Візія Сх.Європи 14-16 ст. І.Б.Грекова 3 страница

Зміна світогляду, зміна ставлення до книги. З сакральној перетворюється на утилітарне. На Зах У перші осередки торговлі літературою з Зх.Європи. Виникають латинськи школи при католицьких соборах. „Озбројвши" учнів латиною відкривалися двері до університетів. Розвиток Латинськој культури завдяки розширенню кількості студентів-русинів в Європі.І так Русь,, позавиділа їхнім звичаям, їхній мові й наукам, а, не маючи своїх наук, у науки римські свої діти давати почали, і ці з науками звикли до їхньої віри. І так помалу науками своїми все руське панство до римської віри привели, що потомки руських князів із православної віри на римську вихрестилися і назвиська та імена собі позміняли, щоб не було пізнати, що вони потомки благочестивих прадідів своїх...»Середня школа обіймала науку грецької й латинської мови та вищі ступені літературної освіти: поетику й риторику. До грецької мови прикладали особливу увагу, бо вона лучила Україну з грецькою церквою, а також у торгових зв’язках із Царгородом її знання було необхідне. Братство поставило греччину на високому рівні: дидаскалом (учителем) був єпископ Арсеній, уродженець Фессалії. Він невдовзі видав першу грецьку граматику — «Адельфотес», складену за допомогою своїх учнів. У 1622 р. гетьман Петро Конашевич Сагайдачний утворив окрему фундацію на утримання учителів грецької мови. У школі звертали велику увагу на те, щоб ученики вживали чужу мову в щоденній розмові: «щоб діти одне другого питали по-грецьки і щоб їм відповідали по-словенськи; також питаються по-словенськи і щоб їм відповідали у простій мові; і не мають з собою говорити простою мовою, тільки словенською і грецькою».

77.Коріатовичи на Поділлі. Відомо, що після битви між литовсько-руськими загонами і татарами на річці Синіх Водах (1362), коли Поділля потрапило під владу великого литовського князя Альгірдаса (ОльГерда), він передав його в лен своїм небожам - князям Коріатовичам. Стольним градом братів Коріатовичів на Поділлі спочатку став Смотрич - їхня "твержиця". Кам'янець був осідком намісника великого князя - Гаштольда. Коріатовичі доклали великих зусиль, щоб підпорядкувати собі наше місто. Це вдалося їм зробити лише після смерті Ольгерда і від'їзду Гаштольда в 1378 році з Кам'янця до Литви. Існували принаймні дві причини, чому Кам'янець був так потрібний Коріатовичам. По-перше, володіння ним як резиденцією намісника князя легітимізувало владу братів на Поділлі. По-друге, Кам'янецький мис, оточений Смотрицьким каньйоном, - це ідеальний природний пілякальніс, адже в плані він максимально наближений до еліпса. Більше того, тут навіть не потрібно було відволікати сили та засоби для трудомісткої роботи щодо спорудження валово-ровової системи і заповнення її водою. Кам'янець як "пілякальніс" із замком давав таку певність власної безпеки, що останній з Коріатовичів, Федір, майже унезалежнився від Великої Литви і великому князеві Вітовтові довелося утверджуватися на Поділлі силою, вигнавши звідти Федора. Так само виганяли з Кам'янця й майбутнього великого литовського князя Свидригайла, якому свого часу теж було надане Поділля. Тому, щоб не провокувати нових володарів до надмірної самостійності, Вітовт Великий, остаточно зрозумівши значення Кам'янця, уже не надає його нікому, а між 1411-1430 роками володіє ним сам через намісників.

Аби закріпитись, Коріатовичі повсюди вибудували дерев'яні замки. Найперше їх поставили у Червоногороді над Джурином і в Скалі над Збручем, на території пізнішого Чортківського округу.Міжусобні війни, невпинні чвари польських і литовських князів за Поділля пришвидшили крах панування Коріатовичів.

!Мале(Етнічне Поділля). Проникнення Коріатовичів на Поділля ще в 40-50х роках, за різними даними. Юрій – перший удільний князь на Поділлі з 1374. Олександр виконував роль правој руки, наближеного до Юрія. За правління Олександра, і наближеного до нього Бориса відбувається піддання під протекторат Угорщини. Константин намагався позбутися угорського впливу. Федор (1388-1394) – Польща. 1394 Федіра вигнав Вітовта, той убіг до Угорщини, Спетко стає намісником Вітовта.

