Тимчасовий основний закон ЗУНР. ЇЇ судова система і право

13 листопада Українська Національна Рада прийняла «Тимчасовий Основний закон», визначивши таким чином конституційні засади новоствореної держави.

В цьому документі закріплювалося верховенство і суверенітет народу, який здійснюватиме конституційні засади через представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною виборчою системою. Всі громадяни держави, незалежно від національності, статі, віросповідання наділялися виборчим правом. До виборів до Сейму (парламенту) вся повнота законодавчої влади належала Українській Національній Раді.

Виконавча влада належала Державному секретаріатові. Була прийнята державна символіка ЗУНР. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому полі (це старовинний герб міста Львова) В судоустрої на перших порах ЗУНР залишає попередню судову систему. Суддям та іншим працівникам судових органів пропонувалося скласти присягу на вірність українському народові та державі. Звільняли лише тих, хто скомпрометував себе антиукраїнською діяльністю і переконанням. У лютому 1919 року Державне секретарство судових справ отримало доручення провести судову реформу. Всю територію ЗУНР було розділено на 12 судових округів та 130 судових повітів. Відповідно належало обрати окружні та повітові суди. Національні меншини також мали можливість обрати своїх суддів. Так, поляки мали обрати

25 суддів, євреї — 17 суддів.

У лютому 1919 року було прийнято ряд законів, спрямованих на вдосконалення діяльності судових органів. Так, законом «Про скорочення підготовчої суддівської служби» було скорочено

термін стажування суддів з трьох до двох років. Закон «Про тимчасове припинення діяльності суду присяжних» припинив вибори присяжних у зв’язку з умовами воєнного часу. Приймалися також закони про перехід судочинства на українську мову, про введення демократичних принципів судочинства.

Для розгляду кримінальних справ у повітах створювалися тимчасові трибунали у складі голови та двох членів. Створювалися вищі судові інстанції: Вищий суд і Найвищий державний суд. Але до їх обрання функції другої і третьої судової інстанції виконували створені 8 березня 1919 року при окружному суді у Станіславі Окремий судовий Сенат (друга інстанція) та Окремий судовий Сенат (третя інстанція).

Конституційне право. З метою регулювання суспільно-політичних відносин у молодій українській державі Українська Національна Рада ухвалила низку законодавчих актів Одним з найперших конституційних законів ЗУНР був Закон про державну мову від 15 лютого 1919 року, який проголосив державною мовою українську. Національним меншинам гарантувалося право вживати у взаємовідносинах з державними органами рідну мову, а державним органам відповідати рідною мовою тих громадян, що звертаються до них. Національним меншинам гарантувалося право вільно розвивати свою мову, мати свої школи, бібліотеки, видавництва, періодичні видання.

8 квітня 1919 року був прийнятий Закон „Про право горожанства (громадянства) на Західній області Української Народної Республіки”. Бажаючі стати громадянами ЗУНР повинні були до 20 травня 1919 року подати заяву. Якщо вони цього на робили, то вважалися чужинцями і за бажанням могли виїхати за кордон. Заява про набуття громадянства, крім недієздатних осіб, подавалася за місцем проживання на ім’я державного повітового комісара. Письмове звернення батька, чоловіка автоматично поширювалося на неповнолітніх дітей та дружину.

Виборчим законом від 14 квітня 1919 р., запроваджувалася пропорційна система виборів до сейму на основі рівного, загального, безпосереднього виборчого права за таємного голосування. Активне виборче право належало громадянам, що досягли 21-річного віку, пасивне - 28 років без різниці статі. Закон установлював категорії осіб, які позбавлялися виборчого права. До них належали: повністю або частково недієздатні; раніше засуджені за кримінальні злочини; раніше засуджені за злочини проти виборчої системи та які повторно вчинили їх при виборах до законодавчих органів ЗОУНР; особи, які більше двох разів засуджувалися за зловживання спиртними напоями.

Земельне право.14 квітня 1919 року Рада ухвалила Закон про земельну реформу. Він передбачав конфіскацію поміщицьких, монастирських і церковних земель та земель інших великих землевласників понад встановлений максимум. Ці землі переходили до земельного фонду держави, з якого після війни мали наділятися малоземельні та безземельні селяни, військовослужбовці-інваліди тощо. Поза встановлення земельного максимуму, процедура конфіскації та наділення землею відкладалася до скликання Сейму. Проте сільська біднота розпочала самочинно захоплювати поміщицьку землю. Закон передбачав покарання за порушення процесу проведення земельної реформи. Так, Законом надавалось право місцевій владі ув’язнювати на 6 місяців, а також додатково штрафувати на суму до 10 тисяч крон за „самовільне захоплення землі”, розподіл націоналізованих Законом будинків, інвентарю тощо. Земельний закон не відповідав вимогам революційного часу та бажанням селянства.

58.Еміграційний уряд ЗУНР. Ризький міжнародний договір 1921р. Рішення конференції ради послів 15.03.1923. Занепад і самоліквідація ЗУНР.

