Визнання 4 страница

Значно зросла в Україні кількість мусульманських громад (281). Проте єдиної церковної структури ця конфесія не набула. На сьогодні офіційно діють три зареєстровані самостійні центри: у Києві, Донецьку та в Криму.

Іслам в Україні має давню історію. Його масове поширення концентрується переважно в Криму, який було ісламізовано в часи Золотої Орди. В період Кримського ханства, до завоювання його Росією, іслам мав всі умови для розвитку. Так, у XVII ст. тільки у Бахчисараї було 32 мечеті, а на весь Крим діяли 23 медресе і 131 мектеб (школа початкової осві­ти). У подальшому мусульманство терпіло утиски з боку світської і духовної влади імперії. Зазнавало ві­домих переслідувань татарське ісламське населення і за часів Рад. Союзу. Особливо це відбувалося під час депортації кримських татар. Нині відбувається відро­дження мусульманських громад, їх на початок 1999 р. було в Україні 181. Вони діють в структурі трьох об'єднань: Духовне управління мусульман України (ДУМУ), Асоціація незалежного ДУМУ і ДУМ Криму.

Три центри керують діяльністю 102 іудейських громад. Це, зокрема, Об'єднання іудейських релі­гійних організацій (головний рабин Я.Блайх) та об'єднання релігійних громад іудейського віровиз­нання (президент Н.Дубинський).

Останнім часом в Україні знайшли певне поши­рення релігійні організації так званих нетрадиційних культів. Серед них: громади харизматичного напрям­ку (113), Церкви повного Євангелія (191), РУН-віри (42), Товариства свідомості Крішни (32), Новоапостольської церкви (53), Церкви Ісуса Христа святих останніх днів (мормонів) (47) та буддистських дацанів (по 30). Крім того, в Україні діють понад 200 малочисельних об'єднань віруючих 46 релігійних напрямів, течій і тлумачень.

У власності або ж у користуванні релігійних гро­мад знаходяться 10 752 культові споруди. Крім того, вони мають 280 монастирів, 94 місії, 23 братства, 94 ду­ховних навчальних закладів, 4529 недільних шкіл та пунктів катехізації, 173 періодичних видання. Ре­лігійні потреби віруючих задовольняють 19312 свя­щеннослужителів, серед яких 483 іноземці.

Як вiдомо, пiсля прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларацiї про державний суверенiтет України та схвалення 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежностi України наша держава стала суверенною i незалежною. За роки, що минули пiсля цих вікопомних подій, вона пройшла непростий шлях. Розбудовувати державу за складних соцiально-економiчних умов при постiйнiй нестабiльностi політико-економічної ситуації, значних протиріччях мiж законодавчою i виконавчою владами, вiдсутностi нової Конституцiї та деяких iнших негативних факторах — справа не з легких. I до цього часу соцiально-економiчне i полiтичне становище у державному i суспiльному життi України має неоднозначний, суперечливий характер. Проте, як би там не було, Українська держава i суспiльство живуть за новою Конституцiєю, яку було прийнято 28 червня 1996 р. Цей день назавжди став для сучасної iсторiї нашого народу та українського державотворення видатною подiєю, значущiсть якої з часом вiдчує кожний громадянин України. Адже тепер, за новим Основним Законом, забезпечення прав i свобод людини та їх гарантiї визначають змiст i спрямованiсть дiяльностi держави.

Прийняття Конституцiї завершило тривалу велику роботу конституційної комісії, народних депутатів України ІІ скликання, вчених, Верховної Ради України, працiвникiв її апарату та iнших державних структур. Таким чином завершився конституційний процес — система дій зазначених суб’єктів, спрямованих на розробку проекту, його розгляд та прийняття Конституцій України.

Зауважимо, що ця робота розпочалася вiдразу пiсля прийняття Декларацiї про державний суверенiтет України. Отже, складний i довгий конституцiйний процес має свою iсторiю i її теж, хоча б у загальних рисах, необхiдно знати. Уже 24 жовтня 1990 р. Верхов­на Рада прийняла постанову «Про Комiсiю по розробцi нової Конституцiї Української РСР», за якою цiй Комiсiї було доручено створити робочi групи з пiдготовки окремих роздiлiв проекту Конституцiї, залучивши до них провiдних учених i фахiвцiв вiдповiдних галузей знань. Перед Президiєю Верховної Ради було поставлено завдання внести на розгляд сесiї Верховної Ради в груднi 1990 р. Концепцiю нової Конституцiї.

1 листопада 1990 р. на першому засiданнi Комiсiї з розробки нової Конституцiї, яке вiв Голова Верховної Ради Л.М. Кравчук, що потiм став першим Президентом України, наголошувалось, що новий Основний Закон на конституцiйному рiвнi закрiпить основнi положення Декларацiї про державний суверенiтет України, стане надiйним фундаментом розбудови суверенної, правової держави.

