Зовнішня та внутрішня політика Данила Галицького. 3 страница

Нижчий розряд службових людей становили люди коланні і ясачні, які виконували роботи при замку, за що користували­ся невеликою ділянкою землі та платили переважно натураль­ний податок. До вищого розряду належали слуги ординські, путні й замкові. Так, згідно з Овруцькою люстрацією, "слуги ордынские повинны при послах и гонцах господарских ездити до Орды, а живуть у месте, а земли отчизные, данные, а входы свое на то особливе мають и при старосте предся на службу господарскую конно и збройно ехати повинны, а подводою и стацыею" ²⁶. Слуги путні використовувались для кур’єрської ро­боти і нагляду за шляхами, по яких рухались татари, слуги замко­ві — "во всех потребах, где колвек им розкажуть" ²⁷. Кінні, або ж панцирні слуги, несли патрульну службу в полі, поблизу замку. З сільського населення прикордонної смуги створювалися заго­ни слуг, які займалися виключно військовою справою. Як відзначав M. K. Любавський: "слуги вербовались обыкновенно из зажиточных тяглых или каких-либо других крестьян, так как с отправлением на войну связаны были расходы не под силу обыкновенной крестьянской «службе» ²⁸. Для більшої образності іс­торик навів уривок з Литовської метрики — прохання слуги Лавріна Станкевича (1514) до короля Сигізмунда І (1506— 1548) звільнити батька і братів від тяглої служби, мотивуючи їх реальною можливістю нести поважнішу і кориснішу для держави — військову. "Ино мы,— говориться в королівському привілеї,— на его чоломбитье то вчинили, того его отца Станка и его братью Янка а Мартина с тых трех служоб тяглых визво­лили и тыи дякла и вси дачки, што нам и врядником нашим даивали, им есмо отпустили; а они мають нам с того службу земскую заступовати у трех зброях, и кони мають мети добрые и зброй и брони так достаточне, как и иным подданым на­шим" ²⁹. На основі широкого фактичного матеріалу М. К. Лю­бавський зробив слушний висновок, що слуги в селянських ла­вах посідали вищу сходинку і в економічному, і в юридичному сенсі — місце, близьке до бояр ³⁰. Безумовно, слуги могли вхо­дити і до складу загонів, організованих для ведення степових промислів, у тому числі й експедицій за здобиччю на татарські улуси.

В другій половині XV ст. колонізаційна хвиля української людності наштовхнулась майже на аналогічне явище з боку Кримського ханства. В 1475 р. воно стало васалом Туреччини, що призвело до активізації експансії на сусідні християнські держави. Мешканці степового прикордоння стали першими жертвами татарських погромів. Згодом ординські спустошення набули регулярного характеру і досягали навіть Волині та Пів­нічної Київщини. Нечисленні гарнізони службових людей при замках не могли зупинити ординців, а уряд Великого князівст­ва Литовського не мав коштів для утримання на прикордонні найманого війська. Місцеве населення змушене було самостій­но зорганізовуватися перед татарською навалою. І це ставало не лише елементарною потребою, а й обов’язком, що пізніше було закріплено у законодавстві. "Лбы уси мещане и подданые наши часу навалное потребы и з иншими людьми нашими зем­скими войну служили,— зазначалося в Першому Литовському Статуті,— або з дозволенья нашего на войну выправляли" ³¹.

Поряд із професійними вояками — боярами, драбами, старостинськими служебниками на захист власних осель виступали й селяни, ремісники. Люстратори канівського замку 1552 р. відзначали: "Повинни каневцы, так мещане, яко бояре и под­данные их, и церковные, и гости вси против людей неприятель­ских и в погоню за ними конно, збройно бывати з старостою и без него з слугами его" ³².Отже, потреба в обороні зумовлюва­ла постійну бойову готовність населення, а походи в степ проти татар дістали назву козакування.

"Козак" — термін тюркського походження і запозичений українцями від південних сусідів. Щодо його генези існує чи­мало версій, більшість яких розглянуто в дослідженнях Д. І. Яворницького ³³ та Г. І. Халимоненка³⁴. У широкому розумінні "ко­зак" — це вільна людина, шукач пригод, бурлака. Водночас цей термін застосовувався для означення прикордонника, вправного вершника, найманого воїна, степового розбійника, добичника тощо.

