Правління князів Ярославичів (тріумвірат, дуумвірат)

Правління кн. Ярослава (Мудрого).

Після смерті Володимира у 1015 р. протягом чотирьох років тривали міжусобиці між його синами, поки нарешті в 1019 р. на київському великокнязівському столі утвердився Ярослав, названий Мудрим. Літописець говорить, що хоча Ярослав був кривий (тобто кульгавий), але «хоробрий на раті і доброго розуму».

Роки князювання Ярослава Мудрого (1019­–1054) були часом, коли Київська Русь перебувала в зеніті могутності. Ярослав розширив межі своєї держави. У 1030 р. він підпорядкував своїй владі західний берег Чудського озера, де було засновано місто Юр’їв. У 1031 р. були відвойовані червенські міста, захоплені польськими феодалами у 1018 р. У 1036 р. війська Ярослава під Києвом остаточно розгромили печенігів, після чого вони більше не загрожували руським землям. Дбав Ярослав і про зміцнення міжнародного авторитету своєї держави.

За часів Ярослава на Русі остаточно утвердилося християнство, розвивалася культура, будувалися фортеці, міста, собори і монастирі. Зведено Золоті ворота, на честь перемоги над печенігами побудовано Софійський собор, а в ньому створено першу на Русі бібліотеку і школу, виник Києво-­Печерський монастир. У Києві 1039 р. заснована митрополія, що залежала від константинопольського патріарха. Митрополитом став духівник Ярослава, відомий письменник Іларіон. За часів князювання Ярослава на Русі складено перший писаний збірник законів «Руська правда», який забезпечував недоторканість феодальної власно­сті, відбивав правові норми ранньофеодальної епохи.

Ярослав Мудрий помер у 1054 p., залишивши заповіт. У ньому він визначив систему престолонаслідування, яка мала б усунути загрозу боротьби за владу між його нащадками. В основу системи було покладено принцип вікового старшинства, коли на зміну померлому князю приходив його брат, а згодом і син. Таким чином, майже кожному князеві гарантувалося перебування на київському престолі. Ще за свого життя Ярослав заповідав київські землі старшому сину Ізяславу, чернігівські — Святославу, переяславські — Всеволоду, Володимирсько-Волинські — Ігорю, Смоленські —В'ячеславу.

Період 1054—1073 рр. в історії Київської Русі називають добою тріумвірату — співправління Ізяслава, Святослава та Всеволода. Спільними діями вони вирішували питання про переміщення молодших братів з одного уділу в інший, поклали край спробі полоцького князя вийти з-під влади Києва, відбили перший напад половців на Русь.

Усі найважливіші державні справи тріумвіри вирішували разом. Молодших братів Ігоря та В’ячеслава вони усунули від державних справ і привласнили після смерті останні їхні володіння. Це викликало обурення серед молодших Ярославичів й заклало підґрунтя майбутніх усобиць. Позбавлені влади князі на Русі дістали назву ізгої. Саме вони стали вагомим чинником подальшої міжусобної боротьби.

Через деякий час між тріумвірами спалахнув черговий конфлікт, унаслідок якого Святослав зі Всеволодом вигнали Ізяслава з Києва. Упродовж 1073—1076 рр. київським князем був Святослав, якому вдалося зміцнити великокнязівську владу. Із метою зміцнення влади над удільними князями він перерозподілив між ними володіння. Крім Києва Святослав залишив за собою Чернігів, а в інших містах посадив намісниками своїх синів і племінників. У своїх діях він користувався підтримкою брата Всеволода. І хоча великим київським князем був Святослав, історики вважають, що фактично існував дуумвірат — співправління двох князів — Святослава і Всеволода.

16. Правління кн. Володимира (Мономаха).

Володимир Мономах (1113–1125 рр.), ще будучи князем у Переяславі, постійно проводив походи проти половців. Історичні факти стверджують, що він 83 рази об’єднував сили інших князів Русі в боротьбі проти ворогів, знищивши 200 половецьких ханів.

