Репресивний апарат тоталітарного суспільства у боротьбі з Національно-Визвольним рухом в часи Другої Світової Війни

Досліджуючи проблему встановлення радянського режиму в Україні в 40-50-х рр. XX ст. можна виділити декілька періодів довготривалої, більш як десятилітньої боротьби радянських карально-репресивних органів проти національно-визвольного руху за утвердження тоталітарного більшовицького режиму в Західній Україні. Кожен етап має характерні відмінності у тактиці і стратегії, масштабах, формах і методах боротьби.

Перший етап (лютий-жовтень 1944 р.) охоплює період зайняття території Західної України Червоною армією. Його характерною рисою було збройне протистояння частин НКВД, військ 1-го і 4-го Українських фронтів із широким залученням радянських партизанських з'єднань і крупних повстанських формувань групи УПА-Північ та УПА-Захід. Водночас йшло формування органів радянської влади, структур НКВД і НКДБ, винищувальних батальйонів, утворення прибулими частинами НКВД мережі військових гарнізонів, розгортання їх діяльності методом великих чекістсько-військових операцій та масових репресій.

На другому етапі (листопад 1944 – травень 1945 р.) під тиском Москви на боротьбу з УПА й оунівським підпіллям скеровано майже всі формування НКВД і НКДБ УРСР, які методом великих чекістсько-військових операцій (блокад) завдали відчутних втрат УПА. Влада докладала всіх зусиль для виконання наказу Сталіна ліквідувати визвольний рух у регіоні до кінця радянсько-німецької війни. Водночас розгортається широка депортація сімей вояків УПА, мобілізація до війська, перепис населення, які підривали морально-бойових дух повстанців і обмежили базу резервів. Однак у ході напружених військових дій командуванню УПА вдалося зберегти боєздатність частин і масштаби бойової діяльності.

Третій етап (червень 1945 – травень 1947 р.) відзначається широким наступом на визвольний рух із залученням великих сил, зокрема Червоної армії, які влада після закінчення радянсько-німецької війни зосередила на території західних областей УРСР. Це змусило Крайовий провід ОУН і командування УПА здійснити реорганізацій бойових формувань і перейти до дій малими загонами. Відтак, радянські каральні органи теж перебудувалися, й від великих блокад узимку 1946 р. перейшли до дій маневреними групами. Широко застосовуються новоутворені спецгрупи НКДВ-МДБ, які діяли під виглядом загонів УПА. Різко зростає кількість агентури на теренах, уражених повстанським рухом. Саме в цей період досяг піку депортаційний процес, остаточно ліквідовано Українську Греко-Католицьку Церкву, розгорнуто тотальний ідеологічний наступ у сфері духовного життя, спільними зусиллями СРСР і Польщі із Закерзоння примусово виселено в УРСР близько 800 тис. українців і ліквідовано повстанську групу «Сян». Командування УПА здійснює часткову демобілізацію і посилює своїми вояками підпілля ОУН у краї. Кілька загонів проводять глибокий рейд на Захід, доносять світові правду про національно-визвольний рух в Україні.

У четвертому, заключному періоді (червень 1947 – середина 1950-х років) радянському режимові шляхом продовження масових репресій, депортацій десятків тисяч українців, проведенням колективізації села вдалося суттєво послабити сили опору. У цій ситуації керівництво визвольним рухом здійснює демобілізацію із 1949 р. весь особовий склад УПА переходить у збройне підпілля. Децентралізовані вогнища опору ведуть тактику окремих диверсій, індивідуального терору, спрямованого на функціонерів радянської влади, працівників репресивних органів, а також місцевих жителів, запідозрених у співпраці з органами МДБ, або відвертих прихильників режиму.

З 1947 р. боротьбою з підпіллям ОУН і військовими формуваннями УПА займалися виключно органи державної безпеки, їх акції часто скеровані проти окремих осіб – керівників визвольного руху. У 1950 р. їм вдалося знищити командувача УПА генерала Р. Шухевича, а у 1954 р. – захопити його наступника полковника В. Кука. Але боротьба продовжувалася до кінця 1950-х років.

Отже, з перших днів повернення радянської влада у західні області України, перед сталінським керівництвом постала складна проблема боротьби з рухом, його організованою силою в особі УПА та підпільної мережі ОУН, яких підтримувало практично все шестимільйонне населення регіону. Водночас із процесом організації репресивного апарату органів НКВД і НКДБ та зосередження каральних частин і з'єднань на зайнятих землях, структури пропаганди і агітації центральних комітетів ВКП(б) та КП(б)У, обкомів партії розгорнули широкомасштабний ідеологічний наступ на ОУН та УПА.

