Джерела формування українського козацтва

Зародження і становлення ко­зацтва рельєфно простежується при з’ясуванні джерел цього явища. Протягом тривалого часу на нього мали безпосередній вплив найрізноманітніші фактори еволюції українського суспіль­ства. Тому слід детально проаналізувати окремі періоди форму­вання козацтва, враховуючи їхні особливості та специфіку.

До середини XVI ст. козаками називали людей, які займа­лись уходними промислами на південному порубіжжі та боро­тьбою з татарами. На жаль, в актових матеріалах про них збе­реглися лише фрагментарні згадки, але й вони дають підставу для конкретних висновків щодо джерел формування козацтва. Вже в 1492 р. кримський хан Менглі-Гірей повідомляв велико­го князя литовського Олександра Казимировича про напад на фортецю Тягиню загону козаків з Канева та Черкас. Докумен­тальні свідчення про цю акцію містяться у відповіді останнього від 19 грудня, надісланій до Криму: "Також писав нам в своєму ярлику, що наші люди канівці і черкасці, прийшовши Дніп­ром, під Тягинею човен твій розбили, чоловіка одного і багато статків та грошей побрали, а потім цього твого чоловіка забра­ли і кілька волів з ним взяли, а після того під Тягинею черкасці взяли десяток коней і трьох чоловік забрали з собою. Про те нам невідомо і сталося без нашої волі. З приводу того послали до наших урядників українних, щоб речі ті відшукали між козаками, а якщо б знайшли — передали в руки твоєму слузі Мусаці, і людей, які будуть знайдені і відібрані статки. А тих лихих людей, які те вчинили, повеліли стратити ⁵⁸. Безумовно, у поході могли брати участь вихідці й з інших міст та містечок України. Менглі-Гірей добре володів інформацією про стано­вище на прикордонні з Литовсько-Руською державою, оскіль­ки сам неодноразово здійснював грабіжницькі набіги на її те­риторію. Однак, він був зацікавлений у суворому покаранні литовськими властями конкретних винуватців козацької експе­диції, щоб запобігти її повторенню в майбутньому. І, як видно з листа Олександра Казимировича, урядники південноукраїн­ських староств зобов’язувалися вжити відповідних заходів. Май­же аналогічний інцидент стався за три роки до цієї події (1489) на Таванському переїзді через Дніпро, хоча у листі великого князя московського Івана III до правителя Литовської держави козакуючих на чолі з ватажками Богданом, Голубцем і Васьком Жилою власне "козаками" не називали. Цілком можливо, що у Московії даний термін був ще маловідомим. "Нынеча пак сего лета, — говориться в документі,— наши послы Московские зе­мли Тферские земли и Ноугородские земли многие люди шли из Крыма с твоим послом Яном вместе; да как пришли на Тавань к перевозу, и твоего посла Яна перевозники через Днепр перевезли, а наших гостей не перевезли. Да пришед на них твоего пана Юрьева люди Пацевича, в головах Богдан, да Голу­бец, да Васко Жила со многими людьми да наших гостей пере­били и переграбили, и товар у них весь поймали, многих людей до смерти побили и перетопили, а иных многих людей тех наших гостей и нынеча без вести нет" ⁵⁹. Тут ідеться про вчин­ки служебників київського воєводи Юрія Паца. Проте, в того­часній епістолярній спадщині козацтво виступало під різними назвами: загальною — "черкаси", по імені урядовця або ж ва­тажка громади — "князя Дмитрія козаки", "козаки Щурової роти" тощо ⁶⁰.

Через українські землі пролягали великі й малі шляхи, які були, передусім, торговими артеріями не лише Великого кня­зівства Литовського, а й усього центрально-східноєвропейського регіону. Ними ж користувалися представники дипломатичних служб. За повідомленням кримського хана Менглі-Гірея вели­кому князеві Івану III у жовтні 1494 р., московське посольство на чолі з боярином Іваном Суботою, яке прямувало до валашського господаря Стефана, поблизу дніпровської переправи "из черкасского городка козаки потопили, все поймали, пеша остали" ⁶¹. Очолював козацький загін черкаський воєвода Богдан, який невдовзі зруйнував турецьку фортецю Очаків ⁶², як базу, створену для дій проти "черкас". Київські та черкаські козаки були причетні також до сутичок з татарами на пониззі Дніпра взимку 1502-1503 рр.⁶³.

