Суспільний лад

Лівобережну Україну, що за Березневими статтями 1654 р. відійшла до Росії, українці називали Гетьманщиною, а московити - Малоросією. До неї входило десять полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Луб'янський, Миргородський і Полтавський. Гетьманщина була відносно густо населеним і добре розвиненим краєм. До неї входило 11 великих міст, 126 містечок і близько 1800 сіл. У 1700 р. її населяло приблизно 1,2 млн. осіб, тобто майже чверть усього населення тогочасної України.

На Лівобережній Україні зберігся феодальний лад і його основа — феодальна земельна власність. З погляду формально-юридичного суспільство поділялося на п'ять станів: козацтво, шляхетство, духовенство, міщанство і селянство. Між станами і в кожному з них не було рівності. Стани мали окремі соціальні групи, які відрізнялися одна від одної економічним і правовим становищем. Деякі соціальні групи були привілейованими і всі разом становили панівний клас (козацька старшина, родовита шляхта, вище православне духовенство та міські багатії). Інші соціальні групи значно обмежувалися у привілеях або ж зовсім їх не мали. Це пригнічені, залежні люди (селяни, рядове козацтво, міська біднота).

Правове становище класів, різних груп і категорій визначалося Березневими статтями та царськими жалуваними грамотами, а в наступний період - царським законодавством і нормативними актами місцевої адміністративно-політичної влади (гетьманськими універсалами, рішеннями і декретами генеральної ради, універсалами полковників тощо). Умовами входження України до Росії було передбачено, щоб “шляхтич залишався шляхтичем, козак козаком, а міщанин міщанином”. Селянство ж залишалося окремим станом. У юридичних актах зазначалося тільки про його “звичайне послушенство”.

Замість польських феодалів панівне становище у суспільстві посідала козацька старшина, родовита шляхта, яка брала участь у війні, міські багатії та вище духовенство. Особливе місце серед панівних верств належало козацькій старшині, яка разом зі шляхтою і духовенством зосередила у своїх руках величезні земельні володіння та інші багатства.

На початок XVIII ст. верхівку суспільної структури Гетьманщини очолила новонароджена знать. Найяскравішим свідченням перемоги елітизму у Гетьманщині було “Значкове військове товариство”. У його списках значилися імена дорослих чоловіків зі старшинських родин, які ще не обіймали ніяких посад, але з появою вакансії могли отримати певне призначення. У 60-х роках XVIII ст. товариство налічувало 1300 прізвищ. Окрім цього, існувало близько 800 осіб, котрі фактично обіймали урядові посади. Таким чином, у середині XVIII ст. верхівку Гетьманщини становили близько 2100 знатних осіб із понад 1 млн. загальної чисельності чоловічого населення. У 1785 р., коли царизм намагався залучити українську знать до російського дворянства, ця цифра зросла у декілька разів. Тисячі дрібних українських урядовців і заможніших козаків претендували на статус дворянина, багато з них на підставі фальшивих документів.

Водночас із дворянським титулом з'явилися й земельні маєтки. Старшині їх дарували гетьмани й царі. У багатьох випадках урядники незаконно привласнювали закріплені за їхніми посадами землі. Внаслідок цього 1735 р. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини стали приватною власністю шляхти. Завдяки своїм посадам шляхта, окрім того, господарювала ще на 11% землі. Отже, менш ніж 1% населення володіло 50% землі.

Багатства розподілялися серед панівної верхівки нерівномірно. Декілька родин, зокрема ті, з яких виходили гетьмани та члени генеральної старшини, внаслідок свого впливового становища та зв'язків отримували величезні латифундії. Наприклад, Мазепа володів 19654 маєтками, Скоропадський - 18882, Апостол - 9103. Проте маєтність середнього представника старшини була скромною і звичайно мала тільки маєток із 30 селянами, тобто третину володінь середнього російського дворянина. Ці цифри засвідчують, що у Гетьманщині знать була численнішою, ніж у Росії, а закріпачене селянство - навпаки.