77. Флорентійська унія, укладена на соборі в Флоренції 1439 між східною та західною (Римською) церквами. Візантійський імператор Йоан VIII Палеолог був зацікавлений в унії з політичних причин (загроза турків), хоч були між грецькими ієрархами такі, що хотіли унії з релігійних мотивів (патріарх Йосиф II, архіепископ Віссаріон й інші). Сподівана військова допомога Заходу проти турків не була дана, і тому Флорентійська унія у Візантії не мала успіхів.Визначним діячем Ф. у. був київський митрополит Ісидор, який на Ферраро-Флорентійському соборі представляв Церкву Руси. Повернувшися до Москви (тодішній осідок київської митрополії), Ісидор наразився на опір московського Великого князя і духовенства; його заходи не дістали підтримки також серед польської ієрархії. Проте київський князь Олександер Олелько Володимирович ставився прихильно до Ф. у. Ісидор, не маючи ширшої підтримки, залишив Русь і жив у Римі. Важливим наслідком Ф. у. був поділ Київської митрополії на моск. і укр.білор.; В останній впливи Ф. у. частково тривали до 1501. Умови Ф. у. стали підставою для Берестейської унії 1596.Флорентійська унія У 1458р. давня Руська митрополія поділилася на Київську та Московську. Папа Пій ІІ проголосив грека Григорія архієпископом Києва, Львова і всієї Малої Русі. Межі Григорієвої юрисдикції включали 6 єпархій у Великому князівстві Литовському (Чернігівська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимирська) та 3 єпархії у Польському Королівстві (Перемиська, Холмська, Галицька). Папська булла також засвідчила, що Рим не має жодних ілюзій щодо перспектив Флорентійської унії у Великій Русі під 'схизматичним правлінням Йони Московського'. З 1458р. до 1596р., до Берестейського cобору землі Київської митрополії збігалися з кордонами династично об'єднаних держав - Польщі і Литви. І хоча Флорентійська унія для Візантійського та інших східних патріархів була великим досягненням (бо знаменувала поєднання з Римською Церквою), для Української Церкви вона була менш успішною. Головні причини невдачі - політичний тиск та несприятлива церковна ситуація, зокрема, здобуття турками Царгорода у 1453р. та автокефалія Московської церкви і поширення її юрисдикції на українські території.

78. Військова кампанія 1362. У першій половині XIV ст. з київських князів відомим нам є лише князь Федір, який згадується літописом під 1331 р. Він разом з ординським баскаком нападає поблизу Чернігова на новгородського архієпископа Василія, який повертався з Волині, де митрополит Феогност посвятив його у сан. Взявши з новгородського посольства «окуп», Федір відпустив його, залишивши заложником лише протодиякона Радслава. За Густинським літописом, Федір княжив у Києві до 1362 р. (6870 р.), коли був вигнаний Ольгердом. сучасній історіографії переважає думка, що Київ увійшов до складу Литовської держави у 1362 — 1363 рр. (О.І. Насонов, В. Т. Пашуто, В. І. Пічета, І. Б. Греков, М. Ф. Котляр тощо Подальша церковна боротьба була перервана смертю Романа у 1362 р. ("тое /67/ зимы преставися Роман митрополит") 77 та кардинальними змінами у загальному політичному становищі Києва — включення Київської землі до складу Великого князівства Литовського і Руського. Про розгром ординців на р. Сині води повідомляють й інші літописи під 1362 — 1363 рр. Переслідуючи ворога, дружини Ольгерда досягли Чорного моря, де «повоювали» Білобережжя. Перемога Ольгерда дозволила зміцнити владу Литовсько-Руської держави над Київською землею, Волинню, Чернігово-Сіверщиною.

Осень 1362 г. - Синеводская битва (Битва у Синих Вод). Литовские войска под предводительством Альгирдаса разбили татар и заняло Подолье и Киев.

