Остаточний розпад СРСР

Після поразки путчу розпад СРСР прийняв неконтрольованого характеру. Політичні лідери багатьох республік заявляють про відділення від СРСР (до 16 грудня це зробили всі союзні республіки). У вересні 1991 колишнього Радянського Союзу вже фактично не існувало. Латвія, Литва та Естонія стали повністю незалежними державами, їх офіційно визнала влада СРСР. Грузія, Вірменія, Україна і Молдова також прагнули проводити повністю незалежний курс.

Вихід республік зі складу СРСР:

• Литва - 11 березня 1990
• Латвія - 4 травня 1990
• Грузія - 9 квітня 1991
• Естонія - 20 серпня 1991
• Україна - 24 серпня 1991
• Білорусь - 25 серпня 1991
• Молдова - 27 серпня 1991
• Азербайджан - 30 серпня 1991
• Киргизія - 31 серпня 1991
• Узбекистан - 31 серпня 1991
• Таджикистан - 9 вересня 1991
• Вірменія - 21 вересня 1991
• Туркменістан - 27 жовтня 1991
• Росія - 12 грудня 1991
• Казахстан - 16 грудня 1991

Вищими органами влади в суверенних республіках стали республіканські Верховні Ради, реальна влада все більше почала концентруватися в руках республіканських президентів. Прискорило ліквідацію СРСР і погіршення економічного становища. Республіки втомилися від нерішучості центру і вважали, що краще вибиратися з кризи поодинці. Спроби президента М. С. Горбачова зберегти об'єднання радянських республік у якій-небудь державній формі виявилися безрезультатними.

Розпад СРСР завершили Біловезькі угоди. 8 грудня 1991 керівники трьох республік - Росії, України та Білорусії, що були державами - засновниками СРСР, оголосили, що Союз РСР як «суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування». Згодом було погоджено спільну заяву про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД), щоб дати змогу приєднатися до неї іншим республікам. 21 грудня 1991 на зустрічі в Алма-Аті глави 11 колишніх республік СРСР підписали Декларацію у підтримку Біловезьких угод і заявили про створення Співдружності Незалежних Держав з координуючими функціями і без будь-яких спільних законодавчих, виконавчих чи судових органів. Від участі в СНД ухилилися республіки Прибалтики, а також Грузія (яка увійшла туди пізніше, але згодом знову вийшла). У зв'язку з припиненням існування СРСР, 25 грудня 1991 о 19 годині Президент СРСР М. С. Горбачов виступив на телебаченні, заявивши про складання своїх повноважень "з принципових міркувань". Радянський союз остаточно припинив своє існування 26 грудня 1991, коли саморозпустилася Рада Республік Верховної Ради СРСР - останній союзний орган.

"Перебудова", як і кожна "революція згори", була доволі обмеженою і непослідовною. Але головне її значення полягало в тому, що вона спричинилася до різкого зростання політичної активності широких народних верств. Демократизація дедалі більше охоплювала всі сторони життя українського суспільства, яке, у свою чергу, все частіше почало звертати погляди до національних глибин: історії, культури, мови.

Провісником українського національного відродження стала Спілка письменників України та її друкований орган — газета "Літературна Україна". Публікації виступів та статей Р. Братуня, О. Гончара, І. Дзюби, І. Драча, С. Плачинди та інших письменників, де порушувалися проблеми захисту української культури, навколишнього середовища, містилися перші згадки про забуті сторінки історії України, мали широкий відгомін у суспільстві. Влітку 1987 р. Пленум Правління СПУ дійшов висновку про доцільність конституційного захисту української мови. Значною була заслуга письменників у справі повернення в українську літературу раніше заборонених творів, зокрема, В. Винниченка, Г. Косинки, М. Зерова, М. Куліша, В. Підмогильного, М. Хвильового; з'явилися історичні праці М. Гру-шевського, Д. Яворницького та ін.

Стрімка політизація суспільства яскраво виявилася у створенні та діяльності різноманітних "неформальних" груп та організацій, непідконтрольних КПРС. У сер. 1987 р. у Києві був заснований Український культурологічний клуб, до якого належало чимало дисидентів та колишніх політв'язнів (С. Набока, Л. Мілявський, О. Шевченко, О. Матусевич). Тоді ж у Львові виникло культурологічне Товариство Лева, яке об'єднувало переважно молодих людей. Влітку 1988 р. кілька представників дисидентського руху (В. Чорновіл, М. Горинь, М. Горбаль та ін.) на базі Української гельсінської групи створили політичну організацію — Українську гельсінську спілку (УГС), яка виступала за самостійність України, її лідером став Л. Лук'яненко. На поч. 1989 р. постало Товариство української мови ім. Т. Шевченка — перша масова українська організація, що перебувала поза партійним контролем. Того самого року відбулася установча конференція історико-просвітницького товариства "Меморіал", яке виступало за увічнення пам'яті жертв комуністичних репресій. Наприкін. жовтня 1989 р. було завершено остаточне організаційне оформлення започаткованої ще в грудні 1937 р. Асоціації "Зелений світ" на чолі з письменником Ю. Щербаком.

