Історія Русів, або Малої Росії 5 страница

Гетьман Сагайдачний опісля означених походів ніяких Інших сам не розпочинав, а при звичайних і повсякчасних майже тривогах і набігах прикордонних виряджав Наказного Гетьмана свойого Петра Жицького і Старшин Генеральних і Полковників з корпусами і командами, залежно від потреби і потуги супротивної. І, бувши сам спокійним правителем Гетьманства, полагоджував внутрішній нелад урядовий і військовий, поборював завзято Уніатство, повертав з нього церкви, і в тому числі і соборну Київську Софію, будував заново їх, і зокрема спорудив Братський Київський монастир на Подолі під розпорядженням того ж Наказного Гетьмана Петра Жицького, яко в архітектурі тямущого; надав тому монастиреві заможні села і поновив у ньому з допомогою Митрополита Київського Петра Могили стародавню Київську Академію, засновану з часів останнього хрещення Русі, але від нашестя на Русь Татар приховану по різних монастирях і пещерах. І поживши Сагайдачний в повній славі великого і шанованого Гетьмана Малоросійського понад двадцять літ, помер у Києві року 1622-го і похований у церкві того створеного ним Братського монастиря, якого вважався він головним Ктитором.

Поляки, поважаючи хоробрість і заслуги Сагайдачного, не сміли при ньому явно чинити в Малоросії свого зухвальства, та й сама улюблена їхня Унія трохи притихла і охолола. А що найшанованіше Малоросійське Шляхетство обернулося до них в Католицтво і зостався в Руській релігії з народу самий середній і нижчий стан, то дали вони новий титул Уніатству, назвавши його «хлопська вяра». По смерті Сагайдачного поновили вони давнє гоніння в народі і політику на розлад військ Малоросійських; тому ж і підкорили війська реєстрові Коронному та Литовському Гетьманам, вибір же в Малоросійські Гетьмани гостро заборонили, а рангові Гетьманські маєтки розібрали та поділили поміж собою магнати Польські. На народ, окрім звичайних податків, подимних та поземельних, накладено ще індукту та евекту, себто мито з купівлі та продажу всіх харчових припасів і з усіх інших речей та тварин, що йдуть на продаж та купівлю; і всі ті побори були загальні, з усіх жителів Малоросійських стягувані. А для тих, хто дотримувався православ'я або Грецької релігії, особлива була, понад те все визначена подать, подібна до данини Апокаліптичної, у дні Антихристові описувана; і задля того напередодні свята Воскресення Христового по всіх містах і торжищах продавані мирянам звичайні на паску хліби були під стражею урядників Польських. Уніат, котрий купував паску, мусив мати на грудях клапоть з написом «Уніат», такий купує її вільно, а хто напису того на грудях не має, платить данину по тинжі і по половині її від хліба, залежно від розміру та ціни тих хлібів. По найзначніших містах і торговицях віддано збір той пасочний також в оренду або на відкуп Жидам, котрі, стягаючи данину сію нещадно, визначали й число пасок, якому господареві скільки за числом родини мати належить, і згодом силою їх накидали, а в тих господарів, які самі пекли паскові хліби, додивлялись жиди і цінували при Церквах на їх посвяченні, позначаючи всі хлібини, які базарні, так і в домах печені, крейдою та вуглем, щоб вони данини не уникнули. І так чинячи Жидівство над Християнами у їхній власній землі наругу, само тим часом відправляло паски свої вільно і проклинало Християн і віру їхню в синагогах своїх, на Руській землі влаштованих, безборонно; а Поляки, тим потішаючись, всілякі пособляння та потурання Жидам робили.

Султан Турецький Осман Другий, довідавшись про поновлену у Поляків з Козаками давню ворожнечу і сподіваючись, що Козаки слабо ворогам своїм допомагати будуть, повелів військам Турецьким нападати на границі Польські, осівши сам у місті Бухаресті. З боку Поляків виряджений був проти Турок Гетьман Коронний Станіслав Жолкєвський з військами Польськими, при котрих було і Малоросійських шість полків тисячних з Осавулом Генеральним Потребичем, а решту розташовано з боку Криму для утримування Татар од їх набігів. Король Польський Сигізмунд перебував поблизу своєї армії на Волині. Війська Польські зійшлися з Турецькими в урочищі на Цецорі і дали бій з упертим натиском з обох сторін. Він тривав понад п'ять годин з перемінним щастям і нарешті завершився перемогою над Поляками, яких було розбито і розсіяно. Козаки Малоросійські, бувши при тому поміж двома ворогами, тайними і явними, робили, звичайно, як на панщині або як невільники працюють. Але коли прийшло діло до поразки і замішання Польського, тут вони як слід себе показали, вчинивши відступ безстрашний і в порядку з сильною своєю батавою, котрою багатьох порятували і Поляків, що причаїлися за їхніми лавами. Серед численних побитих і полонених військ Польських і Козацьких вбито там ї Сотника Черкаського Полку Михайла Хмельницького, а сина його, молодого Зіновія Хмельницького, взято в полон і відправлено з іншими до Туреччини.

