III Універсал Центральної Ради

Після перемоги повстання у Києві склалося своєрідне двовладдя: місто одночасно контролювали збройні сили Центральної Ради і більшовиків. Таке становище довго тривати не могло. І знову ініціативу визначати дальший хід подій взяла на себе більшовицька партія.

4 листопада було скликано нове засідання Рад робітничих і солдатських депутатів, представників від контрольованих переважно більшовиками військових частин, які розміщувалися у місті, профспілок та фабзавкомів. На них Г. Л. Пятаков висунув доволі гнучку й підступну тактику усунення Центральної Ради з політичного життя за допомогою контрольованого більшовиками виборчого процесу всередині Рад. Після відповідного інструктування запрошених більшовиків і співчуваючих їм збори відповіли в своїх резолюціях на ряд питань, пов'язаних з організацією влади. На питання про те, кому повинна належати влада в Росії, збори більшістю у 433 голоси проти 119 відповіли: Радам. Питання про те, хто має бути владою в Україні, розв'язувалося одноголосно: Центральна Рада. Цим більшовики нібито підтверджували свої нові декларації в національному питанні. Однак їхня реальна політика не збігалася з деклараціями. Виявилося, що вони бажали мати справу не зі справжньою Центральною Радою, яка тривалий час розвивалася й оновлювалася в ході національно-визвольного руху, а з маріонетковою установою під тією самою назвою. Голосами 389 учасників зборів було вирішено здійснити "реконструкцію" Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Отже, поки Центральна Рада провадила підготовку до Установчих Зборів, сподіваючись шляхом загальних, прямих і рівних виборів при таємному голосуванні утвердити підвалини нового суспільного устрою України, більшовицька партія прагнула скористатися тимчасовою популярністю в масах, щоб "перетворити" Центральну Раду за російським зразком у Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України. Центральна Рада бажала віддати завойовану владу демократично обраним депутатам Українських Установчих Зборів, а її опоненти — встановити диктатуру однієї партії під виглядом диктатури пролетаріату.

Керівництво Центральної Ради бачило небезпеку, яка створилася для України з боку більшовицької партії після жовтневого перевороту в Петрограді. Потрібні були рішучі дії по закріпленню за українським народом державних прав. Чекати чергової сесії Центральної Ради або скликати надзвичайну сесію не залишалося часу. Пізно ввечері 6 листопада зібралася Мала Рада.

Відкриваючи це історичне засідання, М. С. Грушевський заявив, що після зникнення центральної влади в Росії стала поширюватися громадянська війна, яка загрожує перекинутись і в Україну. Щоб врятуватися від анархії і війни, треба негайно, не чекаючи перетворення Росії на федеративну республіку, проголошувати утворення Української національної держави. "Обставини, — зазначив голова Ради, — примушують нас здійсняти те, що недавно ще ми мислили, як далеке від нас... Українські фракції цілий тиждень обмірковували це питання і прийшли до висновку про невідкладність цього акту".

Після цього Грушевський від імені керівництва Центральної Ради і Генерального секретаріату подав на затвердження Малій Раді текст III Універсалу. В ньому проголошувалося:

"Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству — Генеральному секретаріатові України. Маючи силу й власть на рідній землі, ми тою силою й властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й усієї Росії".

III Універсал оголошував широку програму майбутніх перетворень в Україні. Право власності на землю поміщицьких та інших нетрудових господарств скасувалося. Земля визнавалася власністю всього трудового народу і повинна була перейти до нього без викупу. Для робітників встановлювався восьмигодинний робочий день. Центральна Рада зобов'язувалася подбати про негайний початок мирних переговорів. Вказувалося, що в Українській Народній Республіці забезпечуються всі свободи, здобуті всеросійською революцією: слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторканність особи і помешкання, можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами. Вибори до Українських Установчих Зборів призначалися на 27 грудня 1917 р., а їх скликання — на 9 січня 1918 р.

Читання Універсалу неодноразово переривалося овацією. Потім присутні встали і заспівали гімн "Ще не вмерла Україна", шевченківський "Заповіт". Поіменним голосуванням за затвердження Універсалу висловилося 42 члени Малої Ради при п'ятьох, що утрималися. Коли Універсал було прийнято, вже розпочався новий день, 7 (22) листопада. А через два дні на Софіївській площі відбулося його урочисте проголошення. Коли минула ейфорія, викликана справді історичним здобутком — проголошенням Української Народної Республіки, виявилися слабкі сторони законотворчої діяльності Центральної Ради. За визнанням В. К. Винниченка, третій конституційний акт Ради не зробив такого впливу на суспільство, як перший. Справді, у першому універсалі утверджувалася національна ідея, яка об'єднувала всіх українців, а в третьому — накреслювалися соціально-економічні заходи, по-різному зустрінуті в різних колах. Наприклад, під час обговорення універсалу в Київській міській думі Центральну Раду звинуватили у капітуляції перед більшовизмом. Навпаки, більшовицька преса зазначала, що Рада з деяким запізненням і з певними урізками прийняла лише частину декретів, проголошених радянською владою.