Для з’ясування початкового періоду становлення україн­ського козацтва важливим є питання генези назв військових та адміністративних титулів. Ймовірно, це зумовлювалося терито­ріальною близькістю з тюркомовною людністю, її вливанням до козацьких ватаг, хоча антагонізм між ними навряд чи сприяв швидким темпам такого процесу. Вірогідніше, що вже з княжої доби русичі переймали від тюркомовних народів стратегію і тактику степового бою, відповідні елементи атрибутики кочів­ників. Тому досить реально постає передбачення Г. І. Халимо­ненка про можливість існування "козацьких таборів" у басей­нах річок Росі й Сули вже в XI—XII ст., де проживало змішане тюрксько-слов’янське населення ³⁵.

Не викликає сумніву існування тюркських козаків у Криму та Північному Причорномор’ї вже в XIII—XIV ст. У полове­цькому словнику за 1303 р. слово "козак" означає вартового, або ж людину, яка перебувала на передовій сторожі ³⁶. На синаксарі міста Сурожа (Судака) під 1308 р. йдеться про вбив­ство кримськими козаками "раба божого Алмальчі" ³⁷. Татар­ські козаки згадуються і в Статуті генуезьких колоній 1449 р.: "Коли трапиться придбати якусь здобич козакам кінним кафинцям, або ж на ловах татарських биків чи деінде, постанов­ляємо: аби консул Кафи й інші чиновники або й котрась висо­ка особа аж ніяк не сміли вимагати собі частки з такої здобичі, а нехай вона трактується як вільна (від податку) і з повним правом належить тим, хто її захопив чи підстрелив, і нехай консул Кафи намагається таких козаків кінних підтримувати, виявляючи їм усіляку допомогу и ласку" ³⁸. Термін козаки стосувався й нижчого прошарку татар, осаджених князем Вітовтом південніше столиці Вільно ³⁹. За відбування військової слу­жби козаки володіли невеликими земельними наділами і нале­жали до окремих підрозділів, які вступали до литовського війська під проводом своїх отаманів ⁴⁰. Цілком можливо, що и "подільські козаки", згадані Мацеєм Стрийковським, мали ана­логічну природу ⁴¹. Згадка про надання землі татарам поблизу Овруча наприкінці XV ст. жалуваною грамотою Казимира IV (1440—1492) наштовхнула M. K. Любавського на думку, що якась їх частина могла бути осаджена і на Київщині ⁴². Про аналогічні випадки за князювання Гедиміна (1316—1341) йде­ться в люстраціях Канівського замку 1552 р.⁴³.

