Правління кн. Гедиміна у ВКЛ та Україна (Русь)

Поштовхом до нової з'яви Київського, Переяславського, Турово-Пінського й Чернігово-Сіверського князівства на історичній арені стає несподівана активність маленької войовничої Литви. У середині XIII ст., коли на Русь накотилася велика степова хвиля, Литва теж не уникла випробування. Воно прийшло У подобі рицарів-хрестоносців, творців двох держав на балтійському узбережжі - Тевтонського Ордену (більш-менш сучасна Прусія) та Ливонського Ордену (нинішні Латвія й Естонія). У1237 р. обидва ордени об'єдналися, висунувши за стратегічну мету підпорядкування Жемайтії - північно-західного терену теперішньої Литви, яка розділяла території обох держав. Орденська загроза примусила аморфні племінні союзи згуртуватися у міцну, боєздатну й агресивну одиницю, готову не лише до відсічі рицарям-хрестоносцям, але й до розширення кордонів, аби потенційно примножити власні сили. Перші звістки про об'єднання кількох литовських племен під владою князя Міндовґа припадають на 1240-ві рр.; до «держави Міндовґа» від самого початку ввійшло й Середнє Понімання, або так звана Чорна Русь, із містами Новогрудок, Гродно, Слонім та ін. (зокрема, в Ново-грудку якийсь час була й Міндовґова резиденція). У1251 р.литовський «куніґас» навіть охрестився за католицьким обрядом і був коронований, але невдовзі — у чергових перипетіях воєн з Орденом — зрікся і християнства, і корони, оскільки потребував підтримки язичницької знаті. Після загибелі Міндовґа (1263) розпочалася тривала боротьба за владу, переможцем із якої аж у 1295 р. вийшов Вітенас — представник одного з племінних княжих родів. За його правління (1295— 1315) Литовська держава набула окрес-леніших форм, проте ЇЇ остаточне зміцнення припало вже на часи володарювання Вітенасового брата Ґедиміна (1316-1341), який уперше почав титулувати себе «великим князем литовським, руським і жемайтійським», об'єднавши під своєю зверхністю окрім литовських і жемайтійських племінних князів іще й декого з Рюриковичів - володарів руських князівств на території сучасної Білорусі.

Найхарактернішою прикметою цього політичного утворення, яке сам Ґедимін називав «королівством литвинів і русинів», був етнічно-віросповідний симбіоз язичників-балтів та їхніх православних сусідів-слов'ян. І коли спочатку йшлося передусім про згадане вже Понімання, де виразного етнічного кордону поміж бал-тами й слов'янами не існувало ніколи, то згодом поступово, шляхом запрошень на княжі столи й династичних переплетень, Литовська держава стала втягувати в себе решту білоруських князівств, у тому числі значніших: Полоцьке, Вітебське, Менське, Заславське та ін. Розширення його території на південь, на землі майбутньої України, теж навряд чи можна кваліфікувати як завоювання у точному значенні цього слова. Скажімо, перехід до литовської держави Підляшшя і Турово-Пінщини вже за правління Вітенаса (1295-1315) стався за невідомих обставин і цілком непомітно на загальнополітичному тлі. Ще спрямованішим стає рух на південь за Ґедиміна - засновника династії Ґедиміновичів, із якої вийшло кілька потужних княжих родів, які з останньої чверті XIV ст. осядуть на Волині й Київщині.

Між 1316 і 1320 р. починається зближення Литви з галицько-волинськими князями, скріплене шлюбом Ґедимінового сина Любарта з дочкою володимирського князя Андрія Юрійовича. Після загибелі близько 1323 р. князя Андрія та його брата Лева, останніх Романовичів, Ґедимін, згідно з пізнішою леґендою, нібито здійснив збройний похід на Волинь, що сучасні литуаністи заперечують. Із певністю можна сконстатувати лише те, що литовські претензії до галицько-волинської спадщини (коли такі справді були) успіхом не увінчалися: у 1324 р. волинські бояри запросили на престол Болеслава, племінника покійних Лева й Андрія Юрійовичів, сина їхньої сестри та мазовецького князя Тройдена. Зближення між ним і Ґедиміном фіксується у 1331 р. -завдяки шлюбові Болеслава з дочкою Ґедиміна. Офкою. Врешті, отруївши нелюбого їм Болеслава, волинські бояри у 1340 р. запрошують на княжий стіл уже згаданого Ґедимінового сина Любарта - зятя Романовичів, що був охрещений під іменем Дмитро. В підсумку тривалих воєн за галицьку спадщину, як уже згадувалося, Волинська та Берестейська землі були визнані династичною власністю роду Гедиміна. Щодо Києва, то Існує легендарний переказ про Ґедимінів похід сюди нібито в 1320 р., - як і у випадку з Волинню, недостовірний. Реальні сліди просування литовців на Подніпров'я сягають другої половини 1340-х, коли Ґедиміновому синові Ольґерду, тодішньому великому князеві литовському, був підпорядкований, серед іншого, Любеч із волостю. Тоді ж, У 1340-х, скориставшися з ослаблення Золотої Орди, інший Ґедимінів син Коріат-Михайло розпочинає просуватися на Поділля - обшир, що оформився в самостійну адміністративно-територіяльну одиницю вже за монгольських часів, охоплюючи простір між Дніпром і Дністром зі сходу на захід та між Россю й Чорним морем - з півночі на південь. Коріат та його сини утверджуються передусім у західній частині цього реґіону, або так званому Малому Поділлі, що обіймало околиці Кам'янця [нині Кам'янець-Подільський], Смотрича, Червонограда, Скали й Бакоти. Приєднання Русі до ВКЛ В 14 ст. до складу Великого князівства Литовського увійшли майже всі білоруські та українські землі. За Ґедиміна, Ольґерда та Кейстутапочалося масове входження українських земель до Литовського князівства: Волинь, у 1357–1358 рр. — Чернігово-Сіверщина, 1363 року — Поділля; у 1362 — 1363 років — Київщина;Брацлавщина та Переяславщина. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Це був союз великої кількості земель, влада в яких знаходилася в руках місцевої знаті під верховенством великого князя. 33. Правління кн. Ольгерда у ВКЛ та Україна (Русь).

