Охарактеризувати політико-адміністративний устрій, територія та населення України у ХІХ ст

Кінць ХVІІІ-го – початку ХІХ ст. Цей час був періодом великих політичних і соціальних змін та перетворень. Вони зумовлювалися новою політичною ситуацією у Центральній та Східний Європі. Нагадаємо, що наприкладі ХVІІІ ст. зникла з карти Європи Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель аж до Дніпра. На півдні припинило своє існування Кримське ханство, яке з кінця ХV ст. було серйозною воєнною загрозою для українських земель. У результаті цих змін зникли політичні потуги, які традиційно справляли великий вплив на розвиток подій в Україні.

У новітній час українські землі вступили у цілком новій політичний конфігурації. Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) Галичина, частина Волині і Поділля увійшли до складу Австрійської імперії. У 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина. В результаті другого (1775 р.) і третього (1795 р.) поділів Польщі уся Правобережна Україна відійшла до Російської імперії. А ще раніше, після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала північно-причорноморські степи, а в 1783 р., зліквідувавши Кримське ханство, приєднала Крим.

Таким чином, кількість держав, до яких входили українські землі наприкінці ХVІІІ ст. зменшилась до двох (Австрія і Росія). Кордон між Росією і Австрією був не лише географічно-політичним поняттям. Він означав належність населення цих двох держав до двох різко відмінних суспільно-політичних систем. Саме упродовж ХІХ ст. (в період перебування українських земель у складі двох сусідніх держав) заклалася відмінність в історичному досвіді населення західноукраїнських земель та населення Середньо-Східної України.

Українські землі, що на початку ХІХ ст. становили південно-західну частину Російської імперії, поділялась на чотири великих регіони: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна Україна та Південна (Степова) Україна.

ЛІВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА (територія на Схід від Дніпра) була найбільш українською за складом населення. У 1795 р. 98,1 % місцевих жителів цієї території складали українці. Та інкорпорація її до складу Російської імперії спричинила поступове зменшення кількості українців серед ремісників, купців тощо. Росіяни і євреї поступово зайняли ключові позиції серед чиновників, офіцерів, купців, ремісників. До середини ХІХ ст. лівобережне міщанство поступово перестало бути українським і набуло поліетнічного російськомовного характеру. Кількісна перевага українців на Лівобережжі зберігалася за рахунок селянства та ще незрусифікованого місцевого дворянства, нащадків козацької старшини. Наявність власного національного дворянства була однією з рис, що відрізняла населення колишньої Гетьманщини від інших історичних регіонів України. Ще однією характерною рисою соціальної структури Лівобережжя було те, що кріпацтво там мало набагато коротшу історію і набуло меншого поширення, ніж у Росії чи на Правобережжі. Поза кріпацьким станом залишались козаки, переведені на статус державних селян, які складали майже третину місцевого населення. Відмітною рисою українського населення лівобережних українських земель було те, що воно навіть після ліквідації козацької автономії ще довго зберігало риси «державної» нації: рідну мову, звичаї й історичну пам’ять.

СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА. Згадаємо, що у ХVІ ст. вона була колонізована російськими козаками, які мали завданням обороняти південні кордони Московщини від татарських нападників. Упродовж наступних століть населення тут збільшувалось за рахунок українських козаків і селян, що втікали з Правобережної України від польсько-шляхетського гніту. Саме українські втікачі спричинили українізацію цього регіону і наприкінці ХVІІІ ст. українці склали 85,9 % тамтешнього населення. Українське селянство Слобожанщини складалося з двох верств – посполитих та козаків, і перша категорія становила меншу (30-40%) частину населення. Слобідська українська шляхта швидше піддавалась русифікації, але велике значення для розвитку українського відродження мало відкриття на початку століття Харківського університету.

ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА. Строкатий етнічний склад цього регіону був зумовлений переходом у 1569 р. з-під литовської під польську владу, а потім перетворення його на арену запеклих польсько-українсько-турецьких воєн. Після значних людських втрат польська влада проводила чергову колонізацію, спроваджуючи в цей регіон з Малопольщі і Червоної Русі (Галичини) дрібну польську шляхту українських і німецьких селян та євреїв. Після переходу Правобережжя під російську владу там значним був польський етнічний елемент. На початку ХІХ ст. польські магнати і шляхта Правобережжя складали більше третини всього дворянства Росії. До польського повстання 1830-1831 рр. правобережні українські землі продовжували залишатися тереном польських політичних і культурних впливів. Складаючи меншість місцевого населення (бл. 5 %) польський елемент домінував над краєм. Сполонізована або польська шляхта становила 7,8 % населення. Більшість населення Правобережжя (88 % у 1795 р.) становили українці. Козацька еліта у переважній більшості спольщилася, а козацтво було закріпачене. Тому українське суспільство Правобережжя складалося майже виключно із селянства. На початку ХІХ ст. його нараховувалось близько 3 млн. чол., тим часом як польських селян – 579 тис. осіб. У 1795 р. селяни-кріпаки становили 74 % селян на Волині, 90 % – на Київщині і 91 % – на Поділлі.

Після придушення польського повстання 1830-1831 рр. потужним став процес зросійщення Правобережжя. Упродовж 1830-1890 зросійщення Правобережжя відбувалось такими швидкими темпами, що Київ до кінця ХІХ ст. перетворився на російське місто.

Потужним був і єврейський етнічний елемент. Російський уряд запровадив т. зв. «смугу осілості», за якою євреям заборонялося оселятися. З українських земель лише Слобожанщина була поза цією «смугою». Це спричинило неприродну ситуацію, коли великі маси єврейського населення зосереджувалися на одній території. До середини ХІХ ст. серед населення Правобережжя євреї становили понад 10 %. За чисельністю вони були другою після українців етнічною групою.

