Історія держави і права України, том 1 - за ред. В.Я.Тація, А.Й.Рогожина, В.Д.Гончаренка 11 страница

У 1880-х роках відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим, що лише саме у театрі був можливим розвиток української мови. Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 1860–1870 роках. У 1882 р. під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очолив М. Старицький, а режисером залишився М. Кропивницький. На Західній Україні український професійний театр був заснований 1864 р. О. Бачинським під назвою “Руська бесіда”.

У музичному мистецтві вирізнялася творчість С. С. Гулака-Артемовського. У 1862 р. він створює першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”.

Основоположником української класичної музики був М. В. Лисенко, який у цей період написав чудові опери “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Наталка Полтавка”, “Тарас Бульба”, оперету “Чорноморці”, опери для дітей “Пан Коцький”, “Коза-дереза’’ тощо. На Західній Україні слід відзначити творчість М. М. Вербицького.

В українській архітектурі другої половини XIX ст. поширюється еклектизм різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О. В. Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії у Києві), В.О.Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова у Києві), П. Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях).

Таким чином, друга половина XIX ст. була складним і суперечливим періодом у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі, культура збагатилася визначними здобутками практично в усіх провідних галузях.

На початку ХХ ст. у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції – збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовиразу (модернізм).

58. У Росії на початку 1917 р. дедалі сильніше розгорталася боротьба з прогнилим самодержавним ладом. Соціальна напруженість у сус-пільстві, стомленому від нескінченної війни, наростала дуже швидко.

Революція почалася в Петербурзі з масових мітингів і зборів робіт-ників 8 березня (23 лютого) 1917 р. на честь Міжнародного жіночого дня. Потім до робітників приєдналися десятки тисяч солдатів петроградського гарнізону. Масові мітинги і збори перетворилися на загальний політичний страйк, який переріс у збройне повстання. Повстанці створили Раду робітничих і солдатських депутатів. До неї ввійшли здебільшого представники есерів і меншовики, делеговані підприємствами і військовими частинами. У Державній думі 12 бе-резня утворився перехідний орган влади - Тимчасовий комітет. У день зречення від престолу Миколи II 15 березня 1917 р. Тимчасовий комітет за згодою Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів утворив виконавчий орган влади - Тимчасовий уряд. Очолив його князь Г. Львов. Більшість міністрів у ньому були пред-ставниками буржуазних партій. Єдиним соціалістом виявився мі-ністр юстиції О. Керенський (трудовик, згодом есер). Таким чином, поряд з Петроградською радою виник Тимчасовий уряд - орган влади буржуазії і поміщиків. Утворилась історична своєрідність бур-жуазно-демократичної революції в Росії - двовладдя.

Тимчасовий уряд мав право на владу до скликання Установчих зборів, що планувалися на початок 1918 р. Вони мали затвердити форму державного ладу і прийняти Конституцію. Депутати Установчих зборів повинні були обиратися демократично на основі загаль-них, прямих і рівних виборів при таємному голосуванні.

Звістка про революцію в Росії і проголошення Тимчасового уряду долетіла й до України. Національна революція в Україні розпоча-лась одразу після повалення самодержавства. Основними рушійними силами Української революції були нечисленна національна інтелі-генція і багатомільйонне селянство, частково вдягнене в солдатські шинелі.

Почався період формування органів влади. Різні політичні сили по-різному ставилася до цього. Представники російських буржуаз-них партій в Україні почали формувати органи на підтримку Тимча-сового уряду в Росії. Паралельно формувалися Ради робітничих і солдатських депутатів у Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві та Херсоні. Протягом березня 1917 р. їх виникло понад 170. Більшість у них становили представники соціалістичних партій -російські соціал-демократи, меншовики й есери. Члени цих партій зробили багато для повалення самодержавства й перетворення Росії на демократичну країну.

Категорично проти Тимчасового уряду були більшовики, які орієн-тувалися на “світову соціалістичну революцію”. Вони розпалили вогнище братовбивчої громадянської війни, від якої найбільше постраждала Україна.

