Слабкі сторони Директорії та причини її поразки 1 страница

Чому ж Директорії не вдалося надовго втримати владу?

Опозиція П. Скоропадському складалася з політичних угруповань, які мали різні інтереси, пріоритети та орієнтації. Частково саме цим пояснюються нечіткість програмних засад, суперечливість та недалекоглядність внутрішньої політики Директорії.

8 січня 1919 р. було проголошено ліквідацію приватної власності на землю, але в руках заможних селян перебували ділянки площею до 15 десятин землі, а власність польських, австрійських та німецьких поміщиків лишалася недоторканою. Відсутність визначених строків аграрного реформування, брак адміністративного апарату для його здійснення посилювали соціальне напруження та невизначеність ситуації. Не сприяли консолідації суспільства і хвиля арештів, і безрозбірливе закриття утворених за гетьмана установ (існував навіть проект закриття Академії Наук «як витвору гетьманату»), заборона вживання російської мови і позбавлення політичних прав усієї інтелігенції.

Внаслідок цього Директорія залишилася без підтримки селян і національних меншин та допомоги кваліфікованих кадрів, її влада суттєво послаблювалася і відсутністю чіткої моделі державотворення. На цю роль тоді претендували три форми суспільної організації: парламентська республіка, республіка Рад та військова диктатура. За час свого існування Директорія тією чи іншою мірою апробувала кожну з цих моделей, але обрала військову диктатуру Бойко О. Історія України (запитання і відповіді). - К.: Видавничий центр «Академія», 1997. -с. 156. Грудневий 1918 р. Трудовий конгрес був покликаний виконати роль Установчих зборів і визначити форму державної влади в Україні. Враховуючи ускладнення воєнно-політичної ситуації, він тимчасово віддав усю повноту влади Директорії, яка надалі під тиском обставин перетворилася на особисту диктатуру С. Петлюри.

2. Економічний курс Директорії Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Економічна історія: курс лекцій. - 4-те вид., перероб. і доп. - К.: Вікар, 2003. - с.277-278

Економічний курс директорії не відзначався послідовністю, особливо у початковий період діяльності, коли активну роль у виробленні політики відігравав В. Винниченко, який належав до лівого крила УСДРП. Призначений головою Ради Міністрів В. Чехівський також був лівим українським соціал-демократом. Симон Петлюра був заклопотаний військовими справами і особливого впливу на економічну лінію не справляв.

Директорія одним із перших своїх заходів оголосила про намір ліквідувати нетрудові господарства в селі, монастирське, церковне і казенне землеволодіння. Уряд мав намір встановити в Україні національний варіант радянської влади, прагнув цим самим вибити з рук більшовиків один з найважливіших пропагандистських козирів. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому Конгресові, який обирало трудове населення без участі «поміщиків і капіталістів». Внаслідок такої політики Директорія залишилась без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату - всіх, без кого нормальне існування держави неможливе.

Непослідовність курсу Директорії виявилася у розробці аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу і цим задовольняючи маси селянства, Директорія прагнула заспокоїти і поміщиків. Вона пообіцяла їм компенсацію затрат на агротехнічні, меліоративні та інші вдосконалення, раніше проведені в маєтках. За землевласниками залишались будинки, худоба, виноградники та ін. Було також оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів. Конфіскації не підлягали також землі іноземних підданих. Нарешті, в руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 дес. землі. Хоча ці заходи обумовлювалися необхідністю зберегти від розпаду економічного життя, та все ж в умовах більшовицької агітації були розцінені як пропоміщецькі та прокуркульські й відкидалися.

31. Особливості політики більшовиків в 1919-1920 рр.

Політика, яку провадили більшовики в Україні в 1919 р., дістала назву політики «воєнного комунізму». Вона означала: проведення повної націоналізації всіх підприємств, мілітаризацію праці, широкий централізм, введення продрозверстки, заборону торгівлі, скасування товарно–грошових відносин, натуралізацію в оплаті праці, урівнення в розподілі.

Розгляньмо складові політики «воєнного комунізму».

Одним із найголовніших завдань була націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям було створено Українську раду народного господарства (УРНГ), а також систему виробничих управлінь, главків, центрів (їх налічувалось до 45; вони керували діяльністю 10 720 великих, середніх і дрібних підприємств).