Суспільний антагонізм між черню та старшиною мав важливі політичні наслідки, бо давав змогу царському урядові нацьковувати одну верству українського суспільства на іншу. Особливо міцною проімперська орієнтація стала після 1785 р., коли Катерина II зрівняла українську знать із російським дворянством у “Хартії дворянських вольностей”. Такими ж привабливими, насамперед для біднішої старшини, були можливості зробити кар'єру, які відкривалися внаслідок нових величезних загарбань російського уряду. Завдяки своїй відносно якісній освіті та адміністративному досвіду представники української знаті отримували посади не тільки в імперській адміністрації колишньої Гетьманщини, а й у нещодавно завойованих землях Криму, Правобережжя і навіть на Кавказі - у далекій Грузії.

Наприкінці XVIII ст. українці обіймали деякі найвищі посади в імперії. У 70-80-х роках родини Безбородьків, Завадовських, Кочубеїв і Тращинських давали імперії канцлерів і міністрів, котрі допомагали багатьом землякам отримувати призначення на впливові посади у столиці Росії. Численні особисті можливості та переваги, що давала служба імперії, значною мірою пояснювала те, чому ліквідація Гетьманщини зустріла такий слабкий опір серед української знаті. Оскільки ж підвищення по службі вимагало обізнаності з імперською культурою, дехто з українських дворян переходив на європейський стиль. Розмовляли російською або французькою мовами. Тільки окремі старшини, на яких дивилися поблажливо, мов на романтиків, залишилися вірними Гетьманщині, її традиціям.

Після повстання 1648 р. козацтво користувалося широкими привілеями. Військова служба надавала козакам право землеволодіння та звільняла від податків, їм дозволялося мати самоврядування, вести торгівлю, а також виробляти горілку - привілей, що раніше належав шляхті. Відтак якщо за величиною маєтків більшість козаків мало-чим відрізнялася від селян, то прав у них було майже-стільки, скільки колись мала польська шляхта. Козакам дозволялося змушувати селян відбувати панщину - право, що зберігалося тільки за шляхтою. Попри всі ці вольності з кінця XVIII ст. спостерігається погіршення становища рядового козацтва.

Внаслідок зростання впливу старшини прості козаки втратили такі важливі політичні прерогативи, як право обирати старшину та брати участь у радах. Ще згубнішими для них були економічні проблеми, що випливали з самої природи козацького життя, яке змушувало їх бути водночас і селянами, і воїнами. Відбуваючи тривалу й виснажливу службу власним коштом, козаки часто залазили в борги. Внаслідок цього багато хто продавав свої наділи кредиторам із середовища старшини, часто під тиском і незмінно за низькими цінами, продовжуючи мешкати на своїх колишніх землях як орендарі, виконуючи повинності, аналогічні селянським. Тільки небагатьом козакам пощастило домогтися титулу старшини. Таким чином, внаслідок занепаду козацтва зменшилася його чисельність - із 50 тис. 1650 р. до 30 тис. 1669 р. і до 20 тис - 1730 р.

Стурбована цим явищем, царська влада 1723 р. і вдруге - 1728 р. заборонила продаж козацьких земель. У 1735 р. уряд Гетьманщини вдався до спроби ширших реформ, поділивши козаків на дві категорії: заможніших боєздатних козаків, які називалися виборними, і на тих, котрі були надто бідними, щоб купити військове спорядження (підпомічників). У той період, коли виборні воювали, підпомічники повинні були забезпечувати їх провізією, служити гінцями і навіть обробляти їхні землі. Підпомічники обкладалися оброком, щоправда, вдвоє меншим, ніж селянський. Фактично бідніші козаки перетворилися на слуг заможніших товаришів і старшин. Попри ці зміни, економічне становище всього козацтва й далі погіршувалося. У реєстрах 1764 р. фігурувало 175 тис. виборних козаків і 198 тис. підпомічників. Але фактично боєздатними були тільки 10 тис. виборних козаків. Зростала також кількість заборгованих козацьких господарств. До кінця століття більшість бідніших козаків опустилася до рівня державних селян. Зникнення кордону, а водночас і потреба обороняти його, економічні труднощі, перетворення старшини на великих землевласників, відсталість у військовій справі, все це призвело до того, що козаччина в Україні перестала існувати.