Існує немало свідчень про діяння татарських козаків на терені південноукраїнського степу. Польський історик Ян Длугош вирізняв їx у складі полчищ хана Маняка, які вторглися в Галичину 1469 р. ⁴⁴. Козаки, напевне, часто залучалися до хан­ського війська поряд з представниками інших соціальних верств Криму. Так, на прохання великого князя московського Івана III (1462—1505) вислати війська проти ординців, які перешко­джали нормальному сполученню між державами, чинячи гра­бунки й розбої, кримський хан Менглі-Гірей відреагував позитив­но. У розмові з царським послом у Криму Семеном Борисови­чем він, зокрема, відзначив: "Посылал под Орду уланов и кня­зей и Козаков всех, колко их ни есть в моей земле. И они под Ордою были все лето и делали, сколько могли" ⁴⁵. З іншого боку, у посланні великого московського князя до Менглі-Гірея від 4 березня 1487 р. містилося прохання прислати до Курська своїх людей для зустрічі послів через небезпеку від татарських козаків у степу. Водночас Іван III повідомляв, що московські ратні люди разом із військом брата кримського хана Нурдовлатом вже здійснили похід по степових шляхах: "под Ордою улу­сы имали и головы поймали... и я здесь у тех Козаков те головы поймал и отдал семи их твоему послу Тевекелю улану да Лукбердею дувану о тобе бы то ведомо было. А список есми к тебе послал, те и головы имяны преписавши, колко их отдано твоим послам" ⁴⁶. Про контакти татарських козаків з українською люд­ністю можна здогадуватися з тексту великокнязівської уставної грамоти киянам від 14 травня 1499 р., в якій зазначалося: "Коли осмник воєводин застанет которого мещанина, або купца, а либо козака християнина (виділення наше.— В. Щ.), з белы­ми головами непочетные речи делаючи, ибо наместнику мит­рополичому с того врочая вина, а воеводе с того вины копа грошей; а коли застанет осмник в таковых речах гостя турчина, або татарина, а любо ормянина, тогды воеводе с такового вины дванадцать коп грошей" ⁴⁷. Звідси цілком закономірним є ре­зультат аналізу етнографічного складу населення Київщини XV ст., здійсненого П. Г. Клепатським. Вчений відзначив, що після українців найбільший відсоток на цій землі становили татари ⁴⁸. Наведені факти переконливо свідчать про перехід назви "козак" на українців від татарських кочівників. Одночасно й козакування як побутове явище набувало ширших масштабів. За прикладом татарських козаків з південноукраїнських замків та сіл виходили в степ ватаги шукачів легкої здобичі. "Ходити в козацтво" означало, насамперед, виходити в поле чи "на низ" по здобич. Яскравою ілюстрацією цього можуть послужити та­кож свідчення Рейнгольда Гейденштейна — довіреного секре­таря Стефана Баторія: "Великі простори полів, безліч землі за­лишаються там необробленими і незаселеними... Більшу части­ну часу люди займаються рибальством і здобичництвом, вважа­ють ворогом коленого, від кого сподіваються отримати більше здобичі, але, оскільки серед них чисельно переважають христи­яни, то вони відчувають особливу неприязнь до невірних (вар­варів), насамперед до татар, і не раз подавали допомогу поль­ським королям. Оскільки вони займають нижню частину Поль­щі, яка прилягає до річки (Дніпра — В. Щ.), то й називають­ся... низовцями, і серед інших козаків — таким саме загальним іменем називаються як кінні, так і піші люди, які збираються з доброї волі для занять розбоєм на прикордонні" ⁴⁹. Гейденштейн зафіксував своє враження після завершення війни між Річчю Посполитою і Московією в 80-х роках XVI ст., коли немало її учасників, не знайшовши застосування своїм силам, подалося на пошуки "козацького хліба", хоча аналогічні випадки мали місце і в попередній час. Однак походи на татарські улуси ста­новили тільки один бік діяльності запорожців.

Південноукраїнський степ з широко розгалуженими водяними артеріями вражав сучасників надзвичайними природними багатствами. Литовський мемуарист Михайло (Михалон) Литвин із захопленням писав: Диких звірів і зубрів, диких коней і оленів така сила по лісах і полях, що на них полюють тільки задля шкіри, а м’ясо через велику їх кількість викидають, окрім спинної частини; ланей і диких кабанів навіть зовсім не вживають. Дикі кози в такій великій кількості перебігають зимою з степів до лісів, а літом назад, що кожний селянин забиває їх до тисячі на рік. По берегах річок у великій кількості зустрічаються оселі бобрів. Птиць така дивовижна сила, що весною хлопчаки назбирують цілі човни яєць диких качок, гу­сей, журавлів і лебедів, а пізніше їх виводками наповнюють курники. Вірлят зачиняють до кліток задля їх пір’я, котре чіп­ляють до стріл. Псів годують м’ясом диких звірів і рибою, бо ж річки переповнені неймовірною кількістю осетрів та іншими великими рибами" ⁵⁰. Навіть скрупульозні й лаконічні королів­ські ревізори, описуючи українські староства, не могли утрима­тися від захоплених характеристик краю: "Коням и всякому быдлу хованье там роскошное по дубровах и свиньям по дуб­никах через зиму, а там радо быдло всякое множится. Зубров, оленей, лисиц и иншого зверу множество великое. Меду тож офитость великая, а предке доброго, чистого, белого без бортей и без всякое праци великое, не только с пасек, але готового с вепетов выдираючи" ⁵¹.

