Колективізація сільського господарства в УСРР: причини, хід, методи та наслідки

На початку грудня 1929 р. Наркомзем УСРР і Колгоспцентр затвердили новий варіант примірного «Статуту товариства спільного обробітку землі». У непрямій формі цей документ передбачав усуспільнення навіть домашньої худоби і птиці. Політбюро ЦК визнало за потрібне залишити основною формою колгоспу сільськогосподарську артіль.

Постанова ЦК ВКП(б) «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» від 5 січня 1930 р. визначала директивні строки для здійснення суцільної колективізації в регіонах країни. Україна була віднесена до другої черги, де суцільна колективізація мала здійснюватися до осені 1931 або весни 1932 р.

Виступаючи 4 лютого 1930 р. у Харкові з доповіддю «Про масову колективізацію, ліквідацію куркульства як класу і чергові завдання партії», український генсек Косіор знову транслював вимоги московського генсека: здійснити під час весняної посівної кампанії суцільну колективізацію степових округів, а восени цього ж року – всіх інших округів УСРР. Цей же лозунг проголошувався у підписаному Косіором листі ЦК КП(б)У «Про хід колективізації та колгоспне будівництво на Україні». Таким чином, встановлені для України постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. строки завершення суцільної колективізації скорочувалися на рік-півтора.

В грудні 1929 р. суцільна колективізація в Україні проводилася в 46 районах, у січні 1930 р. – в 180, в лютому – в 309 (з наявних 568) районах.

З осені 1929 р. до весни 1930 р. на ім’я Сталіна надійшло не менш 50 тис. листів з повідомленнями про перегини в колективізації, розкуркулюванні, податковій політиці і хлібозаготівлях. На ім’я М.Калініна за цей же час надійшло близько 85 тис. скарг.

На зборах і в індивідуальних розмовах застосовувалося залякування селян, які відмовлялися вступати в колгоспи; збори тривали нерідко цілодобово, постанови про перехід усім селом на статут колгоспу бралися, так би мовити, змором.

З кінця 1929 р. напруження у відносинах між містом та селом все більше зростало. Випадки спалахів збройної боротьби залишалися нечисленними, але протести і хвилювання різного характеру стали наростати з місяця в місяць. Найбільш небезпечними для місцевої адміністрації здавалися так звані «баб’ячі бунти»: придушувати їх збройною силою було просто неможливо. Селянки боролися за своє: у них забирали корову, дрібну худобу і птицю, їм не було чим годувати дітей. На початку березня, як вказувалося у звітності ДПУ, антирадянськими виступами селян було охоплено 110 районів України.

Важко точно визначити, яка подія змусила Сталіна зробити рішучий крок назад. 2 березня газета «Правда» вийшла з новою редакцією Примірного статуту сільськогосподарської артілі. В ній давалася чітка відповідь на питання про межу усуспільнення селянських засобів виробництва. Кожний колгоспник дістав право на присадибну ділянку, корову, дрібну худобу і птицю. На доповнення сталінської статті ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії в колгоспному русі» від 10 березня 1930 р. Як в статті, так і в цій постанові вступ селян в колгоспи вважався цілком добровільною справою. Кожний, хто не бажав залишатися колгоспником, міг вийти з колгоспу.

Сталінська команда колективізаторів не збиралася знову переходити на ринкові засади у взаємовідносинах із селянством. У березні 1930 р. Й.Сталін, так само як у березні 1921 р. В.Ленін, відступив під впливом непереборних обставин. 2 квітня 1930 р. з’явився лист «Про завдання колгоспного руху у зв’язку з боротьбою з викривленнями партійної лінії»

У березні 1930 р. відбувся масовий виїзд радянської номенклатури, щоб подолати «перекручення» в колгоспному будівництві. Почалися показові покарання «лівих закрутників».