79.Міщани українських міст у ВКЛ. Міста розташовувались як на королівських або великокнязівських, так і на приватновласницьких землях. Більшість міст належала світським і духовним феодалам.Міщани зобов’язувались виконувати на користь володарів міст безліч повинностей — нести службу при замку (військова охорона міста), будувати й лагодити міські укріплення, мости, дороги, утримувати великокнязівських і королівських послів та інших урядників під час їхніх переїздів. Крім того, міщани повинні були для володарів і їхніх урядовців збирати хліб, косити сіно, возити дрова, ловити звіра й рибу, сплачувати різні мита — в’їзні (коли намісник приймає посаду), весільну куницю (за право взяти шлюб) тощо. Міста боролись за вихід з-під влади світських та духовних феодалів, за права на вольностіМіське населення за своїм соціальним становищем являло дуже строкату масу. Верхівка його складалася з багатих купців і ремісників і, здобуваючи землі і кріпаків, становила тонкий прошарок патриціату, тобто /88/ міської аристократії, що іноді зливалася з класом феодалів. У тих містах, де існувало так зване магдебурзьке право *, міська управа зосереджувалась цілком у їхніх руках. Із середовища міського патриціату обирався війт, тобто голова міської управи, бурмистри (старости) і райці (радники), лавники (судді в кримінальних справах) та ін. Досить значну групу міщанства становили середні і дрібні, купці та ремісники — власники крамниць і майстерень. Найчисленнішу частину міського населення становили підмайстри, учні, партачі (вони не мали права вступати до цеху ремісників), наймити, збіглі селяни, що шукали в містах притулку і заробіткуВерхівка міщанства гнобила міські низи, визискувала підмайстрів, учнів і наймитів, здавала в найми за високими цінами торговельні, ремісничі і житлові помешкання, давала гроші під високі проценти тощо. До утисків з боку міських багатіїв і міських урядовців додавалися здирства державної адміністрації, тобто воєвод, старост намісників тощо.Особливо тяжким було становище приватновласницьких міст. А їх була більшість. Руггієрі писав, що польський феодал «чинить насильство не тільки по селах, а й у містах, тому що й міста їм (феодалам) належать, і не знайдеш нікого, хто б міг захистити скривдженого слабого... Є також між ними (панами. — В. Г.) справжні розбійники» 34.Показником жорстокого національного гніту були різні утиски й обмеження, яких зазнавало українське міщанство. У Львові, одному з найбільших міст України, українських міщан не допускали в цехи, обмежували в правах на торгівлю сукном, спиртними напоями, а також у правах на посади в міській управі тощо.Мешкати і придба/89/вати нерухоме майно їм дозволялось лише в певному районі міста, що називалося Руською вулицею. Заборонялося публічне виконання православних обрядів. У такому ж становищі перебувало й українське міщанство Перемишля, Кам’янця та інших міст.

80.Кримський ханат, козацтво 15 – поч. 17 ст. Кримський ханат - єдина держава після монгольського погрому Києва, центр якої знаходився на території України - була найбільш довгоживучим уламком Монгольської імперії.

Економічна нестабільність кочового скотарства вкупі з воєнним домінуванням у Східній Європі й торгівельним зв’язкам із Середземномор’ям сприяли перетворенню Золотої Орди і потім Кримського ханату у постачальника східно-європейського ясиру у країни Середземномор’я: у XIII - XV ст. у мамлюцький Єгипет і Західну Європу, а з кінця XV - і до кінця XVIII ст. - в Османську імперію.У той же час, внутрішно-політична нестабільність степових держав дозволяла державам двох сусідніх зон впливати на них. Так генуезці змогли розширити свою територію у XIV ст З цього ж часу починається землеробська колонізація з півночі.

81.Два собори в Бересті 1596

Правослані не отримавши відгуку на намагання зместити Потія і Терлецького заявили про не визнання унії, цю позицію розділили братства. Терлецький, Балабан та деякі інші єпископи заявили про готовність визнання влади папи за умови збереження традиційного церковного устрою. Василь Острозьких виступив за широку унію включно з Москвою. Православну сторону представляли три уповноважених з Константинополя і близько 200 осіб духівництва. На 3 день – 18 жовтня 1596 – порозуміння не було знайденно, засідати почали окремо. 23 жовтня – протистація, в який записано твердий намір не приймати унію. Зигмунт ІІІ у відповід видає універсал від 15 грудня де рішення унійного Берестейського собору оголошується обов’язковим. Берестейська унія→символ розбрату. ↑ протистояння. Повстав вибір. Русь двинулась за „некоронованим” володарем, піддавшись в т.ч. соціальному інстинкту.