Наявність великої кількості дичини сприяла широкому розвою уходництва. Крім мисливства, рибальства, бджільництва, промисловці часто здійснювали походи за сіллю. Так, у люстрації 1552 р. зазначалося: "Кгды соль идет, с низу хоживало ста­росте перво з десятка по ковшу соли, а ковш тот з безмен, а теперешний староста от каждого человека колько их у десятку будет, берет соли по два безмены. А над то еще берет староста теперешний с каждого десятка соли по котлу десяточному и по ковшу. А еще особно обестки з десятка каждого по котлужу десяточному берет" ⁵². Податок у вигляді здобичі місцеві власті стягували восени при поверненні промисловців на волості. З ча­сом він узаконювався у фіксованих розмірах. Вже в уставній грамоті великого князя литовського Олександра Казимировича (1492—1506) місту Києву (1499) зазначалося: "Которые козаки з верху Днепра и с инших сторон ходят водою на Низ до Черкас и далей и што там здобудуть, с того со всего воеводе десятое мають давати; а коли рыбы привозять, з верху, або з низу, просолныи и вяленые до места Киевского, тогды мает осмник воєводин то осмотрети и обмытити, и мает на город взяти от бочки рыб по шести грошей, а от вяленых рыб и свежих десятое. А коли привезут до места Киевского рыбу све­жую, осетры, тогды не мають их целиком продавати, олиж мусить осмник от каждого осетра по хребтине взяти, а любо от десяти осетров десятого осетра" ⁵³. В даному випадку козаками іменувалися уходники з придніпровського регіону. Такі ж козаки-промисловці ходили в степ і по інших річках. Марцін Бельський під 1489 р. згадував козаків, які добре знали Побуж­жя і допомогли польському королевичу Яну-Ольбрехту дістати­ся до Саврані ⁵⁴.

Заняття промислами вимагало відваги і певних військових навиків, оскільки нечасто обходилося без сутичок з татарськи­ми козаками та чабанами. Тому уходники об’єднувалися в заго­ни, обирали досвідченого ватажка і відповідно озброювалися. На уходах споруджували тимчасові стоянки-засіки, або ж го­родці" для первинної обробки і зберігання здобутого, а також оборони на випадок нападу ординців.

Соціальні причини виникнення українського козацтва по­лягали у поглибленні суспільного поділу праці, змінах у земель­них відносинах. Після перетворення українських князівств на воєводства традиційний принцип общинного землеволодіння поступово підмінювався роздачею маєтностей князем, як вер­ховним сюзереном, особам вищого (князі, пани, зем’яни-шляхта) і середнього (бояри) станів, які перебували на військовій та адміністративній службі. Відповідно з розряду землевласни­ків виключалася найбільш численна верства — селянство. При­родним явищем став зростаючий відхід селян з центральних регіонів на окраїни, що в той час не зустрічало перешкод з боку властей. Навпаки, при відсутності регулярного війська пе­реселенців планувалося використати у боротьбі з полчищами кочівників.

Разом з тим, з кінця XV ст. у Великому князівстві Литов­ському спостерігалося зародження товарно-грошових відносин. На загальнодержавному рівні його чітко ілюструвала устава 1514 р., спрямована на збільшення прибутковості великокня­зівських маєтностей за рахунок розширення площі дворової ріллі, яку передбачалося обробляти із застосуванням праці тяглих лю­дей. Місцевим урядникам наказувалось: "Колько розумеючи людей на пашни оставити, которыми бы еси мел достаточне пашню запахати, а инших маеш на пенязех осадити" ⁵⁵. Подібне мало місце і в маєтках окремих землевласників, які використо­вували різні засоби економічного і позаекономічного примусу, щоб задовольнити потреби свого господарства у робочій силі.

Збільшення відробіткової ренти викликало відповідну реак­цію з боку селянства. Однією з найпоширеніших форм про­тесту проти соціального гніту стали втечі. Безумовно, їх мас­штаби суттєво різнилися на обширних теренах Великого кня­зівства Литовського. Напевне, більшою мірою втечі були при­таманні власне литовським землям, меншою — батьківщині козацтва — Центральній Україні. Проте наявність окремих артикулів у Першому Литовському Статуті 1529 р., в яких мова йшла про запобігання селянським втечам і суворі покарання втікачів ⁵⁶, дозволяє припустити, що в малоосвоєні прикордонні райони відходила й частина українського населення. Відсутність документальних свідчень не дає права ствердно говорити про участь цієї категорії селянства у козакуванні до середини XVI ст., хоча й для заперечення можливості такого явища немає підстав ⁵⁷.

Отже, саме охоронці південного прикордоння й уходники-промисловці, які перебували в постійних контактах з татар­ськими кочівниками, вперше зустрічаються у джерелах другої половини XV ст. під назвою "козаки". З цього часу джерельні свідчення про козацтво на терені південноукраїнського степу простежуються регулярно. Давнє побутове явище козакування поступово набувало широких масштабів, залучаючи представ­ників різних соціальних верств. умови прикордоння витвори­ли своєрідний тип людини, характерною рисою якої було поєд­нання в одній особі воїна і трудівника.

1.2.

Дата добавления: 2015-05-23