Визнання голодомору геноцидом 1 страница

Докладніше: Визнання Голодомору геноцидом

Національний музей «Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні»

15 травня 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала Голодомор актом геноциду, але не прийняла постанови, поданої на її розгляд, щодо цього питання, обмежившись лише офіційним зверненням, що майже не має юридичної цінності. Напередодні прийняття звернення, віце-прем'єр-міністр Дмитро Табачник, представляючи депутатам доповідь про Голодомор, зазначив^[48]:

«

Ми мусимо донести до світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом. Це був свідомий геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію, на національну самосвідомість

»

28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», який трактує події 1932–1933 років, як геноцид українського народу. Рішення було ухвалене 233 голосами. Від Партії регіонів проголосувало 2 депутати (Ганна Герман і Тарас Чорновіл), від БЮТ — 118, від блоку «Наша Україна» — 79, від Соцпартії — 30, позафракційних — 4. Фракція комуністів за законопроект, поданий Президентом України, не голосувала у повному складі.

Країни, які офіційно визнали Голодомор актом геноциду.

Голодомор в Україні 1932–1933 років офіційно визнали геноцидом українського народу і засудили:

• Австралія (2003/2008^[49])
• Андорра (2009^[50])
• Аргентина (2007^[49])
• Бразилія (2007^[51][52])
• Ватикан (2001^[53], 2003^[54])
• Грузія (2005^[49])
• Еквадор (2007^[49])
• Естонія (1993^[49])
• Іспанія (2007^[55])
• Італія (2004^[56], 2007^[57])
• Канада (2003/2008^[49])
• Колумбія (2007^[49])
• Латвія (2008^[49])
• Литва (2005^[49])
• Мексика (2008^[49])
• Парагвай (2007^[49])
• Перу (2007^[49])
• Польща (2006^[49])
• Словаччина (2007^[49])
• США (2003, 2006^[49], 2008^[58])
• Угорщина (2003^[49])
• Чехія (2007^[49])
• Чилі (2007^[59])

У листопаді 2003 року 58-ма сесія Генеральної асамблеї ООН ухвалила «Спільну заяву з нагоди 70-ої річниці Великого голоду 1932–1933 років», де він визнавався національною трагедією українського народу. За ухвалення Спільної заяви проголосували 64 держави-члени ООН, у тому числі Росія^[60][61].

23 жовтня 2008 року Європарламент визнав^[62][63] Голодомор в Україні злочином проти людства і висловив співчуття українському народу.

28 квітня 2010 року Парламентська асамблея Ради Європи схвалила резолюцію про вшанування пам'яті загиблих в результаті голоду 1932–1933 років в Україні та інших республіках колишнього Радянського Союзу, вшанувавши пам'ять загиблих від голоду і засудивши жорстоку політику сталінського режиму. ПАРЄ також зазначила, що «в Україні, яка постраждала найбільше від насильницької колективізації, Голодомор був визнаний геноцидом рішенням Верховної Ради»^[64][65].

Геноцидом українського народу Голодомор визнають католицька церква^[53][54], Константинопольська православна церква^[66], Українська православна церква — Київський патріархат^[67], Українська православна церква (Московського патріархату)^[68] та Українська автокефальна православна церква^[69].

Наприкінці 20-х років комуністично-державне керівництво, посиливши

процес відчуження виробника від засобів виробництва, повністю стає на шлях

директивного планування, адміністрування і позаекономічного примусу. В

умовах постійної «надзвичайності» для політичного керівництва виникла

потреба міцної державної влади, яка могла б контролювати і спрямовувати

суспільні процеси. Для виконання цих завдань така сила вже була в стадії

формування, починаючи із 20-х років, і утвердилася в 30-х роках,

оформившись як тоталітарний режим. Термін «тоталітаризм» (у перекладі з

італійської – охоплюючий все) було вжито італійськими критиками Муссоліні

на початку 20-х років, коли в Італії склалася однопартійна фашистська

система. З 1929 р. його почали застосовувати для характеристики політичного

режиму в СРСР.

