Магдебурзьке право в Україні

магдебурзьке право займає чільне місце в історії становлення та розвитку місцевого самоврядування в Україні. Воно поширювалось на українські міста із сер. XIV ст. і передбачало надання громаді право здійснювати місцеве управління, запровадити модель місцевого самоврядування на зразок управління німецьким містом Магдебургом і в ряді документів отримало назву німецького чи саксонського права. Це питання є предметом досліджень відомих дослідників В. Антоновича, М. Владимирського-Буданова, А. Грицкевича, К. Камінської, О. Кістяківського, С Соханевича, А. Яковлєва, Я. Юха та ін. Роль і значення магдебурзького права, яке упродовж століть визначало статус європейських міст, істориками кожної доби оцінювалось по-різному, виходячи з певних політичних і філософських переконань.

переважна більшість джерел визначають Магдебурзьке право як середньовічне міське право, за яким міста частково звільнялись від центральної адміністрації (королівські) або влади феодала (приватні) та створювали органи місцевого самоврядування. Воно було започатковане привілеями 1188 р., отриманими німецьким містом Магдебургом від архієпископа — власника міста. Водночас нерідко зазначається, що врядування середньовічних міст на підставі магдебурзького права — перша історична форма місцевого самоврядування.

Магдебурзьке право—це збірник законів, що виник у кін. XIII ст. із "Саксонського Зерцала" і магдебурзького міського шеффенського права. Це особливе міське право з'являється в Німеччині після походів в Італію німецьких імператорів.

Магдебурзьке право поширилось спочатку на Польшу разом з німецькими колоністами.

Звідти німецьке право поширилося на Литву і Русь. У Галичині Магдебурзьке право з'являється при руських князях, а за польського панування мало характер приватного привілею, даного німецьким мешканцям міста. Після першої унії Литви з Польщею (1386) німецьке право поширювалося й у литовсько-російських містах. Поширення магдебурзького права фактично було засобом полонізації.

Прагматизм і універсальність магдебурзького права, з одного боку, та духовна спорідненість українців з європейською культурою, з другого боку, об'єктивно зумовили його швидке поширення на українських землях у всіх сферах життя. Це відбувалося паралельно зі збереженням і розвитком українського звичаєвого права, хоча польські та німецькі впливи зростали тут і в сер. XV ст.. Про це свідчать факти надання українським містам магдебурзького права в повному чи обмеженому обсягах.

Перше українське місто, яке набуло магдебурзького права, — Новий Санчна Лемківщині (1299 р.), а перший документ про надання німецького права зберігся лише від 1339 р. (про надання Болеславом Тройденовичем німецького права місту Сяноку). Фактично в Україні раніше за інших магдебурзьке право отримали міста Закарпатської України, яка перебувала під Угорщиною. З 1329 року ним користувались Хуст, Вишкове, Тячів. Львів (1356), Наприкінці XIV століття литовські князі починають надавати українським містам самоврядування за німецьким правом. У 1374 р. таке право дістав Кам'янець на Поділлі, в 1390 р. — Берестя Подільський (1374), Київ (1494 - 1497), міста Лівобережної України отримають це право тільки в кінці XVI XVII ст. Переяславль (1585), Стародуб (1620), Ніжин (1625).

14 серпня 1663 року польський король Ян Казимір юридично підтвердив місту Станіславу самоврядування за магдебурзьким правом. Цим привілеєм був передбачений і герб міста. В основу малюнка якого була поставлена відчинена міська брама з трьома бойовими вежами. Цей архітектурний сюжет зберігся в зображеннях гербів міста та печаток міста і в наступні століття.

Норми маг права регулювали управління містом, суспільно - правові відносини, порядок суду та судочинства, визначали заходи кримінального покарання, регламентували внутрішню статутну діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів і торгів.

Цей устрій полягав у тому, що місто з усією своєю територією вилучалось з-під місцевої адміністраційної влади і одержувало самоврядування з власними урядами та судами. Тобто Міське населення звільнялось від юрисдикції урядової адміністрації (феодалів, воєвод, намісників, ін.) Метою самоврядування було те, що місто, не зв'язане адміністраційними обмеженнями, могло вільно розвиватись та доходити повного господарського розвитку. Але в Україні тільки більші міста, як Київ, Львів, Луцьк, дістали ширше самоврядування з виборною міською радою і лавничим судом; щодо менших міст та містечок то вони підлягала владі старостів або своїх панів дідичів. Отримавши магдебурзьке право, місто сплачувало в державну казну назначену суму грошей. Частина натуральних повинностей ліквідувалася, встановлювались єдині податки з ремесел та торгівлі. Місто звільнялося від управління і суду королівських чи великокнязівських намісників.

Варто сказати, що міста з магдебурзьким правом поділялися на дві групи: міста, де мала чинність магістратська управа, і міста з управою ратушною.

