Підсумок 4 страница

Автором перших полемічних творів «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий», надрукованих в Острозі в 1587 р., був письменник-полеміст Г.Смотрицький. В них він гостро критикував твори войовничих католиків та єзуїтів, спрямовані проти українського народу і його культури, виступав проти запровадження в Україні григоріанського календаря. Г.Смотрицький гостро критикував твір П.Скарги «Про єдність церкви Божої», а також книжку єзуїта Венедикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви», яка була спрямована проти українського народу і його культури. В свою чергу, П.Скарга у книзі «На захист Берестейської унії» (1597) захищав об’єднання католицької та православної церков, доводив благодійність цього історичного акту для православних. Навпаки, острозький шляхтич Марцін Бронєвський (Христофор Філалет) в «Апокрисисі», опублікованому в 1597 р. у Кракові польською і в 1598 р. в Острозі українською мовами, захищав правомірність рішень Берестейського собору православної церкви 1596 р. і засуджував унію, домагався скасування станового поділу суспільства, демократичних прав для українців. Це один з найґрунтовніших творів того часу, що удостоївся цілої літератури відповідей з боку католиків та уніатів. На егоїстичних мотивах греко-католицьких єпископів при реорганізації церков робив наголос трактаті «Пересторога» (1605) невідомий автор, що друкувався під псевдонімом Клірик Острозький. На думку І.Франка, ним міг бути Ю.Рогатинець (?-1605).

Як письменник-полеміст брав участь у національно-релігійній боротьбі М.Смотрицький. Він написав анонімний трактат «Відповідь» та великий полемічний твір, літературну перлину «Тренос, або плач за Святою Східною Церквою», виданий у 1610 р. польською мовою під псевдонімом Теофіл Ортолог.

«Тренос» (трагічність) написаний як речитатив-голосіння матері - православної церкви, що символізує вітчизну, поневолену і зраджену її власними синами. Він спрямований проти невдячних дітей - тієї частини українсько-білоруської князівсько-шляхетської верхівки що прийняла католицтво, позбавивши свій народ політичного і релігійного захисту. Особливо гострій критиці автор піддає політику римської курії, претензії папи римського очолити Вселенську християнську церкву. У полеміці з католиками М.Смотрицький виявляє ґрунтовну вченість, охоче посилається на діячів Ренесансу і Реформації. В цьому творі згадуються і цитуються Авіценна, Еразм Роттердамський, Франческо Петрарка. «Тренос» користувався великою популярністю серед православних. Ця книга мала великий вплив на декілька поколінь українського народу. Її лишали у спадщину або наказували класти з собою в труну. Король Сигізмунд III спеціальним універсалом заборонив продавати цю книгу.

У цьому творі М.Смотрицький гірко оплакав відступництво від православ’я української аристократії, передусім, славетного роду Острозьких. Дійсно, зі смертю 1608 р. князя Острозького роль великих світських магнатів як українських патріотів, власне, закінчується назавжди. Українська знать почала залишати свою віру, мову і переходити на службу до Речі Посполитої. Відбувалася полонізація українського боярства. Українська культура позбавлялася своїх меценатів. У 1612 р. перестала існувати Острозька друкарня. Позбавлена підтримки, почала занепадати Острозька школа, яка остаточно припинила своє існування в 1640 р. Онука Василя Костянтина Острозького Анна-Алоїза Ходкевич, ревна послідовниця єзуїтів, заснувала в Острозі єзуїтський колегіум (1624) і перехрестила кістки батька, Олександра Острозького. За свідченням літописця, «загробний» голос князя просив, щоб його було обернено на католика, бо «віра ліпша римська».

Однак не менш символічно й те, що сам «Тренос» написано польською мовою, як і багато інших антиуніатських творів, а його автор, М.Смотрицький, як вже згадувалось, вчився в кількох західноєвропейських університетах. Більше того, з 1627 р. М.Смотрицький перейшов на бік унії, прийняв католицтво, захищаючи яке, в сані єпископа написав «Апологію» (1628). Помер він у Дерманському монастирі і був похований в церкві цього монастиря. Зі смертю цієї людини Україна втратила одного зі своїх найбільших вчених, патріотів і діячів церкви.