Документальні свідчення про участь у козацьких походах представників місцевої адміністрації, зокрема, південноукраїн­ських старост Предслава Лянцкоронського, Остафія Дашковича, Єжи Отруся, Миколи Сенявського, Берната Претвича, Се­мена Пронського та ін. стали основою для проголошення їх історіографією XVII—XVIII ст. організаторами українського ко­зацтва, першими гетьманами і т. ті.⁶⁴. Насправді ж, виконуючи обов’язки по охороні кордону, старости замовчували факт спіль­них дій з козаками, бо це загрожувало немилістю великого князя або ж сплатою з власного рахунку за збитки, заподіяні козака­ми. Так, у листі турецького султана Сулеймана II (1520— 1566) до польського короля Сигізмунда II Августа від 10 вересня 1557 р. йшлося про набіг козаків, очолюваних князем Дмитром Вишневецьким, на татарські улуси поблизу Акермана, а також мі­стилася вимога повернути "що кому належало" і покарати учас­ників експедиції ⁶⁵. На старост покладалися також обов’язки контролювати козаків, щоб не допускати їх збору і самостій­них походів проти татар. У люстрації Кременецької волості 1563 р. зазначалося: "Козаків, або ж людей неосілих, прихо­жих не утримувати ніде в селах більше 3 днів, все село має знати, коли який козак прийде чи піде, оскільки від таких лю­дей робиться по селах багато шкоди; а якщо б хто пустив до хати такого козака, людину неосілу, не сповістивши всьому селу (властям.—В.Щ.), і тримав його більше трьох днів, а відпустив­ши, не оголосив всьому селу, і якщо б від того трапилась кому шкода, то будь-який господар повинен буде відшкодувати її і, крім того, зобов’язаний виплатити три рублі згідно статуту зем­ського" ⁶⁶. Контроль над козаками поширювався навіть на воє­водські міста, зокрема, на Київ. У згадуваній грамоті великого князя литовського Олександра Казимировича (1499) зазнача­лося: "Коли которые купцы, а любо козаки приходят до Киева, а в которого мещанина станут на подворьи, тот мещанин мает их обестити воеводе киевскому, або наместнику его, подлуг давнего обычая, а если бы который з вас мещанин не хотел купца або козака воеводе обестити, на том воеводе киевскому дванадцать коп грошей вины" ⁶⁷.

Через брак документальних свідчень нелегко судити, наскіль­ки вдавалося старостам виконувати поліційні функції. Більше відомі випадки, коли вони в обхід закону очолювали загони служебників та козаків і здійснювали сміливі рейди в південні степи аж до Чорноморського узбережжя ⁶⁸. Оповідаючи про похід під Очаків (1541) барського старости Берната Претвича, Марцін Бельський, зокрема, писав: "незадовго перед тим тата­ри напали на Русь, починивши великі шкоди коло Винниці і по інших місцях. Бернат Претвич, гербу Вчеле, староста барський, вартий пам’яти у всіх нас, поляків, пустився за ними з невели­ким числом козаків і черемисів, пройшовши за ними аж під Очаків... З добичею повернувся додому і наступного року те ж повторив" ⁶⁹.

Для боротьби з татарами власті активно залучали і місцеве населення. Так, у привілеї, наданому місту Лисянці, підкресювалося, що його мешканці мають ставити палісаду, а кож­ний з міщан повинен запастись рушницею, двома фунтами пороху і копою куль ⁷⁰. У творі польського шляхтича Марціна Бронєвського (70-і роки XVI ст.) міститься згадка про Брацлав: "Лежащий на границах Подолии, несмотря на свою мало­важность и незначительность, имеет крепостцу и более пяти­сот жителей, превосходных стрелков, которые приобрели не­малую опытность и навыки в легких и частых стычках со ски­фами (татарами.— В.Щ.)... Братиславцы содержат постоянно отряд войска для защиты от набегов перекопских, очаковских, белгородских татар и валахов" ⁷¹. Отже, не лише військова люд­ність, а й усе населення прикордонних міст добре володіло зброєю, мало бойові навики і могло брати участь у козакуванні.

