Документи політичних партій і громадських організацій хіх – початку хх СТ. Як джерела історії України

Діяльність політичних партій і організацій в Україні, в сучасному їх розумінні, як у Росії чи Польщі почала розгортатися в другій половині XIX ст. Попередниками партій стали різні товариства й організації культурно-освітнього характеру, хоч часто політич­ного забарвлення. В підросійській Україні такими були організації чи товариства української інтелігенції в Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі й інших містах, що найчастіше називалися громадами. Перша громада виникла в Києві 1859 р. Вона мала на меті пропагувати історію України, українську культуру, розви­вати інтерес до української мови, відстоювала право українців на вільний національний розвиток, збереження самобутності. Після відомого Емського указу 1876 р. діяльність громад була забо­ронена, багато їх членів репресовано, частина емігрувала за кор­дон, де прагнула відстоювати інтереси українського народу видав­ничими й іншими засобами.

У Галичині 1868 р. з ініціативи А. Вахнянина було організоване культурно-освітнє товариство "Просвіта", що діяло в Західній Україні аж до 1939 р. і виконало дуже важливу роль у піднесенні освітнього рівня та національної свідомості народу. "Просвіти" діяли в руслі національного (народовського) руху українців Га­личини. Ніби на противагу "Просвітам" галицькі культурно-освітні діячі москвофільської орієнтації на чолі з о. Іваном Наумовичем 1874 р. заснували культурно-освітнє "Общество им. Мих. Качковского", що виступало за захист прав галицьких русинів перед небезпекою польського асиміляційного наступу з позицій опори на державну Росію, "общерусский язык" і російську культуру. В Галичині також уже від 70-х років діяли робітничі й студентські гуртки, зокрема "Академический кружок", "Дружній лихвар", "Друг", вихованці яких пізніше вливалися в політичне життя.

З початку 60-х років XIX ст. у Наддніпрянській Україні почали розгортати діяльність народники, що за цілями і методами боротьби були, безумовно, політичною течією, але за принципами внутрішньої організації до рівня партії не піднялися, не мали виборних керівних органів, необхідних організаційних структур і деяких інших ознак політичних партій.

Серед історичних джерел про народницький рух, у зв'язку з особливо конспіративними методами роботи, дуже мало таких матеріалів, як протоколи з'їздів, звіти, листування, списки членів організацій тощо. Вони спорадичні й так зашифровані (імена, адреси явок, розпорядження та ін.), що сучасному дослідникові дуже складно їх використовувати.

Назвемо ті блоки важливих джерел з історії народництва, які відносно добре збереглися і є достовірними.

По-перше, це праці ідеологів народництва Петра Лаврова ("Історичні листи", "Наша програма"), Михайла Бакуніна ("Спо­відь", "Державність і анархія", "Доповнення "А"), Миколи Михайловського ("Лист про правду і неправду", "Герої і юрба", "Наукові листи (До питання про героїв і натовп)", "Патологічна магія"Ще про натовп" тощо), Петра Ткачова, Миколи Кибаль­чича ("Політична революція і економічне питання") та багатьох інших, мемуари учасників народницького руху.

По-друге, це нелегальна, чи емігрантська преса: газета "На­родное дело" (Женева, 1868 р.), "Набат" (Женева, 1875 р.), журнал і газета "Вперед", "Вестник Народной воли" (1883-1886 рр.). Чимало народників публікувалися у легальних виданнях часто під псевдонімами в "Отечественных записках" до їх закриття 1884 р., "Северном вестнике", "Русской мысли", "Русском богатстве" та ін.

По-третє, відносно повно збереглися нормативні, насамперед програмні документи "Землі і волі" та "Народної волі". Вже за радянського часу програми "Землі і волі" та деякі інші документи, що залишились у народників, були видані окремим збірником "Архив "Земли и воли" і "Народной воли" (М., 1930). У збірнику вміщені три редакції програми "Землі і волі", спогади М.Фроленка про Липецький з'їзд народників, деякі матеріали, що пояснюють причину розпаду "Землі і волі" на "Народну волю" і "Чорний переділ", фрагменти до статутних документів, касові документи "Землі і волі", зошити народників щоденникового характеру, документи з окремих судових процесів, у тому числі оборонні промови підсудних, листи народників, що збереглися. Дуже детальний довідковий додаток видання, зокрема іменний покажчик, який вміщає ширші чи вужчі відомості про народників та інших історичних осіб.