Тоталітаризм в Україні мав такі особливості:

1. Утвердження комуністичної ідеології як єдиної в суспільстві й

монополізація нею права на істину. Цю монополію офіційної ідеології на

істину мали забезпечувати органи цензури, утворені в Україні на початку 20-

х років. Утвердження комуністичної ідеології як єдиної державної проходило

у боротьбі з релігією, з ухилами у партії, із «зміновіхівцями», яка

завершилася у 1924 р. Цей процес пов'язаний із проголошеним у 1920 р.

«завоюванням» «Просвіт». Кампанія провалилася і в 1929–1930 pp. «Просвіти»

було закрито командно-адміністративними методами. Утвердження комуністичної

ідеології пов'язане із репресіями проти діячів науки, освіти, культури.

2. Усунення з політичної арени інших політичних партій і монополізація

влади більшовицькою Комуністиною партією. На завершальному етапі

громадянської війни в Україні в легальних умовах працювали три партії:

- КП(б)У – фактично філіал РКП(б) в Україні;

- Українська партія соціалістів-революціонерів (боротьбисти).

На початку 1919 р. партія співпрацювала із КП(б)У.

- Представники партії входили до РНК УСРР. Однак боротьбистів

змусили самоліквідуватися і в березні 1920 р. вони злилися

із КП(б)У. Серед лідерів цієї партії були О. Шумський, Г.

Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко;

- Українська комуністична партія (укапісти). Партію було

утворено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери

партії – А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Анто-ненко-

Давидович – виступали за незалежну Україну. У 1924 р.

партія нараховувала 200 осіб, а в 1925 р. вона «са-

моліквідувалася». Частина укапістів вступили до КП(б)У.

Отже, комуністи-більшовики безцеремонно усунули з політичної арени

навіть легальні партії. Проти нелегальних було оголошено справжню війну. У

1923 р. Україною прокотилася хвиля масових арештів. Усунувши з політичної

арени конкурентів, Комуністична партія монополізувала всю повноту влади в

країні. Конституція СРСР 1936 р. законодавчо закріпила керівну і

спрямовуючу роль Комуністичної партії у політичній системі Радянського

Союзу.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.

На державні пости, як і на всі інші посади в органах державної влади,

за окремими винятками, призначалися або «обиралися» комуністи, які згідно

зі статутом мали проводити в життя програму і рішення партії. Наприклад, у

1934 р. в Україні серед керівників і спеціалістів важкої промисловості

комуністи становили четверту частину; серед директорів підприємств – майже

70%, серед начальників цехів та їх заступників – 40%. У 1938 р. до

Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з них 222 комуністи, 36

комсомольців, 46 безпартійних. Це свідчило, що партія зрощувалася з

державним апаратом і фактично становила єдиний партійно-державний механізм,

який зводив нанівець роль державних органів і забезпечував панівне

становище комуністичної керівної верхівки.

4. Одержавлення суспільства. Виявлялося в тому, що було знищено або

максимально звужено незалежне від держави суспільне життя. Місцеві органи

державної влади вже на початку 20-х років, утверджуючи свою монополію,

почали розпускати паралельні структури – комітети незаможних селян. Цей

процес був юридично оформлений циркулярами НКВС і Народного комісаріату

землеробства від 15 листопада 1923 р. «Про ліквідацію сільських сходів як

органів влади на селі». У жовтні 1924 р. ВЦВК і РНК України ухвалили

«Положення про порядок реєстрації спілок і товариств». Положення

утверджувало дозвільно-нормативний режим утворення товариств. Усі

товариства переводилися під юрисдикцію НКВС. Держава створювала

позадержавні формування і сама ж ними управляла. Після прийняття Положення

підконтрольні державі товариства активно утворювалися по всій Україні. Це

«Антиалкогольне товариство», «Друзі радіо», «Товариство сприяння юним

ленінцям», «Всеукраїнське товариство друзів хімічної оборони й

промисловості» та ін. Партійно-державна еліта, тримаючи під тотальним

контролем профспілки, комсомол, громадські організації, фактично

забезпечила цілковиту власну монополію на суспільне життя, яку для

зручності називали державною.