М.Смотрицький - один з найосвіченіших українських письменників кінця XVI - початку XVII ст., оборонець прав гнобленого православ’я займає в історії української культури таке ж місце, як Мартін Лютер, Еразм Роттердамський, Томмазо Кампанелла у світовій. Пантелеймон Куліш назвав М.Смотрицького «одною з найпомітніших постатей нашої історії».

Автором багатьох полемічних творів антикатолицького спрямування, письменником-полемістом був Іван Вишенський (? - між 1621-1633 рр., за іншими даними, 1550-1620 рр.), людина великого літературного й полемічного хисту, родом із досить значного на той час галицького міста Судова Вишня, з 1596 р. - чернець одного з монастирів на Афоні (Греція) - великого релігійного центру православної церкви. Свідченням того, що це була неабияка постать в українській та слов’янській культурі є, зокрема, той факт, що саме про нього Іван Франко написав поему, декілька статей, монографію («Іван Вишенський і його твори»).

Відомо близько 20 творів І.Вишенського, найвизначніші з яких - «Обличеніє діявола-миродержца», «Послание к утекшим от право- славія єпископам», «Порада о очищенію церкви» та ін. І.Франко підкреслював, що саме І.Вишенський першим у нашому краї різко та сміло підніс голос на захист бідного робочого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик є їхнім братом, а не просто робочою худобою, що він радіє й терпить як людина і хоче жити як людина.

В своїх творах він критикував Берестейську унію та католицизм, весь тогочасний церковний і світський лад. Стрижнем його творчості є захист традиціоналістської православної доктрини. І.Вишенський відстоював реформаційну за своїм характером ідею загального священства, проголошував мирське суспільство з його соціальною несправедливістю неправдивим, пропагував природну рівність людей, колективізм, висував ідею усуспільнення майна, вважав ідеальним суспільний устрій, побудований на принципах первісного християнства. Він писав: «...ви ж нині увіч постраждали, коли спокусилися на латинську й мирську мудрість... Чи не ліпше тоді вивчити Часословець, Псалтир, Октоїх, Апостол і Євангеліє з іншими церковними книгами й бути простим боговгодником і вічне життя дістати, аніж осягнути Аристотеля і Платона і, називаючись у цьому житті мудрим філософом, зійти в геєну?».

Але проповідь національної ізоляції, «культурного старовірства», з якою виступив І.Вишенський, практично не знайшла своїх прихильників. Він був в українському інтелектуальному колі досить одиноким. Помилковими були виступи І.Вишенського проти системи світської освіти, вивчення іноземних мов та античної філософії, а також народних звичаїв та обрядів. Традиційному церковно-схоластичному вихованню, яке відстоював І.Вишенський, було протиставлено викладання «семи вільних мистецтв», запроваджене за європейським взірцем. Їх І.Вишенський розглядав як «поганські хитрощі». Пізніше письменник-полеміст уже визнавав, що європейські науки необхідно вводити у шкільні програми, але в дуже обмеженому обсязі.

Отже, нова українська культура, що формувалася в опозиції до наступу католицизму, була відкритою для Заходу. Згодом це уповільнило процес русифікації України.

Серед літературних жанрів України початку XIV - першої половини XVII ст. важливе місце займає літописання. Однією з найцікавіших пам’яток історичної думки є Густинський літопис («Кройніка»), складений близько 1623-1627 рр. визначним тогочасним письменником Захарією Копистенським і переписаний у 1670 р. ієромонахом Михайлом Лосицьким. Літопис висвітлює вітчизняні події від Київської Русі до кінця XVI ст. в тісному зв’язку зі світовою історією. Автор чітко розрізняє історію Руси-України й історію Московського князівства. Характерною особливістю цього літопису є наявність у ньому літературних вставок, у яких йдеться про початок письменства, походження назви Русь, виникнення козацтва, збереження в обрядовій культурі українського народу язичницьких вірувань.