Великий інтерес викликає програма "Землі і волі" вже у пер­шому її варіанті (виявлена за автографом А. Оболєшова), програма висувала три пункти:

1. Перехід всієї землі до сільського робітничого стану і рівно­мірного її розподілу. При цьому висловлювалась впевненість, що дві третини Росії володітиме землею на общинних засадах. 2. Поділ Російської імперії на частини відповідно до місцевих бажань. 3. Перенесення всіх суспільних функцій в общини, тобто повне самоврядування. При цьому зазначалося: "... вимоги наші можуть бути здійснені тільки засобом насильственного перевороту".

Аналогічні вимоги формулювала друга редакція програми, змінювався лише порядок виставлення пунктів, давалось дещо їх розширене формулювання.

Остаточна третя редакція Програми визначала цілі боротьби чотирма пунктами:

1. Схваливши народне поняття про землю ("земля — божья"), автори програми так само вимагали "переходу всієї землі в руки сільського робітничого стану і рівномірного її розподілу". Знову ж повторювалась впевненість у тому, що дві третини Росії буде володіти землею на общинних засадах.

2. Політичним ідеалом оголошувалось "повне мирське само­врядування". Однак зазначалось, що кожен союз буде визначати, яку частку громадських функцій він віддаватиме урядам громад (общин), обраним тими ж громадами.

3. Оскільки в російському народі "помітна віротерпимість", необхідно "добиватись найповнішої свободи сповідань".

4. "У склад теперішньої "Російської імперії" входять такі місцевості і навіть національності, які при першій можливості готові відокремитись, якими є, наприклад: Малоросія, Польща, Кавказ та ін. Звідси випливає наш обов'язок — сприяти поділу теперішньої Російської імперії на частини відповідно місцевим бажанням".

І в третій редакції також стверджувалось, що сформульовані вимоги "можуть бути втілені в життя тільки шляхом насильст-венного перевороту, при тому по можливості найскоріше..." Роз'яснювалось, що з розвитком капіталізму і руйнуванням общин ці завдання будуть все більше утруднюватись.

Третя редакція конкретизувала тактичні завдання, зокрема "дезорганизовать силу государства", організаційні завдання у справі зміцнення єдності з союзниками з релігійних сект, поселеннями, де незадоволення є найбільшим, з центрами зосередження промислових робітників і навіть "залучення на свій бік розбійних ватаг типу понизової вольниці, що часом появляються в різних місцях".

Формулювались завдання пропаганди й агітації. Окремий підрозділ називався "Частина дезорганізаторська", що рекомен­дував налагоджувати зв'язки з офіцерами армії, залучати на свій бік організації державних службовців та вести "систематичне знищення найбільш шкідливих або видатних осіб з уряду і взагалі людей, якими тримається той чи інший ненависний нам порядок".

Для об'єктивного вивчення історії дослідникам України, Росії, інших країн Східної Європи не можна обійтися без документів комуністичних організацій, що виросли з російської соціал-демократії. З 1898 р. соціал-демократи створили так звану інтер­національну соціал-демократичну партію, яка з 1903-1905 рр. стала домінуючою серед робітників не лише Росії, а й України, Кавказу, Бессарабії. Цій партії належала чи не головна роль у дестабілізації Росії в роки Першої світової війни, розвалі її фронту, в поразках 1917 р. Від лютого до вересня 1917 р. під впливом більшовицької агітації з фронту дезертирувало 2 млн солдатів. Росія покотилася в прірву.

Нарешті більшовики організували жовтневий переворот 1917 р., що започаткував встановлення диктаторського режиму на 1/6 земної кулі. Вони очолювали цей режим упродовж 70 років, у тому числі й в Україні. Безсумнівно, зрозуміти радянську владу, її історію без документів правлячої партії неможливо.

