Український суспільно-політичний рух у другій пол. ХІХ ст. на шляху від культурництва до політичної боротьби

Козацько-селянські повстання у першій половині XVII ст.

Особливою силою характеризувалось селянсько-козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського. Він, зазнавши кривди від білоцерківського старости князя Януша Острозького, у кінці грудня 1591 р. на чолі козацького загону здійснив напад на Білу Церкву, розоривши майно Острозького. Таким чином по всій території України прокотилися антишляхетські заворушення. Поява загонів Наливайка та Лободи на території України щоразу викликала нову хвилю антифеодального руху. Козацько-селянські загони руйнували шляхетські маєтки, обкладали панів контрибуцією. Відбувалось масове покозачення селянства. На початку 1596 р., коли повстання поширилося по Брацлавщині, Волині, Київщини і Білорусії, польський уряд був змушений вжити серйозних заходів до його придушення. Командуючим польської армії був гетьман Станіслав Жолкевський. Йому не влавалось перешкодити обєднанню повстанців — вони спільним зусиллями завдавали поразки. Але після розгрому Солоницького табору почалися жорстокі репресії проти козаків.

У прямому звязку із змінами в соціальному та економічному житті відбувалися зрушення в суспільно-політичному русі в Україні. Зростав національно-визвольний рух проти російського царизму, розширювалась його соціальна основа за рахунок участі все ширших верств українського селянства, робітництва та інтелігенції. Важливу роль відіграє діяльність Шевченка, Куліша, Костомарова напередодні реформи 1861 р., діяльність петербурзької української громади, що гуртувалася навколо журналу Основа, який короткий час 1861-1862 відігравав роль головного загальноукраїнського друкованого органу. Громади, що як культурно-суспільні товариства були засновані у Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, ставили своїм головним завданням піднесення культурного рівня українського народу, та його національної свідомості. Ще одним важливим суспільно-культурним рухом 60-х рр. було т.зв. хлопоманство, що виникло в середовищі спольщеної української шляхти Правобережної України, яка вважала необхідним служити українському народу і не поділяла поглядів шляхетського загалу щодо відбудови історичної Польщі В.Антонович, Т.Рильський, В.Познанський, К.Михальчук та ін.. Слід виділити діяльність Київської Громади. На початку 1873 р. її зусиллями було відкрито Південно-Західний Відділ Імператорського Російського Географічного Товариства, який фактично став легальним українським науковим закладом, що розгорнув інтенсивні дослідження в галузі українознавства й науково обґрунтував самобутність українського історико-культурного процесу. Пізніше, оцінюючи майже 60-рiчну діяльність Київської Громади, один з її активних діячів — Є.Чикаленко відзначав, що вона відіграла величезну ролю в справі відродження української нації. Довгий час вона була на Україні єдиним організованим гуртком свідомих українців, а до заснування у 1897 р. Загальної Української Організації була центром всього українського національного руху. Слід зазначити, що український суспільно-культурний рух постійно зазнавав переслідувань і гонінь з боку царського уряду указ Валуєва від 1863, Емський акт 1876 та ін.. Наслідком цілого ряду дискримінаційних заходів уряду став тимчасовий параліч пресових українських видань, що тривав до революції 1905 р. Але серед учасників українського руху все виразніше зростало прагнення вивести його з вузьких рамок культурництва і стати на шлях здобуття усієї повноти політичних і національних прав для українського народу.

Дата добавления: 2015-05-23