82.Острозька „академія”

1574 перемістив КІ.Ост. з Дубна свою резиденцію. В замку була чи мала бібліотека. В себе в резиденції згуртував визначних інтелектуалів. 1576 р – організував потужний навчальний заклад, як відповідь на нарікання єзуїта. Працює друкарня 1578-1618, історико-богословські студії. 1581 – друк біблії. Спочатку школа функціонувала як приватний ліцей, де вчилися діти васалів. Припускають, що студій овали (в скороченому вигляді) 7 вільних мистецтв: арифметика, геометрія, астрономія, музика, риторика, поетика, граматика. Нововведення: вивчення грецької, латинської, церковно-славянскої граматики. Герасим Смотрицький, Лука Сербин, Гаврило Дорофійович, Йов Желізо, Кирило Лука ріс(константинопольський патріарх), перекладач Дем’ян Наливайко. Острозькі вчені отримували від князя урядницькі посади або церковні пости в монастирях під патронатом Острозьких. З 1580 Герасим Смотрицький очолює академію. З 17 ст. Починає занепадати, в зв’язку зі збайдужінням похилого Василя Константина, що не подбав про майнове забезпечення школи та легалізацію її статусу з правом викладання 7 вільних мистецтв. Причини невідомі.

83.Володимир Ольгердович (* бл.1331 † після 1398) - Князь Київський (1362-1394 рр.), князь Копильський (1395 — після 1398 рр.).Перший Київський князь (1362-1394) із династії Гедиміновичів, син Великого князя Литовського Ольгерда. Охрещений матір'ю за православним обрядом, вихований на слов'янських звичаях і традиціях, він не був сприйнятий в Києві як чужинець і швидко порозумівся з місцевим боярством. В нечисленних документах, що збереглися з тих часів, Володимир Ольгердович іменує себе "З Божої ласки князь Київський".Як володар Київського князівства провадив самостійну політику, карбував власну монету. Виступив проти політики обмеження удільних князів і, програвши війну з Вітовтом, мусив уступити Київське князівство. Вигнаний з Києва Вітовтом, отримавши замість нього Копил. В останнє підписався під миром Вітовта з Орденом у 1398 р. Його старший син Олелько Володимирович займав Київський престол у 1440-1455 рр. А середній син Іван Володимирович став засновником роду Більських.Деякі дослідники припускають, що Володимир був у залежності від татарського хана. Дане твердження виникло у звязку з присутністю на його монетах татарських символів. Проте, це не "тамга" символ татарської державної влади, а "плетінка" символ успіху. Записаний у Києво-Печерському пом'янику. Згідно цього пом'яника перед смертю став ченцем.

84. Козацька „реформа” Стефана Баторія

Стефан Баторій (Іштван Баторі) був інтронізован у 1576р. Одразу вдаючись до рішучих дій провів військову реформу: зокрема було створено загони так званої вибранецької піхоти – війська, рекрутованого з добровольців – селян, і збільшено чисельність гусарської (важко озброєної) та козацької, себто легкоозброєної, кінноти. У рамках цих заходів міркувалось і використання козаків. У липні 1578 Янчі Бегер, набрав 500 козаків. У вересні угода „з низовиками”. Найвищим зверхником „дніпровського війська, що зветься низовиками” й отримує відповідну грошову платню і сукно зі скарбниці стасас Михайло Вишневецький, резиденцією стає місто Трахтемирів під Каневом, де зберегалися надані королем регалії: печатка, бунчук, булава, бубни й труби. Цей загін брав активну участь в Лівонській війні. Саме так постав легальний козацький vwyntn – перша выха на шляху утвердження Выйська Запорожського. Заходи Баторія не змогли тримати під контролем новоутворенні війська. 1583 – репресії торкнулись навіть першого писаря ВЗ Янчі Бегера.

85. Митрополит Кипріан. Київський митрополит Кипріян (1376-1406 рр.), видний книжник і політик зумів добитися признання у Москві тільки з другого заходу. У 1381 р. Дмитро Донський нарешті його прийняв, але вже у наступному звинуватив у здачі Москви Тохтамишу, хоча сам покинув столицю і сховався на півночі. Тільки з 1389 р. Кипріян знову переїхав до Москви. У 1401 р. він добився ліквідації Галицької митрополії. Його наступники Григорій Цамблак (1415-1420 рр.) та Герасим (1432-1435 рр.) визнавалися тільки у землях, які перебували за межами впливу Москви. Цамблака, якому, незважаючи на прохання великого князя литовського Вітовта, патріарх Євтимій відмовив у підтримці, визнали полоцький єпископ Феодосій, чернігівський Ісаакій, луцький Діонісій, володимирський Герасим, смоленський Севастьян, турівський Євтимій, перемишльський Павло, холмський Харитон. Це був один з кращих ієрархів свого часу. Блискуче освідчений і вихований у дусі ісіхастського вчення Григорія Палами, він зумів переступити через догмати ортодоксії і здійснив спробу до унії, очоливши особисто делегацію на Констанцький собору 1418 р. В умовах церковної боротьби у Західній Церкві цей крок не був належно оцінений і використаний. Герасим, поставлений при допомозі великого князя Свидригайла Ольгердовича, був спалений останнім за зраду.