Густинський літопис дістав назву від знаменитого Густинського монастиря, заснованого під Прилуками князем Михайлом Вишне- вецьким, старостою Овруцьким. Вдова його, Раїна Могиляка, сестра Петра Могили і мати Яреми Вишневецького, заснувала неподалік Мгарський монастир.

У литовсько-польську добу широкого розвитку набуває в Україні усна народна творчість, зокрема історична поезія, яка зароджується в XV ст. В ній найповніше проявились національні особливості духовної культури українського народу. Поява історичних пісень та дум пов’язана з боротьбою українського народу проти турецько-татарської агресії та польсько-шляхетського панування. Могутній поштовх народнопісенній творчості в Україні дало виникнення українського козацтва та Запорізької Січі.

Ось як характеризував козацтво італійський письменник і вчений Доменіко Чамполі: «Своїм іменем і серцем козак ніс волю, і свідомість волі робила з нього войовника і поета. Він є зразком творчого героя... Шабля - його хрест, перемога - його Бог, а пісня є його молитва». Такий козак-воїн, козак-патріот, захисник рідної землі, могутній та незламний лицар став головним збірним героєм народної поезії.

Історичні пісні та думи несли в собі велике ідейне навантаження, формуючи кодекс козацької. лицарської моралі, виховуючи почуття патріотизму. Такі ідеї властиві думам про Олексія Поповича та бурю на Чорному морі, про плач невільників, про втечу трьох братів з Азова, про Самійла Кішку, про Івася Коновченка. Образ зажуреної жінки, яка не могла розірвати зі своїм чоловіком - турецьким султаном, але залишилась патріоткою рідного народу й допомагала співвітчизникам звільнятися з неволі, відображений у думі «Маруся Богуславка».

Оригінальною пам’яткою народної поезії другої половини XVI ст. є «Пісня про Байду». Вона розповідає про страту в Цар-городі відважного борця проти турецько-татарської агресії. Його образ у народних переказах пов’язується з козацьким ватажком Дмитром Вишневецьким. Він також був страчений турками.

Українську усну народну поезію високо цінував М.В.Гоголь. Про це красномовно свідчать такі його слова: «Це народна історія - жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу... Весь запал, все сильне, юне буття його виливається в народних піснях. Вони - намогильний пам’ятник минулого, більше, ніж намогильний пам’ятник; камінь з красномовним рельєфом, з історичним написом ніщо проти цього живого літопису, який говорить, співає про минуле!».

Головна суть української народної поезії геніально висловлена Тарасом Шевченком:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава,

Слава Українці.

В литовську-польську добу з’являється таке характерне для України явище, як народна картина «Козак-Мамай». На картинах це був молодий козак-українець, що сидить по-турецьки, схрестивши ноги, з нерозлучним своїм супутником - конем і козацькими атрибутами - шаблею, пістолем, куманцем і бандурою. Зовнішній вигляд козака - богатирська постать, вуса, оселедець, широчезні шаровари. Козак-Мамай - типовий представник запорізького козацтва, втілення народного характеру з його волелюбністю, героїзмом, кмітливістю, гумором.

Однією з яскравих сторінок української культури XVI-XVIII ст. є друкарство. Як відомо, книгодрукування народилось у Німеччині в 1440-х роках. Його авторство належить Йоганнові Гуттенбергу з м. Майнца. Початок літочислення українського книгодрукування зв’язане з іменем Івана Федорова (близько 1525 - 16.12.1583 рр.). Виникнення друкарської справи в Україні до І.Федорова ще не доведено історичною наукою. Це залишається поки що на рівні різних версій. Жодної друкованої в Україні до І.Федорова книги ще не знайдено. У 1553-1563 рр. І.Федоров керував будівництвом державної друкарні в Москві. В ній він разом з Петром Мстиславцем в 1564 р. надрукував першу російську книгу - «Апостол». Потім через релігійні переслідування вони втекли з Москви до Литви. В литовському місті Заблудові, на південь від Білостока, І.Федоров і П.Мстиславець відкрили друкарню і видали «Євангеліє учительне» (1569), «Псалтир» (1570). В 1572 р. І.Федоров з Литви перебрався до Львова, де в 1573 р. заснував першу в Україні друкарню. В лютому 1574 р. у кам’яниці львівського монастиря св. Онуфрія він надрукував друге гарно оформлене видання «Апостола», яке являє собою велику історичну цінність як первісток книгодрукування в Україні. Пізніше «Апостол» видавався у Києві (починаючи з 1630 р.), Львові (1639), Луцьку (1640).