Цікаво, що Марцін Бронєвський нічого не говорив про шляхту серед мешканців Брацлава. Небезпека з боку татар­ських ординців ставала на перешкоді проникненню на південь Поділля та Київщини представників привілейованого стану. Навіть немало старост залишали у фортецях заступників, а самі жили у власних маєтках на Волині, Північній Київщині чи в Галичині. Татарська загроза не стимулювала й розвиток тради­ційного землеробства. Відповідно втрачався сенс ведення як селянського, так і панського господарства. Не випадково, що в той час ревізори не відзначили поблизу Канева жодного філь­варку ⁷².

Немало інформації про джерела формування українського козацтва міститься в кореспонденції правителів сусідніх дер­жав, зокрема турецького султана та кримського хана. Так, на початку 40-х років хан Сагіб-Гірей писав з Бахчисараю поль­ському королеві Сигізмунду І: "Приходят козаки черкаские и каневские, стают на Днепре под нашими улусами и чинят шкоды нашим людям. Я к вам много раз посылал за тех Козаков, что­бы их усмирить, но ваша милость не послушал. Если хочеш иметь приязнь с нами, будь добрым, пришли к нам тех, что делали шкоды, иначе не имей того за зло, и я не хочу сломать приязни братской и присяги, но на те замки — Черкасы и Канев — пошлем нашу рать" ⁷³. Майже аналогічний лист туре­цького султана Сулеймана II до того ж короля від 1546 р., в якому зазначалося, що з "далеких замків, належачих до Поль­щі: Переяслава — Яцько і Мануйло, з Черкас — Карпо і Єдрушко, з Брацлава, з Києва і багатьох інших прикордонних замків" минулого року козаки, очолювані Претвичем, Сангушком і Пронським, здобували приступом Очаківську фортецю ⁷⁴.

Отже, актові матеріали і наративні джерела переконливо свідчать про вихід козаків з українських міст. Та це зовсім не означає, шо козакували власне міщани — ремісники чи торгові люди. Саме вони не завжди складали більший відсоток насе­лення, насамперед, прикордонних міст, призначених для обо­рони краю від ординської агресії. Наприклад, у Черкасах (1552) проживало 223 міщанина; бояр, панів і князів — 9 чол.; слуг міських — 25; пушкарів — 2; почет старости — 66; драбів — 160; козаків — 250 ⁷⁵. Аналогічним було співвідношення насе­лення в той час у Брацлаві та Вінниці. Зауважимо: щоб вважа­тися повноправним громадянином, тобто, перебувати під захи­стом міського самоврядування, користуватися привілеями, які надавалися городянам, зокрема правом займатися ремеслом, вести торгівлю на міському ринку, необхідно було володіти не­рухомим майном, як мінімум — власним будинком. Цим по­яснюється той факт, що в південноукраїнських містах ревізори фіксували значну кількість бездомних, або ж "людей прихо­жих". На Волині та Північній Київщині серед них переважали селяни, які намагалися здобути свободу за міськими мурами.

Характерним для південних міст було проживання в них козаків. У Черкасах, наприклад, люстратори відзначили, що "окромя оселых бояр и мещан бывают у них козаки прихо­жие" ⁷⁶. Поряд з боярами, слугами, міщанами Канева прожи­вали "люди прихожие, козаки неоселые" ⁷⁷. На противагу мі­щанам більшість козаків не мали власної осідлості і ходили в степ на промисли або ж служили у заможних городян. Різниця між ними чітко визначалася в люстрації, де вказувалися повин­ності: "Козаки, которые домов у Черкассах не мають, и тые дають старосте колядки по шести ж грошей и сена косять ему на два дни на лете толоками за его стравою и за медом. А которые козаки, не отходячи у козацтво на поле, ани рекою у низ, служать в местах в наймах боярам або мещанам, тыи старосте колядки давати, ани сена косити не повинни" ⁷⁸. Звертає на бе увагу наявність у Черкасах значної кількості представників власне військово-службової людності: почет старости, драби, а також слуги міські або ж замкові.