На початку 1919 р. низкою декретів і постанов було запроваджено продовольчу розверстку з селянських господарств, за якою селянське господарство мало здати державі 85% свого врожаю. На практиці це перетворилося на звичайну реквізицію. У 1919 р. на українське село було накладено продрозверстку в розмірі 140 млн. пудів.

Проведення політики «воєнного комунізму» на селі означало ще й колективізацію селянських господарств: поміщицькі господарства перетворювалися на радгоспи й комуни.

Запровадження в Україні «воєнного комунізму» супроводжувалося різким звуженням її суверенітету, що облудно прикривалося «воєнно–політичним союзом» братніх республік і зводилося до концентрації продовольчих ресурсів України в руках центру, передання йому головних важелів в управлінні українською економікою, а також — суцільною русифікацією (X. Раковський навіть заявив, що «декретування української мови як державної — справа реакційна»).

Запровадження «воєнного комунізму» спричинило величезний опір у суспільстві. Щоби придушити його, провадили політику червоного терору — однієї з найважливіших складових «воєнного комунізму”. Він проявлявся в репресіях проти реальних і потенційних противників більшовизму, масових розстрілах, організації у великих містах спеціальних концентраційних таборів, системі заручництва тощо.

На початку 1920 р. більшовики втретє повернули в Україну. Вони прагнули зробити все, аби вже ніколи не втрачати контролю над нею.

32. Історичне значення державотворчих змагань Українського народу в 1917-1921рр.

Визвольна боротьба українського народу 1917-1921 рр. відкрила нову сторінку в історіїкультури. Крах Російської імперії з її багатовіковою централізаторською і русифікаторською політикою, боротьба за утворення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зрушення і пов'язана з цим хвиля сподівань та надій викликали духовне піднесення в суспільстві, яке проявилося у галузі культурного життя.
Разом з тим жорстока класова і національно-визвольна боротьба, політизуючи свідомість усіх соціальних груп, розколюючи суспільство на ворожі табори, спотворювала світосприймання людей і формувала складну і суперечливу культурно-ідеологічну обстановку.
Кожен політичний режим, що утверджувався в Україні, прагнув вести власну лінію в галузі культури. Кожен з них спирався на соціально і національно близькі йому верстви населення, у тому числі інтелігенцію, діячів культури, освіти, мистецтва, всіляко підтримуючи їх, при цьому залишаючись байдужим, а то й непримиренно ворожим до інших. Усе це деформувало природний хід культурних процесів, приглушуючи органічно властиві їм загальнолюдські, гуманістичні тенденції, висуваючи на передній план вузькокласові, скороминущі, кон'юнктурні. У суспільстві панувала нетерпимість, жорстокість, зневага до людського життя. Інтелектуальна діяльність втрачала свою престижність, а інтелігенція — традиційні джерела існування.
Непристосована до життя у виняткових умовах війни, господарської розрухи, хронічного дефіциту інтелігенція першою ставала жертвою голоду; надмірна політизація штовхала її представників в епіцентр політичної боротьби, де були особливо великі жертви. Ось чому втрати освічених людей в 1917-1921 рр. були надзвичайно великі. Тисячі висококваліфікованих фахівців, учених, діячів культури емігрували за кордон. Проте інтелігенція інтенсивно поповнювалася за рахунок інших соціальних верств, які вносили в її свідомість свої настрої і сподівання. В таких умовах культурний процес в Україні набував своєрідних, властивих лише цій історичній добі, проявів і форм.

33..Політика «українізації» (коренізації) у 20-х роках XX ст. та її наслідки.

політика “українізації” 20-х років XX ст.: суть, правова основа і

наслідки

У роки проголошення і розбудови незалежної України до історичного

досвіду української революції 1917-1920 pp. і навіть до періоду нової

економічної політики, політики “коренізації”, або “українізації”, все

більше і більше звертаються історики, політики, представники різних

політичних партій і рухів, державні діячі. І це не випадково.

Особливу цінність для розбудови сучасної України має історичний досвід

розвитку культури й освіти, який переконливо вчить, що незалежність без

достатнього рівня культури й освіти неможлива. Без них Українська

держава не буде мати майбутнього, не буде сильною і могутньою. Ось чому

історичний досвід “українізації” 20-х років також має важливе

теоретико-пізнавальне і практичне значення для сьогодення.