5. Встановлення тоталітарного контролю над економікою і зміцнення

централізованого керівництва нею. В результаті утворилася адміністративно-

командна система як форма організації суспільства із відповідним типом

управління. Така система охопила суб'єкт політичних рішень (політичну

владу), механізм забезпечення виконання цих рішень (апарат) і об'єкт, на

який спрямовано ці рішення (суспільство, клас, соціальну групу, індивід).

Особливо важливий елемент адміністративно-командної системи – апарат,

який був провідником політики «верхів» у «низи». Сталін завжди наголошував,

що питання про держапарат – одне із найістотніших питань радянського

будівництва, і що кадри вирішують все. Для того щоб тримати апарат, кадри у

німому підпорядкуванні згори до низу, час від часу підкреслювалося, що

апарат дуже громіздкий, бюрократичний, що його треба скорочувати. Кожний

апаратник намагався догодити вищестоящому і зберегти своє місце. Незважаючи

на часті чистки, апарат завжди був громіздким. Так, у 1928 р. в Україні у

народному господарстві, за офіційними даними, було зайнято 1 942 тис.

робітників і службовців, в тому числі 242 тис. осіб, що працювали в апараті

органів державного і господарського управління, в органах управління

кооперативних і громадських організацій тощо, апаратником був кожен 8-й

працюючий.

Отже, командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в

СРСР. її основним стрижнем була «надзвичайна система» суспільної

організації, яка базувалася на монополії партійно-державного апарату на

владу. Збереження і зміцнення такої системи неможливе без насилля,

репресій. Насилля навіть не маскували. На XVI з'їзді ВКП(б) Сталін заявив,

що репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом

наступу. Невід'ємною частиною тоталітарного режиму був репресивний апарат.

1. Феномен тоталітаризму

Ідея універсального порядку (Космосу) на противагу безладдю первісного

Хаосу визрівала вже в античні часи. Однак раціоцентрична тенденція

започаткована новочасовою філософією, набирає, за висловлюванням І. Бичка,

сформованого вигляду («титанізму») через картезіансько-спінозівську

концепцію Розуму як «світла самої природи», піднесеного Г.В.Ф. Гегелем до

рангу універсальної формули тотожності мислення і буття. Мабуть це й дало

можливість йому заявити, що світовий дух не звертає уваги на те, що він

використовує численні людські покоління для роботи свого власного

усвідомлення, що він здійснює страхітливі затрати виникаючих і гинучих

людських сил; він досить багатий для такої витрати, він веде справу en

grande, у нього досить народів та індивідів для такої трати.

Такі Погляди, по-перше, ініціюють унітариські тенденції в численних

неогегельянських напрямах: з англійського - випливає принцип

підпорядкування частини цілому та індивіда державі (холізм); в італійському

- «обґрунтовувалася» ідея культурного примату Італії в усьому світі; з

німецького (через К. Маркса) - у спотвореному вигляді живилася марксистсько-

ленінська ідеологія тощо.

Раціонально-впорядковані чинники, по-друге, впливають на

«омасовлення». Людина маси є такою як усі. В загальному життєвому потоці

вона пливе за течією. Більше того, вона вороже ставиться до відмінного,

незвичайного, індивідуального тощо. Таким чином люди «вирівнюються»,

«усереднюються». Суспільна свідомість орієнтується не на пошук творчих

можливостей осягнення реального життя, а на консервацію і відтворення

досягненого порядку життя, на консолідацію людської маси з метою її

тоталізації (від лат. totos - цілий, цілісний).

Зруйнувавши феодальні форми спільності - станову, цехову тощо, людина

західноєвропейського суспільства негативно переживає свою свободу, здійснює

«втечу від свободи». Ця втеча, зазначає І. Бичко, супроводжується пошуком

міфічного «героя», готового прийняти на себе відповідальність свого народу

й повести цей народ за собою - у «світле майбутнє» комунізму, до

«Тисячолітнього рейху», до «нового світового порядку». Такі «герої» -

«вождь», «фюрер», «дуче» та ін., справді з'являються і тоді маса

«упорядковується» в тоталітарну суспільну систему. Особливо сприятливі

умови для подібних тоталітарних режимів виникають в силу певних історичних

умов у XX ст. Такі з них мали місце в СРСР, Італії, Німеччині, Китаї,

Камбоджі, Іраку та ін.