Разом з тим, у більшості міст та містечок України прожи­вали й селяни. Було б недоцільно повністю виключити можли­вість їхньої участі в козакуванні, як і сільських мешканців, на­самперед, тих, хто перебував на нижчому соціальному щаблі. Безземельні або ж власники незначних земельних ділянок — городники, халупники, комірники, підсусідки — не були тісно пов’язані із землеробством і мали змогу займатися допоміжни­ми промислами, в тому числі й козакуванням. Однак конкрет­них документальних свідчень про ставлення селян до генези козацтва на сьогодні не виявлено. Наведену Дмитром Наливай­ком тезу з латиномовного "Трактату про дві Сарматії" (1518) польського гуманіста Мацея Меховіти, де український козак називався "хлопом, підданим, бродягою, пішим або кінним" ⁷⁹, досить легко спростувати. У Польщі хлопом називали кожного негербованого. Навіть боярина, який ішов козакувати, літопис­ці часто записували в свої хроніки хлопами зі слів розгніваного господаря.

З середини XVI ст. спостерігається новий етап в історії укра­їнського козацтва. За слушним зауваженням І. П. Крип’якевича, на цей час: "в степах виробився оригінальний тип господар­ки, а в його обороні нова воєнна організація; знов під впливом сеі господарки і в війні зі степовими ордами повстала нова ко­зацька суспільність, зі своїм окремим побутом і окремим світо­глядом. Виробивши собі новий лад в степах, переходять козаки до давніх українських центрів, до городів; тут лучаться з міщан­ською опозицією против нових міських порядків, переймають на себе її боротьбу з локальними урядниками і реорганізують міста за своїм ідеалом. Цілий цей процес відбувається дуже скоро; козацький лад так знаменито відповідав пограничним відносинам і в своїм поході показав стільки сили, що протягом двох-трьох десятиліть скозачіли всі міста над степовим поя­сом" ⁸⁰. Отже, перенесення козацького устрою на волості стало важливою передумовою формування окремого соціального ста­ну. Цей процес збігається з характерним для середньовічних держав переосмисленням панівним класом свого місця в су­спільстві.

Консолідація панівних верств Великого князівства Литов­ського супроводжувалася ліквідацією різноманітних ступенів іє­рархії та ревізією прав на шляхетство. Підставою для визнання останніх стало не відбування військової служби, а наявність до­кументально підтвердженого землеволодіння. Якщо для магна­тів, князів і зем’ян дана обставина не створювала особливих проблем, то вона з усією гостротою постала перед боярами. Перевалена їх більшість володіла землею за звичаєвим правом, тому лише небагатьом вдалося довести своє "благородне" похо­дження шляхом пред’явлення жалуваних грамот на землеволо­діння ⁸¹. Всі ж інші представники цього стану переводилися до розряду державних селян.

Аналогічну політику проводили на українських землях пі­сля Люблінської унії 1569 р. і польські власті. Вже наступного року було організовано люстрації Брацлавського і Київського воєводств. У ході їх проведення ревізори вимагали від усіх зем­левласників пред’явлення жалуваних грамот на маєтності, оскіль­ки, за їхніми словами, при українських замках було багато та­ких зем’ян і шляхти, які не хочуть відбувати земську службу і заявляють, що вони вільні люди⁸². Так, бояри Заушани показа­ли ревізорам копію королівської грамоти — виписку з київ­ських земських книг, і були залишені при шляхетських вольно­стях. За володіння землею вони мали поряд з іншими шляхти­чами Київського воєводства нести земську службу. Бояри Позняки ніяких документів на вимогу люстраторів не пред’явили, а лише голослівно сказали, що вони звільнені від аналогічних служб згідно з королівським привілеєм⁸³. Однак ці аргументи до уваги не бралися, оскільки при великій небезпеці для київ­ського замку, на думку ревізорів, уже "нікого було посилати для огляду татарських шляхів, та відправляти листи до найбли­жчих замків"⁸⁴. Тож південноукраїнське боярство стало перед проблемою пошуку свого місця в суспільстві. Через брак умов для заняття землеробством воно намагалося іншими шляхами відстояти свій попередній статус. Цьому ж об’єктивно сприяло створення козацького реєстру та залучення урядом Речі Посполитої українського населення до військової служби під час чергових кампаній, насамперед для боротьби проти Швеції та Московської держави. Найбільш підготовленими, безумовно, вияв­лялися бояри і слуги. Вони й стали основою створення козаць­ких загонів, які перетворювалися на вагому силу при кварцяному війську ⁸⁵. Отже, бояри та слуги склали нову хвилю формування українського козацтва. Саме тому в документальних матеріалах південного порубіжжя кінця XVI — початку XVII ст. трапляю­ться лише окремі згадки про бояр ⁸⁶. При цьому обов’язково підкреслювалося їхнє "нешляхетське" походження, належність до "хлопства". У Північній Київщині та на Волині українсько­му боярству під назвою "околичної шляхти" вдалося утримати­ся аж до Національно-визвольної війни середини XVII ст. Про­те в джерелах дедалі частіше з’являлися такі визначення їхньо­го соціального статусу, як, наприклад, "козаки, звані боярами овруцького староства"⁸⁷. Водночас поповнення козацтва бояр­ським контингентом збігалося з важливим моментом у форму­ванні лицарської верстви, а саме: початком генези станових прав.