У чому суть політики “українізації”? Чому більшовицьке керівництво пішло

на її проведення? Відомо, що український національно-визвольний рух

1917-1920 pp., спрямований на побудову своєї незалежної держави,

закінчився трагічною поразкою. Перемогу здобули більшовики, які з метою

завоювання підтримки своєї влади з боку неросійських народів, у тому

числі українського, висунули принцип самовизначення націй. Передвісником

змін національної політики більшовиків був XII з’їзд РКП(б), що відбувся

в Москві у квітні 1923 року. Виступаючи на ньому, Сталін пропонував

“вжити всіх заходів для того, щоб радянська влада в республіках стала

зрозумілою і рідною.., щоб не тільки школи, а й усі установи, всі органи

як партійні, так і радянські, крок за кроком націоналізувалися, щоб вони

діяли мовою, зрозумілою для нас” [1, 492].

Ця політика більшовиків отримала назву “коренізації”, в Україні ж

різновид цієї політики називався “українізацією”.

Вона передбачала:

- висувати, готувати та виховувати керівні партійні, державні і

господарські кадри з представників корінної національності, які знають

побут, звичаї, мову місцевого населення;

- втілення в роботу партійного, державного та господарського апаратів

мови корінного населення;

- запровадження навчання в усіх закладах освіти, організацію

культурно-освітньої роботи, видавничої діяльності мовами корінних

34. Неп та особливості його впровадження в Україні

Причини переходу до нової економічної політики (непу). Основними причинами переходу до нової економічної політики були:

- глибока соціально-економічна і політична криза більшовицького режиму;

- тотальна господарська розруха, різке скорочення промислового та сільськогосподарського виробництва;

- масові повстання селян, робітників, солдат і матросів;

- політична та економічна ізоляція більшовиків на міжнародній арені;

- спад світового комуністичного руху, не виправдання надій більшовиків на світову революцію;

- намагання утримати владу в будь-який спосіб.

Одним із суттєвих факторів, що підштовхнув більшовиків до зміни внутрішньої політики стало Кронштадтське повстання. Виступ балтійських матросів показав, що політика більшовиків почала втрачати підтримку навіть серед тих верств суспільства, які із самого початку були опорою радянської влади. Більшовикам загрожувала повна втрата контролю над країною.

1.2. Введення продподатку. У березні 1921 р. X з'їзд РКП(б) проголосив заміну продовольчої розкладки продовольчим податком. Це був перший і найголовніший крок до нової економічної політики.

Нова економічна політика - новий напрямок внутрішньої політики радянської держави, затверджений X з'їздом РКП(б). Це був тимчасовий відступ більшовиків від генеральної лінії партії. Сутність непу полягала у використанні елементів ринкових відносин і різних форм власності. По суті, неп означав перехід від адміністративно-командного до госпрозрахункового соціалізму. Головним заходом непу була заміна продрозкладки продподатком на селі.

1.3. Сутність непу. X з'їзд РКП(б) затвердив резолюцію «Про заміну розкладки натуральним податком». Основними заходами непу стали:

- заміна продрозкладки продподатком; при цьому продподаток мав бути меншим за продрозкладку, а його розмір заздалегідь повідомлявся селянам;

- бідні селяни взагалі звільнялися від податку;

- після виплати податку селяни здобували право вільно розпоряджатися плодами своєї праці, продавати їх; це сприяло підвищенню матеріальної зацікавленості селян у виробництві сільськогосподарської продукції;

- передача дрібних і середніх підприємств приватним власникам;

- відродження торгівлі і товарно-грошових відносин, дозвіл на приватну торгівлю;

- ліквідація безплатних послуг;

- здача в оренду, концесію частини дрібних і середніх підприємств;

- впровадження системи вільного найму робочої сили, матеріальне стимулювання працівників;

- введення стабільної валюти - червонця;

- децентралізація системи управління:

- розвиток підприємництва;

- розвиток кредитної, виробничої, збутової кооперації.