Незабаром І.Федоров порадував львів’ян ще однією новинкою - «Азбукою» з граматикою, першим у східнослов’янських народів друкованим букварем. Це був своєрідний підручник слов’янської мови. В ньому багато місця відводиться вихованню молоді в патріотичному дусі. Палким закликом до українського народу прозвучали тут слова І.Федорова: «Духа не угашайте... утешайте малодушныя...». На сьогодні відомий один повний примірник цієї «Азбуки». Він знаходиться в бібліотеці Гарвардського університету США.

Зазнаючи фінансових труднощів, І.Федоров перейшов на службу до князя К.Острозького і на початку 1575 р. перебрався зі Львова до Острога, видатного наукового й просвітницького осередку того часу, який іноді називають «українськими Афінами». Там І.Федоров став керівником друкарні К.Острозького і в 1578 р. надрукував буквар для потреб заснованої в Острозі школи.

Як львівський, так і острозький букварі мають післямови. В них містяться дані про історію заснування друкарень, умови книгодрукування, підкреслюється зв’язок між книговиданням та освітою.

В Острозі І.Федоров почав співпрацювати у видавничій справі з Г.Смотрицьким. За завданням К.Острозького вони разом з членами науково-літературного гуртка зайнялися виданням Біблії - скарбниці світової культури. У підготовці Біблії до видання брали участь також вчені-греки, запрошені князем.

Славетна «Острозька Біблія» була надрукована окремою книгою в 1581 р. Це - видатна дата в історії української культури. Біблія є шедевром церковної вченості й видавничої справи свого часу, зразком високої поліграфічної майстерності І.Федорова. Це - перше повне видання Біблії церковнослов’янською мовою. Написання Біблії цією мовою свідчило про давність і наступність українських культурних традицій, велич загальнослов’янської культури.

Видання знаменне і тим, що тут вперше з’явилися друковані поетичні рядки на українській мові. Вони присвячувались князю К.Острозькому і зробив це Г.Смотрицький, який написав прозову і віршову передмови до Біблії. У присвяті К.Острозькому письменник розповідає про його полководницьку діяльність, дякує за видання книги і за інші заслуги перед православною церквою. Біблія має 1256 сторінок. До нашого часу дійшло понад 270 примірників. Її тираж невідомий.

«Острозька Біблія» була найпершою друкованою Біблією не тільки на сході слов’янства, а навіть серед всього слов’янського світу. Вона призначалася не лише для українських земель, а й для всього православного люду - була відома також і у Західній Європі - Німеччині, Англії, Франції, Італії. Наступні видання Біблії у Москві (1663) та Петербурзі (1751) були по суті передруком Острозької з незначними фонетичними змінами. Взагалі книгу книг - Біблію - перекладено 2092 мовами. Жодний твір за всю історію людства не здобув такого інтересу читачів. Сьогодні практично не можна визначити тираж всіх видань Святого Письма.

Наступного, після виходу Острозької Біблії, 1582 р. стався конфлікт між князем К.Острозьким та І.Федоровим. Першодрукар повернувся до Львова, де через матеріальні ускладнення не зміг продовжувати друкарсько-видавничу діяльність. І.Федоров помер 16 грудня 1583 р. і був похований на території Онуфріївського монастиря. На його могилі вдячні львівські міщани встановили надгробок з написом: «... друкованіє занедбалоє обновил». Такий напис дає право на існування гіпотези про існування книгодрукування в Україні до І.Федорова.