Після перемоги Лютневої революції в Україні виник ще один центр, який представляв інтереси українського народу, - Українсь-ка Центральна Рада. її було створено 20 (7) березня 1917 р. у Києві з ініціативи українських політичних партій, наукових, освітніх, коопе-ративних, студентських та інших організацій. До Української Цент-ральної Ради ввійшли керівники Товариства українських поступовців (ТУП), представники українських соціал-демократів, культурно-освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій, громад і гуртків. Про створення Ради було повідомлено Тимчасовий уряд.

На з’їзді ТУП, що відбувся в березні 1917 р., главою було обрано М. Грушевського, хоча він не мав наміру в післяреволюційній ситу-ації залишатися членом товариства. Делегати з’їзду заявили про під-тримку Тимчасового уряду, зобов’язалися домагатись автономії Ук-раїни, щоб всеросійські Установчі збори тільки затвердили її. З’їзд звернувся до народу із закликом сприяти підготовці українського національного конгресу М. Грушевський закликав добиватись якнайширшої національно-територіальної автономії, яка “більш-менш на-ближена до державної самостійності”. Відповідно майбутню Російсь-ку республіку він розглядав як федерацію. Автономія України мала постати на землях, де українське населення становило більшість.

59. Тільки спираючись на реальну силу, можна було вступити в пере-говори з Тимчасовим урядом з надією на успіх. Дуже важливою вия-вилась тут підтримка Центральної Ради з боку скликаного в Києві в травні 1917 р. І Українського військового з’їзду, який вирішив, що Центральна Рада є єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати всі питання, що стосуються цілої України та її відносин з Тимчасовим урядом. Делегати з’їзду прийняли ухвалу про формування із солдатів-українців національних полків.

Виконуючи постанови військового з’їзду, Центральна Рада наприкінці травня 1917 р. направила для переговорів з Тимчасовим урядом і Петроградською радою повноважну делегацію на чолі з В. Винни-ченком. Однак Тимчасовий уряд заявив, що не може визнати Цент-ральну Раду виразницею волі українського народу і уряд не має повноважень розв’язувати питання про автономію України.

У червні 1917 р. у Києві відбувся Всеукраїнський селянський з’їзд, який обрав Раду селянських депутатів і ухвалив, щоб вона ввійшла до Центральної Ради. Це рішення мало принциповий характер, ос-кільки поклало початок перетворенню Центральної Ради на справді представницький орган. Щоб закріпити за собою й надалі керівництво національним ру-хом, 23 червня 1917 р. Центральна Рада видала І Універсал. У ньому проголошувались автономія України у складі Федеративної Російсь-кої держави, право українського народу бути господарем на своїй землі. А в наступні дні було створено крайовий уряд - Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком (1880-1951). Це був перший у XX ст. український уряд. Занепокоєні станом справ в Україні, у середині липня 1917 р. до Києва прибули міністри Тимчасового уряду І. Церетелі, М. Терещенко й О. Керенський. Це дало змогу прийняти II Універсал Центральної Ради до українського на-роду. У виданому 16 липня 1917 р. II Універсалі висловлювалася згода чекати рішення Всеросійських Установчих зборів щодо питання автономії України. Тимчасовий уряд погодився визнати владу Гене-рального секретаріату, яка поширювалася на п’ять губерній України. Центральна Рада погоджувалася співпрацювати з “неукраїнськими групами населення”. Відкривалася нова сторінка в житті України. Восени 1917 р. на арену політичної боротьби в Росії активно сту-пає найрадикальніша частина російської соціал-демократії - біль-шовики. Вони виступили з ідеєю про переростання буржуазно-де-мократичної революції в соціалістичну. Революційний запал, в якому багато було утопічного і водночас жорстокого, наростав. УII Всеросійському з’їзді Рад взяли участь 650 депутатів (400 з них були більшовиками) - представників 400 Рад країни. З’їзд проголосив Росію республікою Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Було прийнято декрети про землю, мир, сформовано новий російський уряд - Раду народних комісарів (Раднарком) на чолі з В. Ульяновим (Леніним).