Для оперативного вирiшення питань, пов’язаних з розробкою нової Конституцiї i пiдготовкою її загальної Концепцiї, на засiданнi було створено i затверджено робочу групу. До її складу ввiйшли народнi депутати України, провiднi вченi. Перед робочою групою було поставлено завдання вiдобразити в Концепцiї нової Конституцiї вузловi питання щодо майбутнього державного устрою республiки, її назви, полiтичної, економiчної та виборчої систем, громадянства, системи прав, свобод та обов’язкiв людини i громадянина, державної i нацiональної символiки, територiального устрою тощо. Також було затверджено план роботи Конституцiйної комiсiї, в якому визначено строки пiдготовки Концепцiї нової Конституцiї та її розгляду комiсiєю, Президiєю Верховної Ради i самою Верховною Радою на її сесії.

4 грудня 1990 р. вiдбулося чергове засiдання Конституцiйної комiсiї Верховної Ради, на якому розглядався проект Концепцiї нової Конституцiї України, розроблений робочою групою зазначеної Комiсiї. Вiдповiдно до Концепцiї Конституцiя мала ґрунтуватися на Декларацiї про державний суверенiтет України, розвивати i конкретизувати її положення. Україна, зокрема, визначалася як суверенна держава, в якiй народ є єдиним джерелом влади. Повновладдя народу мало здiйснюватися на основi Конституцiї як безпосередньо, так i через народних депутатiв України, обраних до Верховної Ради України, а також через ради мiсцевого самоврядування.

Основним об’єктом конституцiйного регулювання захисту Основного Закону визнавали людину, її права i свободи. Так, передбачалося проголошення прав громадян, якi ранiше не встановлювались у вітчизняній Конституцiї: право на особисту недоторканнiсть; право на свободу думки i слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; право на одержання та поширення iнформацiї; право на компенсацiю матерiальної та моральної шкоди, завданої незаконними дiями держави, державних органiв i посадових осiб; право на матерiальну компенсацiю в разi незаконного затримання, арешту, засудження, помiщення у психiат­ричну установу; право на свободу пересування та вибiр мiсця проживання; право залишати країну та повертатися до неї тощо. Передбачалося також створити при Верховнiй Радi iнститут парламентського уповноваженого з питань захисту прав людини. Забiгаючи наперед, зауважимо, що всi цi новели закрiплено новим Основним Законом.

З Концепцiї також випливало, що Конституцiя покликана пiдтвердити волю i рiшучiсть народу України забезпечити гiднi людини умови життя, утвердити справедливе, демократичне суспiльство, вiльну, суверенну, миролюбну правову державу, вiдкриту для мiжнародного спiвробiтництва. В цiлому Концепцiєю передбачалося створити мiцну державу з сильними законодавчою, виконавчою i судовою гiлками влади, покликаними забезпечити i захистити права людини i громадянина.

Наступне засiдання Конституцiйної комiсiї вiдбулось у лютому 1991 р., на якому обговорювався проект Концепцiї нової Конституцiї з урахуванням зауважень i пропозицiй, висловлених у порядку попереднього ознайомлення з ним народними депутатами України, вченими-юристами та iншими фахiвцями. Голова цiєї комiсiї Л. М. Кравчук у виступi зазначив, що час надзвичайно складний, полiтична обстановка в СРСР i республiцi загострена i постiйно змiнюється. Нещодавно було прийнято закон про вiдновлення Кримської АРСР, активно йде робота з пiдготовки Союзного договору, на полiтичнiй аренi з’являються новi партiї. Всi цi чинники тiєю чи iншою мiрою стримують прийняття нової Конституцiї України. Та й будь-яка поспiшнiсть у такiй серйознiй справi, на думку Л. М. Кравчука, була б недоречною. Проте багато народних депутатiв України, якi виступили на засiданнi, не погодилися з такою оцiнкою ситуацiї i закликали прискорити роботу з розробки проекту Конституцiї та її прийняття. Пiдкреслюва­лося також, що у новій Конституцiї слід чiтко вiдобразити вiдданiсть України загальнолюдським цiнностям, нормам мiжна­родного права. Червоною ниткою крiзь Основний Закон мали пройти iдеали гуманної, демократичної, правової держави i громадянського суспiльства, опорою якого покликана стати триєднiсть законодавчої, виконавчої та судової влад.

Варто зазначити, що у ходi обговорення Концепцiї виявилися рiзнi пiдходи до окремих її положень. Зокрема, активно дебатувалися питання щодо назви нашої держави («Україна», «Республiка Україна», «Українська Радянська Республiка»), форми державного правлiння (президентська або парламентська), структури Верховної Ради (одно- чи двопалатна), мiсця i призначення прокуратури, Рад народних депутатiв у системi органiв державної влади, необхiдності вiдмови вiд iмперативних депутатських мандатiв i переходу до вiльних тощо.