Помітний вплив на формування козацького стану справили заходи, вжиті урядом Речі Посполитої по колонізації Подніпро­в’я та Лівобережжя. Роздача земель у власність з метою їх засе­лення практикувалася ще й за литовської доби. Більші можли­вості для встановлення польського панування на українських землях аж до кордону з Московською державою відкрила кон­ституція, прийнята варшавським сеймом 1590 р. "Простори пустих місць на прикордонні за Білою Церквою,— зазначалося в цьому документі,— не приносять ніякої користі, ні держав­ної, ні приватної, необхідно мати з них користь, щоб вони даремно не пустували. А тому за дозволом і повноваженням від усіх чинів сейму ухвалюємо, що ми будемо роздавати ті пустелі у приватну власність особам шляхетського стану за за­слуги перед Річчю Посполитою по волі і розумінню нашому" ⁸⁸.

Прагнучи здобути земельні володіння, тисячі безпомісних і дрібних шляхтичів з Волині та Галичини взяли участь у колоні­заційному процесі. Обставини життя на Подніпров’ї, зокрема, слабкість виконавчих та судових структур, відкривали можли вості панування кулачного права або ж фізичної сили. Звідси — поява латифундій нових власників, особливо гетьманів, воєвод, примноження магнатських родів, так званих "королев’ят" — Вишневецьких, Корецьких, Збаразьких та ін. Серед прибулих на Подніпров’я було немало й таких, хто головним своїм занят­тям вважав військове ремесло. Вже при Стефані Баторії шляхта становила верхівку козацького реєстру ⁸⁹. Зростання престижу козаччини залучало до королівської служби нових представни­ків привілейованої верстви як українського, так і польського походження. Проект католицького біскупа Йосипа Верешинського по створенню козацького князівства за Дніпром, очевидно, ґрунтувався на реальних фактах наявності значної кількості шля­хти серед українського козацтва ⁹⁰. Шляхтичі не лише очолюва­ли реєстрових, а й становили основну масу козацької старшини. Тим більше, що в її середовищі перебувало чимало представни­ків польського етносу ⁹¹, зокрема шукачів військових пригод, авантюристів, які схвально відгукнулися на заклик папи римсь­кого Климента VIII. Під егідою Ватикану створювалась ліга єв­ропейських християнських держав для боротьби проти туре­цької агресії, на що відпускалися значні кошти ⁹². Головну вій­ськову силу ліги мало становити запорозьке козацтво. Восени 1593 р. папа римський вислав свого нунція— хорватського священика Алессандро Комуловича до українських козаків з метою залучення їх на службу. Згідно з інструкцією папський легат мав вести переговори на кресах Речі Посполитої: в Кам’ян­ці, Каневі, Черкасах. В листі Климента VIII до козаків відзнача­лася поінформованість Ватикану про їхню хоробрість і військову відвагу ⁹³. Вагомим дотатком до послання понтіфіка із закли­ком боротьби проти неприятеля святого Христа мали стати 12 тисяч дукатів, як завдаток до початку кампанії. Решту обіцяло­ся виплатити в ході війни. Однак маршрут Комуловича проля­гав через волості, де йому порадили звернутися до київського воєводи князя Костянтина Острозького. Напевно, через кон­флікт Януша Острозького з Криштофом Косинським, папський посланник не знайшов шляху до Запорозької Січі. Під час зу­пинки у Снятині він вів переговори з місцевим старостою Ми­колою Язловецьким. Бувший старший реєстру продовжував під­тримувати тісні контакти з козаками. Тому, ймовірно, не без ініціативи Язловецького, в грудні 1593 р. відбувся похід на придунайські турецькі міста. У складі козацького війська перебувала значна частина подільської шляхти ⁹⁴.