Становище селян Лівобережжя, як і становище козаків, постійно погіршувалося, починаючи з народно-визвольної війни. Вже Б.Хмельницький почав запроваджувати старі порядки. Він дозволив деяким монастирям і надалі збирати у селян оброк. Різкий занепад селянства розпочався XVII ст., коли вільні та автономні “військові поселення” були відписані із земельного фонду Гетьманщини індивідуальним землевласникам із старшини. Спочатку ці власники збирали скромну орендну плату і зобов'язували орендарів виконувати такі роботи, як заготівля дров та перевезення сіна. За часів Мазепи максимальна трудова повинність зросла до двох днів на тиждень. Це становило-тільки половину чи третину панщинної повинності польських або російських селян. Проте всього через покоління середня тривалість панщини зросла до трьох днів на тиждень, а подекуди становила чотири-п'ять днів. Окрім цього, у період війни селяни мали постачати імператорське військо провізією, постоєм, утримувати шляхи, зводити мости і виконувати інші роботи.

Однак доки селянин мав право залишити свого пана, він міг перейти до поблажливішого господаря, поселитися в іншому селі чи у відкритому степу. З цих причин старшина у зв'язку з підтримкою російського уряду поступово обмежувала право переходу селян. Закон 1727 р. передбачав, що лишаючи феодалів, селяни втрачали право на майно, яке належало їм, а 1760 р. селяни повинні були отримувати у пана письмовий дозвіл на переїзд. Утративши законне право покидати пана, чимало селян Гетьманщини вдавалося до забороненої законом втечі. Улюбленим місцем притулку для таких утікачів були землі запорожців, що давало керівництву Росії додаткову підставу для знищення Січі. Катерина II 1783 р. зробила останній у цій справі крок, заборонивши лівобережним селянам за будь-яких обставин залишати феодалів. На Лівобережну Україну було поширене Соборне уложення 1649 р., де йшлося про повне закріпачення селянства. Через 130 років після визволення селяни Лівобережжя знову стали кріпаками.

Зазнали відкритої дискримінації селяни. За винятком таких гетьманів, як Мазепа та Апостол, козацька адміністрація у кращому випадку ігнорувала їх, а в гіршому - всіляко намагалася підірвати їхнє становище.

Міщани були не тільки політично безправними, а й перебували в економічно невигідному становищі. Звільнені від податків козаки могли продавати у містах свій крам, не сплачуючи місцевого мита. Водночас міщани, щоб забезпечити грішми скарбницю міста, були змушені сплачувати податок за продукти, якими торгували. Тому вони нерідко мали менше крамниць у власному місті, ніж козаки й солдати російських залог чи навіть ченці. За таких обставин у більшості міст Лівобережжя мешкала невелика кількість люду - в середньому від З до 5 тис.

Однак серед цього загального застою існували й центри достатку та зростання. Київ як адміністративний і культурний центр за чисельністю населення збільшився з 11 тис. 1723 р. до приблизно 43 тис. у 1780 р. Процвітали й такі північноукраїнські міста, як Стародуб та Ніжин. Уяву про господарську діяльність, що розгорталась у цих містах, характеризує така статистика: 1786 р. у Ніжині налічувалося 387 крамниць, 29 кузень, 73 шинки, 124 корчми, вісім цегелень, дві цукроварні, 15 вітряків. Проте загалом упродовж XVIII ст. в економічному відношенні українські міста розвивалися повільно.

Загалом соціальна структура Лівобережної України наприкінці XVIII ст. характеризувалася такими цифрами:

Соціальний стан	Чисельність (тис. осіб)	У відсотках до загальної чисельності населення
Шляхта		1,6
Духовенство		0,7
Міщани
Козаки
Селяни		53,7
Разом

4. Державний устрій.

Згідно з Березневими статтями, в Україні зберігався військово-адміністративний апарат влади та управління, який склався 1648-1654 рр. Але в ході наступу царизму на автономію України система, принципи, форми і методи її діяльності змінюються. Цю систему в Україні очолював виборний гетьман. Його обирала військова рада, а інколи і рада генеральної старшини. Так, гетьмана Дем'яна Многогрішного обрала старшинська рада.

Гетьман Б. Хмельницький, використовуючи свій авторитет, намагався зробити посаду гетьмана спадковою. Під його тиском козацька рада вказала спадкоємця - його сина Юрія. Однак після смерті Богдана Хмельницького гетьманом став генеральний писар І.Виговський, Ю.Хмельницький згодом був обраний гетьманом у загальному порядку.