Центральна Рада 26 жовтня 1917 р. прийняла відозву “До всіх громадян України”, де говорилося, що Центральна Рада висловлюєть-ся проти повстання в Петербурзі. Раднарком визнавався урядом цент-ральних районів Росії. Водночас тривала дер-жавотворча діяльність Центральної Ради. Центральна Рада 20 (7) ли-стопада 1917 р. ухвалила III Універсал, де проголошувалося, що від-нині Україна стає Українською Народною Республікою (УНР). її те-риторією визнавалися землі, заселені здебільшого українцями. Право власності на землі поміщицькі, нетрудових господарств, удільні, монастирські, кабінетські та церковні скасовувалось. Установлювався 8-годинний робочий день; запроваджувався державний контроль над виробництвом. Висувалися вимоги до союзників і ворогів негайно розпочати мирні переговори. Передбачалося забезпечення свободи слова, друку, віровизнання, зібрань, спілок, страйків, недоторканність особи, життя. Проголошувалися право й можливість застосу-вання мов, усім народностям надавалася національно-персональна автономія. На 27 грудня 1917 р. призначалися вибори до Українсь-ких Установчих зборів.

Згідно з III Універсалом УНР залишалася частиною Росії, тобто лідери української революції сприймали колишню імперію як федеративну державу. Подальші події показали, що ця позиція була хибною.

Більшовики, здійснивши жовтневий переворот, не бажали співіснувати з непідконтрольним їм українським національним урядом. Спираючись на Ради і червоногвардійські загони в Україні, вони готувались усунути Центральну Раду від влади мирним або збройним способом.

На початку 1918 р. на території УНР існували два уряди, які одна-ково наполегливо стверджували, що вони є справді українськими та робітничо-селянськими. Одразу після утворення в Харкові найвищих органів радянської влади почалася війна декретів. Одним з перших декретів уряду радянської влади був декрет про скасування заборони на вивезення хліба з України в Росію. Услід за цим було опубліковано постанову про недійсність усіх постанов Генерального сек-ретаріату. Поряд з війною декретів тривала силова боротьба.

25 січня 1918 р. на відкритому засі-данні в Києві М. Грушевський оголосив останній універсальний за-кон Центральної Ради - IV Універсал. У ньому говорилося: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не за-лежною, вільною, суверенною державою українського народу. З усі-ма сусідніми державами - Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республі-ки. Влада в ній належатиме лише народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі збори, будемо правити ми, ук-раїнська Центральна Рада, представниця робочого народу - селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Рада народних міністерств”. Водночас з IV Універсалом був прийнятий Закон про національно-персональну автономію, в якому проголошувалося, що кожна з націй, які населяли Україну, має пра-во на самостійну організацію свого національного життя незалежно від місця перебування.

Незабаром В. Винниченко під тиском міжпартійних незгод подав у відставку. Раду народних міністрів сформував В. Голубович.

Проте наприкінці січня 1918 р. радянські війська з різних боків по-чали наступ на Київ. Прагнучи полегшити наступ радянських військ на столицю, київські більшовики 29 січня почали збройне повстання. Осередком його став завод “Арсенал”. Після п’ятиденних боїв “Ар-сенал” було взято штурмом. Понад 200 робітників загинули або були розстріляні. Не менших втрат зазнали гайдамаки та січовики, які штурмували завод.

Щоб затримати наступ радянських військ під командуванням М. Муравйова на ділянці залізниці Гребінки - Крути, С. Петлюра 29 січня 1918 р. надіслав студентський курінь, сформований з київської молоді, студентів вузів і гімназистів старших класів, - загалом 420 осіб. Вони стійко трималися. Героїчні захисники Крутів своє зав-дання виконали, затримавши на кілька днів радянські війська, які наступали на Київ. Однак один загін студентів і гімназистів під час бою потрапив у полон. 27 полонених вивели на задній двір станції і стратили.

Під Крутами було вбито 250 юнаків, 30 студентів і 10 старшин. Коли закінчилися набої, героїчні захисники Крут забрали вбитих та

60. До осені 1917 року в Петрограді значно посилився вплив Ради, тон в якому задавали більшовики. На чолі Ради став випущений в серпні з в'язниці Л. Д. Троцький[1].

Фактично нічого не заважало Раді узяти владу в Петрограді в будь-який момент, але більшість лідерів більшовиків на це не наважувались.

Дискусія про можливість перевороту навіть вилилася на сторінки преси (стаття Зіновьева і Каменева в газеті Горького «Нове життя»). За захоплення влади стояв лише Ленін і невелика група його прибічників[2].