Митрополит Кипріян, який об'єднав під своїм началом Литовську і Московську митрополії в єдину Руську Церкву, спробував знову домогтися ліквідації Галицької митрополії. Проте йому так і не вдалося прийняти під свій омофор Галицьку Русь. Тут митрополитом продовжував залишатися Антоній (1371-1391 рр.), якого поставив Казимир Великий. Після його кончини кафедра Галицька близько двох років була вакантною, і, ймовірно, в той час Кипріян зумів перевести в свою юрисдикцію раніше підпорядковані Галицькому митрополиту єпархії- Холмську і Володимир-Волинську, - як такі, що відносяться до Литви, а не до Польського королівства. Однак, кафедри Галицька і Перемишльська були передані Ягайлом у правління Луцького єпископа Іоана. Останній звернувся за призначенням на Галицьку митрополію в Царгород, але туди ж прийшла скарга на нього від Кипріяна, бо Іоан продовжував залишатися єпархіальним архієреєм в юрисдикції митрополита Київського і всієї Русі. Іоан, якого звинувачували в багатьох негідних вчинках, втік з Константинополя. Луцької кафедри Кипріян його позбавив, але в Галичині, незважаючи на відлучення, накладене патріархом, Іоан продовжував керувати усіма церковними справами владою, отриманою від короля Владислава. Митрополитом Іоан, ймовірно, так і не став, але і усунути його Кипріян не зміг до своєї смерті. Лише наступник Кипріяна Фотій зумів домогтися ліквідації Галицької митрополії і повернення її під свій омофор.

86. Жигімонт Перший. Жигимонт II Старый (1467-1548), великий князь ВКЛ и король Польши (1506-1548, в Польше - Жигимонт I). Определение «Старый» получил за то, что еще задолго до смерти хотел передать своему сыну великое княжение. При нем был утвержден и введен в действие Статут Великого Княжества Литовского 1529 г. Известен как меценат и попечитель наук. Имел большую библиотеку, приглашал к своему двору известных скульпторов, архитекторов, живописцев. За его подписью были выданы две охранительные грамоты для восточнославянского книгопечатника Франциска Скорины. году 1532 король Жигимонт I дает льготы мещанам Сатанова и Рова (который потом назывался Бар) - освобождает эти города и окрестные села на 8 лет от "шоса", "чопового" и других налогов. Турецкие и татарские набеги опустошили эти места, и нужно было улучшить их материальное состояние.Осенью 1432 г. Жигимонт занял Вильно (Свидригайло в это время находился в Ошмянах) и провозгласил себя великим князем литовским. Также он объявил о возобновлении унии между Польшей и ВКЛ и выразил готовность передать Польше территории на Украине. Сторонники Жигимонта заняли Гродно и Троки. После победы над Свидригайло Жигимонт стал проводить более независимую политику. 5 февраля 1439 г. он заключил в Троках союз с рижским архиепископом и магистром Ливонского ордена, пообещав крестоносцам оказать поддержку в случае войны с Польшей и содействие в нормализации торговых отношений с Полоцком. Также великий князь литовский попытался наладить сотрудничество со Священной Римской империей. Вопреки ранее данным обещаниям Жигимонт отказался вернуть полякам земли Украины, переданные ими в состав ВКЛ при Витовте (Владислав III был вынужден признать права Жигимонта на спорные территории с условием, что великий князь литовский будет владеть ими пожизненно). В марте 1440 г. Жигимонт был убит в результате заговора. Организаторы заговора – смоленский наместник Ян Гаштольд, жемойтский наместник Кезгайло, виленский староста Николай Немирович, маршал литовский Николай Радзивилл – решили провозгласить великим князем младшего сына Ягайло Казимира (решение было принято сразу же после убийства Жигимонта на совещании в Ольшанах). Летом 1440 г. Владислав III согласился направить Казимира в Вильно в качестве своего наместника. Однако литовские аристократы смогли добиться от сопровождавших юного князя поляков согласие на провозглашение Казимира великим князем литовским (по легенде, польских послов, сопровождавших Казимира, крепко напоили и они проспали церемонию, после чего были поставлены перед фактом, но, вполне возможно, что послы были подкуплены литвинами и просто сделали вид, что не смогли воспрепятствовать процедуре коронации).Значительно улучшается положение православия при великом князе Жигимонте I (1506-1548), что в первую очередь связано с именем белорусско-украинского митрополита Иосифа II Солтана. По его инициативе на Виленском церковном соборе (1509) были приняты решения, которые укрепляливласть митрополита над епископами и священников над мирянами. Солтан добился отмены постановления, которое запрещало православным строить новые церкви и восстанавливать старые. За годы княжения Жигимонта I значительно увеличилось количество православных монастырей (с 30 до 50). Количество православных церквей в Вильне увеличилось до 20, в Пинске – до 12, в Полоцке – до 7, в Гродно – до 6.