У червні — липні 1988 р. відбулися перші багатотисячні несанкціоновані мітинги у Львові. Мітингуючи дискутували щодо розв'язання нагальних національних проблем, вимагали спорудження у Львові пам'ятника Т. Шевченкові та жертвам комуністичного терору, порушували питання про реабілітацію УПА. 13 листопада 20-тисячний мітинг, присвячений екологічним проблемам, відбувся у Києві. Незабаром мітинговий вал, а разом з ним і національна символіка поширилися по всій Україні.

Вагомим чинником зміцнення українського демократичного руху були незалежні українські видання: часописи "Голос відродження", "Український вісник", "Євшан-зілля", "Кафедра", "Дзвін", "Молода Україна", "Поступ" та ін. Під їхнім впливом змінювалися на краще офіційні видання: газета "Молодь України", журнали "Київ", "Вітчизна", "Жовтень" ("Дзвін"), "Прапор" ("Березіль") тощо.

У вересні 1989 р. нарешті було звільнено з посади В. Щербицького. Першим секретарем ЦК Компартії України став В. Івашко. Зміни у керівництві верхнього ешелону влади прискорили демократичні процеси в Україні. Зокрема, важливою віхою у національному відродженні стало прийняття у жовтні 1989 р. Закону "Про мови в Українській PCP", згідно з яким проголошувався державний статус української мови. У 1990 р. значного резонансу набули два масові політико-просвітницькі заходи новоствореного Народного руху України (НРУ, або Рух). Перший — "живий ланцюг", присвячений Акту з луки УНР і ЗУНР, у якому 21 січня під національними прапорами стали до 3 млн. осіб від Івано-Франківська через Львів до Києва. Другий — велелюдне святкування у серпні 500-річчя українського козацтва. Значною мірою завдяки Рухові у деяких західноукраїнських містах відбувся демонтаж пам'ятників Леніна.

Складовою демократичних процесів, які відбувалися в Україні, став рух за легалізацію українських церков — греко-католицької та автокефальної православної.

Новий етап розвитку демократичних процесів в Україні був пов'язаний з початком формування багатопартійності. Першим широкомасштабним всеукраїнським політичним об'єднанням був Народний рух України за перебудову, установчий з'їзд якого відбувся у вересні-1989 р. Головою НРУ було обрано поета І. Драча. Цей широкий суспільно-політичний рух об'єднав різні політичні сили: від комуністів-реформаторів до членів УГС та інших організацій, що виступали з позицій антикомунізму.

Після того як у березні 1990 р. з Конституції СРСР було вилучено положення про "керівну і спрямувальну" роль КПРС, партійне будівництво прискорилося. Лише впродовж року утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань, переважна більшість з яких або займали державницькі позиції, або еволюціонували до них. Серед них: республіканська, демократична, християнсько-демократична, соціал-демократична, селянсько-демократична, демократичного відродження України, партія зелених та ін, Нові партії були слабкі організаційно та матеріально і не могли реально конкурувати з КПРС. їх істотно послаблювали також боротьба за лідерство, невизначеність ідеології, соціальної бази тощо. Разом з тим саме вони стали силою, яка розпочала рішучу боротьбу проти монополії компартії на владу.

Значний вплив на розгортання демократичних процесів в Україні, зростання національної свідомості справили вибори 1989—1990 рр. Першими в часі були вибори народних депутатів СРСР у березні — травні 1989 р., які, незважаючи на всілякі обмеження, стали першими альтернативними виборами за весь час існування радянської системи. Хоча компартійні структури розгорнули несамовиту кампанію проти демократичних кандидатів, народними депутатами було обрано багатьох прихильників рішучих змін, серед них Д. Павличка, Р. Братуня, Ю. Щербака, В. Яворівського, Р. Гром'яка та ін. За прямою трансляцією з Москви І З'їзду народних депутатів СРСР із затамуванням подиху спостерігала вся країна. Інколи до мікрофона пробивалися українські депутати з демократичного табору. їх виступи, як і виступи депутатів-реформаторів з інших республік, були нещадним звинуваченням комуністичного режиму. Все це впливало на світогляд навіть найлояльніших до тодішньої влади громадян.

У березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР. У процесі передвиборної кампанії демократичні сили республіки згуртувалися в Демократичний блок. Він виступав за реальний суверенітет України, багатопартійність і політичний плюралізм, рівноправність і різноманітність форм власності, національне відродження українського народу, необхідність прийняття нової Конституції. В цілому по республіці Демблок здобув 1/4 мандатів. Україна отримала перший у своїй історії відносно демократично обраний парламент. Його головним завданням мало стати переобрання на себе всієї політичної зради, що досі належала ЦК КПУ.