Роль гарнізону

Восени 1917 року військовий гарнізон Петрограду налічував близько 60 тис.[3]. Всі полки старої гвардії були відправлені на фронт на самому початку війни, і в 1917 гарнізон Петрограду складався із запасних, покликаних під час війни. Частини гарнізону не бажали вирушати на фронт і знаходилися під великим впливом більшовиків[3]. Саме гарнізон зіграв велику роль в лютневій революції і він же захистив Петроград від військ Корнілова в серпні 1917. Було очевидно, що доля перевороту також повністю залежатиме від поведінки гарнізону. В жовтні 1917 уряд вирішив відправити гарнізон на фронт і замінити його надійними частинами[3]. Ці плани викликали хвилювання в гарнізоні. Рада Петрограду також побоювалася відправлення гарнізону на фронт і для протидії цим планам створила структуру, пізніше названу Військово-революційним комітетом (ВРК). Розвиток протистояння Ради і уряду і привів до падіння Тимчасового уряду в кінці жовтня.

[Хронологія перевороту

16 жовтня за пропозицією Троцького був створений Військово-революційний комітет Петроградської Ради (ВРК).

21 жовтня на мітингу в Смольному[4] була прийнята резолюція про підтримку ВРК гарнізоном, після чого ВРК зажадав від командування військовим округом Петрограду підкорятися його наказам. У відповідь Тимчасовий уряд зажадав, щоб ВРК розпустився, обіцяючи у такому разі відмовитися від переслідувань.

Відбувається історичне закрите засідання вождів більшовиків, на яке Ленін прибуває таємно в гримі робітника. За пропозицією Леніна було вирішено виступити точно в день відкриття II з'їзду Рад — 25 жовтня, щоб поставити з'їзд перед фактом, що відбувся, не розкриваючи при цьому своїх планів заздалегідь.

24 жовтня (у ніч на 25-е) загони матросів, прибулі з Кронштадта за наказом ВРК, займають телефонну станцію, телеграф і Державний банк[5]. Війська гарнізону залишилися в казармах. Незначний опір чинили лише загони юнкерів.

25 жовтня (у ніч на 26-е) озброєні загони ВРК, не зустрічаючи опору охорони, пройшли в Зимовий палац і заарештували членів Тимчасового уряду[6]. Керенський утік до Гатчини за допомогою своїх прибічників.Наслідки для України

На відміну від Петрограду та Москви, в Києві за владу конкурували не дві, а три політичні сили: Тимчасовий уряд в особі Виконавчого комітету міської Думи, більшовики і Центральна Рада. Тимчасовий уряд, серед всіх військ київського гарнізону міг розраховувати лише на юнкерів військових училищ і деякі окремі частини, більшовиків підтримували військові частини, що розміщувалися в заводі «Арсенал». Ці сили були приблизно рівні, тому результат подій визначили частини, що знаходилися під контролем Центральної Ради, та в яких переважали українці.

Окрім незначних епізодів, озброєних зіткнень не було — сторони обмежилися з'ясуванням своїх сил. Оцінивши ситуацію, Центральна Рада направила вірні частини проти сил Тимчасового уряду. Після цього війська вірні Тимчасовому уряду капітулювали. В результаті влада в Києві перейшла до Центральної Ради.

Аналізуючи політику більшовиків в період жовтневого перевороту, газета «Нова Рада» у статті «Хто з ними» від 10 листопада 1917 року писала: «Вони й зараз поводяться на Україні як господарі й завойовники-переможці: де хочуть трусять, кого хочуть арештовують, мають своє військо. Поводяться так, ніби іншої влади в Києві і інших містах немає, утворили свої органи влади, не сваряться з нашою владою і не миряться, не повстають проти української влади, але нахваляються». Далі автор статті попереджає: «А що гірше всього, що можуть завтра заревти гармати по вулицях Києва і що тоді буде з серцем України – страшно подумати»[10]

9 листопада Рада опублікувала 3-й Універсал, що підводив підсумок подіям: Україна проголошувалася «Українською Народною Республікою» із збереженням федерального зв'язку з Росією. Крім того до Універсалу були включені декларативні заяви про майбутні соціальні реформи: відміну права власності на землю і введення 8-годинного робочого дня.