З метою широкої i всебiчної апробацiї розробленого проекту Концепцiї нової Конституцiї Президiя Верховної Ради Української РСР 18 березня 1991 р. прийняла постанову «Про проведення республiканської конференцiї на тему «Концепцiя i принципи нової Конституцiї Української РСР». Конференцiя, яка вiдбулася 18—20 квiтня 1991 р., виробила ряд цiкавих i конкретних рекомендацiй.

22 травня 1991 р. Верховна Рада розглянула Концепцiю нової Конституцiї i доручила Комiсiї з розробки нової Конституцiї доопрацювати її з урахуванням підсумків обговорення i внести на схвалення Верховної Ради, яке й вiдбулося 19 червня 1991 р. Необхiдно зауважити, що змiст Концепцiї нової Конституцiї зводився до визначення загальнометодологiчних принципiв самої Концепцiї, а також структури Конституцiї. Щодо загальнометодологiчних принципiв, то їх було сформульовано шiсть і змiст їх полягав у такому. Перший — нова Конституцiя повинна ґрунтуватися на Декларацiї про державний суверенiтет України, через всю Конституцiю мають бути проведенi iдеї правової держави. Другий — у центрi уваги нової Конституцiї мають бути людина як найвища соцiальна цiннiсть, її права i свободи та їх гарантiї. Основним об’єктом конституцiйного регулювання повинні стати вiдносини мiж громадянином, державою i суспiльством. Регулювання Конституцiєю цих та iнших вiдносин спрямовувалося на забезпечення умов життя, гiдних людини, формування громадянського суспiльства. Третiй — Конституцiя має визначити прiори­тет загальнолюдських цiнностей, закрiпити принципи соцiальної справедливостi, утвердити демократичний i гуманiстичний вибiр народу України, чiтко відобразити прихильнiсть нашої держави загальновизнаним нормам мiжнародного права. Четвертий — нор­ми нової Конституцiї повиннi бути нормами прямої дiї. Встановлювалося, що неприпустимо вiдмовлятися вiд їх застосування внаслiдок вiдсутностi конкретизуючих законiв або iнших нормативно-правових актiв. П’ятий — нова Конституцiя має бути стабiльною. Для цього передбачався жорсткий механiзм її змiн. I нарештi, шостий — для забезпечення сталості та ефективностi Конституцiї необхідно запровадити iнститут конституцiйних законiв, посилання на якi будуть у текстi самої Конституцiї.

Характеризуючи структуру проекту Конституцiї України, слiд зазначити, що вона складалася з преамбули i дев’яти роздiлiв з такими назвами: І — «Засади конституцiйного ладу», ІІ — «Права людини i громадянина», ІІІ — «Громадянське суспiльство i держава», IV — «Територiальний устрiй», V — «Державний лад», VI — «Кримська Автономна Радянська Соцiалiстична Республiка», VII — «Нацiональна безпека», VIII — «Охорона Конституцiї», IX — «Порядок змiн i доповнень Конституцiї i конституцiйних законiв». Передбачалося, що в цих роздiлах будуть закрiпленi норми 26 глав.

Вiдповiдно до схваленої Концепцiї 1 липня 1992 р. Верховною Радою України був розглянутий проект нової Конституцiї нашої держави. Прийнято рiшення винести його на всенародне обговорення. За кiлька мiсяцiв до комiсiї надiйшло майже 50 тис. зауважень i пропозицiй.

8 жовтня 1993 р. Верховна Рада прийняла постанову, згiдно з якою проект нової Конституцiї мав бути доопрацьований за результатами всенародного обговорення та обговорення у Верховнiй Радi. Остаточний варiант проекту нової Конституцiї України, доопрацьований Конституцiйною комiсiєю, був датований 26 жовтня 1993 р. Таким чином, саме в цей день практично завершився перший етап конституцiйного процесу в Українi.

Пiсля цього згаданий процес загальмувався, якщо не сказати зупинився. Далася взнаки полiтична ситуацiя, що склалася на той час у нашiй державi. Загострилися вiдносини мiж законодавчою i виконавчою владами. Розпочалася пiдготовка дострокових виборiв до Верховної Ради i виборiв Президента. Як вiдомо, вибори до Верховної Ради вiдбулися у березнi, а вибори Президента — у червнi 1994 р. Були й iншi причини призупинення конституцiйного процесу. Він вiдновився, а точнiше, вступив у свiй другий етап лише 20 вересня 1994 р., коли Верховна Рада своєю постановою визначила чисельний склад Комiсiї з опрацювання проекту нової Конституцiї України (40 осiб). Очолили комiсiю на правах спiвголiв Голова Верховної Ради України О. О. Мороз i Президент України Л. Д. Кучма. До складу комiсiї Верховна Рада i Президент делегували по 15 членiв, Верховна Рада Автономної Республiки Крим — 1, судовi установи i Генеральна прокуратура України — 7. Слiд зауважити, що члени Конституцiйної комiсiї вiд Верховної Ради призначалися депутатськими групами та фракцiями за пропорцiйним принципом. Таким чином, склад Конституцiйної комiсiї вiддзерка­лював рiзнi гiлки державної влади. Верховна Рада 10 листопада 1994 р. затвердила повний склад Конституцiйної комiсiї, яким i був пiдготовлений проект нової Конституцiї України.