87 Календарна реформа одне з дискусійних питань сучасного релігійного життя українців-християн східного обряду. Частина діяспори вже тривалий час відзначає релігійні свята за григоріянським календарем, інші категорично наполягають на збереженні старого стилю. Від Нікейського собору 325 року християнська Церква пов’язала свій річний цикл свят із юліянським календарем, а Великдень (Пасху) й узгоджені з цим празником пости та рухомі свята – з місячно-сонячним календарем. Відтоді християни повинні були святкувати Великдень у неділю після першої місячної повні, що наступає за весняним рівноденням (21 березня), але не раніше і не одночасно з єврейською Пасхою. Із плином століть унаслідок похибки юліянського стилю календарний час весняного рівнодення перестав співпадати з дійсним, а в ІІ половині XVI ст. ця різниця становила вже 10 днів. Щоб виправити астрономічну неточність юліянського календаря, Папа Григорій ХІІІ 24 лютого 1582 року оголосив про запровадження нового календаря, який відтоді називають григоріянським, або новим стилем, а юліянський календар – старим. Церковний собор у Константинополі 1583 року визнав неточність у старому календарі, проте вказав на недоліки нового: астрономічно точніший календар не виконував тієї постанови Нікейського собору, де йдеться про заборону святкувати Пасху раніше чи разом із євреями. Відтак того ж року Константинопольський Патріярх Єремія наказав православному духовенству й віруючим не визнавати григоріянського календаря. Польський король Стефан Баторій своїм універсалом від 5 (15) жовтня 1582 року зобов’язав усіх підданих, а отже, й православних русинів та вірмен, використовувати в датуванні григоріянський календар. Русини-українці негативно поставилися до календарного нововедення негативно, силові методи впровадження якого не мали успіху, й після укладення Берестейської унії Українська Церква зберегла східний обряд і відповідне чергування свят за старим стилем. Співіснування в церковній практиці двох календарних систем становило на західноукраїнських землях не лише релігійну, а й економічну проблему. Адже саме церковний календар визначав порядок й кількість робочих днів і свят. До запровадження нового стилю більшість свят східного та латинського обряду співпадали. Коли ж латинники прийняли григоріянський календар, який хронологічно розмежував головні свята обидвох обрядів, загальна кількість неробочих днів тут суттєво збільшилася. Економічний чинник був однією із причин, що спонукали австрійську адміністрацію після приєднання Галичини неодноразово вимагати від греко-католицьких єрархів провести календарну реформу. Однак активні протести греко-католицьких єрархів Лева Шептицького, Антіна Ангеловича, Михайла Левицького і Григорія Яхимовича призупинили такі домагання. Зауважмо, що Апостольський Престол дотримувався в цьому питанні виваженої позиції. Календарне питання в Галичині диференціювалося зі станово-соціяльних позицій. Українська духовна та світська інтелігенція розглядала його в контексті міжконфесійних відносин, культурної та політичної орієнтації. У середині ХІХ ст. церковний календар став також одним зі стрижневих елементів у творенні національної ідентичности галицьких українців. Для місцевих селян з їхнім традиційним устроєм життя церковний календар був універсальним часовим орієнтиром. Спроби запровадження нового стилю вони сприймали як замах на свята східного обряду. На початку ХХ ст. українці змінили своє ставлення до календарної реформи під впливом модернізаційних чинників. Святкування за старим стилем утруднювало адаптацію українців у містах, сприяло їх асиміляції в польське середовище. Відтоді ідея заміни церковного календаря здобувала все більше прихильників серед національної духовної та світської інтелігенції. Стилю.