4(13) грудня 1917 року Володимир Ленін як голова Совнаркому Совєтської Росії оголосив Маніфест, у якому між іншим ішлося, що Совнарком РФ “визнає Народну Українську Республіку, її право зовсім відокремитись від Росії або вступити в договір з Російською Республікою” Усе, що стосується національних прав та національної незалежності українського народу, - писалося в Маніфесті, - визнається нами, Радою Народних Комісарів, зараз же, без обмежень і безумовно».

У грудні 1917 року в Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд Рад, який пройшов з ініціативи комуністів, На з’їзд прибуло понад дві з половиною тисячі делегатів. Коли виявилося, що комуністи становлять усього близько 4 відсотків делегатів, тож на успіх розраховувати вони не можуть, близько 70 комуністів покинули з’їзд у Києві й перебралися до Харкова, де під охороною московських загонів "робочих і крестіян” та "Союза спасєнія отєчєства" провели власний з’їзд Рад. На цьому з’їзді, де було лише четверо українців, було принято резолюцію, яка, зокрема, містила такі пункти:

про входження до складу РФССР Донецько-Криворізького басейну і про виключення його зі складу України”

про негайне поширення на території України (УНР) усіх декретів і розпоряджень робітничо-селянського уряду федерації.

про те, що “Україна повина становити федеративну частину Російської республіки” Такі «постанови» та «рішення» дали підстави Леніну втручатися у внутрішні справи України – УНР. Уже в грудні 1917 року рішенням Совнаркому Росії до Харкова вислано з Росії військові загони Червоної гвардії в розпорядження так званого «штабу боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії». Цей орган очолював комісар Володимир Антонов-Овсієнко

62. 7 листопада 1917 року Українська Центральна Рада проголосила ІІІ Універсалом створення автономної Української Народної Республіки зі столицею в Києві. Це викликало роздратування російського уряду — більшовицької Ради народних комісарів. Вона вирішила захопити владу в Україні шляхом збройного повстання в Києві. Проте в ніч з 29 листопада (11 грудня) на 30 листопада (12 грудня) року українські війська, лояльні до Центральної Ради, придушили повстання, а заколотників вислали ешелонами за межі України. Більшовицькі відділи 2-го гвардійського корпусу під проводом Євгенії Бош, що їхали з фронту на захоплення Києва, були роззброєні 1-м українським корпусом Павла Скоропадського біля Жмеринки і відправлені до Росії. 30 листопада (12 грудня) року спалахнуло чергове більшовицьке повстання в Одесі, яке так само закінчилося поразкою більшовиків[1].

4 (17) грудня 1917 року Рада народних комісарів Росії надіслала ультиматум Українській Центральній Раді за підписами Володимира Леніна і Лева Троцького. Більшовики вимагали легалізувати більшовицькі військові загони в Україні й припинити їх розброєння. Зазначалося, що в разі невиконання вимог російський радянський уряд вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти нього. 5 (18) грудня 1917 року, не дочекавшись відповіді від українського уряду, Рада народних комісарів Росії постановила вважати Українську Центральну Раду своїм ворогом. Головнокомадувачем радянських військ проти України було призначено Володимира Антонова-Овсієнко. З грудня того ж року біля кордонів Української Народної Республіки стали концентруватися червоні війська[1].

7 (20) грудня Українська Центральна Рада відправила відповідь Раді народних комісарів за підписом Володимира Винниченка та Симона Петлюри, якою відхилила ультиматум. Розпочалася українсько-більшовицька війна.

Війська Радянської УНР та Радянської Росії концентрувалися в Харкові, у районі Гомеля і під Брянськом. Вони нараховували 160 тисяч вояків і складалися з частин регулярної армії, червоногвардійських загонів із Росії та України, загонів моряків. Вище політичне керівництво військом здійснював Володимир Антонов-Овсієнко, а воєнне — Михайло Муравйов. Тактика більшовиків полягала в просуванні лініями залізниць і встановленні контролю над великими промисловими й транспортними центрами. Ради розраховували на допомогу робітничих загонів у цих містах.