Цiлком зрозумiло, що затримка з розробкою та прийняттям нової Конституцiї України негативно позначалася на становищi в суспiльствi i державi, гальмувала економiчнi, полiтичнi i державно-правовi реформи. Продовжувався економiчний спад, знижував­ся рiвень життя, загострювалася полiтична ситуацiя, зростала
злочиннiсть, виникло чимало складних проблем у вiдносинах законодавчої i виконавчої влад тощо. Цi та iншi фактори зумовили розробку та укладення Конституцiйного Договору мiж Верховною Радою України та Президентом України «Про основнi засади органiзацiї та функцiонування державної влади i мiсцевого самоврядування в Українi на перiод до прийняття нової Конституцiї України», який було пiдписано 8 червня 1995 р. В його вступнiй частинi однiєю з причин укладення Договору було названо вiдсутнiсть нової демократичної Конституцiї України, що стало гальмiвним чинником на шляху здiйснення економiчних, полiтичних i державно-правових реформ у державі.

Структура Договору дає загальне уявлення про його змiст. Вiн складався, крiм вступної, з чотирьох частин. Найсуттєвiші положення були викладенi у ч. 1, яка, в свою чергу, мiстила вiсiм роздiлiв: І — «Загальнi положення» (ст. 1—5), ІІ — «Верховна Рада України» (ст. 6—18), ІІІ — «Президент України» (ст. 19—28), IV — «Уряд України — Кабiнет Мiнiстрiв України» (ст. 29—35), V — «Суди України» (ст. 36—42), VI — «Прокуратура України» (ст. 43—45), VII — «Мiсцевi органи державної виконавчої влади та мiсцеве самоврядування в Українi» (ст. 46—59), VIII — «Заключнi положення» (ст. 60, 61). Рiзнi оцiнки висловлювались щодо змiсту Конституцiйного Договору i самого факту його прий­няття. Не всi норми його були досконалi i вiдповiдним чином узгодженi, нерiдко навіть суперечили одна однiй. Але, безумовно, вiн сприяв певнiй стабiлiзацiї ситуації у державi i суспiльствi, активiзував хiд конституцiйного процесу тощо.

У той же час необхiдно було продовжувати роботу над проектом нової Конституцiї. Україна залишалася єдиною з держав колишнього Союзу РСР, в якiй не була прийнята Конституцiя як головний юридичний атрибут державностi, своєрiдний «паспорт держави».

З метою прискорення процесу доопрацювання наявних матерiалiв, вивчення та узагальнення пiдготовлених альтернативних проектiв нової Конституцiї (а їх було близько 10) розпорядженням вищезазначених спiвголiв Конституцiйної комiсiї — Президента України Л. Д. Кучми i Голови Верховної Ради України О. О. Мороза — 19 червня 1995 р. було створено її робочу групу. В результатi опрацювання матерiалiв, переданих до неї, бу­ло пiдготовлено проект Конституцiї України. 11 березня 1996 р. вiн був схвалений Конституцiйною комiсiєю, а 20 березня внесений на розгляд Верховної Ради. Практично вiдбувся публiчний акт передачi розробленого i схваленого проекту нової Конституцiї у Верховну Раду разом iз зауваженнями i доповненнями членiв Конституцiйної комiсiї для подальшої роботи над ним. Пiсля розгляду цих матерiалiв i з метою подальшого доопрацювання проекту Конституцiї постановою Верховної Ради України вiд 5 травня 1996 р. було сформовано Тимчасову спецiальну комiсiю, до складу якої ввiйшли за пропорцiйним принципом представники депутатських груп i фракцiй. Цiй комiсiї було надано статус головної. Комiсiя провела значну роботу. Про це свiдчить хоча б те, що нею було розглянуто i враховано понад 2 тис. пропозицiй і зауважень, якi були вiдображені в остаточно доопрацьованому проектi Конституцiї України. 4 червня Верховна Рада України його розглянула i прийняла в першому читаннi: лiва частина парламенту не погоджувалась з окремими положеннями проекту Основного Закону, особливо щодо приватної власностi, Президента як глави держави та деяких iнших. Звичайно, свої позицiї вони вiдстоювали як на засiданнях Тимчасової спецiальної комiсiї, так i в процесi голосування за проект у сесiйному залi, що певною мiрою негативно позначилось на процедурi прийняття Конституцiї. 26 червня 1996 р. Президент України Л. Д. Кучма видав Указ про проведення всеукраїнського референдуму стосовно проекту Конституцiї, який було схвалено Конституцiйною комiсiєю 11 березня 1996 р. Таке нетрадицiйне «стимулювання» Верховної Ради України з боку Президента змусило її працювати цiлодобово з 27 по 28 червня. Результатом цiєї роботи стало те, що 28 червня 1996 р. нова Конституцiя України голосами 315 народних депутатiв України була прийнята, а Президент України свiй Указ визнав таким, що втратив чинність.

