Найважливіший висновок - децентралізація прискорила і поглибила процес консолідації єдиного народу, етносу в моноетнічну, а на наступному етапі – в національну державу

Доньки

Сини

+ Анна (†1018):

• Ілля 1020 (?), кн. новгородський.

+ Інґігерда (Ірина) — дочка шведського короля Олафа (Olof).

• Володимир (*1020 — †1052) — можливо був одружений з Одою, дочкою графа Леопольда зі Штаде біля Бремену;
• Ізяслав (*1024 — †1078) — в 1040 був одружений з Ґертрудою, дочкою польського князя Мешка II;
• Святослав (*1027 — †1076) — був одружений з Одою, внучкою цісаря Генріха II;
• Всеволод (*1030 — †1093) — в 1046 був одружений з Марією, дочкою імператора Костянтина Мономаха;
• Ігор (†1060) — був одружений з германською принцесою Кунігундою, графинею Орламіндською.
• В'ячеслав (1034 — †1057)

• Єлисавета Ярославна (Еллісіф) (†1076) — вийшла за норвезького короля Гаральда III Суворого;
• Анастасія Ярославна (Аґмунда) (†1097) — вийшла за угорського короля Андраша І;
• Анна Ярославна (Аньєс) (†1077) — вийшла за французького короля Генріха І.
• Агата Київська — дружина англійського короля Едварда Вигнанця.

Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії – бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях ("снемах"). Цю форму правління історики називають "колективним сюзеренітетом".

Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, – до цивільних форм правління та від посилення централізму – до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої ("отроки", "діти боярські", "пасинки") дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші – частину військової здобичі або плату.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом "вето", боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Віче – це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був гранично простим – голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

Князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте на відміну від князя боярська рада і віче не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

Княжий період від середини ХІІ ст. оцінювався радянською історіографією однозначно негативно-як феодальна роздробленість Русі, сумний час, занепад держави. Проте історичні факти і об’єктивний аналіз подій дозволяють сказати про настання нового етапу в історії княжої доби з середини ХІІ ст. – етапу децентралізації імперії. З цього часу встановлення реального державного контролю над територією всієї Русі могло бути досягнуте тільки шляхом послаблення центральної влади, передачі її функцій окремим землям та удільним князям, відбувається остаточне формування феодальної системи.

Послаблення влади центру над регіонами супроводжується розвитком міст, економічним піднесенням регіонів, розвитком самобутньої культури. Стає дедалі очевиднішою політична різниця між регіонами Київської Русі: Північно-східним – Володимир, Суздаль, Москва; Південним – Київ, Чернігів, Переяслав; Північним – Новгород, Псков.

Даючи загальну оцінку цьому етапові нашої історії, можна зробити висновки, що:

1. Децентралізація, роздроблення – це явище об’єктивне, закономірне, воно випливало з самого характеру суспільно-економічного розвитку в Київській державі ХІІ ст. Цей процес одержав в історії назву феодального роздроблення, оскільки в його основі була еволюція феодалізму. У країні формується клас землевласників – феодалів, які стають не лише економічною, а й політичною силоюна своїх землях.

2. Київська Русь у середині ХІІ ст. зовсім не розпалася (про що писало чимало радянських істориків), змінилася лише форма державного устрою. Єдину й централізовану монархію змінила монархія федеративна. (див.: Історія України: нове бачення. Т.1. – К., 1995, с.70).

3. Явище роздробленості суперечливе і неоднозначне. Одночасно з відцентровими діяли сили доцентрові. Майже всі князі обстоювали позицію відновлення єдиної Київської держави, але кожен із них бачив великим князем себе. Важливим фактором такого єднання була половецька загроза.

Основні причини, що викликали роздробленість:

Політичні:

· велика держава-імперія, що обіймала обширну територію, об’єднана силою і примусом, з часом розпадається, нею важко управляти з єдиного центру;

· сила бере верх над законом, відбуваються постійні міжусобні війни князів за київський престол; не врегульоване право спадкоємності;

· прагнення окремих земель до політичної самостійності і незалежності від центру;

· відсутність серед спадкоємців династій політика-особистості, якими були Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах.

Економічні:

· утвердження нових економічних відносин, феодальної власності на землю, перехід від умовного землеволодіння до спадкового (вотчинного);

· загострення протиріччя між ростом економічної могутності місцевої влади і намаганням центру зберегти підпорядкованість всіх земель;

· розвиток економічної самостійності окремих регіонів, міст, які були зацікавлені в зростанні продуктивності праці, покращенні обробітку землі, що давало можливість торгувати і розвиватись економічно самостійно, незалежно від центральної влади.