Як виняток, гетьман інколи призначався. У таких випадках він називався наказним. Але це було тимчасово - при відсутності законно обраного гетьмана.

Строк правління не визначався. Він міг бути змінений (перенесений) військовою чи старшинською радою. Як відомо, військова рада позбавила гетьмана І.Самойловича цієї посади за зловживання владою.

На першому етапі достатньо було тільки поставити до відома царя про обрання гетьмана. Але вже з 1660 р. запроваджений порядок, за яким знов обраний гетьман повинен отримувати клейноди - знаки гетьманської гідності, вищі відзнаки влади гетьмана - з рук царя. Разом з ними він отримував і грамоту на гетьманство. Московські статті 1665 р. визначали, що цар лише затверджує гетьмана, а насправді від царя, його волі повністю залежала гетьманська влада. У Коломацьких статтях І.Мазепи 1687 р., наприклад, записано, що вибори гетьмана та його відставка відбувалися за указом царського уряду.

Це дало царату можливість впливати на обрання і зміщення гетьманів, фактично призначати на цей високий пост “угодних йому” людей і усувати неугодних. Так було, наприклад, 1708 р., коли старшина у Глухові хотіла обрати гетьманом полковника Павла Полуботка. Але Петро І не погодився з цією кандидатурою, вручивши гетьманську булаву полковнику Стародубського полку І.Скоропадському.

Влада гетьмана поширювалася на всю територію України. Офіційно вони іменувалися гетьманами Лівобережної України, а І.Мазепа був пожалуваний гетьманом обох сторін Дніпра, тобто номінально і Правобережної України.

Спочатку гетьман володів широкою владою - законодавчою, військовою і судовою. Він виступав офіційним представником України, підписував найважливіші документи від її імені. Але поступово влада гетьмана обмежувалася разом з обмеженням автономних прав України. Уже 1659 р. нові Переяславські статті обмежили права гетьмана на зовнішні відносини. Йому не дозволялося приймати послів, брати участь у військових походах без попереднього дозволу царського уряду. Глухівські статті 1669 р. заборонили гетьману підгримувати безпосередні дипломатичні зв'язки з іноземними державами. Всі переговори можна було вести лише через царя. Таке становище було підтверджене і статтями Мазепи 1687 р.

Обмежувались права гетьмана також у внутрішньому управлінні Україною. Нормативні акти гетьмана мали бути затверджені царем чи іншим вищим органом Росії, так само, як і договори, що укладалися між ними і Росією, набували чинності тільки після цієї процедури. Навіть універсали гетьмана про “пожалування земель за службу” повинні були підтверджуватися грамотами царя.

Згодом гетьман не мав права призначати чи звільняти без участі ради генеральної старшини полковників і генеральних старшин. Проте цар часто самочинно проводив потрібні йому переміщення серед урядовців України без відома гетьмана.

Після 1709 р. гетьмани втрачають юридичну самостійність. При І.Скоропадському 1709 р. введена посада царського резидента, а згодом - ще одна. Це були “очі і вуха государеві”, що стежили за поведінкою гетьмана і старшини, уточняли доходи тощо. Так, при гетьмані Д. Апостолі резидентом був російський міністр для порад у цивільних справах, а у військових справах гетьман підпорядковувався командувачеві російськими військами в Україні.

Так поступово, але послідовно відбувався процес обмеження гетьманської влади. Після смерті гетьмана І.Скоропадського наказним гетьманом був призначений чернігівський полковник П.Полуботок, а пізніше - до 1727 р. вибори гетьмана в Україні всіляко перешкоджались.

Прохання Полуботка про відновлення цих прав закінчилися для нього ув'язненням при Петрі І.

Росія готувалася до війни з Туреччиною. Але Росії потрібна була підтримка України і, зокрема, козацького війська. Тому царський уряд пішов на уступки козацькій старшині. Гетьманом України 1727 р. був обраний миргородський полковник Д.Апостол. Як тонкий політик,вівскористався сприятливою для України ситуацією і домігся, хоч і ненадовго, відновлення деяких елементів самоврядування України: виборності органів управління і суду, права мати військовий скарб, ліквідації Малоросійської колегії, відмови російського уряду від введення нових податків, відновлення нової Січі.