Прийняття Основного Закону нашої держави — визначна подiя в iсторiї України, життi її народу. Завершився тривалий i надзвичайно складний конституцiйний процес, а у розвитку суспiльства i держави розпочався якiсно новий етап.

Хочемо ми цього чи ні, інтерес до історії того скажімо, тризуба або жовто-блакитного прапора буде постійно поглиблюватися. відтак виникатимуть конфлікти навколо такого наболілого питання, як використання цієї символіки в повсякденному житті. І дивуватися цьому не слід, оскільки з часів культу особи Сталіна і застою наша наукова література пов'язувала походження тризуба і жовто-блакитного прапора в основному лише з буржуазно-націоналістичною Центральною радою та петлюрівською Директорією, тими кривавими подіями, які відбувалися тоді на українській землі.
Справді, ці атрибути.державності були прийняті Центральною радою в 1918 p: Про це протягом багатьох десятиліть однобоко, на догоду якимось «вищим інтересам» (а не об'єктивному висвітленню суспільних процесів), розтлумачувалося нашими ідеологічними інстанціями, позбавляючни дослідників бодай ретроспективного погляду в наше минуле, боячись, певно,. того, аби народ не знав про коріння своєї національної символіки, її історичну традицію. А вона, задля істини мусимо сказати, справді глибока, багатовікова. Тож дуже прикро, що й сьогодні часто доводиться чути: національною символікoю не треба нікого дратувати, бо це, мовляв, символіка Петлюри й Бандери. З огляду на такі підходи маємо своєчасно правдиво і кваліфіковано розтлумачити людям походження й традиції національної символіки з тим, аби вони самі вирішували, що повинно залишатися в оновленому суспільстві.
Вирішуючи це питання, треба, як дуже слушно зауважував дореволюційний російський дослідник Володимир Бєлінський, пам'ятати, що «древня емблема чи колір мають завжди незмінно бути збережені в державних відзнаках у недоторканому вигляді подібно тому, як у роду зберігаються давні традиції і' герб». Нововведення в галузі гербових та інших ознак державно-національного характеру, продовжує Бєлінський, позбавляють емблему і колір історичної популярності і надають їм характеру офіційного штемпеля, якими вони ніколи не повинні бути
До речі, національні кольори, шановані в багатьох країнах протягом століть, за часів національно-визвольної чи буржуазно-демократичної революцій об'єднуються, як правило, на прапорі нових державних формувань. Подібні факти мають місце в соціалістичних країнах. Так, державні кольори сьогоднішньої Польщі — червоний і білий — відомі ще з Х—XI століть, а в 1918 p. саме вони утворили сучасний прапор цієї країни. Угорський державний стяг за традицією, яка сягає XIII ст., має таке поєднання кольорів — червоно-біло-зелений; у сучасному вигляді прапор з'явився вперше ще на початку XVII ст. Головне знамено Румунії несе в собі традицію поєднання трьох кольорів (синього, жовтого й червоного) з 1848 p. Таке глибоке історичне коріння має сьогоднішня, державна символіка більшості країн світу. Це, природно, слід врахувати нашим вітчизняним дослідникам, котрі беруть на себе відповідальну місію давати рекомендації щодо обгрунтування державної й права на існування національної символіки.
Як свідчать історичні джерела, східні слов'яни використовували символічні знаки ще в період родоплемінного ладу на території України. Ними для вирізнення роду чи пізніше—окремих знатних родин могли бути хрест, квадрат, ромб, коло, дещо пізніше—півмісяць, зірки, квіти, зброя геральдичні звірі та птахи, зокрема олені, орли...
Це пояснювалося тим, що кожний рід первісних людей обожнював для себе якогось звіра, птаха чи явище природи, маючи його за символ. А зображення, наприклад сонця, служило родовим знаком. У ті часи ці знаки часто використовувалися для означення пасовищ, водоймищ, а також, що дуже важливо, для визначення територіальних меж певного роду.
З початком розкладу роду, виділення з нього общин і сімей, у процесі переходу до общинної, а потім і до приватній власності родові емблеми перетворюються спочатку в сімейні, а згодом — в особисті. Особливого поширення набувають знаки, які ставляться для означення приватної власності, скажімо, на засоби праці, побутові предмети. В першу чергу, їх вживають ремісники й купці. Останні, зокрема, щоб відрізнити свій товар від товару інших купців, ставили торговельні знаки, наприклад на круги воску.