35. Входження УСРР до складу СРСР. Статус України в складі СРСР

10 грудня на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов'язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційними тлумаченнями, "добровільно" передавалися Союзу РСР. Це ярмо український народ вимушений був тягти протягом майже 70 років. е влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів РОСІЇ та національних республік. Після закінчення війни Центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені у ВЦВК. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компете

нція яких належала республікам. Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. В січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий—березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій — УКП та лівих есерів. Але переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації.

36. - Сталінська індустріалізація України та її наслідки

XV з'їзд 1927 р. приймає курс на колективізацію, з 1929 р. - суцільну колективізацію.

Поштовхом до колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. І, хоча М.Бухарін домовився про закупівлю хліба за кордоном, Сталін вирішив вдатися до перевірених "воєнно-комуністичних" методів реквізиції зерна.

За постановою від 5 січня 1930 р. колективізація в республіці повинна завершитися восени 1931р., в крайньому разі - навесні 1932 р. Але С.Косіор видав директиву парторганізаціям колективізувати степові райони республіки в поточну весняну кампанію, а всю Україну - до осені 1930 р. Саме взимку 1930 р. колективізація проводилася особливо жорстоко, людей заганяли в колгоспи силою, усуспільнювали всю худобу, домашню птицю. У відповідь селяни почали різати худобу, її поголів'я скоротилося вдвічі. В 1930 р. почалася і "ліквідація куркульства як класу", яка на практиці означала фізичне знищення заможних селян і тих, кого підозрювали в ворожому ставленні до радянської влади, тих, хто не бажав вступати до колгоспу. Всього за роки суцільної колективізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств; це означає, що жертвами так званого "розкуркулювання" стали понад 1 млн. чоловік.

Щоб відвернути вістря народного гніву від себе, Сталін пішов на хитрий маневр, опублікувавши в газеті "Правда" статтю "Запаморочення від успіху" (березень 1930 р,), в якій звинуватив місцеве керівництво в "перегинах", заявивши, що колективізація може відбуватися тільки на добровільних засадах. Почався масовий вихід із колгоспів. Насильницькі методи колективізації збереглися, але набрали інших форм: тим, хто виходив із колгоспу, не повертали реманент і худобу, давали гірші землі, в 2-3 рази збільшили податки, тоді як колгоспам надавали кредити і пільги. Таким чином, до 1932 р. вдалося колективізувати 70% господарств, а в 1935 р.- вже 93%.

Отже, внаслідок колективізації було підірване сільськогосподарське виробництво: ліквідовано економічну самостійність селянства, знищено найбільш вправну і працьовиту його верству. У решті зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці, атрофувалося почуття господаря. Наслідком колективізації був голод 1932-1933 рр.

Голодомор 1932-1933 рр.

Його причини досі остаточно не з'ясовані. Одні вважають, що голод був спланований Сталіним, щоб винищити українське селянство з його приватновласницькою психологією. Інші доводять, що це був наслідок бездумної політики добування коштів на індустріалізацію. Очевидно одне - голод і'. Україні не наслідок неврожаю, а був організований штучно.

Внаслідок колективізації продуктивність сільського господарства падала А плани хлібозаготівель постійно збільшувалися. Вони були настільки нереальні, що після вивезення з України майже всіх хлібних запасів план 1932 р. був виконаний тільки наполовину Тоді Сталін направив в Україну хлібозаготівельну комісію на чолі з Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження. Ця комісія додатково "заготовила" в Україні 105 млн. пудів зерна. Урім зерна почалася тотальна конфіскація всіх продовольчих запасів - м'яса, солінь, фруктової сушки В 1932р. був прийнятий так званий "закон про п'ять колосків", за яким за крадіжку жмені зерна для голодної сім'ї можна було поплатитися життям.

В результаті цих дій на початку 1933 р. практично всюди в Україні запасів не лишилося Фактично це були дії, свідомо спрямовані на фізичне винищення села. Люди вмирали родинами селами. Були зафіксовані страшні випадки людоїдства і трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, везли їх у міста і там кидали в установах, лікарнях, на вулицях

Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 1932-1933 рр історія України не знала. Факт голоду на Україні замовчувався, а пропозиції про допомогу відкидалися як чутки, які навмисне поширюють вороги СРСР, заявивши на цілий світ, що ніякого голоду немає. Дані про наслідки голоду злочинно приховувалися аж до 1987 року

Людські втрати від голоду важко точно підрахувати. За останніми підрахунками прямі втрати становили 3,5-4 млн. чоловік, а з урахуванням демографічних наслідків - 5-6 млн. чоловік

37. Політика суспільної колективізації України та її наслідки. Голодомор 1932-1933рр.