Тим часом після смерті Ґедиміна (1345) у Великому князівстві Литовському встановлюється співправління двох його синів - Ольґерда й Кейстута: Кейстутові підлягали Жемайтія, Литва і традиційно пов'язана з нею поніманська Чорна Русь, а Ольґердові - решта руських земель. Тож саме за Ольґерда Ґедиміновича (1345-1377) відбулося приєднання до Великого Князівства Чернігово-Сіверщини та Наддніпрянщини. Цьому чималою мірою посприяв політичний розкол у Золотій Орді, яка впродовж 1359-1380-х рр. була ареною запеклої міжусобної війни, врешті розколовшись на дві взаємоворожі половини й поступово втрачаючи підвладні території (наприклад, саме у 1359 р. у межиріччі Нижнього Дунаю та Дністра виникло Молдавське князівство). На зламі 1350-1360-х рр. Ольґердові вдалося витиснути ординців із Гомельщини, Чернігівщини, Переяславщини. Помітну роль у цьому відіграла битва на р. Синіх Водах [нині р. Синюха, в околицях Ново-Архангельська Кіровоградської обл.], що сталася, вірогідно, між 24 вересня — 25 грудня 1362 року. Військо Ольґерда, який особисто брав у ній участь, складалося не лише з його рицарів, а й із загонів боярства Київщини та Чернігово-Сіверщини й відділів Любарта з Волині та князів Коріатовичів з Поділля. Супротивниками з'єднаних русько-литовських сил виступало троє татарських беїв, або, як їх називають пізніші літописи, «цариків»: Кутлубах-солтан (Кутлуг-Бей), Качибирей-солтан (Хаджи-Бей) і Диментер-солтан (Димитр) — правителі Кримської, Перекопської і Ямболукської (Джамбойлуцької) Орд, що виділилися у першій половині XIV ст. з колишнього улусу Ноґая і контролювали Поділля та степи Північного Причорномор'я. Перемога на Синіх Водах, як припускають одні історики, відсунула межі територій, підвладних

Ольгерд разом зі своїм братом Кейстутом об'єднав литовські землі і провадив боротьбу за розширення Великого князівства Литовського.У 1333 звільнення України-Русі від татар^[1].

У 1345 р. став Великим Литовським князем, відібравши владу у брата Євнута. Відтоді Ольгерд поступово приєднав більшість українських земель. Близько 1355 року відібрав від татар Чернігово-Сіверські землі, в 1362 р. розбив татарське військо на Синіх Водах (Синьоводська битва), приєднав до Литовської держави Київщину, а трохи згодом — Поділля й Переяславщину. В Києві посадив удільним князем свого сина Володимира VI.

Ольгерд успішно воював за Волинь з польським королем Казимиром III Великим, якому залишилися тільки Белзька і Холмська землі. Ольгерд також приєднав Смоленське князівство і поширив свій вплив на Псков і Новгород. До Литви 1377 р. було приєднано Берестейський, Володимирський і Луцький уділи. Кілька разів ходив походом на Москву (1368, 1370, 1372) і допомагав своєму братові Кейстутові в боротьбі з Тевтонським орденом.

Ольгерд зумів об'єднати у Велике князівство Литовське всі білоруські і більшість українських земель. Добрим ставленням до української культури і церкви прихилив до себе населення України-Русі та українських князів і магнатів, які брали участь у державній адміністрації Великого князівства Литовського. На зайнятих руських (українських) землях Ольгерд посадив своїх родичів, а в деяких місцях залишив руських князів із Рюрикового роду. За його правління руська мова стала офіційною мовою Великого князівства Литовського.