Характерною особливістю документів Комуністичної партії є те, що вони збереглися системно за хронологією і комплексно у своїх видах. З самого початку більшовики (з 1903 р., від II з'їзду РСДРП) надавали надзвичайно важливого значення своїм документам, мабуть, під впливом Леніна. Через це на кожному з'їзді, конференції, пленумі прискіпливо редагувалися всі про­грами, статути, резолюції та рішення. На всіх статутних заходах ставилися офіційні звіти, а також звіти з місць, звіти окремих ланок партійних структур, наприклад, центрального органу (газети), ревкомісій, мандатних комісій тощо. Всі партійні заходи протоколювалися або стенографувалися. Пізніше видавалися стенограми з'їздів або протоколи. Вже за радянського часу були видані стенограми всіх з'їздів партії за винятком окремих, які гірше протоколювалися (наприклад, IV Об'єднавчого). Зазначимо, що після встановлення в 30-х роках сталінської ідеологічно-репресивної диктатури стенограми з'їздів залишалися єдиною офіційною незабороненою літературою, яка хоча б частково давала змогу дослідникові зсередини глянути на більшовицьку партію, її історію, як вона "робилася" більшовиками, якою шаленою була внутріпартійна гризня у верхах ВКП(б) чи КПРС. Однак первинний матеріал стенограм, по суті, не використо­вувався істориками або ж тенденційно спотворювався під сталінське бачення історії Росії XX ст.

Отже, "стенограми з'їздів як публікації належать до про­відного джерела з історії партії більшовиків. Саме з нього до­слідник може краще зрозуміти, що собою становила партія більшовиків, яку роль у ній виконували вожді та рядові партійці, якими були механізм і філософія диктатури. В стенограмах міститься багато конкретно-історичного матеріалу. І хоч він дуже суб'єктивований, однак нехтувати ним не можна.

Інше серійне видання документів КПРС — це "КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК". Заголовок сам говорить про зміст видання. Звичайно, в нього ввійшли лише відібрані рішення, які мали показувати, на думку укладачів, "керівну і спрямовуючу роль партії", турботу про благо народів, розквіт дружби народів і зовсім нема таємних документів ЦК і Політбюро, спрямованих на придушення націо­нальної та демократичної опозиції, розбудову репресивних органів тощо.

Знову ж таки, якою б масою одіозних постулатів не було пересипане це видання, його варто вивчати, аналізувати, щоб збагнути режим. В Україні було випущено двотомник "Кому­ністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів, конфе­ренцій і пленумів ЦК".

Крім цих серійних видань, чимало партійних документів опубліковано в серіях "Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам", "КПСС о профсоюзах", "КПСС о молодежи", "КПСС и Советская армия" та ін. Після кожного партійного з'їзду видавалися однотомники основних матеріа­лів — доповіді, резолюції, склад обраних органів.

Крім опублікованих документів більшовицько-комуністичної партії, величезна кількість її матеріалів відкладалася в архівах. Раніше це були Архів Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, Архів Інституту історії партії при ЦК КП України, архіви обласних комітетів партії. Після заборони діяльності Компартії в Україні ці архіви стали структурами державних архівів відпо­відного рівня: в Києві — Центральний державний архів громад­ських об'єднань України, в областях — частини Державних архівів областей. Дуже багато архівних партійних джерел були недоступними для дослідників, зокрема для безпартійних. Таєм­ними для дослідників, у тому числі для комуністів, були стенограми і рішення Політбюро, які стосувалися кадрових питань, демографічної політики перемішування народів, формування так званого єдиного народногосподарського комплексу, коли підприємства України штучно прив'язувались до підпри­ємств Уралу і Татарії, Баку й Естонії, щоб тим самим гальмувати тенденції до економічної самостійності окремих республік чи економічних зон. Під цим претекстом після Жовтневого (1964 р.) пленуму ЦК КПРС були ліквідовані раднаргоспи, і господарство знову підпорядковувалось галузевим московським міністерствам, що керували, наприклад, нафтовою промисловістю Баку, Та­тарії, Борислава і Долини, Тюмені й Туркменії з одного центра.

Близькими за змістом до партійних документів є праці так званих видатних діячів Комуністичної партії та Радянської держави. Часто це поверхові, вкрай тенденційні праці. Йдеться не лише про праці Леніна чи Сталіна, а й таких "діячів", як Калінін, дружину якого Сталін заслав у Сибір, а він співав дифірамби Сталіну, чи Каганович, рідний брат якого був репре­сований сталінською машиною, Молотов, Ворошилов, Орджонікідзе, Куйбишев, Постишев, Хрущов, Брежнєв, Суслов, Щербицький, Черненко та ін.