Хмельницький той є нащадком Венжика Хмельницького, раніше бувшого Гетьмана Малоросійського; він, рахуючись у боярах, або ранговій Шляхті Малоросійській, мав у вічистому володінні своєму містечко Суботів з хуторами та значними вгіддями, а в ньому муровану церкву і монастир, предками його і ним споруджені. У службі військовій мав він чин Сотника в реєстровому Черкаському полку; але за характером, підсилюваним добрим достатком, значив вельможу краю тутешнього. Пошлюблена з ним була донька Гетьмана Богдана Анастасія, і від того шлюбу народжений син Зіновій Хмельницький дістав при хрещенні його друге ім'я, дідівське з матірнього боку, Богдан, дане йому звичаєм Римських Католиків од хрещеного батька його Князя Сангушка. Сей Зіновій Хмельницький, яко єдиний син у батька свойого, вихований ним у Варшаві піклуванням прямобатьківським і на коштах вельможних. Всі тодішні класи наук красних пройшов він під керівництвом найліпших вчителів, щедротою придбаних. Природжена гострота і обдарованість виправдали турботи батьківські та вчительські. Окрім Інших його знань, особливо вправний він був у найперших Європейських мовах, а особливо в Латинській та Грецькій, за що вельми любили його та шанували Римське Духовенство і Польські Вельможі; та й сам Король Сигізмунд особисто його знав і завше вирізняв з-поміж ровесників. А тому, коли Зіновій, бувши волонтером при батькові своєму у битві Цецорській, полонений був Турками і ними проданий з Царгорода до Криму тамошньому мурзі на ім'я Ярис, то Король, викупивши його з Криму своїм коштом, зоставив його при ділі у своєму Кабінеті і в рангах своєї гвардії. Він року 1629-го, бувши з військами Королівськими в поході супроти Волохів і Угорців, полонив командою своєю двох Князів Волоських Кантемирів і представив їх Королеві.

Зіновій, перебуваючи при Королі, відвідав одного разу вітчизну свою Малоросію і, дізнавшись тут, що Польський уряд за розпорядженням Чаплинського, намісника Гетьманського чи інакше дозорця Чигиринського, за планами і розводами інженерів Французьких року 1638-го побудував зумисне сильну фортецю, Кодаком названу, над рікою Дніпром, між земель Малоросійських і Запорозьких споруджену з політичним розмислом, щоб перешкодити чинити сполученню між тих єдинокровних народів, а особливо їхніх військ, одне одному помічних, забажав оглянути Зіновій будову її і, бувши на тому місці, запитаний був Чаплинським мовою латинською, чи підтвердить він думку всіх знавців, що твердиня сія є неприступною? На теє відповів Хмельницький з лагідністю тою ж Латинською мовою, «що він ще не чув і ніде не читав, щоб створене руками людськими не могло бути такими ж людськими руками зруйноване, а лише витвір Божий є міцний». Чаплинський, вважаючи вислів цей за слово бунтівниче або задум якийсь значний, відразу ж арештував Хмельницького і відіслав під сторожу до Чигирина. Але дочка Чаплинського Ганна, звільнивши потаємно Хмельницького з-під стражі, дала можливість виїхати йому і повернутись до Варшави, де він скаржився на Чаплинського Королеві і був задоволений тим, що Чаплинському в покару за свавільний і образливий вчинок над гвардійським офіцером відтято було одного вуса. Примножені від Поляків різноманітні Малоросіянам податки, утиски і всілякого роду насильства подвигнули року 1623-го Костянтина Івановича Князя Острозького, Воєводу Київського подати найпереконливіші скарги Королеві і Сенатові про гіркий стан народу Руського, доведеного до межі урядниками і військами Польськими, які правили Малоросією, і що міра свавільства їхнього і безчинства переходить усіляку терпеливість. Сими скаргами вельми клопотався Владислав, Королевич Польський, що не раз командував військами Малоросійськими і поважав відмінні заслуги їхні військові при походах на ЛІвонців і в Померанію та Гданськ на користь союзної Швеції і вельми корисні всьому Королівству Польському, яке так бідно за них їм виплачувало. Друг Владиславів, Густав Адольф, Король Шведський, також вступався за сеє діло, подаючи Королеві і Сенатові через Міністра свого з резиденцією у Варшаві, «що заходи і подвиги обох союзних Королівств, Польського і Шведського, на користь обопільну завжди вдосконалені були постійною відвагою і мужністю військ Руських, що становили центр армії Польської; а безприкладне послушенство їхнє начальству і терпеливість в нуждах і тяготах військових завжди його дивували й захоплювали, яко самовидця і співучасника тих їхніх подвигів; а тому він, бувши перед ними вельми заборгований, ніколи спокійно дивитись не може на учинювані військові тому і народові, з нього створеному, нелюдські насильства та варварства од свавілля розбещених Поляків, котрі вельми зле коряться своїм урядам і майже до безначалія дійшовших; і що правління Польське, яке допустило війська свої і Шляхту до анархії, а володарів і вельмож довело до деспотизму необмеженого, що права приватні і загальнонародні завше зневажає, сумнівне є в утриманні союзів, з дружніми Державами укладених і самим надійним правлінням забезпечених».