Після І.Федорова друкарню в Острозі взяв в свої руки видатний педагог і письменник Василь Суразький (народився приблизно в 1530 р. в Суражі). Під його керівництвом і редакцією в 1582-1598 рр. вийшло десь 25 книжок, здебільшого з його ж передмовами. Це зробило Острозьку друкарню найпродуктивнішою на той час у Східній Європі. Помер В.Суразький, очевидно, в 1598 р. Редактором і хазяїном друкарні став священик Дем’ян Наливайко (?—1627), рідний брат знаменитого ватажка повстанців Северина Наливайка, проте такого розмаху книгодрукування, що було за попередника, досягти йому не вдалося.

У Львові енергійний і освічений єпископ Гедеон Балабан (до постригу в ченці - Григорій) (1530-10.02.1607) започаткував львівську братську друкарню, давши на неї частину своїх коштів. І львівське братство викупило із застави друкарню І.Федорова. Правда, коли в 1586 р. антиохійський патріарх Йоаким надав львівському братству право ставропігії, контролю за діяльністю духовенства, це привело до гострого конфлікту й затяжної боротьби між братством та єпископом. У боротьбі з ним братчики сперлися на підтримку константинопольського патріарха Ієремії. Посварившись зі Львівським братством, Г.Балабан заклав у 1596 р. у маєтку свого улюбленого небожа Федора у Стрятині друкарню й школу (нині Рогатинського району Івано-Франківської області), видав церковні книги («Служебник», 1604 р.; «Требник», 1606 р.).

У стрятинській друкарні та школі працював видатний гуманіст, вчений-філолог, педагог, лексикограф, поет, типограф і гравер Пам- ва Беринда (між 50-70-ми рр. XVI ст. - 23.07.1632 р.). Після смерті Г.Балабана П.Беринда переїхав із Стрятина до Львова і завідував братською друкарнею.

На початку XVII ст. провідним діячем львівського Успенського братства став знаний філософ й богослов, письменник, друкар Став- ровецький Кирило Транквіліон (помер у 1646 р.). Він організував власну пересувну друкарню, де випустив книгу «Зерцало Богословія» (два видання 1618 і 1635 рр.) та збірку проповідей «Євангеліє учительнеє...» (1619). В цих творах він виклав ідеї гуманістичного розуміння людини. Його погляди отримали подальший розвиток у творчості видатного українського мислителя Г.Сковороди (1722-1794).

З іменем Кирила Транквіліона Ставровецького пов’язане виникнення друкарства на Чернігівщині. Близько 1625 р. він був призначений архімандритом Єлецького монастиря в Чернігові. Наприкінці життя Транквіліон влаштував там друкарню й у 1646 р. видрукував у ній збірку своїх віршів та прозаїчних статей під назвою «Перло мно- гоцьнное». Після його смерті друкарню було закрито.

В Києві книговидавничою справою займався такий український культурний діяч початку XVII ст., як Єлисей Плетенецький. Походив він із села Плетенич, біля Золочена у Галичині, з шляхетського роду. Переїхавши до Києва, згадаймо вислів М.Грушевського про «на- шествіє галичан» на Київ, Є.Плетенецький стає архімандритом (настоятелем, намісником) Києво-Печерської лаври і був на цій посаді досить довго (25 років) - з 1599 до 1624 р. Навколо нього об’єднався лаврський гурток вчених і письменників. За словами М.Грушевсь- кого, Єлисей Плетенецький «відкрив нову добу в житті сеї твердині українського аскетизму й зробив з Печерського монастиря першорядну культурну силу».

У 1615 р. він заснував у лаврі першу друкарню в Києві, яка незабаром стала найбільшою в Україні. Цю друкарню Є.Плетенецький купив у спадкоємців Федора Балабана у місті Стрятині, перевіз її до Києва, у лавру. Він же для потреб друкарні в місті Радомишлі, яке належало лаврі, заснував велику папірню. Остання постачала папір для друкарні.

Взагалі виробництво паперу в Україні має давні традиції. Перша папірня була заснована у 1541 р. у місті Буськ на Львівщині. Потім папірні з’явилися на Волині, Київщині, на Лівобережній Україні. Свою папірню заснував у Острозі і князь К.Острозький. Вже до кінця XVI ст. в Україні було збудовано 7 папірень. Після Переяславської ради 1654 р. з України завозили в Росію не лише хліб, а й папір. Наявність паперу сприяла розвитку книгодрукування.