Характерною ознакою змісту творів "видатних діячів" було прагнення ортодоксально в якійсь одній сфері діяльності подати ленінсько-комуністичну концепцію бачення процесів і явищ. Чим менше було свіжої думки у таких працях, тим надійнішими вони вважалися. Однак і в них приховано багато відповідей на причини тоталітаризму в СРСР, затхлої духовної атмосфери в житті суспільства, так званої монолітної єдності партії і народу.

Аналогічно тому, як джерела державного походження за їх змістом прийнято поділяти на законодавчі та діловодні, так і джерела партійного походження поділяються на нормативні та діловодні. До нормативних належать Програми партії, яких більшовики створили три, а по суті — чотири: Програма РСДРП 1903 р.; Програма РКП(б) 1919 р.; Програма КПРС 1961 р., схвалена XXII з'їздом КПРС. Програма 1961 р. передбачала побудувати за 20 років "основи комунізму" в СРСР. Звичайно, "мета" не була виконана, а програмний документ оскандалений. На XXVII з'їзді КПРС 1986 р. було прийнято нову редакцію нібито Програми КПРС, прийнятої 1961 р. По суті, це був цілком новий документ. До найважливіших нормативних документів КПРС належали статути, що були своєрідними адміністративно-ідеологічними нормами для всіх рядових членів КПРС і, насамперед, для кадрового складу керівних і управлінських структур. Йдеться про засіб тримання у покорі, беззастережне виконання волі центру всіма, кому хоч що-небудь довірялося

робити в державних структурах чи в громадських організаціях і товариствах. До нормативних документів належали рішення, резолюції, доповіді на з'їздах, що насправді були підняті до рангу нормативних документів, хоч за формою доповіді скрізь і завжди розглядаються як ділові папери.

Діловодну частину джерел з історії КПРС становлять такі види документів, як інформації, протоколи партійних зборів, засідань бюро, конференцій, активів, листування, інструкції, ма­теріали всіляких перевірок, розгляду персональних справ та ін.

Багату інформацію про всеосяжність комуністичного партій­ного впливу на найнижчі суспільні ланки, у тому числі ланки льонарів і буряківників, студентські групи й учнівські класи, робітничі бригади і навіть сім'ї, мають документи первинних партійних організацій, протоколи зборів і засідань бюро первинних організацій, різні персональні справи, пояснювальні записки членів КПРС, звіти комсомольських секретарів на партійних зборах тощо.

При дослідженні історії західних областей для історика мають значення документи КПЗУ. Ця партія виникла в лютому 1919 р. на конференції в Станіславі спочатку під назвою Комуністичної партії Східної Галичини (КПСГ), а з травня 1923 р. — КПЗУ (після рішення Ради послів у березні 1923 р. про права Польщі на Східну Галичину).

КПЗУ не вважалася масовою партією. В 1928 р. у ній залишилося всього 600 членів. У найкращі для партії часи — близько 5 тис. Це була партія загалом чесних людей. За ідео­логічними переконаннями в ній переважали націонал-комуністи, тобто люди, котрі в соціально-економічних питаннях дотриму­валися соціалістичних засад, підтримували суспільну власність на засоби виробництва, забезпечення освіти, охорони здоров'я, пенсіонерів, інвалідів, безробітних, науки та ін., а в питаннях національних — націоналістичних. Вони виступали за право народу Західної України на національну державу. До 1931 р. таку державу вони мислили в об'єднанні з УСРР — тобто виступали за возз'єднання. Однак коли на Сході почалася колективізація, процес над СВУ (Спілка Визволення України), репресії, коли радянський лад у радянській Україні втратив обнадійливі ознаки, КПЗУ 1931 р. висунула гасло "відірвання Західної України від Польщі", утворення самостійної західноукраїнської держави.