Це було щось на зразок тавра. Ними користувалися також ювеліри, гончарі та інші ремісники.
Знаки власності широко використовуються для таврування худоби, різних знарядь праці, бджолиних вуликів, бортних дерев тощо. А мисливці ставлять свої тавра на шкурах звірів.
Ці знаки у вигляді «рубежів», «курячих лап», «коліс» «вил» можна побачити на багатьох пам'ятках матеріальної культури нашого народу. Серед тих, що датовані першими століттями нашої ери, бачимо іменні знаки боспорських царів (їхня держава знаходилася на Керченському півострові), в основі яких триденс, або тризуб. Трохи пізніше— VI—VIII ст.—цей знак можна зустріти серед археологічних знахідок Перещепинського городища на Полтавщині та Мартинівського — на Київщині. Зображення тризубця давніх поселень засвідчують: задовго до Рюриковичів вони були (як символи влади) знаками родових старійшин чи племінних вождів.
Перша згадка про знаки в літописах належить до Х ст. Посли київського князя Ігоря (912—945 рр. при укладенні договору з візантійцями мали свої печатки (з відповідними знаками), що служило символом їх повноважень. А його дружина Ольга, до речі, розставляла князівські знаки по всій землі Київській — аж до Новгорода, про що збереглася згадка в «Повести временньїх лет».
Князівський знак Київської Русі добре знали й за її межами. Так, на малюнку відомого болгарського рукопису «Хроніка Манасії» (XIV ст.) зображені дружинники великого князя київського Святослава під Доростолом з прапорами, держаки яких увінчували тризубці.
За Київської Русі тризуб стає великокнязівським знаком. його зображення відоме з печатки Святослава Ігоревича (загинув 972 p.), де чітко вирізняється князівський знак у вигляді «Ш»—тризуб, відомий нам сьогодні як знак Рюриковичів. До речі, вперше його назвав так відомий російський історик М. Карамзін.
Згодом цей знак карбується і на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославича (980— 1015 рр.). На них, зокрема, зображено з одного боку портрет володаря, а з іншого — тризуб і напис «Володимир на столі, а це його серебро».);
Тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви, на плитах Успенської церкви у Володимирі-Волинському, збудованої в другій половині XI ст. Його зображення, як повідомляють зарубіжні українознавці, знайдено також на варязькому мечі, в гербі великого князя Ярослава Мудрого), на нагробнику святого Еріка (Швеція), що породичався з династією Володимира Святославича.
Існує близько сорока версій, які пояснюють походження тризуба. Зокрема, можна—погодитися з твердженням дослідників зарубіжних українознавчих центрів, що тризуб, як первісне обожнювання рибальського знаряддя, а згодом віднесення його до символу влади, міг виникнути в різних народів і в різні часи незалежноИ це цілком ймовірно, оскільки його сліди простежуються в Скандінавії, Візантії, Греції. Крім згаданих уже знахідок на території України, тризуб знайшли і під час розкопок давнього городища біля Новгорода.
До вищенаведеної версії походження тризуба можна додати ще такі: це — уособлення трьох природних стихій — повітря, води й землі; зображення атакуючого сокола Академік Б. О. Рибаков, наприклад, вважає, що підвіски з тризубом могли бути знаками князівської адміністрації (на зразок татарських).
Слід зазначити, тризуб, який зустрічається на трапецієподібних підвісках, знайдених при розкопках у Новгороді, в багатьох деталях співпадає із зображенням знаків срібних монет князя Володимира. Крім того, підвіски із знаком тризуба і складним орнаментам (що може свідчити про династичний знак) виявлено під час археологічних робіт у Києві, Білгороді, Новгороді.
Тризуб, як знак князівської власності Рюриковичів, широко використовувався і в державному житті Київської Русі: на печатках, якими скріплювали міжнародні договори, на князівських товарах, що йшли на продаж за кордон. Крім того, виконані в бронзі чи сріблі тризуби прикрашали пояси дружинників князівського війська, його зброю і знамена