Воєнні сили УНР складали добровольчі формування Вільного козацтва, українізовані добровольчі частини. За кількістю війська УНР не поступалися радянським, але були розпорошені по Україні, тоді як більшовики діяли на головних стратегічних напрямках.

[ред.]Наступ більшовиків

Детальніше: Взяття Києва військами Муравйова

8 (21) грудня 1917 більшовицькі червоногвардійські загони під проводом Володимира Антонова-Овсієнка вступили до Харкова[2]. В ніч на 9 (22) грудня вони заволоділи містом[2]. 12 (25) грудня 1917 року, за сприяння Ради народних комісарів Росії, більшовики провели в місті Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому проголосили створення Радянської УНР зі столицею Харкові. Українська Народна Республіка на чолі з Центральною Радою визнавалася нелегітимною. 17 (30) грудня 1917 року Центральний виконавчий комітет радянської УНР проголосив маніфест про скинення влади Української Центральної Ради і Генерального секретаріату. Наявність в Україні двох центрів влади — київського національного і харківського радянського — дала змогу російським більшовикам формально залишатись осторонь війни, представивши її як внутрішній конфлікт.

25 грудня 1917 (7 січня 1918) року 30-тисячна російська армія чотирма групами вирушила з Гомеля і Брянська в Україну в напрямах Чернігів-Бахмач, Глухів-Конотоп, Харків-Полтава-Лозова. Одночасно у містах Лівобережжя було підготовлене повстання місцевих більшовицьких груп, при чому більшовицькою пропагандою було деморалізовано деякі українські гарнізони.

26.12.1917 більшовики зайняли Харків і, наступаючи звідти, захопили Лозову, Катеринослав (09.01.1918), Олександрівськ (15.01.), Полтаву (20.01.). Брянська група захопила Глухів (19.01.) і Конотоп (16.01.).

Одночасно група М. Муравйова, наступаючи з Полтави, захопила Ромодан, а звідти на північ — Бахмач (27.01), де зійшлися 3 російські групи, які під командуванням Муравйова почали наступ на Київ. Українська Центральна Рада для захисту столиці вислала військові частини, сформовані з добровольців, на Полтаву і Бахмач.

14 (27) січня 1918 року в Одесі та Миколаєві спалахнули більшовицькі повстання.

16 (29) січня 1918 року відбувся бій під Крутами в якому Студентський Курінь з 600 бійців був розбитий 4-тисячним більшовицьким загоном. Того ж дня в Києві спалахнуло більшовицьке повстання робітників на заводі «Арсенал». 23 січня (4 лютого) 1918 року його придушили вояки куреня Січових Стрільців та Вільного Козацтва. Перед лицем більшовицької загрози 2 лютого 1918 року Директорія і її уряд перебрались з Києва до Вінниці. Наступ російських червоногвардійців з Бахмача і Лубнів на Київ тривав, і 08.02 український уряд залишив столицю. 26 січня (8 лютого) 1918 року більшовицькі війська під командуванням Муравйова захопили Київ, столицю УНР. Три дні в місті тривав терор, спрямований проти антибільшовицьких сил.