На членів КПЗУ сипались репресії польського уряду, їх судили десятками і сотнями. В історію увійшли судові процеси Святоюрський, Ковельський, Луцький тощо. Їх запроторювали, як і націоналістів, у Березу Картузьку, але ще більше репресували в радянській Україні, куди викликали на навчання, інструктування чи відпочинок. КПЗУ нелегально видавала теоретичний журнал "Наша правда" (у Львові комплектом зберіга­ється в бібліотеці рідкісної книги на вул. Лисенка — філіалі Бібліотеки HAH України ім. В. Стефаника). В ньому опубліковані програмні документи, матеріали пленумів, конференцій, судових процесів, теоретичні статті керівних діячів Васильківа, Турянсь­кого, Іваненка (Бараби), Теслюка, Саврича (Максимовича). Чимало цінних фактів міститься в збірниках документів "Рево­люційний рух у Львові" (Львів, 1957), "Боротьба за возз'єднання з Українською PCP 1917-1939 pp." (Львів, 1979), "Історія Львова в документах і матеріалах" (Львів, 1986) та ін.

На нашу думку, цікавий матеріал, що відображає діяльність КПЗУ і становище в Західній Україні загалом 1919-1938 pp., подають спогади С. Маківки, М. Теслюка, У. Гапончука, М. Кіх, колективний збірник "КПЗУ — організатор революційної бороть­би" (Львів, 1958). Архівні матеріали з історії КПЗУ зберігаються у ф. 6 КПЗУ Центрального державного архіву громадських об'єднань України в Києві та в Державних архівах Львівської, Волинської, Рівненської, Тернопільської й Івано-Франківської областей. За видовими ознаками це насамперед донесення поліції про діяльність комуністичного підпілля, конфісковані документи під час обшуків, зокрема заборонена література, листівки, відозви, списки, інформативні матеріали, шифри та ін.

Відсутність національної державності в українців наприкінці XIX—початку XX ст. призвела до того, що всі можливості політичного життя реалізувалися через діяльність політичних партій і культурно-освітніх товариств. У зв'язку з цим документи партій і товариств виявилися джерелами першорядного значення для дослідження історії українського національно-визвольного руху, боротьби за захист національних прав українців в умовах іноземного поневолення, розвиток національної освіти, культури, мови, здобуття власної держави.

Наприкінці ХІХ-початку XX ст. у суспільно-політичному русі виникли різні національні партії в діапазоні від клерикально-монархічних до соціал-демократичних. Прийнято вважати, що першою політичною партією на Наддніпрянській Україні була Революційна Українська партія (РУП). Вона виникла 1900 р. Один з її засновників Микола Міхновський у тому ж році видав у Львові брошуру (доповідь) "Самостійна Україна". Вона вирізнялася полі­тичною безкомпромісністю як при оцінці становища в Україні, так і в питанні формулювання цілей українського національного руху. Головним джерелом усіх бід в Україні Міхновський називав політику російських царів, які "стоптали переяславські угоди". "Правительство чужинців розпоряджається на території колиш­ньої української республіки наче в завойованій свіжо країні, висмоктує останні соки, висмикує ліпших борців, здирає останній гріш з бідного народу..." "...Нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до них ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля... Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще більше благає помсту, бо то брата кров! Нехай вчені розшукують, хто був кому родичем, — ображене чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв'язки з російською нацією! Через те ми можемо обсуджувати тільки засоби і способи боротьби".

М. Міхновський вважав, що в такій боротьбі "стерно націо­нального корабля" належить інтелігенції. Основне гасло брошури — "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ". Обґрунтування права українського народу на державну самостійність Міхновський прагне довести, посила­ючись на логіку природного права: державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність — національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин.

М. Міхновський виділив також гасло: "Україна для українців!" Тобто книга "Самостійна Україна" виражала крайньо далеко­сяжну мету — повну самостійність України; закликала боротися за досягнення тієї мети всіма можливими способами, у тому числі за допомогою "оружжя"; відкидала і засуджувала помірковані підходи частини української інтелігенції до питання боротьби за незалежність.

