених сімейних концернів (в руках тільки чотирьох найбільших з

них знаходилось 40 % національного багатства [6]. Згідно з

антимонопольним законодавством головні компанії дзабайцу

підлягали розпуску, а акції – стягуванню і відкритому продажу. Хоча

заходи щодо ліквідації монополій не завжди носили послідовний

характер, вони з самого початку завдали значного удару. Відтворені

потім більшість корпорацій вже не мали колишньої влади.

Їх організація стала більш гнучкою, а зв’язки – рухомими. В результаті

реформи відбувся перерозподіл капіталів, почався процес утворення

сучасних фінансових груп, які вступили у суперництво одна з одною.

Жорстка конкурентна боротьба позитивно вплинула на накопичення капіталу

і зростання продуктивності праці. Поряд з іншими факторами вона привела

до високих темпів зростання і є до сих пір однією з основ японської

економічної структури на всіх рівнях підприємства.

Друга форма реформ охоплювала сільське господарство. До війни

Розділ 2. Економіка і політика 98 Збірник науково-публіцистичних статей

поміщикам належало більше половини оброблюваної землі, яку вони

на кабальних умовах здавали в оренду селянам. Орендні платежі

поміщики вкладали в інші галузі, оскільки вони не були зацікавлені в

розвитку сільського господарства. Завдяки законам (кінець 1946 р.)

держава викупила у поміщиків землі понад встановленого розміру і

продала дуже дешево селянам. Орендна плата була дуже низькою – 1-

4 % вартості врожаю (до війни – 60 %) [6]. Були введені і податкові

пільги. Таким чином аграрні перетворення створили сприятливі умови

для розвитку сільського господарства. У селян виникла зацікавленість

здійснювати інвестиції в технічні новітності.

Відповідні можливості з’явились внаслідок відсутності ренти, наявності

пільгового кредитування з боку держави і сільськогосподарської кооперації.

Вже на початку 50-х років рівень виробництва досягнув довоєнної межі, а до

1960 р. країна майже повністю забезпечувала себе основними продуктами

харчування.

На думку автора, земельна реформа сприятливо вплинула на народне

господарство в цілому. Вона сприяла розширенню внутрішнього ринка

завдяки зростанню виробничого і власного споживання сільських

працівників, а також вирішенню проблеми робочої сили для промисловості

та сфери послуг, що швидко розвивалися.

Третя група реформ торкалась сфери праці і соціального забезпечення.

У відповідності до прийнятих в 1946-1947 рр. законами вперше був

встановлений 8-годинний робочий день і 6-денна оплачувана

відпустка. Наймачам передписувалося оплачувати понаднормову

працю, відповідати за охорону праці і виробниче навчання. Робітники

отримали права на створення профспілок, введення колективних

переговорів, організацію страйків [1].

Реалізація цих законів створювала основу для покращення умов праці і

відпочинку працівників, підвищення їх доходів. Це позитивно відбилось на

зростанні продуктивності праці, удосконаленні виробництва, збільшенні

власних збережень, що в свою чергу сприяло підвищенню норми

накопичення і розвитку виробництва.

Четверта група реформ торкалась системи освіти, рівень якої в Японії

був традиційно високий. У відповідності до закону, прийнятому в 1947

р., строк обов’язкового і безкоштовного навчання збільшили з 6 до 9 Розділ 99 3. Екологія

років, існувало сумісне навчання. Управління шкільним навчанням

було децентралізовано, що привело до створення широкої мережі

коледжей та інститутів для підготовки кадрів середньої ланки і

підвищенню кваліфікації робітників. В подальшому задачі освіти

пристосовувались до задач соціально-економічного розвитку. Високий

рівень освіченості японців зіграв істотню роль в успіхах економіки.

Вже в 50-60-ти роки за рівнем світи осіб 25-34 років Японія

випередила всі розвинуті країни Європи і відставала лише від США. В

теперішній час практично вся молодь закінчує 12-річку, більш 1/3 її

продовжує навчання у вищих навчальних закладах [5].

П’ята група реформ торкалась фінансів і грошового обігу. В 1949-1950

рр. був здійснений комплекс заходів, відомих як програма економічної

стабілізації. Об’єм промислового виробництва складав лише 30 %

довоєнного рівня, сільського господарства –

60 % [4]. Відтворення відбувалось в умовах жорсткого державного

контролю (системи державних ліцензій, фіксування цін і заробітної

платні, раціонування торгівлі, регулювання діяльності кредитних

інститутів тощо), але темпи зростання були незначними. Найбільшу

загрозу представляла висока інфляція, викликана перш за все

виплатою компенсацій по займах воєнного часу і субсидіях, що

направлені в промисловість.