Ратушними містами і містечками керували війти і два, три бурмістра. Головна роль в магдебурзькому праві належала війту, який був на чолі міської управи. Війта призначав король, або місцеві старости.. В Україні тільки громада Києва обирала війта самостійно. Бурмістрів, радців, лавників треба було вибирати з місцевого населення - православних, католиків, або уніатів. Та не лише королі надавали це право, його могли надавати окремі пани, землевласники привілеї на право магдебурзьке.

Магістрат складався з двох колегій - лави, що відала судовими справами, і ради, яка займалася адміністративно-господарськими справами. Члени магістрату називалися лавниками і радниками. Місця в магістратах посіли най заможніші. Магістрат дбав про стягнення податків з млинів, броварень, гончарень та ін.

Судові функції, зокрема по карних справах, виконувала лава, яка під головуванням війта, становила колегію з одинадцяти лавників, для вироку могло бути менше суддів-шість, чотири, навіть три. Процес в містах з магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальним. Судочинство велось на польській та латинській мові. Бурмістри і радці теж входили до складу магістратського суду.

Рада зосереджувала в своїх руках і суддівські і адміністративні функції. Щодо апеляції, то можна зазначити, що вищою апеляційною інстанцією для магістратських судів вважався і суд міст магдебурзьким устроєм. Так для Галичини і Поділля Львівський магістрат був вищим апеляційним судом.

Українські гетьмани теж дбали про закріплення магдебурзького права в деяких з українських міст, намагаючись підтримати їх торгівельне значення економічний добробут.

Міста з магдебурзьким правом, розташовані на важливих торгових шляхах, будували для іноземних купців „гостинні двори". Обов'язки ж "вільних" міст були невеликими, зводилися до сплати мита у державну скарбницю (магістрат розподіляв його на всіх міщан), у т. ч. незвичні податки на військові потреби. Таким чином, міщани міст з магдебурзьким правом були теж привілейованим соціальним прошарком. Не дивлячись на те, що ряд міст і містечок одержали не повне магдебурзьке право, а деякі елементи самоврядування, з наданням міщанам юридичних гарантій приватної власності створено сприятливі умови для господарського розвитку міста і суспільного ладу.

В Україні діяла та частина магдебурзького права, яка допомагала організувати систему органів самоврядування. А. Кістяковський підкреслював, що "Магдебурзьке право терпіло зміни від місцевих звичаїв та поглядів, що часто діяли поряд з ним і змінювали його".

Серед учених немає єдності у тому, які з пам'ятників магдебурзького права застосовували російські міста Речі Посполитої. На думку В. Б. Антоновича, був взятий тільки зовнішній устрій міст і діяли юридичні норми на основі місцевих звичаїв. Професор М. Ф. Владимирський-Будаков був протилежної думки, що в містах діяли чужоземні джерела, а не місцеві звичаї. А. Ф. Кистяківський визнавав застосування судами ручних книг "Магдебурзьке право", складених польськими юристами, але це право зазнало впливу місцевих звичаїв І поглядів, що діяли поряд з ним і його замінювали. Водночас білоруський вчений Я. Юхо зазначає, що тут відображені місцеве право звичаїв і нові норми, створені при виділенні городян у відособлений стан феодального суспільства — міщан, і, що міста Великого Князівства Литовського управлялися не німецьким, а міським (міщанським) правом Литви.

Отже, українські міста запозичили нові принципи життя та пристосовували їх до своїх умов і особливостей. Через місцеві традиції структура і функції органів самоврядування в різних містах могли не збігатися, мати відмінності. Загалом організація адміністративної і судової влади за нормами магдебурзького права в містах ставила їх на один рівень з європейськими. Як відзначає А. П. Грицкевич, його отримання українськими містами означало досягнення високого економічного і соціального розвитку, зрівняння з багатьма німецькими і польськими містами

Отже магдебурзьке право - це один з видів прав вільних міських общин у середньовіччі. За магдебурзького права малі міста отримували самоврядування і судову незалежність, право власності на землю (зазначену у грамоті), пільги ремісникам і торгівцям, право проводити ярмарки, а також звільнення від феодальних повинностей.

Магдебурзьке право надавалося передусім - іноземцям - полякам і німцям, котрі підсилювали соціальний гніт національно-релігійним. Були міста (наприклад Львів, Кам'янець - Подільский), в яких існувало по три міських общини (польська, українська, вірменська) і кожна зі своїм самоуправлінням. Необхідність для українського міського населення відстоювати свої соціально-економічні та національно-релігійні інтереси привела до активізації політичної боротьби і виникнення братств. В XIV - XVI ст. магдебурзьке право розповсюджувалось на всій Правобережній і частині Лівобережної України. Воно було засобом окатоличення та ополячення українців. Міста використовували форму магдебурзького права, а не його зміст, в них мало що було з німецького права, регламентувалось тільки система органів самоврядування. Магдебурзьке право відіграло прогресивну роль в економічному розвитку України.

Дата добавления: 2015-05-23