За п'ять років до Миколи Міхновського на галицькому ґрунті молодий радикально налаштований інтелігент Юліан Бачинський видав книжку "Україна irredenta". Книжка була радше теоре­тичною працею, ніж програмним політичним документом. У ній узасаднювалось право України на незалежність. Іван Франко написав на працю Ю. Бачинського велику рецензію під заголовком "Ukraina irredenta", опублікувавши у віснику "Житє і слово" (Львів, 1896. — Т. 5. — С. 471-483). Працю Ю. Бачинського І. Франко назвав проявом "національного почуття і націо­нальної свідомості, хоч прояв сей і прибраний наразі в доктринерську тогу". Праця Ю. Бачинського була неординарним явищем на тлі української політичної думки 90-х років XIX ст., однак вона не мала того впливу на українській рух, який випав на долю брошури М. Міхновського. На західноукраїнському ґрунті цілі, засоби і методи національного руху вже з 90-х років XIX ст. визначали програмні документи таких політичних організацій, як "Русская рада" москвофільської орієнтації й "Народна рада" народовського напряму, утворена 1885 р., а також політичних партій. Тут першою політичною партією стала заснована 1890 р. Русько-Українська радикальна партія на чолі з Михайлом Павликом та Іваном Франком.

З народовського руху 1896 р. виділилась група О. Барвінського й А. Вахнянина, заснувавши Католицький русько-народний союз, що пізніше був дещо реформований і перейменований на Україн­ську Християнсько-соціальну партію.

Народовці, які об'єднувалися в "Народній раді", Ю. Романчук, К. Левицький, Є. Левицький та інші, а також найавторитетні­ші українські діячі, котрі досі були поза народовською течією, — І. Франко, М. Грушевський, В. Охрімович та інші 1899 р. утворили Українську національно-демократичну партію. Майже одночасно українські діячі соціалістичних поглядів, які раніше перебували у складі так званої інтернаціональної (польсько-українсько-єврейської) Соціал-демократичної партії Галичини і Шльонська та РУРП, об'єдналися в Українську соціал-демократичну партію Галичини і Буковини. У 1902 р. москвофільська течія декларувала утворення "Русской народной партии". Так на початку XX ст. на галицькому ґрунті налічувалось п'ять- політичних партій: РУРП, УСХП, УНДП, УСДП і РНП. Чотири перші суттєво різнилися між собою соціальною ідеологією, але в національному питанні були близькими. Тактичним завданням вони вважали боротьбу за права української мови, освіти, культури, виховання національної свідомості, допуск українців до австрійських адміністративних служб, завоювання українцями більшої кількості депутатських мандатів у Галицькому крайовому сеймі та віденському парламенті (Державній раді), досягнення поділу українсько-польської за населенням Галичини на дві окремі адміністративні одиниці: українську з центром у Львові та польську з центром у Кракові. При цьому одночасно висувалася вимога утворення окремого коронного краю з центром у Львові не тільки зі Східної Галичини, айв об'єднанні з Північною Буковиною. Як стратегічну мету ці партії висували завдання соборності українських земель і утворення власної національної держави.

"Русская народная партия" не була єдиною у найголовнішому питанні: чи є українці (русини) окремим народом, чи вони частина "общерусского" народу від Карпат до Камчатки. На ґрунті незгод з цього питання 1908 р. у партії дійшло до розколу.

Згадані українські партії в Галичині та Буковині існували майже без організаційних та ідеологічних змін аж до 1918 р., тобто до часу розпаду Австрійської імперії й утворення на її руїнах національних держав, у тому числі й Західноукраїнської Народної Республіки.