2. Російсько-радянський тоталітаризм

Російські дослідники з гіркотою відмічають, що історія Росії це

історія несвободи. З гіркотою, тому, що російському народу завжди не

вистачало схильності пристосування до життя і здатності здобувати

зручності. Це недолік, але вважається, що через цей недолік відкривається

гідність російського народу та країни, гідність метафізичних пошуків

духовної небуржуазності. Тут мається на увазі розуміння буржуазності не як

соціально-класового явища, а як духовного, яке М. Бердяев визначав як

пристосування до світової даності з метою влаштування спокою і безпеки у

цьому світі, як слухняність становищам і оцінкам створеним інерцією цього

світу, як таким, що оцінює людину не по її якостям. Протилежним

буржуазності є будь-яке творче подолання світової даності, вихід із оцінок

світової інерції. Протилежним буржуазності є жертовне зречення від

влаштованості і безпеки. Так ось, парадоксом є те, що Росія створила

антибуржуазну ідеологію, але не створила своєї антибуржуазної духовності.

Відтворення несвободи в російській історії, що зв'язане з духовною

небуржуазністю, пояснюється причинами, які увесь час є одними й тими ж,

коли народ підтримує деспотизм проти свободи: соціальна ворожнеча і

національна гордість.

Весь процес історичного розвитку в Росії був зворотним

західноєвропейському: це був розвиток від свободи до рабства. Рабство

диктувалося не примхою володарів, а новим національним завданням: створення

імперії на злиденній економічній базі. Тільки крайнім і загальним

напруженням, залізною дисципліною, жахливими жертвами могла існувати бідна,

варварська держава, що безкінечно розросталася.

Російський шлях є особливим у тому відношенні, що він характеризує цю

країну як західну за своїми цілями і як східну за способами їх досягнення.

Цілі передбачають прогрес, перехід на шлях розвитку подібний західним

країнам, прискорений рух до нього. Засоби ж запозичені з азіатських

деспотій, схожі з ними. Ця суперечність відтворювалася аж до недавнього

часу з постійністю архетипу. Причину цього патріотично налаштовані

російські філософи вбачають не в національному характері, не в схильності

правлячої еліти до зловживання владою, а в історичній долі народу. В основі

її - прагнення до прогресу, не дивлячись на низький економічний старт, не

дивлячись на незрілість передумов до швидкого розвитку. Не національний

генофонд, а соціально-політичні передумови створили цю модель життя. І як

би до неї не відносилися з позиції логіки свободи, вона дала можливість

Росії і Радянському Союзу стати великою державою, тобто вирішити проблему

національної гордості.

Чи вірною є теза про сутнісну нездатність руських до свободи або їх

історичну емпіричну несхильність до неї? В принципі немає підґрунтя це

заперечувати, якщо йдеться про політичну свободу, «свободу від...»

(примусу). В Росії віднаходиться вторинна цінність свободи у порівнянні з

рівністю та справедливістю, а також потяг до анархічного уявлення про

свободу, до тлумачення свободи як волі. Тому, по-перше, суспільний примус

виникає часто через соціальну незрілість людей, їх неготовність до свободи,

яка пов'язана з відповідальністю і, по-друге, антидемократичні режими в

Росії трималися не тільки на насильстві, а й на свідомості недовіри

свободі.

Цікавим в цьому сенсі є співвідношення свободи і патріотизму в

російському характері. До певної міри свобода і патріотизм протилежні

поняття, тому що свобода йде з автономії індивіда, а патріотизм - з

цінності цілого. Об'єднання цих понять - одна з серйозних проблем.

Росіяни схильні не до рабства, а до свободи сваволі, в гіршому випадку

і до однієї і до іншої сторони цієї суперечності. Тому їхньою справжньою

пристрастю часто є державність, а не політична свобода, і ця пристрасть

часто-густо проявлялася і в радянський час. Ця пристрасть характеризує їх

не як рабів, а як патріотів. Саме тому росіяни знають переважно формальну

свободу свавілля, яка є зворотним боком підкорення або рабства.