Програма економічної стабілізації була останньою з післявоєнних

реформ, які лягли в основу подальшого поступового руху японської

економіки. В наступному році здійснювалось ще багато перетворень, але

вони лише доповнили конструкцію, яка, спираючись на фундамент

післявоєнних реформ, підняли Японію на рівень провідних в економічному

відношенні країн.

На думку автора, вдалому проведенню післявоєнних економічних

перетворень сприяла низка факторів.

5. Характерною рисою реформ було проведення їх у комплексі, у всіх

сферах життєдіяльності суспільства – економічній, соціальній,

політичній, культурній. Найбільш повного відображення політичні і

соціальні аспекти реформ знайшли в новій Конституції (1947 р.)

6. Автор вважає, що найбільш важливіше значення для розвитку

економіки мала відмова Японії від війни як засобу подолання

Розділ 2. Економіка і політика 100 Збірник науково-публіцистичних статей

міжнародних конфліктів. Це обумовило дуже низький рівень воєнних

витрат (в межах 1 % ВНП), що надало можливість виробничого

використання практично всіх наявних фінансових, матеріальних і

людських резервів. Чому вони так зробили? Пояснення ми знаходимо

в Конституції Японії за 1947 рік, частина ІІ, ст. ІХ – відмова від війни.

"Відверто прямуючи до заснованого на справедливості і порядку

міжнародного миру, японський народ назавжди відмовляється від

війни як вираження суверенного права нації та від застосування чи

загрози застосування сили, як засобу врегулювання міжнародних

суперечок. Для здійснення мети ніколи не будуть утримуватись

сухопутні, морські та повітряні війська, а також інші військові сили.

Право держави на ведення військових дій не буде визнаватись". А за

договором безпеки між Японією та США, ст. І "Японія дає і США

приймають по вступленні в дію даного Договору право розміщувати

наземні, повітряні і морські сили в Японії і поблизу неї". Таким чином,

для японських правлячих кіл така система представляла

"американську атомну парасольку" країни, а також політичну і

економічну співпрацю із США в інтересах відновлення і розвитку

японської економіки, обмеження діяльності демократичних сил.

7. Успіху реформ сприяла також атмосфера, яка склалася навколо них, а

також підтримка з боку населення. Японці підтримали уряд, взявши

курс на відродження економіки. Вони підтримували жорсткі заходи,

такі як заощадження, які вкладалися під дуже низькі відсотки (за 1948-

1950 рр. сума депозитів тут подвоїлася). В певній мірі заощадження

були вимушеними, тому що люди побоювались за своє майбутнє в

умовах нестабільності, але вони робили цей крок, бо кожний бажав

зробити свій внесок у відновлення економіки. Частка особистих

заощаджень у накопиченні капіталу в порівнянні з іншими країнами

до сих пір дуже висока і є важливим джерелом інвестицій в економіку.

Другою підвалиною автор вважає організаційно-управлінський

потенціал як фактор реформ. На початку 80-х років "друга хвиля" інтересу до

Японії перетворилася на справжній бум: від недооцінки значимості

японського організаційно-управлінського потенціалу західні фахівці

перейшли до прославлення японського досвіду і до пошуку в ньому панацеї

зростання ефективності, продуктивності і якості на підприємствах США та Розділ 101 3. Екологія

Європи.

Причиною такою уваги можна назвати такі компоненти японського

організаційно-управлінського потенціалу:

• система "довічного найму";

• система оплати і службового просування "за старшістю";

• організаційні структури управління;

• система прийняття рішень "рінгисей".

Третьою цеглиною, що заклала фундамент "дива", є американська

допомога. Багато фахівців, які досліджували економічний розвиток Японії

після Другої Світової війни велику роль відводили США. Але існують

суперечливі думки з приводу справжніх намірів американців, їх цілей та

завдань.

Як вже згадувалось вище, Мільнер одним з факторів японського

"економічного дива" вважав американську допомогу у вигляді субсидій,

постачання сировини, продовольства та ін. Він вважав, що завдяки

американській підтримці Японія змогла відновити свої сили після війни і

навіть досягти такого неймовірного зростання [2]. Але тут одразу ж постає

питання: "Хіба хтось робить щось без користі для себе?" І дійсно. Стала б

Америка допомагати Японії, не маючи ніякої вигоди? Ні! На думку багатьох

дослідників причин японського "економічного дива", Америка за допомогою

своїх коштів намагалася контролювати всі сфери економічного життя Японії,

нав’язувати їй свою думку в здійсненні внутрішньої та зовнішньої політики.