З 1900 р. процес українського партійного життя розпочався і на Східній Україні. Від РУП 1902 р. відокремилась Українська народна партія на чолі з Міхновським. У 1904 р. українські громадські діячі ліберальних поглядів утворили Українську демократичну партію, що висунула гасло автономії України у межах Російської держави. В 1905 р. основна частина РУП з 1902 р. (вже без Міхновського) реформувалась в Українську соціал-демократичну робітничу партію. Її лідерами стали С. Петлюра і В.Винниченко. Українська демократична партія 1905 р. прийняла гучнішу назву — Української радикальної партії,. її лідерами були Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський. Наприкінці 1905 р. Українська радикальна й Українська демократична партії об'єд­налися в Українську радикально-демократичну партію, до ке­рівного складу якої ввійшли Сергій Єфремов, Євген Чикаленко, Ілля Шраг, Федір Матушевський. Тоді ж із загальноросійської Партії соціалістів-революціонерів (есерів) виділилась Партія українських соціалістів-революціонерів. Уже 1918 р. ця партія зазнала розколу. Від неї відокремилась частина, що називала себе боротьбистами (за назвою свого політичного органу — газети "Боротьба"). У березні 1919 р. боротьбисти почали нази­ватися "Українською партією соціалістів-революціонерів-кому-ністів, а в серпні 1919 р. Українською комуністичною партією (боротьбистів). Лідерами боротьбистів стали Григорій Гринько, Василь Блакитний (псевдонім Елланський), Панас Любченко, Гнат Михайличенко, Олександр Шумський та ін. З квітня 1919 р. боротьбисти входили до складу більшовицького уряду УСРР і з позицій членів уряду прагнули боротися за самостійність України як соціалістичної держави. Боротьбисти хотіли вступити до Комінтерну на правах самостійної партії, але проти цього рішуче протестував Ленін, трактуючи боротьбистів як націоналістів, контрреволюціонерів і дрібних буржуа. Під пресом більшовиків у березні 1920 р. боротьбистська конференція прийняла рішення про саморозпуск партії і закликала членів на індивідуальних засадах вступати до КП(б)У. Можна вважати, що після розпуску боротьбистів як партії жодна інша політична сила у радянській Україні не мала шансів на самостійну політичну діяльність. КП(б)У як український філіал РКП(б), по суті, насильно змонополізувала право на партійну діяльність. В Україні був запроваджений тоталітарний режим.

Важлива роль у започаткуванні загальнонаціонального політичного життя у березні 1917 р. випала на долю заснованого у вересні 1908 р. С. Єфремовим Товариства українських посту­повців (ТУП), членами якого стали М. Грушевський, А. Вязлов, В. Прокопович, А. Ніковський, Є. Чикаленко та ін. У 1917 р. ТУП реформувалось на Українську партію соціалістів-федералістів.

На західноукраїнських землях при всій суворості польського окупаційного режиму до ліквідації українських національних партій не дійшло. Ще під час існування ЗУНР (у березні 1919 р.) УНДП перейменувала себе на Українську народно-трудову партію (УНТП). Тоді ж виникла Комуністична партія Східної Галичини.

У 1925-1926 рр. відбулась значна реорганізація двох найго­ловніших легальних напрямів українського життя. УНТП 1925 р. об'єдналася з волинськими послами сейму, які поділяли націо­нальні та соціальні постулати галицьких націонал-демократів. Було утворене Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), що проіснувало до краху міжвоєнної Польщі. У національному питанні УНДО безрезультатно домагалося автономії українських земель у Польщі. Лідерами партії були Кость Левицький, Дмитро Левицький, Василь Мудрий.

Через рік галицькі радикали (з довоєнної РУРП, післявоєнної УРП) об'єдналися з волинськими соціалістами-революціонерами (есерами), утворили загальну західноукраїнську Українську соціально-радикальну партію, що теж проіснувала до 1939 р.

Крім того, в міжвоєнний період у Західній Україні виникало (як і зникало) багато інших партій. У середовищі колишніх українських старшин 1920 р. виникла нелегальна Українська військова організація (УВО) на чолі з Є.Коновальцем, зорієнтована на боротьбу за Українську державу збройними засобами, в тому числі терорис­тичними. Члени УВО і цивільні діячі в еміграції радикально націоналістичних настроїв 1929 р. утворили Організацію українських націоналістів (ОУН). УВО стала своєрідним військовим крилом ОУН, але з 1934 р. як самостійна ланка під своєю назвою УВО вже не виступала. ОУН перебрала на себе повністю всі функції радикально-революційної антипольської й антирадянської організації.

У 1920-1930-х рр. в Західній Україні діяли також партії Фронт національної єдності (з 1933 р.), Українська партія праці (1927-1934 рр.), москвофільська Руска селянска організація і Русская аграрная партия, клерикальні Український католицький союз і Українська народна обнова, "пропетлюрівське Волинське укра­їнське об'єднання, прорадянське Українське робітничо-селянське об'єднання (Сельроб), пропольська Партія хліборобів та ін.