Відсутність детального опису реєстрового війська на рубежі XVI—XVII ст. не дозволяє ґрунтовно проаналізувати його структуру та національний склад. Однак відомо, що наступний роз­виток подій, зокрема війна з Московією, Цецорська та Хотин­ська битви, сприяв поповненню реєстру представниками укра­їнської шляхти, до якої належали: Петро Сагайдачний, Оліфер Голуб, Михайло Дорошенко, Марко Жмайло, Іван Сулима, Бог­дан Хмельницький.

Реалізація конституції 1590 р. в Україні супроводжувалася також посиленням соціального гноблення. Кожний прибулий шляхтич одержував право будувати у своєму маєтку замок для захисту від татар, залучаючи поселенців з інших районів. Часто власники виділених їм урядом земель утворювали нове посе­лення за рахунок селян, захоплених у сусідніх феодалів. Актові матеріали кінця XVI — першої половини XVII ст. містять вели­чезну кількість свідчень про шляхетські міжусобиці. В резуль­таті грабіжницьких нападів шляхтичі ставали власниками но­вих маєтків та підданих, а згодом одержували документальні підтвердження від властей на право володіння ними. У пошу­ках нових джерел прибутків магнати реєстрували свої володін­ня у статусі міста чи містечка ⁹⁵. В такому випадку до рук земле­власника переходило і право верховного суду над підданими, регулювання податків та повинностей.

Для залучення нових поселенців феодали на перших порах встановлювали пільги — звільнення від будь-яких повинностей на 5, 10, 15 і більше років. Протягом цих років селянин міг вести власне господарство, не відбуваючи панщини, не сплачу­ючи натуральних чи грошових податків і вважати себе відносно вільною людиною. Водночас освоєння нових земель було вигід­не феодалам, оскільки пізніше вони могли використати їх для Розширення власного фільварку. Крім того, окремі шляхтичі, незважаючи на існуючі умови, все ж залучали "слобожан" до виконання деяких робіт. Так, у Курилівцях на Київщині в 1616 р. двадцятьох свобідних", які не мали ніяких повинностей, змушували робити зажинки, обжинки, закоси, обкоси, допомагати у толоцы ⁹⁶. В люстрації остерського староства за 1636 р. зазначалося: "завдяки скупченню людей, що оселяються на слободах, остерська оренда медів, пив, горілок, млинів, мит пішла за зна­чно вищу ціну, тому не мало зріс дохід" ⁹⁷. Отже, шляхта вико­ристовувала можливі засоби для стягнення всіляких опосеред­кованих поборів з мешканців слобід. При надмірних утисках або ж наближенні завершення строку "слобод", останні відхо­дили на нове місце проживання в південні та південно-східні райони. "Ті ж із згаданого руського (українського.— В. Щ.) народу,— відзначав сучасник подій, польський письменник Самуель Грондський,— хто звичніший і вправніший тримати зброю, а також не побажав підкоритися данницькому ярму земських панів, вийшли до віддалених і до того часу не заселе­них місць і там привласнювали собі вільне право і відтоді за­снували нові поселення. На відміну від інших русинів, підпорядкованих земським панам, цих називають козаками ^уа. Зго­дом, оцінюючи причини козацького повстання, польський маг­нат Микола Потоцький наприкінці 1637 р. зауважив, що осередки "свавільників" містилися саме в слободах: "скільки цих бунтівників було і є, всі мають свої гнізда в нових слободах, що містять у собі по кілька тисяч своєвільних людей, як обидві Кобеляки й інші селища на Ворсклі та Пслі. Наплив цих своєвільників у слободи робить розсадники бунту, та й самі осадчі застерігають з плачем, що як ці гнізда не будуть зруйновані, то своєвілля досить скоро оживе знову" ⁹⁹.