Зовнішні:

· могутність і єдність держави підривали постійні війни і набіги кочових племен і народів (найголовніші з них – хозари, печеніги, половці, монголо-татари та ін.);

· землі Київської Русі залишалися бар’єром між Сходом і Заходом, витримували на собі основний удар ворога, що послаблював їхню могутність;

· занепад Візантійської імперії та ріст могутності сусідніх держав - Польщі, Литви, Угорщини.

З середини ХІІ ст. на території Київської Русі формується п’ять основних політичних та соціально-економічних центри, які намагаються проводити самостійну політику:

1. Південно-західні галицькі та волинські землі з центром у м. Галич (з 1145 р.).

2. Південно-східні, центральні - київські, чернігівські, переяславські, які, хоч і в складних умовах, але також продовжують утримувати традиції українського державотворення.

3. Північно-західні з центром у Турові, Пінську (з 1150 р.).

4. Північні - новгородські землі з центром у

Новгороді.(з 1130 р.).

5. Північно-східні землі – Ростов, Суздаль, Володимир і з 1147 р. Москва, які започатковують новий центр формування московської державності.

Необхідно звернути увагу, що, незважаючи на роздробленість, центром русько-українського життя залишаються основні землі Київської Русі: Галичина, Волинь, Київщина, Чернігівщина, Переяславщина. Вагомим аргументом цього є використання в письмових джерелах з другої половини ХІІ ст. терміну – Україна (вперше згадується в Київському літописі 1187 р.)

Місце й роль Київської Русі в історії східнослов'янських народів.

Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відіграла велику роль як в історії східнослов'янських народів, так і в світовій історії.

Утворення великої Давньоруської держави сприяло більш швидкому економічному, політичному й культурному розвиткові східних слов'ян і, в той же час, дало їм можливість відстояти свої землі від нападів багатьох ворогів — на сході й півдні — степових кочівників-печенігів, половців та ін., на півночі — від норманів, на заході — від польських і угорських королів та феодалів, на півдні — від зазіхань імператорів Візантії.

Говорячи про величезне значення Київської держави в історії східних слов'ян, слід зупинитися й на їх ролі в утворенні й розвиткові цієї держави. Як відомо, на основі літописного переказу про закликання північними слов'янами трьох варязьких князів — Рюрика, Синеуса і Трувора, які й заснували князівську династію на Русі, німецькі вчені Г. С. Байєр, Г. Ф. Міллер і А. Л. Шлецер, що у XVIH ст. працювали в Академії наук у Петербурзі, висунули так звану нормандську теорію, за якою Давньоруську державу утворили варяги — нормани, вихідці з Скандінавії. Початок антинорманізму поклав М. В. Ломоносов. Зусиллями багатьох істориків і археологів доведено неспроможність норманської теорії. Обґрунтовано, що Давньоруська держава виникла внаслідок тривалого внутрішнього соціально-економічного і політичного розвитку східнослов'янського суспільства, в якому ще задовго до літописного «прикликання варягів» були зародки державності у вигляді політичних об'єднань племен (напр., об'єднання волинян у VI ст.). Отже, творцями Київської держави були самі східні слов'яни, хоча й не виключено, що місцева східнослов'янська знать могла укласти договір з яким-небудь одним (або кількома) ватажком варягів, який і став Новгородським князем і поклав початок правлячій князівській династії на Русі.

Постає питання: яке місце займає Київська Русь в історії східнослов'янських народів?

Як уже говорилося, в російській історичній науці, особливо в другій половині XIX ст., утвердився погляд на Київську Русь як на державу російського народу, оскільки існування українського й білоруського народів як окремих, самостійних народів не визнавалося.

Українські вчені, передусім М. С. Грушевський, висловили інші погляди. У перших томах «Історії України-Руси» і в спеціальній статті «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства» (Статьи по славяноведению. Вып. 1. Спб., 1904. С. 298—304; Вивід прав України. Львів, 1991) Грушевський визнав звичайну, загальноприйняту в ті часи схему «руської» історії нераціональною. Він вважав, що «Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської; Володимиро-Московська —другої, великоруської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-золинський XIII в., потім литовсько-польський XIV — XVI в. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені».

Порогом історичних часів для українського народу Грушевський вважав IV ст. н. е. (від антів), тобто від часу, коли,— пише він,— «починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш народ можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи...».

Погляди Грушевського були сприйняті в українській історіографії й розроблялися багатьма істориками, зокрема з проблем докиївських і київських часів В. Щербаківським, який у праці «Формація української нації» висунув ідею походження українців від трипільської людності, М. Чубатим у книзі «Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй».Щоб підкреслити спадковість України від Київської Русі, у ряді випадків українські історики вживають термін «Україна-Русь».У радянській історіографії, як уже говорилось, утвердився погляд, що в Київській Русі сформувалась єдина давньоруська народність, з якої після татаро-монгольської навали та роздроблення Русі й сформувались у XIV — XV ст. три східнослов'янські народності — українська, великоруська й білоруська.

