Політико-правове становище Східної Галичини і Західної Волині у складі Польщі (1920 – 1930 рр.)

Проголошення незалежної Української держави 1941 р.

Лідери ОУН вважали, що в битві двох тоталітарних режимів зазнає поразки головний ворог української свободи - Радянський Союз, і тому були готові до співпраці з німцями, але виключно в своїх власних цілях. Певні підстави для подібної позиції існували, оскільки імперський міністр А. Розенберг пропонував створити Українську державу під німецьким протекторатом, і ця пропозиція була відома керівництву ОУН.
30 червня 1941 р. до Львова залишений радянськими військами увійшли український батальйон "Нахтігаль" під командуванням Р. Шухевича, німецькі передові частини і похідні групи ОУН-Б. Увечері того ж дня в місті відбулися збори представників ОУН-Б, українських політичних партій і духовенства, на якому був урочисто проголошений "Акт відновлення Української держави". У документі говорилося: "Волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під керівництвом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку склали свої голови цілі покоління кращих синів України". ОУН закликав "весь український народ не складати зброї так довго, поки на всіх українських землях не буде створено Українську Суверенну Державу". Відразу ж було сформовано український уряд, який очолив найближчий соратник Бандери Ярослав Стецько. Над міською ратушею Львова замайорів синьо-жовтий національний прапор України. 6 липня як передпарламент була створена Українська Національна Рада. Проголошення незалежної української держави вітав у своєму посланні митрополит А. Шептицький. В українських містах і селах, захоплених гітлерівцями, почали створюватися органи самоврядування і станції української поліції. Роблячи ці кроки без узгодження з керівництвом Німеччини, ОУН-Б сподівалося на те, що німці сприймуть все, що відбулося, як факт, і не підуть на конфронтацію з українцями на самому початку війни.

1 серпня 1941 р. територія Галичини була офіційно включена до складу Краківського генерал-губернаторства. Восени того ж року німці приступили до арештів членів ОУН-Б по всій території України. Незабаром гестапівці обрушили репресії і на членів організації ОУН-М. Близько 2 тис. чоловік були поміщені до концтаборів, сотні розстріляні.

Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина і Підляшшя були приєднані до Польської держави згідно з Ризьким мирним договором (1921) між Польщею та радянськими урядами Росії і України. Що ж до Східної Галичини, то з червня 1919 р. визначенням її статусу займалися представники Антанти на Паризькій мирній конференції. Польські дипломати намагалися отримати мандат на анексію цієї території. Антанта погодилася віддати Східну Галичину Польщі тільки на 10 років, після чого населення референдумом мало вирішити свою подальшу долю. Згодом Рада послів Антанти погодилася на входження західноукраїнських земель до Польщі на 25 років. Поляки відкинули і цю постанову країн-переможниць, заявивши, що "без Львова і Галичини не може існувати польська республіка". Нарешті поневолювачі добилися свого: 14 березня 1923 р. Рада послів визнала Східну Галичину частиною Польщі. Польський уряд зобов'язався забезпечити національним меншинам умови для вільного розвитку та надати Галичині автономію, але цю обіцянку так і не було виконано.

Українці з самого початку виявили опозиційне ставлення до окупаційного режиму, не визнавали права Речі Посполитої на землі колишньої ЗУНР. Вони саботували перепис 1921 р. та парламентські вибори 1922 р. як такі, що порушують спеціальний статус Галичини. До 1923 р. у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР, який настійливо добивався від Антанти відновлення незалежності західноукраїнських земель та надсилав їй численні ноти протесту проти польської окупації краю. Навіть після остаточної ухвали про приєднання Східної Галичини до Польщі місцеві українці продовжували вважати польську владу окупаційною.

Міжвоєнна Польща була відсталою аграрною країною зі слаборозвинутою промисловістю. Зокрема, на поч. 1920-х років 76 % її населення займалося сільським господарством, третина з них були безробітними. Відсталістю Польщі в значній мірі зумовлювалася ситуація на окупованих нею українських землях, які залишалися аграрно-сировинним придатком, ринком збуту, джерелом сировини й дешевої робочої сили. У 1921 р., за даними Я.Грицака, 94 % українського населення в Східній Галичині і 96 % на Волині мешкали в селі, у містах переважно домінували поляки. Скрутне економічне становище поглиблювалося ще й національним чинником. Для зміцнення польської присутності на східних кордонах Речі Посполитої в 1920 і 1926 pp. сейм ухвалив закони про надання землі польським офіцерам та солдатам, а також селянам за рахунок поділу поміщицьких маєтків. Окрім того, примусовому поділу підлягала власність осіб непольського походження та державні й церковні володіння колишньої Російської імперії. У результаті, незважаючи на перенаселеність західноукраїнського регіону, полякам було роздано 800 тис. га найкращих земель. Сюди внаслідок цієї акції пересилилося трохи не 200 тис. польських осадників. Ще 100 тис. було спрямовано в міста на посади поліцаїв, поштових та залізничних працівників, дрібних чиновників.

Польський уряд поділив територію країни на дві частини — Польщу "А" і Польщу "Б". До першої входили корінні польські землі, до другої — переважно західноукраїнські та західнобілоруські. У Польщі "А" зосереджувалось 80 % металообробної, електротехнічної, текстильної, хімічної, паперової промисловості, виробництво цегли, вапна й цукру. Уряд свідомо гальмував промислове будівництво в Польщі "Б". У пошуках кращої долі тисячі українців змушені були емігрувати за кордон.

Дата добавления: 2015-05-23