Найбільше дискусій викликало земельне законодавство. Генеральне секретарство земельних справ розіслало спеціальну відозву до населення. В ній роз'яснювалося, що нетрудове господарство є таким, у якому власник змушений через його розміри постійно наймати робітників. Вказувалося, що у землевласників, які мають менше 50 десятин, земля відібрана не буде. Таке роз'яснення розлютило безземельних і малоземельних селян, охоплених бажанням поділити всі землі "по справедливості", тобто порівну. Класова ненависть, викликана тяжким становищем люмпенізованих прошарків населення, підсилювалася більшовицькими гаслами, які в Росії вже стали державними законами. Центральна Рада не могла цього не враховувати, балансуючи між різними верствами суспільства в обстановці зростаючого господарського занепаду і паралічу державної влади.

Відмова від самостійності УНР і визначення її статусу як складової частини Російської Федерації істотних дискусій не викликали. Грушевський не помилявся, вказуючи на те, що ідея федерації глибоко вкоренилася в українському суспільстві. Самостійників серед українців справді було небагато. Але автори III Універсалу припустилися фундаментальної помилки, коли понадіялися на те, що створювана УНР виявиться здатною протистояти центру, імперська природа якого не змінилася з поваленням царя та з усуненням Керенського. Тим більше вони помилялися, коли розраховували на те, що у них вистачить сили взяти на себе ключову роль у перебудові гинучої імперії на нових, демократичних і федералістичних засадах. У дусі революційного романтизму резолюції з'їзду народів Росії вони закликали в універсалі: "...станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, а й усієї Росії". Такі заклики перебували у кричущій невідповідності з суворою дійсністю. Тільки демократичний струмінь Лютневої революції міг дати життя федеративному союзу вільних народів, але він після невдалого корніловського і вдалого ленінського переворотів майже зник. Об'єктивно складалося так, що відмовою від самостійності Грушевський, Винниченко та інші лідери національно-визвольного руху прив'язували Україну до старого імперського центру у новій, більшовицькій оболонці. Наприкінці листопада Генеральний секретаріат звернувся до Раднаркому і крайових урядів Дону, Кавказу, Сибіру, Молдавії, Криму і Башкири з пропозицією негайно розпочати переговори з ним у справі утворення єдиного федерального уряду Росії. На думку секретаріату, тільки такий уряд мав право взяти на себе повноваження поставити перед усіма воюючими державами вимогу про укладення миру. Проте цей донкіхотський проект серйозно не розглядався. Раднарком вважав себе центральним, а не обласним урядом. Він уже готувався до знищення всіх периферійних державних утворень, зокрема й УНР.

3. Утворення радянської "УНР"

Починаючи повномасштабну війну з Центральною Радою, Раднарком зосередив основні зусилля на Харківщині. Харківська міська організація більшовиків у листопаді зросла до 2,5 тис. чоловік. Під час часткових перевиборів міської Ради робітничих і солдатських депутатів більшовики довели кількість своїх мандатів майже до половини її складу. Антонов-Овсієнко стягнув до міста великі збройні сили і створив тут свій штаб. В ніч на 9 грудня українські війська у Харкові були роззброєні, а 10 грудня більшовики і ліві есери сформували військово-революційний комітет на чолі з М. Л. Рухимовичем, до якого перейшла влада. Після закріплення у Харкові почалася боротьба за залізничні станції — Лозову, Синельникове, Олександрівськ. Вона зводилася переважно до роззброєння противника переважаючими силами. Однак у П'ятихатках розгорілися справжні бої. Просуваючись по залізницях, війська Антонова-Овсієнка поступово витісняли з міст гарнізони Центральної Ради.

На початку грудня наполеглива робота оргкомітету по скликанню Всеукраїнського з'їзду Рад наблизилася до завершення. Підсумки цієї роботи виявилися для більшовиків невтішними. Замість того, щоб надсилати делегатів у Київ, есеро-меншовицький виконком Рад Донецько-Криворізької області спрямував їх у Харків, на власний з'їзд. Меншовиків та есерів (поміж них і лівих, які вже пішли на союз з більшовиками) не цікавила УНР, яку вони вважали націоналістичною вигадкою Центральної Ради. Остання також, хоча й з інших причин, ігнорувала з'їзд. У призначений день, 4 грудня, кількість делегатів, що з'їхалися в Київ, ледве перейшла за сотню.

Однак за тиждень до з'їзду Центральна Рада змінила тактику і розіслала циркуляри на місця з вимогою направити в столицю якомога більше делегатів від селянських спілок і українізованих військових частин. Інакше кажучи, було вирішено повторити досвід зриву з'їзду, застосований у квітні, коли київські Ради робітничих і солдатських депутатів готували обласний з'їзд потай від українських організацій.