Еміграційний уряд ЗУНР і особисто Є. Петрушевич намагалися з'ясувати позицію великих держав у "східногалицькому питанні", щоб відповідно виробити власний зовнішньополітичний курс. Однак до середини 1920 р. остаточне формування нової зовнішньополітичної концепції уряду ЗУНР в еміграції гальмувала радянсько-польська війна. Лише в липні 1920 р. відбувся певний перелом. Укладений у Спа 10 липня договір між державами Антанти і Польщею передбачав запрошення представників Східної Галичини на майбутню мирну конференцію. Поза межами Польщі залишала також Східну Галичину нота Міністра закордонних справ Великої Британії Дж. Керзона. Є. Петрушевич негайно відреагував на зміну міжнародної кон'юнктури. Зовнішньополітичний курс було рішуче змінено. Є. Петрушевич 25 липня 1920 р. розпорядився організувати у Відні "уряд диктатора ЗУНР". Нова зовнішньополітична орієнтація була спричинена крахом попередніх концепцій закордонної політики ЗУНР, а також невизначеністю політичного статусу Східної Галичини. Це питання і надалі залишалося на порядку денному європейської політики. Адже у рішенні Найвищої ради Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 р. йшлося лише про тимчасову польську окупацію Східної Галичини. Право вирішити остаточно "схід-ногалицьке питання" залишалося за Антантою, однак Велика Британія використовувала його як засіб тиску на Францію та Польщу. Із суперечливостей між Лондоном і Парижем намагався скористатись Є. Петрушевич. Українці Галичини не визнавали польської влади. Отже, умови, що склалися, давали підстави для продовження боротьби.

Відчайдушною спробою розв'язати питання політичної та територіальної приналежності Східної Галичини було намагання національної Ради взяти участь у роботі Ризької конференції. Однак делегати уряду ЗОУНР на конференцію допущені не були з вини радянських урядів Росії, України, Польщі. Хоча початок конференції викликав певні сподівання стосовно успіху галицької справи (російсько-українська делегація склала заяву про необхідність проведення плебісциту та визнання самостійності Східної Галичини), її рішення прикро вразили представників уряду ЗОУНР. Так само, як Директорія два роки тому відмовилася від "права на Східну Галичину", українсько-російська делегація, підписавши 18 березня 1921 р. Ризький мирний договір, відмовилась від Галичини на користь Польщі. Західноукраїнський уряд не визнав цього договору і продовжував активні спроби залучити до розв'язання "східногалицького питання" світові сили. Лише єдиний раз "галицьке питання" стало предметом обговорення Ліги націй з подання президента ЗУНР Є. Петрушевича 21 лютого 1921 р. 23 лютого цього ж року Ліга націй прийняла резолюцію, в якій стверджувалося, що Східна Галичина перебуває під мілітарною (військовою) окупацією Польщі, а не її суверенітетом. Суверенітет над цією територією залишають за собою держави Антанти. Ця заява була підтверджена ще раз Асамблеєю Ліги націй 27 вересня 1921 р.

Ще одну спробу привернути увагу до проблеми Східної Галичини зробила Українська Національна Рада на конференції в Генуї (1922 p.). Знайшовши підтримку англійського прем'єра Ллойд Джорджа через протиріччя між державами Антанти, уряд ЗУНР знову програв справу. Вважаючи ситуацію, що склалася, вигідною для себе, Польща на початку 1923 р. звернулася до держав Антанти з проханням долучити до неї територію Східної Галичини і визнати її територією Польщі. Рада амбасадорів 14 березня 1923 р. прийняла рішення про приєднання Східної Галичини до Польщі. Так у підсумку західноукраїнські землі, від яких тричі відмовлялися українські уряди, відійшли до складу Польщі. Еміграційний уряд ЗУНР саморозпустився.

59.Перший всеукраїнський з’їзд рад у Харкові. Проголошення УСРР (25.12.1917)

На 3 грудня 1917 р. було призначено з’їзд Рад ро- бітничих, солдатських і селянських депутатів, на якому більшовики збиралися її “переобирати”. На цей з’їзд, окрім визначеної більшо- вицьким оргкомітетом кількості переважно робітничих депутатів, Центральною Радою було викликано до Києва делегатів від селян- ських спілок. Відтак до Києва з’їхалося близько 2000 тис. делегатів від селян та українізованих військових частин, які підтримали Цен- тральну Раду. Тоді з ініціативи більшовиків 124 депутати, які пред- ставляли 49 Рад, переїхали до Харкова, де відбувався з’їзд Рад До- нецького та Криворізького басейнів. Внаслідок їхнього об’єднання було проголошено І Всеукраїнський з’їзд Рад. Представляючи лише 89 з існуючих на той час близько 300 рад, він, безперечно, не міг бу- ти легітимним. І Всеукраїнський з’їзд Рад (11–12 грудня 1917 р.) звинуватив Цент- ральну Раду у “зриві роботи з’їзду Рад у Києві”, привітав “Жовтне- ву пролетарсько-селянську революцію” та “встановлення фактичної диктатури пролетаріату, підтриманого найбіднішим селянством”. У резолюціях з’їзду “Про самовизначення України” та “Про органі- зацію влади в Україні” Україна проголошувалась “республікою Рад 43 робітничих, солдатських і селянських депутатів” як федеративна частина Російської республіки. На з’їзді було обрано Тимчасовий Центральний Виконавчий Комітет у складі 41 чоловіка, з них 35 більшовиків. ЦВК доручалося “негайно поширити на територію Української республіки всі декрети й розпорядження робітничо-се- лянського уряду федерації, які мають загальне для всієї федерації значення — про землю, про робітничий контроль над виробниц- твом, про повну демократизацію армії”. Оголошувалися недійсними всі розпорядження Центральної Ради і Генерального Секретаріату, що були “спрямовані проти інтересів робітників та найбідніших се- лян України”. Однак офіційна назва держави залишалася без змін: Українська Народна Республіка.

25 грудня було створено Народний Секретаріат Української робітничо-селян- ської республіки, понад 80 % якого становили більшовики. Законо- давчо компетенцію радянського уряду не було визначено. Свої пов- новаження він здійснював як через місцеві Ради, так і через призна- чених ним комісарів.(з цього часу і ведеться відлік створення УРСР).

Дата добавления: 2015-05-23