ПІВДЕННА (СТЕПОВА) УКРАЇНА. Це була територія колишнього «Дикого поля», яку до останньої чверті ХVІІІ ст. заселяли кримські татари і запорозькі козаки. Після ліквідації Кримського ханства у 1774 р. і Запорозької Січі у 1775 р. цей регіон через родючі землі, сприятливі кліматичні умови і близькість чорноморських портів притягував значну кількість переселенців. З 1800 до 1863 р. туди переселилося близько 2,6 млн. чол. За рівнем приросту населення Південна Україна мала найвищі у Російській імперії темпи. Результатом потужного колонізаційного процесу стало будівництво нових міст (Катеринослав, Херсон, Миколаїв), особливо заснування у 1794 р. м. Одеси. Одеса з середини ХІХ ст. до кінця існування Російської імперії за чисельністю населення поступалася лише Москві і Петербургу.

Особливістю цього регіону було те, що російський уряд з метою встановлення економічного контролю над родючими південними землями заохочував іноземну колонізацію. Чужоземних колоністів приваблювали обіцянками звільнення від податків та релігійними свободами. Так з’явились компактні поселення молдавського населення, болгар, греків, сербів, т. зв. «чорноморських німців». У південноукраїнських містах мешкали також італійці, вірмени, євреї та ін.

Та більшість населення Південної України становили українці. За даними 1782 р. вони складали 71,5 % усього населення регіону.

На чорноморському узбережжі і в Криму упродовж ХІХ ст. продовжувалась еміграція татар. Їхня частка населення півострова зменшалась з 83 % у 1783 р. до 34, 1% у 1897 р. У середині ХІХ ст. їх кількість становила трохи більше половини жителів Криму. Наприкінці ХVІІІ ст. росіяни і молдавани становили по 9 % населення Південної України, вірмени і цигани – по 3-4 %, решту (менше 1 %) – серби, поляки, болгари, цигани, німці, грузини, євреї, угорці.

Підросійські українські землі у ХІХ ст. становили близько 85 % усієї української етнічної території. Решта 15 % припадала на західноукраїнські землі, що були приєднані до Австрійської імперії. На українські землі, що були включені до складу Російської імперії поширювався адміністративно-територіальний поділ російського зразка.

З 1775 р. «Установлением о губерниях» в імперії існував поділ на намісництва. Уся територія поділялася на 34 намісництва. Підросійські українські землі поділялися на такі намісництва:

Намісництва як адміністративно-територіальні одиниці місцевого управління проіснували до 1796 року, коли були замінені губерніями. У відповідності з царським указом від 1796 р. «Про новий поділ держави на губернії» Лівобережна Україна отримала назву «Малоросійська губернія». Катеринославське і Вознесенське намісництва були об’єднані у Новоросійську губернію, яку у 1802 р. поділено на Чернігівську та Полтавську. У тому ж році Новоросійську губернію поділено на Таврійську, Катеринославську і Миколаївську (остання з 1803 р. почала називатися Херсонською). Отже, на підросійських українських землях на початку ХІХ ст. було утворено 9 губерній.

У 20-30-х роках ХІХ ст. царський уряд запровадив нову форму державного управління – генерал-губернаторства. Етнічні українські землі, що входили до складу Російської імперії були включені у три генерал-губернаторства:

1. Малоросійське (включало Харківську, Чернігівську і Полтавську губернії).

2. Київське (включало Київську, Подільську, Волинську губернії).

3. Новоросійсько-Бессарабське (включало Катеринославську, Херсонську і Таврійську губернії).

Всього в Російській імперії було створено 10генерал-губернаторств.

З утворенням генерал-губернаторств і появою призначених царем генерал-губернаторія, які були наділені усіма цивільними, державними та військовими правами, імперська влада на українських землях значно посилилась. Усі адміністративно-територіальні одиниці Російської імперії управлялись з одного центру – Петербурга.

Західноукраїнські землі входили до різних адміністративних одиниць Австрійської імперії. Так, Галичина з частиною польських земель була виділена в окремий край – Королівство Галичини і Лодомерії з центром у Львові. Межею між українською (східною) і польською (західною) частинами цієї адміністративної одиниці була р. Сян. В адміністративному плані Королівство Галичини і Лодомерії поділялося на 19 округів, 12 з яких становили українську Східну Галичину.

У 1786 р. як окремий округ до Галичини була приєднана Буковина з Чернівцями.

У 1795-1809 рр. також була приєднана Холмщина.

Адміністративна влада в коронному краї належала губернському управлінню, очолюваному губернатором, якого призначав імператор. Найвищим представницьким органом в Галичині був сейм, виконавшим органом якого був становий крайовий комітет.

Територія Закарпатської України, як і угорські землі, поділялися на жупи (комітати), які склалися з доміній. Усі адміністративні органи влади на Закарпатті підпорядковувались Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню.

Щодо населення Галичини, то упродовж ХІХ ст. чисельність його невпинно зростала, але національний склад був приблизно сталий: 65 % українців, 20 % поляків і 10 % євреїв. Українці становили переважну більшість населення і на Буковині й у Закарпатті. У Східній Галичині мешкали ще й вірмени. Галичина являла собою головне місце осідку єврейського населення Австрійської імперії. У середині ХІХ ст. там проживало майже 70 % всіх євреїв Габсбурзької монархії.

Дата добавления: 2015-05-23