Переважання волі (а не свободи) в російському народові С. Л. Франк

пояснює двома різними за часом станами - коли народ вірить у монархію і

протистоїть своїм безпосереднім гнобителям, а також чужій йому «барській»

інтелігенції, і коли він втрачає віру у верховну владу. Проте на цьому

етапі оволодіння ідеєю свободи росіяни, на відміну від західних людей, не

можуть еволюціонувати разом з секуляризацією церкви, Ренесансом і

Реформацією (оскільки останні в Росії були відсутні) і зіштовхуються з

трудностями збереження неперервності культурно-історичної традиції, рішуче

простуючи до переробки світу, викорінюючи традиції і беручи на Заході не

усі його духовні плоди, а швидше черствіючі крихти і недоїдки з його

бенкетного стола.

Якщо поставити питання, чому ж рівність, а не свобода, перш за все, в

її політичному сенсі, були предметом особливого шанування російських людей,

то необхідно охарактеризувати історичні умови формування цього стану:

капіталізм у Росії не був достатньо розвинутим, він був закутим феодальними

відношеннями. Тому люди не могли відчути значення свободи для їхнього

особистого економічного процвітання. Населення окремих регіонів Росії

(північ, місця проживання козацтва та ін.), які мали великий досвід у

здійсненні свободи для забезпечення заможного життя, цінили саме свободу і

менше мріяли про рівність. Отже, не національний характер, а соціальні

умови стали визначальними у виборі початкових цінностей свободи і рівності.

Домінанта свободи присутня у російських феодальних князівствах. Рух до

свободи характерний для періоду відміни кріпосного права, для російських

буржуазних революцій. В інші періоди історії більшість населення Росії, як

і в радянський період суспільство в цілому, дійсно не мало свободи і не

виявляло до неї особливого прагнення.

Так було з «свободою від...», а що ж з «свободою для...»? Як відомо

остання виявляється у двох своїх видах: формальній свободі свавілля

(«пожити за своєю волею») і свободі («жити за істиною і добром»). Будучи

політично безправним російський народ розвивав у собі саме ці види свободи,

внутрішньої свободи і саме в ній, а не в політичному устрої суспільства,

він (так само як і його філософи), як правило, шукав реальний вихід. Він

безстрашно кидався у свавілля неполітичної свободи, в реалізацію утопічних

проектів, не турбуючись про безпеку. Соціалістичні перетворення в Росії

захопили багатьох цією свободою свавілля - пожити за своєю волею, за

істиною, за добром, за віками очікуваною рівністю, справедливістю. Тому

Росія часто й жила непередбачено.

Чи можна однозначно стверджувати про нелюбов Росії до свободи і любові

Заходу до неї? Захід і Росія по-різному розуміли свободу і рівність: Захід

затвердив формальну рівність, Росія шукала фактичної. Також два види

свободи були представлені і розірвані у досвіді Росії і західних країн:

політична свобода, автономія індивіда (Захід) - формальна свобода свавілля

(пожити за своєю волею) і свобода пошуків життя, влаштованого за істиною і

добром (Росія). Остання ідея і була проголошена в радянський період, але

вона була зв'язана з відмовою як від політичних свобод Заходу, так і від

формальної свободи свавілля традиційної для Росії, тобто була максимально

звужена сфера свободи, вона була позбавлена усіх відомих звичайній людині

визначень.

Російський контекст надав поняттю рівності не юридичного, а

економічного сенсу, який полягав спочатку в урівнянні майна. Общинний ідеал

майнової рівності не міг реалізуватися як рівність у багатстві. Економічна

нужда формувала уявлення про рівність як рівність у бідності, не як про

однакове володіння майном, а як про однакове неволодіння ним. Ідеал

рівності легко переходив у вимогу зрівнялівки, що розповсюджувалась не

тільки на майно, а й на людей. Такий ідеал «рівності» чи «справедливості»

передбачав вирівнювання рівня активності людей, нівелювання і розчинення

особистості в колективі.

Таким чином, так і не набувши досвіду свободи «свободи від...», проте

втративши і «свободу для...», тобто свободу свавілля - народи Росії

опинилися у вирі тоталітаризму.