З Києва більшовицьке військо почало похід на Правобережжя, зводячи бої з частинами Вільного Козацтва. На Волині колишній російській 7 армії, яка переважно складалась з більшовиків, вдалося захопити Проскурів, Жмеринку, Козятин, Бердичів, Рівне й Шепетівку, а загони Української Центральної Ради обороняли позиції на лінії Житомир-Коростень-Сарни. Після укладення Берестейського миру (9 лютого 1918) і домовленості з німецьким і австрійським урядами про звільнення України від більшовицької окупації, українські частини під проводом генерала К. Прісовського і С. Петлюри, разом з німецькими (з 24.02.1918) і австрійськими (з 27.02) частинами повели успішні бої на Правобережжі під Житомиром, Бердичевом, Козятином, Бучею і 01.03.1918 звільнили Київ. Упродовж березня-квітня німецькі і австрійські війська звільнили Лівобережну Україну, а військові загони отамана П. Болбочана і В. Сікевича — Крим і Донеччину. Переляканий німецьким наступом, В. Ленін доручив 14.03.1918 своєму представникові в Україні С. Орджонікідзе удавано українізувати російські загони В. Антонова і Муравйова, однак і цей маневр не мав успіху. У той час бої відбувалися за залізничні вузли, а просування військових частин здійснювалося панцерниками залізничними коліями. Тим часом радянська Росія змушена була визнати умови Берестейського миру і згодом, 12.06.1918, підписала з Українською Державою прелімінарний мир. Після укладення Берестейського миру (9 лютого 1918) і домовленості з німецьким і австрійським урядами про звільнення України від більшовицької окупації, українські частини під проводом генерала К. Прісовського і С. Петлюри, разом з німецькими (з 24.02.1918) і австрійськими (з 27.02) частинами повели успішні бої на Правобережжі під Житомиром, Бердичевом, Козятином, Бучею і 01.03.1918 звільнили Київ. Упродовж березня-квітня німецькі і австрійські війська звільнили Лівобережну Україну, а військові загони отамана П. Болбочана і В. Сікевича — Крим і Донеччину. Переляканий німецьким наступом, В. Ленін доручив 14.03.1918 своєму представникові в Україні С. Орджонікідзе удавано українізувати російські загони В. Антонова і Муравйова, однак і цей маневр не мав успіху. У той час бої відбувалися за залізничні вузли, а просування військових частин здійснювалося панцерниками залізничними коліями. Тим часом радянська Росія змушена була визнати умови Берестейського миру і згодом, 12.06.1918, підписала з Українською Державою прелімінарний мир.

Згідно з Брестським миром, усі держави Четверного союзу визнали незалежність і самостійність України, яка стала повноцінним суб'єктом міжнародного права. Західні межі УНР було встановлено по довоєнних кордонах Росії та Австро-Угорщини. Кордон з Польщею дещо згодом мала визначити спеціальна змішана комісія. За збройну допомогу Німеччини та Австро-Угорщини в боротьбі проти агресії Радянської Росії УНР зобов'язувалася поставити їм до липня 1918 р. значну кількість "хліборобських і промислових лишок". Інші пункти договору встановлювали дипломатичні відносини між молодою УНР і державами Центрального блоку, регулювали обмін військовополоненими, повернення інтернованих цивільних осіб. Сторони взаємно відмовлялися від сплати контрибуцій.

Окрема таємна стаття Брестського миру була укладена між УНР та Австро-Угорщиною. Остання зобов'язувалася поділити Галичину на польську й українську частини і об'єднати українську Галичину з Буковиною в один "коронний край". Проте згодом Австро-Угорщина анулювала цю угоду.

63. У державотворчій та громадській діяльності П.Скоропадського ідеї українського консерватизму легалізувались і втілювалися. Протягом життя відбулася трансформація П.Скоропадського від стихійного реалізатора консервативних цінностей до впливового теоретика українського консерватизму та монархізму у формі гетьманства.

П.Скоропадський, нащадок старовинного козацького роду Скоропадських, народився у 1873р. Дитячі роки провів у родинному маєтку на Полтавщині, був наближений до царського двору, в роки Першої світової війни почергово командував полком, дивізією, армійським корпусом, був організатором в Україні Вільного козацтва.

В ніч на 30 квітня 1918р. під його контроль перейшли всі найважливіші урядові інституції. Тоді ж П.Скоропадський підписав “Грамоту до всього українського народу”, в якій проголошувалась його ідеологічна платформа. Нею ліквідовувалася Центральна Рада, її уряд, земельні комітети. Українська Народна Республіка перейменовувалася на “Українську державу”. В “Грамоті” було зазначено, що переворот дав можливість побудови нової за формою української держави, яка встановить стабільний політичний лад, що ґрунтується на засадах приватної власності і зуміє забезпечити національне відродження. Державно-політичний устрій найближчим часом мав вирішувати український Сейм. А на початках законодавча й виконавча влада мала належати гетьманові. Прерогативи його влади були розписані в “Законі про тимчасовий державний устрій України”. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою особою у зовнішньополітичних справах, верховним воєначальником. Він мав право оголошувати амністію, а також воєнний чи особливий стан. Це свідчило, що на зміну демократичній формі управління приходить авторитарна.

Дата добавления: 2015-05-23