Нижче будуть наведені деякі погляди на таку допомогу та її справжній вплив

на розвиток економіки.

Економічний вплив США на Японію здійснювався за допомогою

наступних заходів:

• продаж в кредит зайвих матеріалів американської армії. Загальна

вартість проданого майна становила приблизно 75 млн. доларів [3];

• здача в оренду американських суден. Позбавивши Японію

торгівельного флоту і заборонивши японським суднам відвідувати

іноземні порти, США здали їй в оренду свої судна, які їм були не

потрібні. Фрахт судів коштував 35 млн. доларів;

• надання "в борг" будівельних матеріалів і механізмів. Американці

привезли до Японії на 100 млн. доларів матеріалів, але вони

виявились непотрібними і були передані японському урядові;

Розділ 2. Економіка і політика 102 Збірник науково-публіцистичних статей

• використання заборгованості за повернене трофейне майно.

Захопивши великі трофеї, американці вивезли те, що представляло

для них цінність (прилади, нові види зброї, олово), а непотрібні

залишки (білизна, одяг, вугілля) на суму 1 млрд. доларів повернули

японському уряду [3].

Американська влада рекламувала це як "разову допомогу", щоб

контролювати витрати коштів, що утворюються від реалізації американських

товарів. Влада наполягала на створенні в Японії так званого еквівалентного

фонду. Ресурси фонду складались із внесків японського уряду за рахунок

коштів, отриманих від продажу в Японії американських товарів, прибутків

від наданих займів, повернення раніше взятих кредитів, ресурсів, утворених з

довоєнної зовнішньої заборгованості Японії, а також за рахунок виручки від

продажу облігацій японських державних займів. З 1949 по 1953 рік загальні

надходження в "еквівалентний фонд" склали 400 млрд. ієн; 61 % з них

припадав на безпосередньо американську "допомогу" [3]. Цей фонд зіграв

подвійну роль. З одного боку він сприяв укріпленню японського капіталу, з

іншого – гальмував розвиток малого підприємства. Згодом великий вплив на

відносини між двома країнами мала НТР. Японці за рівнем науково-

технічного розвитку почали наздоганяти Америку і поступово досягли її

рівня. Отже, можна сказати, що американська "допомога" була стимулом для

розвитку економіки, бо японці, намагаючись стати незалежними, більш

ефективно проводили свою політику.

Таким чином, в результаті дослідження сутності японського

"економічного дива", основних факторів, автор дійшов таких висновків:

• високій результативності проведених реформ сприяло те, що вони

впроваджувались у комплексі. Саме цим наша країна відрізняється

від Японії. Коли у нас приймаються реформи, то вони однобокі,

тобто торкаються однієї якоїсь галузі, а не економіки в цілому. Але у

цьому і є головна помилка, тому що всі галузі пов’язані між собою і

коли одна галузь не реформована, цей зв’язок стає неможливим,

виникає неузгодженість, що негативно впливає на економіку. Тому

автор вважає, що комплексність реформ є головною складовою їх

високої продуктивності;

• саме японський менталітет, їх вроджена працьовитість допомогли

країні у виході з кризи. Японці мають високу довіру до уряду, і уряд

їм віддячує (високі пенсії, соціальний захист). Надзвичайна Розділ 103 3. Екологія

працьовитість дозволяє швидко впроваджувати нові технології та

виробляти нові види продукції. Цим Україна також відрізняється від

Японії. У нас бюрократія гальмує швидке освоєння нових технологій

і підприємцям стає вигідніше виробляти старі види продукції;

• дуже цікавим є те, що військові витрати становили менше 1 % від

ВНП. Але така економія коштів дозволила японцям витратити їх на

розвиток економіки. В той час була боротьба Японії і Росії за

Курильські острови. Чому ж японці витрачали так мало коштів на

мілітаризацію. На думку автора, вони покладали надію на Америку,

яка згідно з договором безпеки між Америкою і Японію є мала право

розташовувати на території Японії свої війська. Згідно з

Конституцією, прийнятою у 1947 році, японці відмовились від війни.

Це був дуже розумний вчинок, через який вони залишились тільки у

виграші від цього.

• дія факторів японського "економічного дива" тривала і у 60-80-ті

роки. Низькі ціни на сировину та дешева робоча сила створили

міцну основу для подальшого розвитку економіки.

Отже, з’ясувалось, що японське "диво" можна пояснити відомими нам

законами. Але все одно, коли згадуємо Японію, на думку спадає щось

надзвичайне, екзотичне, неповторне. Адже такою і є Японія…

Дата добавления: 2015-05-23