Після смерті Д. Апостола 1734 р. Україна знову залишилася без гетьмана. У цьому проміжку справами України відало Правління Гетьманського уряду, на чолі з князем О.Шаховським, що складалося з рівної кількості представників вищого російського офіцерства та генеральної козацької старшини. Лише 1750 р. на цю посаду був обраний близький до царського двору К. Розумовський. Посада гетьмана 1764 р. ліквідована остаточно. На цьому гетьманська епоха закінчилася.

За весь цей період Україна мала різних гетьманів. Найвидатнішими, безперечно, були Б.Хмельницький та І.Мазепа. Останній - яскрава і обдарована особистість. Він вирізнявся глибоким розумом, мав абсолютне довір'я у Петра І, був другою особою в імперії, нагородженою 1700 р. вищим у Росії орденом Андрія Первозванного з написом “За віру і вірність”. Гетьман І.Мазепа був зашельмований як “зрадник” після відомої Полтавської битви, коли емігрував у Туреччину.

Добру славу в пам'яті народній залишив наказний гетьман П. Полуботок, котрий ціною власної свободи відстоював права і вольності України.

У післявоєнний період управління в Україні здійснював гетьман разом з генеральною старшиною, що становила генеральний уряд. Структура і порядок діяльності генерального уряду залишалися такими, як у період народно-визвольної війни. Полковий устрій поширювався також на Слобідську Україну. У полках і сотнях створювалася полкова і сотенна адміністрація. Тут утворилися Острозький, Ізюмський, Охтирський, Сумський і Харківський полки. Спочатку полковники і сотники, як і раніше, обиралися, а згодом почали призначатися гетьманом з рекомендованих двох-трьох кандидатів з козаків. Пізніше цю справу взяли до своїх рук цар та уряд Росії. На посади полковників нерідко призначали росіян, як це було, наприклад, за Петра І. Царизм наступав на полковий устрій в Україні. За маніфестом Катерини II 1765 р. полковий поділ був скасований у Слобідській Україні, а 1783 р. ліквідований і на Лівобережній Україні.

Збереглися в Україні свої збройні сили. Реєстрове військо становило 60 тис. козаків і офіційно називалося “військо його царської величності Запорізьке”. Українське військо стало тепер складовою частиною російської армії.

Спочатку оплата для козацького війська поступала з царської казни, а згодом цю справу переклали на Україну. При гетьманові І.Брюховецькому реєстр скоротився до 30 тис., а указом Анни Іванівни доведений уже до 20 тис. козаків. Царський уряд використовував козацтво і на тяжких фізичних роботах, зокрема, будівництві доріг, мостів, фортець, що призводило до масового вимирання людей

Полки Слобідської України підпорядковувалися царському воєводі. Катерина II 1765 р. оголосила реєстрове військо непотрібним, а 1783 р. усі козацькі збройні сили були реорганізовані в регулярні частини російської армії.

У період народно-визвольної війни і після неї у суспільно-політичному житті України зросла роль православної церкви. Вона входила до системи військово-адміністративної організації, а влада гетьмана поширювалася у певних межах на православну церкву і духовенство У Статтях Ю.Хмельницького 1660 р. митрополит та інше духовенство віддавалися під благословення московського патріарха, мали право з ним спілкуватися, хоча він не втручався у справи православного духовенства України.

Перший висвячений у Москві митрополит Гедеон отримав 1686 р. грамоту від московського патріарха, яка підтвердила становище, що склалося: Київська митрополія не підпорядковується московському патріарху, хоч і знаходиться під його благословенням, формально йому підвідомча. Вище духовенство, тобто митрополит і єпископи, обиралися на козацьких радах, священики - на сільських сходах. Усі вони повинні були затверджуватись гетьманом.

З 1721 р. синод - вищий орган церковного управління Росії, заснований замість патріарха, призначав усіх вищих ієрархів України, а з 1728 р. в Україні, як і в Росії, проводилася політика обмеження прав церкви - заборонялося, наприклад, передавати церкві землі світських феодалів.

Дата добавления: 2015-05-23