Як наслідок, у Київ з'їхалися понад 2000 українських делегатів. Вони усунули мандатну комісію з'їзду і стали самі собою видавати мандати. Коли з'їзд розпочався, В. П. Затонського, якому доручили його відкрити, зігнали з трибуни. Голова Селянської спілки М. М. Стасюк відверто заявив, що більшовицьки настроєний крайовий комітет Рад робітничих і солдатських депутатів, віддаючи перевагу робітникам і солдатам, а до всього ще й не українцям над селянами, хотів сфальшувати волю українського народу, і тому центральний комітет Селянської спілки подбав, зі свого боку, про те, щоб збільшити селянське представництво на з'їзді.

Проте Центральна Рада недооцінила противника. Більшовики разом із лівими есерами, кількома українськими соціал-демократами і деякими безпартійними делегатами у кількості 127 чоловік вирішили продовжувати роботу в Харкові, де в ці дні встановлювалася радянська влада. Вони об'єдналися з делегатами обласного з'їзду Рад Донбасу і Криворіжжя й конституювалися в І Всеукраїнський з'їзд Рад. На ньому були представлені 82 Ради. Делегатів від селянства, яке становило понад три чверті населення України, на з'їзді майже не було.

І Всеукраїнський з'їзд Рад працював 11 — 12 грудня. Більшістю голосів (меншовики та есери відмовилися брати участь у голосуванні) він висловився за встановлення радянської влади й проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Для Раднаркому ця заява мала важливе юридичне значення. Виходило так, що Радянська Росія не воювала проти УНР, а відстоювала у боротьбі з Центральною Радою право на існування радянського уряду, проголошеного представниками трудящих самої України. У підписаній Леніним поздоровчій телеграмі Раднаркому вказувалося:

"Вітаючи створення у Харкові дійсно народної радянської влади на Україні, вбачаючи на цій робітничій і селянській Раді справжній уряд Народної Української Республіки, — Рада народних комісарів обіцяє новому урядові братньої республіки повну і всебічну підтримку..."

Зовсім не випадково в цій телеграмі новоутвореному органу влади дали не традиційну назву в множині (Ради робітничих і селянських депутатів), а цілком незвичну, в однині: "робітнича і селянська Рада". Тут не було жодної термінологічної помилки, тільки розрахунок: максимально наблизити назву контрольованого більшовиками органу влади до звичної для мас — Центральна Рада. Раднарком не спромігся організувати справу так, щоб "переобрати" Центральну Раду на представницькому з'їзді Рад. Але все-таки проблема влади розв'язувалася, хоча й іншим шляхом: створенням паралельної, радянської "УНР" і поступовим усуненням Центральної Ради з території України за допомогою збройного тиску.

З'їзд закінчив свою роботу обранням Центрального виконавчого комітету (ЦВК) Рад України у складі 41 чоловіка (поміж них 35 більшовиків). Головою ЦВК обрали лівого українського соціал-демократа Є. Г. Медведєва. ЦВК затвердив перший радянський уряд України — Народний секретаріат. Схожість назви з урядом Центральної Ради також була не випадковою. До складу уряду ввійшли С. С. Бакинський, Є. Б. Бош, В. П. Затонський, Ю. М. Коцюбинський, Ф. А. Сергеєв (Артем), М. О. Скрипник та ін. Кілька місяців уряд не мав голови. На його засіданнях головувала Є. Б. Бош.

Євгенія Богданівна Бош (1879 — 1925) народилася в Очакові. Батько, за національністю німець, працював механіком у поміщицьких маєтках на Півдні України, мати походила з старовинного молдавського шляхетного роду. Щоб вирватися з тяжкої сімейної обстановки, вона вийшла заміж у 16 років і незабаром народила двох дочок. Це не перешкодило їй закінчити екстерном гімназію і продовжити самоосвіту. У 1901 р. вступила в РСДРП і занурилася в партійну роботу. Чоловіка, який був їй зовсім чужий, вона залишила, забрала дочок і поїхала в Київ. З 1911 р. очолила Київський комітет РСДРП. Навесні 1912 р. її заарештували й заслали в Іркутську губернію. Незабаром до неї приїхав Г. Л. Пятаков, з яким її зблизили спільна робота у Київському комітеті й заслання. Вони разом здійснили успішну втечу за кордон. Після Лютневої революції однією з перших серед більшовиків Є. Б. Бош повернулася в Росію і приїхала в Київ. її негайно обрали в міський комітет РСДРП (б) і Раду робітничих депутатів. У квітні 1917 р. вона очолила Південно-Західний окружний, а в липні — обласний комітет більшовицької партії. В Народному секретаріаті виконувала функції секретаря внутрішніх справ.

Новостворена радянська державність була привнесена ззовні, а не сформувалася органічно всередині українського суспільства. Те, що майже всі члени українського радянського уряду були більшовиками і підпорядковувалися залізній внутріпартійній дисципліні, перетворювало його на "кишеньковий" для Раднаркому. Не обмежуючись цим, Ленін призначив випробуваного працівника центрального партійного апарату Г. К. Орджонікідзе тимчасовим надзвичайним комісаром України. На "паритетних" засадах своїм повноважним представником при Раднаркомі український уряд призначив Затонського. Останній одержував право вирішального голосу в складі уряду Радянської Росії при розгляді питань, що стосуються України.

Дата добавления: 2015-05-23