Одночасно з виборами до Верховної Ради УРСР відбулися вибори до місцевих рад. У більшості з них перемогу здобув компартійний апарат. Зате в трьох галицьких областях — Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській — він зазнав нищівної поразки і вперше змушений був перейти в опозицію. По всій Галичині над приміщеннями місцевих органів влади замайоріли синьо-жовті прапори. Демократичні сили перемогли також в деяких східних і центральних містах, зокрема в Києві.

Отже, в історії України розпочався завершальний етап боротьби за здобуття державної незалежності.

• 22 січня 1918 — Проголошення незалежності Української Народної Республіки. Ліквідована росіянами.
• 16 лютого 1918 — Проголошення незалежності Кубанської Народної Республіки. Ліквідована росіянами.
• 19 жовтня 1918 — Проголошення незалежності Західно-Української Народної Республіки. Ліквідована поляками.
• 15 березня 1939 — Проголошення незалежності Карпатської України. Ліквідована угорцями.
• 30 червня 1941 — Проголошення відновлення незалежності Української держави. Ліквідована німцями.

Спроба державного перевороту у СРСР (ДКНС)

Докладніше: Спроба державного перевороту в СРСР (1991)

Українська РСР у складі Радянського союзу.

Переворот в Москві 19 серпня.

19 серпня 1991 року з метою повернення суспільства до попередніх порядків була здійснена спроба державного заколоту. Його ініціатори — представники вищого державного керівництва СРСР — заявили, що у зв'язку з начебто хворобою Пре­зидента СРСР М. Горбачова його обов'язки виконуватиме Г. Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП - Государственный комитет по чрезвычайному положению).

ДКНС оголосив про запровадження на півроку в окре­мих районах СРСР надзвичайного стану. Призупинялася діяльність всіх політичних партій, окрім КПРС, громад­ських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялися мітинги, демонстрації, страйки, запрова­джувалася жорстка цензура над засобами масової інфор­мації, призупинявся вихід газет, крім кількох лояльних до ДКНС. У Москві, де відбувалися головні події, було запроваджено комендантський час, виведено на вулиці та майдани війська.

Вранці того ж дня у Києві представник ДКНС, зібрав­ши командирів військових частин гарнізону міста, нака­зали виконувати всі розпорядження ДКНС, ультиматив­но зажадали підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки. Керівництво Компартії України напра­вило на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам всіляко сприяти діям ДКНС. Лояльність щодо нього виявила більшість облвиконкомів республіки та ке­рівництво Кримської АРСР.

Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у своєму ви­ступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на роз­в'язанні найважливіших проблем повсякденного життя, заявивши, що відповідні оцінки і висновки зробить Верховна Рада України та її Президія. Президія Верховної Ради УРСР лише ввечері 20 серпня прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Ради України, не мають юридич­ної сили на території УРСР.

Якщо реакція керівництва республіки на події у Москві була загалом стриманою, то опозиційні сили від самого початку заколоту зайняли принципову позицію, розуміючи, чим загрожує Україні перемога ДКНС. 19 серпня 1991 р. Народний Рух України закликав спів­вітчизників не підкорятися волі заколотників, створюва­ти структури активного опору, вдатися до всеукраїнсько­го страйку. 20 серпня Народна Рада — організована опо­зиція в республіканському парламенті — засудила держа­вний заколот і закликала підтримати керівництво Росії у протистоянні з ним. 19—22 серпня 1991 р. масові мітинги-протести проти дій заколотників відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України.

Головні події розгорнулися у Москві. Центром опору стала Верховна Рада РРФСР, навколо якої зібралися тися­чі захисників демократії, було зведено барикади. Опір ДКНС очолив президент Російської Федерації Б. Єльцин. На його заклик десятки тисяч людей вийшли на вулиці столиці й перекрили бронетехніці та військам шлях до бу­динку Верховної Ради РРФСР. Серед захисників демокра­тії в Москві було чимало українців. Над барикадами, поруч з іншими, майорів і український синьо-жовтий прапор.

Рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, що заполонили центр Москви, дії керівництва РРФСР на чолі з Б. Єльциним, вагання військ, перехід окремих вій­ськових частин на бік демократичних сил, нерішучість самого ДКНС спричинили ганебний провал заколоту 22 серпня 1991 р. З радянським періодом в історії краї­ни було покінчено.

Провал заколоту мав катастрофічні наслідки для КПРС, діяльність якої зразу ж було заборонено. 30 серп­ня Президія Верховної Ради України заборонила діяль­ність Компартії України як складової частини КПРС.

Після цього Президент СРСР М. Горбачов, який у дні заколоту був ізольований путчистами на південному бе­резі Криму, стрімко втрачав владу. Різко посилювалася діяльність керівництва Російської Федерації, яке відігра­ло ключову роль у придушенні заколоту. Союзні органи влади були паралізовані. Виникли сприятливі обставини для здобуття незалежності союзними республіками з-під радянської окупації.

Дата добавления: 2015-05-23