Партійним комітетам дали вказівку уважно і чуйно підійти до розгляду скарг розкуркулених селян. Спеціальні комісії із залученням місцевих працівників розглянули весною 1930 р. скарги 10495 селян, яких вислали у віддалені регіони СРСР. Було встановлено, що 943 господарства, тобто 9 відсотків від загальної кількості, розкуркулили неправильно. Цим селянам дозволили повернутися додому, їм повернули конфісковане майно або відшкодували грошима його вартість. Кількість колективізованих господарств в першій половині 1930 р. швидко знижувалася в усіх регіонах України.

Вихід з колгоспів тривав і далі, аж поки в жовтні не розпочався повний наступ держави на селянство. Частка колективізованих господарств серед усіх селянських господарств зменшилася з 64,4% на 10 березня до 28,7% на 1 жовтня. Практично всі селяни-власники, за радянською термінологією – середняки вийшли з колгоспів. У них залишилися незаможники. Восени 1930 р. сталінська держава виявилася перед необхідністю проводити повторну колективізацію сільського господарства.

В радянській історіографії березневі події 1930 р. розглядалися як криза колгоспного руху, яка була благополучно подолана статтею Сталіна «Запаморочення від успіхів» і відповідними рішеннями партійного керівництва. Вихід селян з колгоспів припинився не тому, що вони схаменулися, а тільки після конкретних і жорстких дій компартійно-радянського центру, який знову розпочав організовувати «колгоспний рух».

Архівні матеріали й опубліковані останнім часом документальні збірники дозволяють твердити, що існувало два майже самостійних етапи суцільної колективізації.

Перший етап суцільної колективізації відділяє від другого літо 1930 р. В селах, де були колективізовані засоби виробництва, місцеві власті стримували вихід, посилаючись на посівну кампанію, яку треба було провести без збоїв. Після сівби найбільш наполегливі селяни виходили з колгоспу, незважаючи на умовляння.

На початку грудня 1930 р. пленум ЦК КП(б)У розглянув питання «Про колективізацію» і записав у резолюції: «Нещадний наступ на глитая по всьому фронту (хлібозаготівлі, фінансові заходи тощо), ліквідація куркуля в районах суцільної колективізації, переселення розкуркулених за межі села і повинні стати складовою частиною боротьби колгоспних та бідняцько-середняцьких мас одноосібників за здійснення суцільної колективізації».

Друга операція по розкуркуленню теж проводилася під керівництвом чекістів, – організовано і швидко. Операція почалася з червня 1931 р. За станом на 12 червня, як повідомлялося у зведенні Особого відділу ОДПУ, було вивантажено у місцях призначення 4 залізничні ешелони з 1764 сім’ями, в яких налічувалося 6 752 чоловік. Сім ешелонів в цей час знаходилися в дорозі, перевозячи 3 089 сімей (11 527 чоловік). Залишалося вивезти в 55 ешелонах 25 тис. сімей (100 тис. чоловік).

Деморалізоване, роз’єднане, придушене непосильними хлібозаготівлями селянство не чинило тепер серйозного опору державі. Кожний радів, коли виселяли не його, а сусіда.

Тих, хто протестував проти колективізації відмовою працювати на землі, держава швидко виструнчила новими законами. У 1931 р. повторна колективізація була здійснена за короткий строк.

Той невеликий відсоток неколективізованого селянства, який залишався в українському селі в 1932-1933 рр. і навіть пізніше, не відігравав будь-якого значення в економічному житті. Одноосібники були поставлені податковою політикою держави у таке становище, що говорити про них як про виробників сільськогосподарської продукції стало неможливо.

Друга колективізація 1930-1931 рр. здійснювалася на артільній основі. У травні 1930 р. питома вага артілей в колгоспах України складала 52,7 відсотків (відповідно комун – 4,2. тсозів – 43,1). У серпні 1931 р. питома вага артілей зросла до 89,3 відсотків (відповідно частка комун зменшилася до 2,5, а тсозів – до 8,2). У середині 1932 р. формальний відсоток артілей складав 96,3.

Дата добавления: 2015-05-23