88.Великий князь Олександр Ягеллон Александр (1460-1506) - великий князь литовский с 1492, с 1501 - польский король. В течение всего правления вел безуспешную борьбу с Русским государством за сохранение в составе Речи Посполитой ранее отторгнутых русских земель и приобретение новых, но еще в 1494 году потерял Верховские княжества и вынужден был подписать с Москвой союзный договор, скрепленный браком с дочерью великого московского князя Ивана III Васильевича Еленой. В 1501-1503 годах русско-польско-литовские противоречия и споры решались в новой войне, в которой на стороне короля оказался и Ливонский орден. Однко успешному осуществлению планов Александра Ягеллона помешали победы русского войска и интенсивные набеги на его государство крымских татар - союзников Москвы. Александру Ягеллону пришлось признать переход под власть России исконных русских земель, захваченных еще Гедемином, Ольгердом и Витовтом Чернигова, Новгорода-Северского, Брянска, Белева, Одоева, Новосиля и др.

89.Кревська унія. У XIV ст. українські землі, роздроблені на окремі князівства й ослаблені зопотоординським ігом, підпали під владу кількох феодальних держав. Після смерті 1340 р. галицько-волинського князя Юрія II Польща й Угорщина напали на Галичину, яка внаслідок довгої та виснажливої боротьби остаточно перейшла 1387 р. до Польщі, Молдавське князівство захопило Буковину. Проте найбільшу частину українських земель було приєднано до Литовського князівства, що утворилося у XIII ст. За князя Гедиміна в першій половині XIV ст. литовці приєднали Берестейщину, а згодом і Пжщину. Польща прагнула приєднати до своїх володінь ще й Велике князівство Литовське. У 80-х роках, коли посилився тиск на Литовську державу з боку Тевтонського ордену (з 1340-го по 1410 р. він здійснив понад 100 великих походів на слов'янські землі), для цього склалися сприятливі умови. До того ж пролольська орієнтація литовського князя Ягайла посилилася у зв'язку зі зміцненням Московського князівства після Куликовської битви 1380 р. 1385 р. у замку Крево (нині на території Білорусі) було укладено угоду (Кревська унія) між Польщею і Великим князівством Литовським, яка передбачала об'єднання Литви і Польщі в одну державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла. На литовських землях запроваджувалося католицтво як державна релігія. Однак значна частина литовської знаті виступила проти унії. Боротьбу за незалежність Литви від Польщі очолив князь Вітовт. За угодою 1392 р. з Яга-лом Вітовта було визнано довічним «великим князем Литви й Русі». Тати чином Литві вдалося зберегти свою автономію. Водночас Кревська унія відіграла важливу роль у припиненні експансії Тевтонського ордену на Схід 15 липня 1410 р. під час «великої війни» поблизу с.Грюнвальд відбулася вирішальна битва між польсько-питовською ар-єю під командуванням Ягайла та Вітовта і військами Тевтонського ордену У складі польсько-литовської армії були українські, білоруські, моє-ювсьи. чеські полки, а також угорські й татарські загони. Битва розпочалася атакою першої лінії литовських військ на лівий фланг хрестоносців, але вони відбили наступ і перейшли в контратаку. Тим часом польська армія, прорвавши оборону противника на правому фланзі, оточила значні сили тевтонських лицарів. Понад половину армії було знищено. Загинув і сам великий магістр тевтонців Юнгінен.

Кревська унія1385 р. — угода, укладена між Польщею і Великим князівством Литовським 14 серпня 1385 р. у м. Крево (Білорусь).Угода передбачала об'єднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіґи (з динaстiї П'ястів) і литовського князя. За умовами унії Владислав ІІ Ягайло зобов'язувався прийняти разом з язичницьким населенням Литви хрещення за католицьким обрядом, обернути на користь Польщі свою великокнязівську казну, повернути до польської корони всі відторгнені на той час її території і, головне, назавжди приєднати до неї землі Литви і Литовської Русі.

Дата добавления: 2015-05-23