Як за часів Австрії, так і за часів Польщі широку роботу серед мас провадили культурно-освітні товариства "Просвіта", москвофільське "Общество им. Мих. Качковского", спортивні "Луги" та ін. Ці партії й товариства мали свої програми, статути, органи преси, які виражали їх цілі, висвітлювали методи роботи.

Джерела з історії політичних партій і культурно-освітніх організацій поділяються за видовими ознаками. Зупинимось на окремих видах.

Нормативні документи: партійні програми, статути партій і культурно-освітніх товариств, звітні доповіді на з'їздах і кон­ференціях (друкувалися окремими брошурами, в партійних періодичних органах, календарях) у великій кількості зберігаються у фондах архівів.

Діловодна документація: протоколи з'їздів, конференцій, зборів первинних організацій, листування центральних органів з низовими ланками партій і організацій чи з окремими діячами і членами; різні відомості фінансового характеру й описи майна партій, чорнові матеріали до статей, доповідей, резолюції, ухвали державних органів влади, цензури та ін.

Твори партійних лідерів й ідеологів: до згаданих праць М. Махновського і Ю. Бачинського можна додавати десятки і сотні інших. Скажімо, без "Листів до братів-хліборобів..." В᾿ячеслава Липинського та його інших праць годі зрозуміти ідею українського монархізму і теорію так званої еліти в історії України; без "Історії політичної думки..." Костя Левицького не можна реконструювати історію народовства в Галичині; без "Націоналізму" Дм. Донцова не можна збагнути ідейні постулати ОУН-бандерівців; без "Відродження нації" В.Винниченка годі пояснити причини поразки української революції 1917-1920 рр.; під різним поглядом можна визначати важливість для дослідника праць Михайла Грушевського, Івана Франка, Михайла Павлика, Володимира Ганкевича, Лева Ганкевича, Івана Макуха, Олександра Барвінського, Осипа Назарука, Павла Христюка, Симона Петлюри, Семена Вітика, Євгена Петрушевича, Михайла Лозинського, Олександра Шумського, Миколи Скрипника і Степана Скрипника, Нестора Махна...

Партійна преса: газета, журнал завжди були невід'ємною ознакою політичної організації, партії, на сторінках яких лідери партії формулювали завдання партії, подавали своє бачення сучасного стану суспільства, наводили аргументи своєї правоти і критикували інших. Це робилося щоденно, з тижня на тиждень чи з року в рік, що дає змогу простежити еволюцію ідейних позицій партії, організаційних основ її діяльності. Через це дослідник історії будь-якої партії (та й суспільства відповідного періоду) не може обійтися без так званої партійної преси. Наприклад, при вивченні платформи і діяльності Української радикальної партії Б. Грінченка, С. Єфремова й інших не обійтися без дослідження часопису "Громадська думка", що почав виходити з кінця грудня 1905 р., журналу "Нова громада" (почав виходити в Києві від січня 1906 р., часопису "Рада", видання якого почалося у жовтні 1906 р. після закриття "Громадської думки"). Програмні цілі УСДРП виражав часопис "Слово", що видавався в Києві з квітня 1907 р. У ньому друкувалися С. Петлюра, А. Жук, Д. Дон­цов, В. Дорошенко, Л. Юркевич, Д. Дорошенко та ін. Органом над­дніпрянської соціал-демократії став заснований 1913 р. Л. Юркевичем журнал "Дзвін". Так само зовсім немислимо висвітлити діяльність західноукраїнських політичних партій: УНДП — без газет "Батьківщина", "Свобода" і "Діло"; РУРП — без "Народу" і "Громадського голосу"; УСДП Галичини і Буковини — без "Волі" та "Землі і волі"; "Русской народной партии" — без "Галичанина", "Русского слова", "Прикарпатской Руси", "Голоса Народа"; КПЗУ — без "Нашої правди"; Українського селянсько-робітничого соціалістичного об'єднання — без "Сельроба" тощо.

Отже, партії кінця XIX—першої третини XX ст. практично перейняли на себе весь провід українським політично-револю­ційним рухом за національне визволення і створення Української держави. Цього аргументу цілком достатньо, щоб дійти висновку: документи політичних партій кінця XIX—першої третини XX ст. є історичним джерелом першорядного значення для дослідження історії України зазначеного періоду.

Дата добавления: 2015-05-23