С Після смерті Володимира Святославича знаки тризу. ба ще довгий час зберігалися на монетах великого князя Святополка (1015—1019 рр.), Ярослава Мудрого (1019— 1054 рр.) і навіть тмутараканського князя Мстислава Хоробпрого
Цікавий такий факт: знак влади у вигляді двозуба використовували син Ярослава Мудрого—Ізяслав (1054-1078 рр.) та його спадкоємці — туровський князь Яропол» (помер 1087 p.), великий князь київський Святополк (1093— 1113 рр.), переяславський і київський великий князь Всево» лод Ярославич (1078—1093 рр.), чернігівські княаі Олег «Гориславович» (помер 1115 p.), Всеволод Ольгович (по* мер 1146 p.), Микола Давидович (помер після 1152 p.), ra< лицький князь Лев Данилович (1264—1301 рр.).
У цьому немає нічого дивного, оскільки археологічні розкопи вже згадуваного Мартинівського та Хоцьківського городищ на Київщині засвідчили наявність подібних знаків, як-і тризубів, на тогочасних предметах. А от і великий князь київський Володимир Мономах (1113—1125 рр.) перейняв собі знак тризуба Володимира Святославича. Подібний знак мав на своїй печатці. удільний князь Данило Дмитрович (правнук Романа Даниловича—перша половина XIV ст.), який був родоначальником князів Острозьких. Отже, в цьому неважко переконатися,— зображення тризуба було поширене на всіх землях Русі протягом багатьох стол|ть^
У період феодального роздроблення Русі тризуб поступо-' во витісняється з ужитку. На зміну приходять: на Київській землі—зображення святого архистратига Михаїла, а на західноукраїнських—лев, що дереться на скелю.
Доречі, золотий лев був геральдичним символом князя Юрія Володимировича Долгорукого Суздальського, якого вигнав з Переяславля його брат Ярополк. Це зображення прикрашало герб польського міста Ченстохови, монети князя Володислава Опольського, а в гербі міста Володимира — колишній вотчині спадкоємців Юрія Долгорукого—зберігся до XX ст. '.
Кілька слів про міську геральдику. Зарубіжні дослідники вважають, що вже в першій грамоті Вітовта, дарованій Києву, було зазначено, яким має бути герб міста. Однак до нас цей документ не дійшов. Очевидно, в ті часи за герб правило зображення так званої куші—лук зі стрілами в колі. Деяке пояснення цьому знаходимо у творах київського біскупа Верещинського, датованих кінцем XVI ст. Він пропонує поділити місто на три частини, і кожній з них надати свою символіку, а в гербі старого Києва — Подола - вмістити зображення руки (простягнутої з хмари), яка тримає королівський скіпетр, замість «варварського лука зі стрілами».
Оскільки наша наукова література довгий час доводила, що тризуб не мав поширення на західноукраїнських землях, то хотілося б звернути увагу на середньовічний герб Львова: зображення лева на фоні або поряд із міською брамою, над якою обов'язково стримлять три вежі (що це— як не тризуб)
Зображення святого архистратига Михаїла було затверджено 10 лютого 1853 p. обов'язковою атрибутикою верхньої частини щита гербів таких міст Київської губернії, як Звенигородка, Васильків, Канів, Тараща, Черкаси і Чигирин.
Коли 1878 p. у Києві за проектом архітектора О. Шіллє збудували нове приміщення міської Думи, то її купол прикрасила велика статуя патрона міста — архистратига Михаїла. Проте його постать не відповідала тій, що на гербі (на це справедливо вказала Л. Терещенко). Архангел зображений тут у динаміці: він стоїть на золотій кулі, у правиці — піднятий меч, під ногами — змій. На гербі його постать виконана з срібла, на будинку Думи — із золота. Він зображений на гербі без шолома, в панцирі римського легіонера, з трикутним щитом княжої доби XI—XII ст. та полум'яним мечем (донизу) в руці. Зауважимо, що змій не належить до іконографії архистратига Михаїла. Скажімо, на гривні Володимира Мономаха, знайденій 1821 p. на Чернігівщині, цього символу немає. Пояснення такій розбіжності, на думку Л. Терещенко, в тому, що Дума споруджувалася невдовзі після придушення польського повстання 1863 p., а отже, зображення змія, кинутого під ноги архистратига, мало б символізувати польський націоналістичний рух, на який архангел Михаїл замахнувся мечем. Ця статуя на будинку міської Думи стояла до середини 20-х років, після чого її замінили на,червону зірку.
Окремо хотілося-б сказати про дослідження з історії української геральдики зарубіжного вченого Романа Климкевича, котрий визначив регіональні герби наших земель, починаючи з часів Київської Русі. Так, за його висновками, правильний опис герба для Полісся має бути таким: у червоному полі й на срібному коні з блакитною упряжжю лицар у блакитному уборі, який тримає у піднятій правиці срібний меч, а на лівому рамені — блакитний щит із золотим двораменним хрестом.
Щодо гербового знаку Підляшшя, то висновок Климкевича такий: у срібному полі й на червоному коні з блакитною упряжжю лицар у блакитному уборі з блакитним під-інятим мечем у правиці та золотим двораменним хрестом у