3. Репресії в Україні 20-30-х років та їх наслідки

Протягом тривалого часу в історіографії історії України тема про

боротьбу репресивно-карального апарату тоталітарного радянського

суспільства з національно-визвольним рухом в Україні у 1917-1953 рр., яка

десятиліттями проводилась методами червоного терору, започаткованого

жовтневим більшовицьким переворотом, була практично недоступною для

дослідників минулого, оскільки пов'язані з нею документи, вкриті численними

застережливими грифами, постійно перебували на збереженні в різноманітних

«спецхранах» та «спецархівах».

Породжена соціальною системою у формі більшовицької державності

жорстокість, вузькокласове світосприймання, нетерпимість до будь-якого

інакомислення значною мірою знецінили норми загальнолюдської моралі,

привели до непоправних деформацій соціальної свідомості. За таких умов

створений і випробуваний в роки громадянської війни репресивно-каральний

апарат з часом не лише не згортався, а навпаки – розгалужувався, зростав та

вдосконалювався, набуваючи нових, значно ширших функцій.

Логічне підтвердження цього знаходимо у матеріалах Дванадцятої

Всеросійської конференції РКП(б), яка відбулася у 1922 р.: «Репресії, які

неминуче не досягають мети, будучи спрямовані проти класи, що піднімається

(як, наприклад, свого часу репресії есерів і меншовиків проти нас),

диктуються революційною доцільністю, коли йдеться про придушення тих

відживаючих груп, які намагаються захопити старі, відвойовані у них

пролетаріатом позиції»[1].

Цілком очевидно, що в першій половині 20-х років вістря репресивно-

карального механізму було спрямоване перш за все проти безпосередніх

опонентів РКП(б), активних учасників тих політичних партій і сил, які діяли

в Україні на зламі історичних епох та боролись за власну національну

державність. Об'єктом репресій в цей період стали також прибічники «білого»

руху, громадяни, які з різних причин служили в збройних формуваннях,

організаціях та установах Центральної Ради, гетьманського режиму,

Директорії, в часи буття УНР. Вже це без будь-якої додаткової перевірки

служило приводом для арешту та репресій.

Цій же меті, безперечно, сприяла діяльність утвореної за рішенням

Політбюро ЦК КП(б)У від 28 жовтня 1922 р. Комісії для боротьби з буржуазною

ідеологією. Вже сам факт залучення до неї голови ДПУ УССР Манцева не

потребує додаткових коментарів[2].

Необхідно взяти до уваги, що особи, які потрапляли в поле зору органів

ДПУ з політичних міркувань, не випадали з нього протягом всього свого

життя. Як визнав у 1925 р. прокурор Верховного Суду П. Красиков, «...

через Особливу нараду повинні проходити справи щодо так званих «переглядів»

– по відношенню до політиків, термін яких закінчився і необхідно давати

нові обмеження. Підставою для такого заходу соціального захисту служить не

новий злочин, а переконання, що ця особа може його здійснити, оскільки вона

за особистими своїми якостями є надто активною... Таким чином, цілком

природно створюється певне коло осіб, що знаходяться у віданні ОДПУ»[3].

Репресії більшовиками розглядалися також як один з основних дійових

засобів у боротьбі з релігією. Ставши на шлях політики державного атеїзму,

радянська влада широко користувалася різноманітними методами – від закриття

молитовних будинків до організації відкритих судових процесів над

священнослужителями.

В першій половині 20-х років значною мірою посилився тиск на

українську інтелігенцію – головного носія знань і культурних традицій

народу. Таким чином політичне керівництво тоталітарного суспільства

намагалося спрямувати її на шлях співробітництва з радянською владою.

Нищівний удар був нанесений по науковій інтелігенції. Численні

реорганізації наукових установ, вищих навчальних закладів, як правило,

супроводжувались принизливими для людської гідності перевірками політичної

благонадійності та чистками. Восени 1923 р. ЦК КПБ(б)У настійно

рекомендував Народному комісаріатові УССР при проведенні чисток неухильно

керуватися класовим принципом, «розвантажити» вищі навчальні установи від

«ворожих антирадянських і спекулятивних елементів»[4].

Під тиском політичних репресій перебували також численні культурно-

просвітницькі організації, що мали яскраво виражене національне

забарвлення. Зокрема, політичним керівництвом розглядалися як

Дата добавления: 2015-05-23