Жовтневі події у Києві

В останній декаді жовтня у Києві працював III Всеукраїнський військовий з'їзд" Вітаючи його від імені Центральної Ради, М.С.Грушевський висловив упевненість в тому, що боротьба народу за національне визволення закінчиться перемогою, тобто створенням власної держави — Української Народної Республіки.

Ці оптимістичні слова пролунали в розпал чергового, надзвичайно тяжкого конфлікту Центральної Ради з Тимчасовим урядом. На інформацію про те, що в Києві розпочалася практична підготовка до скликання Українських Установчих Зборів, уряд зреагував істерично. Міністр юстиції П. М. Малянтович наказав прокуророві київської судової палати негайно розпочати слідство з метою притягнення Винниченка та інших генеральних секретарів до кримінальної відповідальності. Важко сказати, як розвивався б цей конфлікт, але 25 жовтня одна зі сторін відійшла в небуття. Більшовики оволоділи Петроградом і скинули Тимчасовий уряд. II Всеросійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, на якому переважали більшовики, утворив новий російський уряд — Раду народних комісарів на чолі з В. І. Ульяновим-Леніним.

Після одержання перших телеграфних звісток про події в Петрограді ввечері 25 жовтня Мала Рада зібралася на закрите засідання разом з представниками інших організацій, щоб утворити надзвичайний орган виконавчої влади. Постанова була стислою:

"Центральна Рада одноголосно постановила утворити революційний комітет для охорони революції на Україні. На всій території України комітет має розпоряджатися всіма силами революційної демократії, і йому підлягають, в порядку охорони революції, всі органи влади означеної території. Комітет відповідальний перед Українською Центральною Радою і негайно приступає до діяльності".

При комітеті утворився штаб, який мав подбати про організацію відсічі контрреволюційним силам. У зверненні до громадян України Комітет заявив, що перешкодить будь-яким виступам проти інтересів революції, не зупиняючись перед вжиттям збройної сили. Зазначалося, що влада комітету поширюється на дев'ять українських губерній. За кілька днів до жовтневого перевороту в Петрограді козацька військова рада проголосила Кубанську область окремою республікою у складі Російської Федерації. Поважаючи волю населення Кубані, Центральна Рада відмовилася од претензій на цю частину етнографічної території України. Єдиний фронт революційної демократії розпався вже на другий день, коли у київських Радах робітничих і солдатських депутатів, а потім і в Малій Раді стало обговорюватися питання про оцінку жовтневого перевороту в Петрограді. Російські есери, меншовики і бундівці виступили на захист Тимчасового уряду. Не маючи підстав захищати уряд, українські партії все-таки висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієї революційної демократії. Після засудження Центральною Радою жовтневого перевороту керівники київських більшовиків В. П. Затонський, І. М. Крейсберг і Г. Л. Пятаков вийшли з комітету по охороні революції, Це означало, що збройні сили, які були в розпорядженні більшовиків, виводилися з-під контролю комітету.

У Києві утворилося три табори, кожен із яких протистояв двом іншим. Табір прибічників поваленого уряду складався з усіх загальноросійських партій, крім більшовицької, і мав реальною опорою штаб Київського військового округу. Більшовики спиралися на Раду робітничих і Раду солдатських депутатів. Як і в Петрограді, вони прагнули встановити радянську владу. Центральна Рада, подібно до більшовиків, протистояла штабові округу, але відстоювала власне право на владу.

Для таких обопільних ворогів, як Центральна Рада і більшовицька партія, існуючий державний апарат і генералітет були противником, що мав реальну владу, тобто найбільш небезпечним. Тому вони не перешкоджали одна одній або навіть сприяли у боротьбі зі штабом КВО. Своєрідність ситуації полягала і в тому, що більшовики в Україні зустрілися з додатковим противником, якого не існувало в Росії, — зародком національно-територіального органу влади. Як уже вказувалося, коли Ленін змінив свої гасла в національному питанні і визнав ідею федерації, більшовикам в Україні було наказано увійти в Центральну Раду, хоча вони й далі вважали її противником. Тому більшовицькі лідери у Києві проявляли певну розгубленість у стратегічних питаннях. Свідченням цього було одноденне перебування представників їхньої партії у складі створеного Центральною Радою комітету по охороні революції.

З трьох політичних сил більшовики виявилися найбільш ініціативними і рішучими в діях. 27 жовтня вони скликали розширений пленум Рад робітничих і солдатських депутатів з участю представників військових частин, фабзавкомів і профспілок, на якому утворили революційний комітет — орган керівництва збройним повстанням. Тим часом штаб КВО стягував до міста вірні йому війська з фронту. Наступного дня він блокував Маріїнський палац, де перебував ревком, і заарештував його майже в повному складі. Повстанців було позбавлено керівництва, але ненадовго. 29 жовтня більшовики обрали новий ревком. Почалися бої, переважно на Печерську та в районі заводу "Арсенал". На вулицях міста з'явилися окопи й барикади. Київські робітники загальним страйком підтримали більшовицьке повстання.

Бої тривали три дні. Ввечері 31 жовтня стало зрозуміло, що повстання перемагає. Комісія з представників більшовицького ревкому, Центральної Ради, штабу КВО і міської думи всю ніч виробляла умови припинення вогню. Генералітет змушений був звільнити заарештованих членів першого ревкому, вивести з міста війська Й розформувати офіцерські дружини. Місто переводилося на мирний стан. Його охорона доручалася Центральній Раді, війська якої майже не брали участі в боях І зберігали високу боєздатність.

Як тільки вщухла стрілянина, Центральна Рада зібралася, щоб прийняти ряд постанов, з якими не можна було гаятися. Перш за все, йшлося про встановлення контролю над тиловими гарнізонами, особливо в Київському Військовому окрузі. Вірні поваленому урядові генерали втекли у невідомому напрямку, і тимчасовим начальником КВО було призначено члена Військового генерального комітету підполковника В. Павленка. Більшістю голосів (проти голосували українські соціал-демократи і меншовики) Рада прийняла рішення про передачу поміщицьких і державних земель у розпорядження земельних комітетів. Це був перший крок до реалізації есерівських (а з недавнього часу — і більшовицьких) вимог щодо соціалізації землі. Малій Раді доручалося затвердити закон про вибори до Українських Установчих Зборів і провести самі вибори. Нарешті, на доповнення заяви вже ліквідованого комітету по охороні революції про кордони України Рада прийняла таку офіційну постанову: "...поширити в повній мірі владу Генерального секретаріату на одмежовану (Тимчасовим урядом) територію України, де більшість населення є українці, а саме: Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини". Поважаючи право населення Бессарабської губернії на самовизначення, Рада не заявила претензій на її українські частини. В цей час у Кишиневі готувалося скликання бессарабського парламенту (Сфатул Церій), у якому молдавани дістали 70 % місць, а національні меншини, поміж них і українці-30%.

Дата добавления: 2015-05-23