Первістком лаврського друку, найпершою київською книжкою став «Часослов» або молитвослов, надрукований 20 грудня 1616 р. Назва походить від «часи» (години) - частини церковних служб. В ньому містилися молитви щоденних церковних служб. Він призначався для використання священиками, читцями і співаками. Це була найпопулярніша церковна книга у давній Україні. Вона широко використовувалась як читанка при навчанні грамоти. Чимало її текстів заучувалися напам’ять. Часослов завжди був у східнослов’янському суспільстві своєрідним джерелом пізнання світу і духовного сенсу життя. Перше видання Часослова з’явилося 1491 р. у Кракові. Відомі видання - Львівське (1609), Острозьке (1612).

Є.Плетенецький у передмові до «Часослова» так охарактеризував мету книгодрукування: дуже корисними книгами веселити серця правовірних, зміцнювати їх у правій вірі й робити добрішими. Ще ясніше сформулювали службово-просвітницький характер своєї книгодрукарської діяльності в передмові до «Анфологіона» 1619 р. лаврські ченці, радіючи з того, що «за ласкою Божою, яка осяває серця людей, не на кам’яних скрижалях, а на скрижалях тілесних сердець причиняти до добра людей, печатним ділом зображувати і подавати книги різних наук для користі народу нашого...».

За перші 13 років існування друкарня видала 40 богослужбових релігійно-полемічних, морально-повчальних та навчальних книг. Лаврська друкарня, найбільша і найпотужніша в Україні, славилась тоді дуже гарним шрифтом, папером, чистою роботою, взагалі досконалим мистецьким виконанням. Печерське друкарство стояло не нижче західного, а часом і перевершувало його в художньому плані.

Книги друкувалися як церковнослов’янською, так і старослов’янською, тогочасною українською літературною, близькою до народної, мовою. Вона, за словами сучасника, українського церковного діяча, поета й друкаря, знавця грецької, латинської, церковнослов’янської та «руської», тобто української мови, Тарасія Левковича Земки, «щира і великославна, прекрасна і всякої благодаті сповнена». А український церковний та культурний діяч Захарія Копис- тенський у передмові до одного з видань написав цілий панегірик цій мові, яка «широко і далеко розповсюдилася і славною була, від слави і слав’янською її названо». З 1633 р. друкарня випускала книги також латинською, грецькою та польською мовами.

У друкарні Києво-Печерської лаври з 1619 р. працював головним друкарем, редактором, перекладачем діяч української культури, освіти і науки XVII ст. Памва Беринда (світське ім’я - Павло), який переїхав до Києва із Львова. В 1620 р. патріарх Єрусалимський Феофан, вбачивши хист і майстерність П.Беринди, удостоїв його звання протосингела, тобто головного друкаря.

П.Беринда є автором фундаментального слов’яно-українського словника «Лексиконь словеноросский альбо имен толкование», який вийшов у лаврський друкарні в 1627 р. і призначався для шкільного навчання.

Лексикон включає 6982 поняття, слова та імена тогочасної церковнослов’янської мови з перекладом та тлумаченням тогочасною українською літературною мовою. Це один з перших і значних словників, писаних українською мовою. Він поклав початок усім словникам в Україні. Його друковано майже по всіх слов’янських землях. Словник цей мав великий вплив. Він і досі обов’язковий для вивчення мовознавцями. П.Беринда є одним із зачинателів української поезії та шкільної драми, автором віршованої композиції «На Рождество Христа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа для утіхи православним християнам» (1616) - видатної пам’ятки української літератури.

Лаврська друкарня не була єдиною в Києві. В 1624-1628 рр. тут працювали ще друкарні київського міщанина Тимофія Вербицького, а в 1628-1630 рр. - друкарня Спиридона Соболя. У 1618 р. було засновано друкарню в православному чоловічому монастирі в Почаєві, який пізніше став лаврою. Ця друкарня проіснувала майже 300 років - до 1917 р. У 1630 р. було збудовано друкарню у Кременці, засновано братство та школу при ньому.