Значна частина населення заселялася в "слободах", але від­мовлялася підпорядковуватися старостинській владі, оголошу­ючи себе козаками. Селян та міську бідноту приваблювало пра­во козаків на володіння землею, свобода від експлуатації, на­самперед кріпацтва. Перехід до козацтва асоціювався у них з ідеєю вільного господарювання. Такі люди фігурували у доне­сеннях королівських комісарів під назвою "непослушних". Уже восени 1593 р. Станіслав Жолкевський писав з Поділля до кан­цлера Яна Замойського: "Пан староста брацлавський (Єжи Струсь) дуже збентежений сваволею і бунтами тих злих хло­пів, пильно потребує ласки й рятунку вашого, бо через опір і бунт тих хлопів важко йому виконувати свої обов’язки... Я ра­див панові старості, і з свого боку буду того пильнувати, щоб якось по-доброму привести їх до послушності, але якщо надалі з їхнього боку буде такий непослух, прошу порадити, що в такому разі робити. Я маю відомості, що вони присяглися недопустити там жовнірських постоїв, а, очевидно, і в кримсько­го хана бувають їхні посланці. Такий непослух у них і своєвілля, щовже не поважають зовсім ні бога, ані когось іншого" ¹⁰⁰.

Про широкі масштаби покозачення населення Подніпров’я свідчать люстрації королівщин 1616 р. У Білій Церкві було "мі­щанських домів послушних 300", а таких, що не хотіли бути "послушними", понад 300, у Трилісах — відповідно 170 і 30, Богуславі — 200 і 400, Каневі — 160 і 1346, Корсуні — 200 і 1300, Стеблеві — 100 і 400, Переяславі — 300 і 700, Гельмязові — 40 і 100, Бикові — 30 і 25, Черкасах — 150 і 800, Боровиці — 50 і 100, Ірклієві — 20 і 300, Говтві — 30 і 700, Кропивні — 30 і 60, Чигирині — 50 і 500, Крилові 50 і 400 ¹⁰¹. Отже, в багатьох містах і містечках кількість тих, що вважали себе козаками, була значно більшою, ніж населення, яке відбувало феодальні повинності. На південному порубіжжі фактично іг­норувалися феодально-кріпосницькі порядки, а спроби їх за­провадження завершувалися масовими втечами на Запорож­жя. Так, у королівській інструкції на сейм 1615 р., зокрема, зазначалося: "...пішли до них (запорожців.— В. Щ.) неосілі, пішли засудженці, пішли втікачі, повтікали, покинувши поля, повтікала челядь, так, що мало хто і до плуга має людей на Поділлю" ¹⁰². До речі, у вищезгаданих містах існували козацькі громади. Про офіційне їх визнання за литовської доби свідчить королівський лист (1560), адресований "подстаростам его черкаскому и каневскому и теж бояром, мещаном, козаком и всим подданым нашим тамошним" ¹⁰³. В іншому аналогічному посланні міститься конкретніший адресат "намеснику черкаскому и отаману и войту и всим мещанам черкаским" ¹⁰⁴. Отже, на чолі міських козацьких громад стояли отамани, як і в січо­вому товаристві. В житті міста їхній вплив був значним, коли в урядовому листі отаман означений перед війтом. До компетенції отамана, очевидно, входили управлінські функції в громаді та її взаєминах з міською владою. Після Люблінської унії міське козацтво, крім перебуваючих на державній службі, дістало назву "непослушних", поряд з тими, хто оголошував себе козаком з середовища міського населення. Посилаючись на опубліковані матеріали І. М. Каманіна, І. П. Крип’якевич стверджував, що інститут отаманства продовжував існувати, а самі отамани, зокрема, затверджували власним підписом тестаменти й акти купівлі-продажу землі, прикладаючи "печать мескую" ¹⁰⁵. Однак, у збірці І. М. Каманіна наводиться документ, в якому йдеться про затвердження офіційного акту отаманом чигирин­ським — реєстровим козаком Війська Запорозького ¹⁰⁶.