-блакитному щиті на лівому рамені. Їз запровадженням козацького реєстрового війська на Україні з'являється нова гербова символіка—лицар-козак з самопалом. Це зображення широко використовується на печатках запорозьких козаків, у тому числі й на випадок укладення міжнародних угод. Його бачимо на печатках, починаючи з 1596 p., коли старшим Війська Запорозького був Ігнат Васильович, а також у часи гетьманування Петра Сагайдачного, Михайла Дорошенка, Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері, Петра Дорошенка, Дем'яна Многогрішного, Івана Самойловича, Михайла Ханенка, Івана Скоропадського...
Коли в травні 1848 p. на західноукраїнських землях у ході революції в Австро-Угорщині організовується Головна Руська Рада Львова і бере за свій герб зображення золотого лева, тобто повертається до традиції часів князя Данила Галицького та його сина Лева Цей же знак беруть за свої кокарди і створені з початком першої світової війни українські січові стрільці, що формувалися в складі австро-угорського війська з населення Буковини та Галичини. До речі, тризуб як кокарда також використовували частини Української Галицької Армії, Червоної Української Галицької Армії. Для УГА навіть було засновано орден «Золотий тризуб» чотирьох ступенів.
Після того, як улітку 1917 p. Тимчасовий уряд визнав Центральну раду й Генеральний секретаріат як органи правління України, постало питання про вироблення символіки цієї державної автономії. 16 вересня голова Центральної ради М. Грушевський висловив у газеті «Народна воля» свою думку щодо гербових знаків України. Великі події, зазначає він, йдуть своєю чергою, а поруч з ними буденне життя висуває свої питання, і вони, хоч часом і дрібні, таж домагаються свого вирішення, бо з суми таких питань кінець кінцем складається життя людини чи народу. Одне з таких питань — це питання про те, що мусить вважатися гербом України.
Питання, продовжує автор, складне, «бо загально признаного, постійного державного герба України не було. Були ріжні знаки, які більш-менш підходять під се поняття...». Зокрема, він вважав, що державним гербом може бути тризуб, лук або арбалет (його бачимо і на печатках київського магістрату XVII—XVIII ст.), або зображення козака з мушкетом і шаблею — герб Війська Запорозького, яке з половини XVII ст. репрезентує українську державність.
Водночас М. Грушевський зазначає: «Не має претензії, вважатись гербовим знаком України лев —герб міста Львова (не Галичини), ангел з спущеними мечами—польський герб Київського воєводства, ангел з огненним мечем — пізніший казьонний герб м. КиЇва».У листопаді 1917 p. Центральна рада проголосила Українську Народну Республіку. Питання про національний герб постало з усією гостротою. Тоді ж за ініціативою Генерального секретаріату народної освіти в Києві відбулася спеціальна нарада, в якій узяли участь знавці українського національного мистецтва, старовини й гербознавці. На ній пропонувалися такі символи майбутнього герба України:
— архангел Михаїл;
— козак з самопалом;
— золоті зорі на синьому тлі (ЗО — за кількістю історичних земель України);
— золота буква «У» (Україна або УНР—Українська Народна Республіка) на синьому тлі;
— золотий плуг на синьому полі як символ «творчої мирної праці в новій Україні», з умовою, що саме цей знак займе основне місце на щиті, складеному з історичних українських гербів. Як щитоносці пропонувалися «символи трудящого народу» — жінка з серпом з одного боку й робітник з молотом — з іншого.
Однак після прийняття 22 січня 1918 p. IV Універсалу Центральної ради про проголошення України самостійною її голова М. Грушевський виступив з пропозицією взяти за герб УНР знак князівської влади часів Київської Русі — тризуб. Мотивував він тим, що «Українська народна республіка, ставши наново державою самостійною, незалежною, мусіла вибирати собі й державний герб.., найбільш натуральна річ для неї звернутися до тих старих державних знаків чи гербів, які вживалися нею за старих часів». На думку М. Грушевського, найкращий такий знак—тризуб, що вживався на монетах Володимира Святославича та його нащадків. Так і було ухвалено. Проекти герба, підготовлені художником В. Кричевським, були затверджені в березні 1918р.
Ясна річ, у такому рішенні вирішальну роль відіграла концепція історика М. Грушевського, котрий вважав, що лише Українська Народна Республіка — «єдина спадкоємиця Русі» на право визнання знаку тризуба як «державного герба».
Зображення тризуба було і на малій та великій печатках Центральної ради. Відзнакою української буржуазної державності залишався він і за часів гетьманщини П. Скоропадського та Директорії, використовувався також на грошових знаках, що їх випускала Центральна рада.
Після 22 січня 1919 p., коли об'єдналися УНР й ЗУНР, тризуб стає спільним гербом для цієї буржуазної державності. Пізніше, в 20—40-х роках XX ст., тризуб, як символ, використовували різні політичні організації Західної України, Буковини; за наших часів—емігрантські угруповання на Заході

Дата добавления: 2015-05-23