Роль друкарень, передусім Острозької, Львівської братської, Києво-Печерської, у той час не обмежувалася розмноженням літературної та наукової продукції. Друкарні були не тільки майстернями, а й важливими осередками освіти, тогочасної української культури взагалі. Навколо них об’єднувалися гуртки вчених та інших високоосвічених людей. Друкарні відігравали значну роль у полеміці між католицькою та православною церквами. Через тиражовані ними книги чимало гуманістичних ідей української еліти поширювалось по всій Україні, ставало надбанням широкого кола читачів у найвід- даленіших її куточках.

Словник термінів та понять теми

«Апостол» — перша друкована книга в Україні. Видана у лютому 1574 р. І.Федоровим у Львові.

Афон (Атос) - великий релігійний центр православної церкви, знаходиться на східному виступі Халкіндонського півострова в Егейському морі (Греція).

Байда - узагальнений образ патріота рідної землі, борця проти турецького і татарського поневолення, герой широковідомої української народної пісні „В Цареграді, на риночку»; іноді його пов’язували з конкретною історичною особою - Дмитром Вишневецьким. В іншому розумінні - безпечний чоловік.

Братства - національно-релігійні та громадсько-культурні організації в Україні, які почали виникати в кінці XVI ст., відстоювали права українського народу, ставали на захист його віри, насаджували освіту.

Голосіння - стародавні українські народні пісні (на похованнях). Це - імпровізаційні поетичні твори, пов’язані переважно зі смертю, похованням та поминками небіжчика.

Дидаскал (гр.) - означає вчитель.

Думи - лірико-епічні твори української усної словесності про події з життя козацької України ХVІ-ХVII ст. Думи не співаються, а виконуються речитативом (мелодійною декламацією) у супроводі музичного акомпанементу на бандурі, кобзі або лірі.

Епос (гр. - «слово», «розповідь», «історія») - сукупність народних героїчних пісень, сказань, поем. Оповідний рід літератури, що, на відміну від лірики й драми, характеризується розповідно- описовою (епічною) формою, широтою зображення подій та характерів.

Ігумен - титул настоятеля (управителя) монастиря у православній церкві. Настоятелі великих монастирів називались архімандритами.

Ієромонах - священик-чернець.

Інтермедії - короткі одноактові вистави комедійного характеру з народного життя, які гралися між діями серйозної вистави, існували як і самостійні твори.

Катехізис - короткий виклад (у формі запитань та відповідей) догматів християнського віровчення.

Кіш - козацька залога, озброєні козаки.

Обскурантизм - крайня реакційність, вороже ставлення до освіти і науки; мракобісся.

Паланки - адміністративні одиниці, на які ділилася територія Запорізької Січі.

Поетика - розділ теорії літератури, в якому вивчаються форма, структура і творчі прийоми поетичних творів;

Полеміка - аргументована суперечка при обговоренні або з’ясуванні чого-небудь.

Полемічна література - церковно-теологічна і публіцистична література ХVІ-ХVII ст. в Україні та Білорусі, яка спрямовувалась проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення. Була важливою зброєю в боротьбі за соціальне і національне визволення народу, яскравим явищем української культури.

Право ставропігії - звільнення братств з-під влади місцевих єпископів, яке проводили в Україні в ХVІ-ХVІІ ст. константинопольський та інші східні патріархи, що брали братства під свою опіку.

Протосингел - головний друкар.

Тестамент - заповіт.

Тулумбаси - ударний музичний інструмент, литаври.

Укуп - одноразовий внесок під час вступу до братства.

Унія церковна - об’єднання православної та католицької церков під владою Папи римського.

Устав - каліграфічне письмо великими літерами.

Червона Русь - історична назва Галичини в ХV-ХІХ ст.

Шпиталь - будинок для старих і немічних людей, де тимчасово перебували прочани.

Дата добавления: 2015-05-23