Цікаві дані про джерела формування козацтва знаходимо і в деклараціях королівських комісарів до реєстровців під час Вільшанської комісії 1617 р. Поряд з обмеженням кількості тих, хто перебував на державній службі, однією тисячею і погрозою смертної кари для непослушних, наказувалось: "Ремісників, куп­ців, шинкарів, війтів, бурмистрів, кафтанників, балакезів, різ­ників, кравців та інших неприкаяних від себе відігнати і ви­ключити з реєстру, а також усіх тих новоприбулих міщан, які протягом останніх двох років, вийшовши з урядової юрисдик­ції, пристали до нашого війська,— аби вже більше козаками не називалися, і на майбутнє без волі короля і пана гетьмана ко­ронного таких до війська приймати не будемо" ¹⁰⁷. Отже, на­віть серед реєстрових було чимало ремісників, торговців, коли­шніх представників міської адміністрації.

Наступного року мало місце нове піднесення козацького руху на Київщині. З’явилися десятки загонів як у королівщинах, так і панських маєтках, на чолі з Топигою, Старинським, Шульжиним, Мировицьким та ін. У скарзі шляхтянки Гальшки Лозчиної до житомирського гродського суду від 25 серпня 1618 р. йшлося про напад на її маєтність Рожів загону Яроша Суми і зазначалося, що серед козаків були вихідці з "людей люзних, свавільних" ¹⁰⁸. До складу двотисячного загону Миська Фастовця також входили "свавільні люди" (селяни та мішани.— В. Щ.)з Котельні, Коростишева, Наволочі, Ходоркова, Брусилова, Фастова, Корнина, Лещина, багатьох інших сіл та міст Київського воєводства ¹⁰⁹.

Неодноразові спроби учасників Хотинської війни 1621 р. домогтися в уряду визнання за ними козацьких прав були мар­ними. Закономірною відповіддю на це стала хвиля покозачення, про що свідчать результати люстрації Київського воєводства за 1622 р. Зокрема, на території Канівського староства було не­мало сіл, якими володіли козаки: Пекарське, Решітки, Біркозова, Виргани, Чабанівка, Костянець, Тростянець, Кришин, Райтків, Селище ¹¹⁰. "А козаки,— говориться в люстрації,— два добрих села — Колещинці й Ромашки — відібрали від свого монастиря Терехтемирова і далі, де їм подобається, відбирають. Ті названі села дуже залюднені, але скрізь козацтво, і щодень замкові піддані до козаків відходять — з часом лише самі козаки будуть" ¹¹¹. Села та хутори Богуславського староства Біївці. Вільховець, Більмачі, Тептіївка, Охматів, Дибинці, Мисайлівка Ісайки, Щербанівка, Пуники, Вулля, Семерхів також на­лежали козакам ¹¹². Із 25 сіл та хуторів Переяславського старо­ства лише 280 сімей відбували феодальні повинності, а решту становили козаки, "які мають землі і всяке майно, від них немає ніякого прибутку і послушності, їх є понад 1000" ¹¹³. Подібну картину зафіксували ревізори і в Черкаському старо­стві ¹¹⁴. У королівській інструкції 1625 р. до місцевих сеймиків застерігалося: "Домашня сваволя бере гору і так завзялася, що і самим нам тяжка, і з сильними сусідами нас сварить" ¹¹⁵. І Іро масове покозачення населення писав у 30-х роках XVII ст. і Гійом Левассер де Боплан, зазначаючи, що серед козаків пере­бували "люди, досвідчені у всіх взагалі необхідних для життя ремеслах: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ко­валі, зброярі, кожум’яки, римарі, шевці, бондарі, кравці... Всі уміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, го­тувати м’ясні страви, варити пиво, мед, горілку, брагу тощо" ¹¹⁶. Отже, суспільні процеси значною мірою впливали на дже­рела формування українського козацтва. уходництво й оборо­на південного прикордоння до середини XVI ст. були головни­ми чинниками поповнення козакуючої людності, серед якої пе­реважали вихідці з українських міст та містечок. Часто-густо організаторами козацьких походів виступали й представники місцевої влади. Соціально-економічні зміни в Україні після Люблінської унії зумовили поповнення козацтва з числа колиш­ніх бояр, шляхти і, особливо, селян та міщан.

1.3.

Дата добавления: 2015-05-23