Тимчасом, як вказувалося вище, немає достатніх підстав вважати, що за історично короткий час — одно-два століття — могла вповні сформуватися давньоруська народність і за такий же приблизно час — розпастися. Можна погодитися, що складання трьох народностей — української, російської й білоруської — на основі південно-західної, північно-східної й північно-західної груп східнослов'янських племен почалося ще до утворення Давньоруської держави і в час її існування продовжувалося далі. Роздроблення Русі й татаро-монгольська навала лише посилили цей процес, який тривав уже кілька віків. Про це, зокрема, свідчить те, що вже в ті часи формувалися окремі мови. Так, видатний російський учений О. О. Шахматов у книзі «Очерки древнейшего периода истории русского языка» писав, що розпад східнослов'янських племен та їх мови припадає ще на VII — VIII віки. А в IX в. напевно вже стався як завершення попереднього процесу розпад єдиного руського племені на три групи: південну, північну й східну. На думку О. О. Потебні, в часи Київської Русі українська мова вже існувала. Він писав, що поділ руської (тобто давньоруської) мови старовинніший XI століття, бо «вже на початку руської писемності мова наша є лише сукупністю наріч». З цією думкою погоджувався і А. Ю. Кримський. Він писав, що «ус'єю сукупністю своїх ознак жива мова півдня XI віку стоїть посеред східного слов'янства цілком відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичина) XI віку — це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця. І в ній аж надто легко й виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної української мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей». Ю. В. Шевельов навіть вважає, що виразні елементи української мови постають у говірках південно-західної групи східнослов'янських племен (древлян, полян та ін.) з VII ст.

Київська держава мала своїм головним осередком території, які включали всі нинішні етнічні українські землі. Саме на цих землях витворилися й діяли державні органи влади й управління з центром у Києві. Київські князі поширювали й зміцнювали свою державу, спираючись передусім на сили подніпровського населення. Та й назва «Русь» відносилася насамперед до Середнього Подніпров'я, а в термін «Руська земля» вкладався швидше державний, ніж етнічний зміст. Найвидатніші пам'ятки культури — літописи, архітектурні споруди та інші — теж створювалися в Києві та інших подніпровських, пізніше українських землях. Тому є всі підстави відносити Київську Русь передусім до історії України. Україна — безумовна спадкоємниця Київської Русі. Через це спадщину Київської Русі не можна ототожнювати з Росією, Великоросією, як це робили і роблять російські шовіністичні елементи.

Але не можна погодитися з деякими гарячими головами, переважно з числа публіцистів і письменників, які повністю заперечують будь-яке відношення росіян до спадщини Київської Русі. Хіба можна заперечувати, що російська народність сформувалася на основі північно-східної групи східнослов'янських племен, а ці племена брали участь у творенні історії й культури Київської Русі? Крім того, здобутки культури Київської Русі ввійшли в російську літературу, суспільну думку, духовне життя і стали для росіян їхніми, рідними. Так само рідною і дорогою спадщина Київської Русі є й для білорусів, які сформувалися на основі західної групи східнослов'янських племен.

Міжнародне значення Київської Русі.

Великою була роль Давньоруської держави в міжнародному житті. Успішно відбиваючи напади степових кочівників — печенігів, торків,

половців, які вторгалися зі сходу в приазовські і причорноморські степи і мали намір рухатися далі на захід, цим самим рятувала й захищала Візантію і західноєвропейські країни.

Широко розвивалися зовнішньоторговельні зв'язки Русі з багатьма країнами Заходу і Сходу. В центрі торгівлі між Заходом і Сходом був Київ.

Різноманітні торговельні, політичні, культурні відносини мала Русь з слов'янськими країнами — Болгарією, Чехією, Польщею, а також з Угорщиною, Візантією, Німеччиною, Норвегією, Швецією, Францією, Англією. Підтримувалися зв'язки з країнами Кавказу і Закавказзя, особливо з Грузією і Вірменією, а також з арабським Сходом.

З міжнародним становищем Київської Русі пов'язані й широкі династичні зв'язки руських князів з візантійським та європейськими дворами, які прагнули поріднитися з великими князями могутньої Русі. Дочка Ярослава Мудрого — Анна — стала дружиною французького короля Генріха І, а після його смерті як регентша управляла Францією до повноліття свого сина, короля Філіпа. Друга дочка Ярослава була одружена з норвезьким королем Гаральдом Сміливим, а третя — з королем угорським Андрієм.

Стародавня Русь як одна з найбільших і наймогутніших держав ранньосередньовічної Європи мала великий авторитет і вплив на міжнародній арені.

Дата добавления: 2015-05-23