Колективізація – перехід від роздрібнених мілких селянських господарств до великих колективних господарств. Перехід означав відчуження безпосередніх виробників як від засобів виробництва, так і від кінцевого продукту їх праці.

В січні 1930 року постановою «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» визначено терміни проведення колективізації. У відповідності до означеної постанови, колективізацію в Україні плановано завершити восени 1931 року чи навесні 1932 р. вже 1929 року селянство, в переважаючій своїй масі, усвідомлює примусовий характер колективізації. Уряд реагує на посилений спротив селянства постановами, що відкривали шлях до ліквідації так званих кулацьких господарств: «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств в районах суцільної колективізації».

Результати і наслідки колективізації:

· репресії, депортації, ув’язнення незгодних з політикою колективізації;

· масові незадоволення та виступи селян: у 1930 році в Україні відбулося 40 000 повстань і бунтів;

· колективізація супроводжувалась процесом економічного самознищення селян: забиванням великої рогатої худоби, свиней, овець;

· до кінця 1932 року у республіці колективізовано майже 70% селянських господарств;

· зростала заборгованість з хлібозаготівель;

· застосування практики блокад у відношенні сіл, що мали заборгованість з хлібозаготівель: припинявся підвіз товарів, заборонялась торгівля, практикувалось дострокове стягнення платіжних зобов’язань, оточення сіл регулярними військами, що прирікало населення на голодне існування.

Методи проведення колективізації переросли на початок 30-х рр. у прямий терор, мета якого зламати опір означеній політиці. Населення України упродовж 1932-1933 рр. потерпало від голоду. Втрати від голодомору у 1932 р. становили 150 тис., а в 1933 – від 3 до 3,5 млн. осіб. Політика колективізації була базована на прямих порушеннях прав і свобод найчисельнішої верстви населення в УСРР – селянства. Методика упровадження колективної форми господарювання засновувалась на позаекономічній примусовості, жорсткій регламентації, що знекровлювало економічну стійкість соціальних мікроосередків і призвело до деформації господарчої системи.

Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор 1932 – 1933 рр. Ця спланована проти українського селянства акція повинна була ліквідувати основу української нації і національного відродження, зруйнувати незалежні господарства, унеможливити протистояння радянській владі. Головною причиною голодомору 1932 – 1933 рр. була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва. Адже сам Й. Сталін визнавав, що загальний врожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р., харчів не бракувало. Проте держава цілеспрямовано конфіскувала більшу їх частину, в тому числі й зерно, яке призначалося для насіннєвого фонду. Це прирекло мільйони людей на смерть від голоду. Спроби протидіяти насильству жорстоко придушувалися. Керівництво Української СРР стало слухняним знаряддям у руках Й. Сталіна.

Голод, що поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Залишившись без хліба, селяни їли мишей, пацюків та горобців, кісткове борошно і кору дерев. Мали місце численні випадки канібалізму.

38.Західноукраїнські землі у 20-х -30-х роках XX ст

Західноукраїнські землі анексували Польща, Румунія і
Чехословаччина. Майже 7 млн українців, в основному ко-
лишніх підданих Австро-Угорської імперії, було позбавле-
но права на самовизначення. Найбільше українських зе-
мель відійшло до Польщі. Становище західних українців
залишалося невизначеним. У 1923 p. Рада послів Антанти
у Версалі визнала суверенітет Польської держави над
Східною Галичиною та Волинню.

На цій території було створено чотири воєводства: Львів-
ське, Станіславське, Тернопільське і Волинське. Частина
Українського Полісся разом з білоруськими землями утвори-
ли Поліське воєводство. Північна Буковина разом з Хотин-
ським повітом ввійшли до складу румунської провінції
Буковина з центром у Чернівцях. На Закарпатті було ство-
рено єдину адміністративно-територіальну одиницю Чехо-
словаччини — Підкарпатська Русь з центром в Ужгороді.
Площа окупованих західноукраїнських земель становила
близько 150 тис. км, а населення, що проживало на них, в
кінці 30-х років перевищувало 11 млн чол.