Головна роль у боротьбі з визвольним рухом відводилася репресивно-каральній системі СРСР. Тоталітарний режим утверджувався насамперед силою зброї і масових репресій. Саме таким чином, вважав М. Хрущов, можна швидко вирішити проблему західного регіону, відтак 22 березня 1944 р. він оптимістично писав Сталіну: «Що стосується питання щодо українсько-німецьких націоналістична банд, то слід відзначити, що розмови про їх діяльність сильно перебільшені... Я впевнений, що ми скоро наведемо в цих районах порядок. Засоби, які ми просили для боротьби з бандами, ми отримаємо... Війська НКВД нам виділені й знаходяться в дорозі. Одна бригада зараз уже на підході до Рівного. Вже веде боротьбу з бандами виділена 1-м Українським фронтом кінна дивізія. Фронт виділив також 20 бронемашин і 8 легких танків. Коли ми отримаємо все, що нам відпустили, ми будемо мати усі можливості для розгрому бандерівсько-бульбівських банд» (5).

Москва, яка отримувала інформацію про стан у західних областях України своїми каналами, перш за все від Центрального штабу партизанського руху, не поділяла оптимізму українського керівництва й розгорнула широкомасштабну організаторську роботу по формуванню сил для ліквідації українського націоналістичного руху. Згідно з наказом наркома внутрішніх справ СРСР Берії від 1 грудня 1944 р. створено Головне управління боротьби з бандитизмом НКВД СРСР на чолі з генералом А. Леонтієвим, якому були підпорядковані відповідні республіканське управління і відділи в обласних управліннях НКВД Західної України.

Основними функціями цих структур визначено керівництво репресивно-каральним апаратом, розробка планів і проведення чекістсько-військових операцій проти УПА, організація та використання винищувальних батальйонів (6).

Усі силові наркомати України зосередили головну увагу на боротьбі з ОУН та УПА. Наркомат внутрішніх справ очолював генерал Василь Рясний. Він прийшов працювати в органи лише у 1937 р., а вже 1943 р. очолив наркомат УРСР. Виявив себе жорстоким керівником, вимагав від підлеглих широких репресій проти повстанців, підпільників та їх сімей. За діяльність в Україні отримав орден Червоного Прапора, а у 1946 р. був висунутий на посаду заступника міністра внутрішніх справ СРСР.

Керівництво СРСР не шкодувало сил для якнайшвидшого придушення національно-визвольного руху в Західній Україні. За підрахунками Івана Біласа, вже навесні-влітку 1944 р. тут було зосереджено велику кількість військ НКВД: у Волинській області – дивізія, три полки та бригада – всього 5285 вояків; Рівненській – дивізія та чотири бригади – 8754; Львівській – чотири бригади та кінний полк – 6525; Тернопільській – три бригади – 3057; Станіславській – бригада – 1328 вояків. Всього у названих областях – 26304 осіб. Крім того, планувалося терміново перекинути з Північного Кавказу до Волині дві бригади (5236 бійців) та п'ять бронепоїздів у Львів, Тернопіль, Станіслав, Рівне, які мали 7700 вояків (9).

Якщо проаналізувати дислокацію цих частин, виявиться, що їх підрозділи на 9 жовтня 1944 р. були майже в усіх районних центрах і багатьох селах. Зокрема, у Волинській області – в 32-х населених пунктах, Рівненській – у 38. У Львівській області підрозділи (батальйони і роти) розміщалися таким чином: 25 стрілецька бригада – Буськ (165 вояків), Новий Яричів (347), Милятин (90), Куликів (88), Золочів (276), Поморяни (182), Камінка Струмилова (222) Добротвір (107); 17 стрілецька бригада – Львів (698) Новий Яричів (237), Буськ (171), Красне (128), Золочів (134), Милятин (143), Перемишляни (374), Радехів (558); 18 стрілецька бригада – Глиняни (622); 24 стрілецька бригада – Бібрка (621); 18 кінний полк – Броди (249), Олесько (139), Підкамінь (129), Станіславчик (123).

Крім того, в боротьбі з УПА брали активну участь інші частини НКВД, зокрема прикордонні, які після виходу на державний кордон наприкінці 1944 р. дислокувалися на території Волинської, Львівської та Дрогобицької областей, зокрема: 3-й резервний прикордонний загін у Самборі (1398 бійців), 98-й прикордонний загін у Любомилі (1694), 90-й прикордонний загін у Володимирі-Волинському (1694), 2-й прикордонний загін у Сокалі (1694), 88-й прикордонний загін у Раві-Руській (1694), 89-й прикордонний загін у Мостиськах (1694), 93-й прикордонний загін у Добромилі (2286) (10).

Залучалися до боротьби з УПА також частини НКВД охорони залізних доріг, зокрема з 32-ї дивізії: 62-й стрілецький полк у Львові (1813 бійців), 117-й полк у Рівному (2094), 154-й полк у Станіславі (2149). Батальйони, звичайно, дислокувалися на вузлових і більш-менш крупних станціях Красне, Здолбунів, Ходорів, Ковель, Стрий та ін. За підрахунками дрогобицького історика Михайла Сеньківа наприкінці 1944 р. в Західній Україні було близько 200 тис. вояків внутрішніх військ та винищувальних батальйонів (11).

Дата добавления: 2015-05-23