Утвердившись у Києві, він доповнив статті “Руської правди”, за якими обмежувалось лихварство, ускладнювалось перетворення вільних людей на рабів (холопів), дещо полегшувалось становище селян.

Володимир Мономах зумів відновити єдиновладну монархію часів Ярослава Мудрого. Найменші спроби внести розбрат між князями, вийти з під його влади жорстоко придушувались. Все це сприяло суспільно-економічному, політичному зміцненню Київської Русі на поч. Х11 ст.

Ще в 1097 р Мономах став ініціатором проведення Любецького з’їзду князів. Головними ухвалами цього з’їзду були:

− кожен князь володіє своєю “отчиною” і зобов’язується не зазіхати на володіння іншого;

− встановлювався союз князів для оборони від зовнішніх ворогів;

− заборонялись приватні стосунки князів з половцями.

Проте ухвали цього та інших з’їздів князів носили декларативний характер і були швидко порушені.

Отже, Володимир Мономах зумів тимчасово затримати процес роздроблення Київської держави. Але дальший розви-ток феодальних відносин і посилення окремих князівств робили це роздроблення неминучим, що остаточно відбулось після смерті князя.

У зовнішніх відносинах він діяв дипломатичними шляхами, укладаючи династичні шлюби.

Володимир Мономах був видатним письменником свого часу. Йому належать високохудожній твір “Поученіє дітям”, в якому він описує сторінки свого життя, висловлює власні моральні засади, дає практичні поради своїм дітям, як ефективно керувати княжим двором і державою, успішно захищаючи її від ворога. В цьому “заповіті” князь виступає проти зловживання владою, скривдження сиріт і убогих.

17. Руська Правда (Новгородська Правда, Правда Ярослава, Правда Володимира Мономаха).

Руська правда» - звід законів, найвідоміша пам'ятка давньоруського княжого законодавства, що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини Київської Русі. «Руська правда» - основне джерело пізнання суспільного ладу, держави і права Давньоруської держави.

Цей звід законів мав величезне значення для подальшого розвитку українського, російського, білоруського, а почасти й литовського права. Відомо понад 100 списків «Руської правди», які прийнято поділяти на три редакції-коротку, розширену та скорочену (окремі дослідники виділяють п'ять і більше редакцій). Кожна з редакцій відбиває певний ступінь зрілості феодальних відносин.

Основним джерелом «Руської правди» були норми звичаєвого права. Зокрема «Правда Ярослава» відбиває суспільні відносини ранньофеодального періоду, зберігає, хоча і в дуже обмеженому вигляді, інститут кривавої помсти. Предметом правового захисту в ній є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, а захист феодального землеволодіння ще не дістав належного оформлення

«Руська правда» складається з норм різних галузей права, насамперед цивільного, кримінального й процесуального. При цьому кримінальне й цивільне правопорушення принципово не розрізнялося: і те, й інше розглядалося як кривда, шкода. Покарання передбачало грошові виплати: «віру» - на користь князя і «головщину» - на користь потерпілого або його родичів. Тілесних покарань «Руська правда» не знала, за винятком кари для холопів за побиття вільної людини. Смертної кари цим актом також не передбачалося. Розміри грошових виплат, як і в більшості інших феодальних кодексів, залежали від соціальної належності потерпілих. Найбільші покарання призначалися за шкоду, спричинену представникам панівної верхівки. Норми цивільного права стосувалися права власності, спадкування, договорів купівлі-продажу, позики тощо.

«Руська правда» - виключно світський пам'ятник феодального права. Усі її редакції виходили від князівської влади, мали офіційний державний характер і не зачіпали церковну юрисдикцію, яка виникла після хрещення Русі й визначалася окремими князівськими статутами.

«Руська правда» зберігала свою чинність протягом кількох століть і набагато пережила Давньоруську державу, у якій вона виникла, її норми мали значний вплив на Литовські статути, російське Соборне уложення 1649 р. та інші пам'ятки права України, Росії, Білорусії, Литви.

Дата добавления: 2015-05-23