ноземні поневолювачі встановили тут напівколоніальний
режим. Частка Західного регіону України в промисловому
потенціалі була у 2—3 рази меншою, ніж відповідно у загаль-
ній території та кількості населення країн-окупантів. Понад
80 % населення регіону займалося сільським господарством.

Країни, до яких входили західноукраїнські землі, знач-
но відставали в своєму економічному розвитку від розви-
нених країн світу. Низька конкурентоспроможність госпо-
дарства і обмеженість внутрішнього ринку негативно впли-
вали на економічне становище регіону. Ситуація погіршу-
валась ще й тим, що в цих країнах панівним в економіці
був іноземний капітал. Так, 44,4 % виробництва у дерево-
обробній промисловості і 88,5 % у нафтовій контролювали
іноземні банки.

Західноукраїнські землі стали колонією, аграрно-сиро-
винним придатком іноземних держав. Сприяючи розвит-
ку промисловості в корінних польських районах, уряд свідо-
мо гальмував промислове будівництво на західноукраїн-
ських землях.

39. Україна в роки Другої світової війни.Окупація України військами Німеччини та її союзників

На світанку 22 червня 1941 р. фашистські війська напали на СРСР. Радянське керівництво оголосило війну з Німеччиною Великою Вітчизняною.

Ідея здобуття життєвого простору на Сході, остаточно оформилася наприкінці XIX ст., коли об'єднана Німеччина, котра інтенсивно розвивалася, опинилася без ринків збуту, джерел сировини, без колоній. Втім, пожадливе око на Україну германські експансіоністи поклали ще раніше - у XVIII ст., коли король Пруссії Фрідріх II писав, що Україна як найбагатша частина імперії Романових повинна стати предметом особливого зацікавлення для будівничих імперії німецької нації.

Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі, їхня основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

План "Барбаросса" передбачав "бліцкриг" - блискавичну війну: протягом 2-2,5 місяців знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ-Астрахань. Німецька армія наступала у трьох головних напрямках: західному - на Ленінград, центральному - на Москву, південному - на Київ. Згідно з планом передбачалося загарбання України вже в перші тижні війни і створення плацдарму для прориву на Кавказ і Закавказзя.

40.Головні течії Руху Опору в роки Другої світової війни

. 22 червня 1941 p. Німеччина та її союзники без оголошення війни напали на Радянський Союз. Розпочалася Велика Вітчизняна війна. З перших днів окупації на території України розгорнулася антифашистська боротьба.
Причинами розгортання руху
1) окупація батьківщини іноземними загарбниками;
2) жорстокий окупаційний режим, який хотів перетворити українські землі на колонії Німеччини та її союзників, а українців частково знищити, а решту перетворити на рабів.
Форми опору були різноманітними:—
саботаж (випуск бракованої продукції, невиходи на роботу, виведення з ладу верстатів та устаткування, псування продовольства—
відмова співпрацювати з окупаційними властями;—
антигітлерівське підпілля;
В антифашистському русі Опору існували дві течії:—
радянська (партизанські загони, радянське підпілля), представники якої боролися за визволення України від німецько-фашистських загарбників, відновлення Радянської влади;—
націоналістична (ОУН(Б), ОУН(М), бульбівці, ОУН-УПА), представники якої боролися за визволення України від німецько-фашистських загарбників, створення незалежної Української держави

З перших днів війни розпочалася боротьба українського народу проти німецько-фашистських загарбників. У червні-вересні 1941 р. На окупованій території було залишено 23 підпільні обкоми, 685 міських і районних підпільних комітетів, 4316 підпільних організацій і групп КП(б)У. У 1941 p. для партизанської та диверсійної роботи було залишено близько 3500 груп. Проте за перші місяці окупації України значну кількість підпільних комітетів і груп було викрито і розгромлено, а партизанські загони та диверсійні групи розпалися або були знищені. Взагалі у перший рік війни партизанський рух мав мало організований характер. Загони і групи були нечисленними і погано озброєними, тому бойові дії носили епізодичний характер. Активна боротьба із загарбниками розгорнулася на північному сході республіки.

Дата добавления: 2015-05-23