На такі важливі подання та скарги уряд Польський, обнадіявши народ Руський і патріотів його своєю увагою та скорою допомогою, виконав усе те звичайно по-польськи, тобто до першого Сейму, що минув у бенкетах та самопохвальбах; і Козаки Малоросійські, об'єднавшись із Запорозькими, року 1624-го змушені були обрати собі Гетьманом Полковника Корсунського Тараса Трясила, який не вживав згодом сеї назви, і з ним підняти зброю супроти Поляків оборонну. І за тою системою, не роблячи вони над Поляками жодних пошуків, зібрались до міста Переяслава і, розташувавши табір свій поміж ріками Трубежем та Альтою, очікували почину Польського. Поляки стягались зі всієї Малоросії, а почасти й із Польщі і, зібравшись великою потугою під командою Коронного Гетьмана Конєцпольського, розпочали атаку на табір Козацький, укріплений обозом та артилерією з окопами. Напад повторювано і завжди відбивано було декілька днів з великою втратою Польською. Нарешті Козаки, діждавшись Польського свята, Папським тілом званого, що вони його святкують зі стріляниною та бенкетами, вислали тієї ночі повзком значну частину піхоти в одну найближчу балку і на світанку вдарили з двох боків на табір Польський, вдерлися до нього і, заскочивши багатьох Поляків напівголими, перекололи їх усіх; що їм противилися, знищили, а решту перетопили в річці і розігнали, здобувши табір їхній з усіма запасами та артилерією.

Опісля сеї поразки Польської, названої Тарасовою ніччю, були Козаки розділені на багато корпусів та партій і виряджені Тарасом для очищення сіл Малоросійських від Поляків та Жидів, фаворитів їхніх; а собі взяв Тарас ділянку на роботу цю найпросторішу. Вся помста Козацька впала тоді на тих невірних, їх вигублено цілими тисячами без всілякої пощади, а лише примовляючи та приспівуючи аренді їхніх паскових і як вони над ними знущались вугільними своїми мітками або значками. Уряд Польський, діставши вістку про поразку своїх військ, і про вигнання Поляків з усієї Малоросії, і що Жиди, їхні прожектанти та шпигуни, з талмудами своїми теж не були забуті і дістали за митництво належну помсту, не розпочинав тоді нічого супроти Малоросії, лякаючись Короля Шведського, котрий, вважаючи за образу, що подання його про Козаків Малоросійських так зле пошановано Сеймом Польським, привів війська свої в рух на їхніх кордонах, являючи намір напасти на Польщу. Поляки ж при тому остерігалися і Царства Московського, в котрому в пору міжусобиць та заворушень тамошніх, що сталися од багатьох Самозванців і претендентів на Царство теє, дістали собі місто Смоленськ з його повітами і всією потугою здобич ту берегли. А Тарас, пробувши Гетьманом зі славою дев'ять літ, помер спокійно.

По смерті Тараса року 1632-го вибрали Козаки Гетьманом з Полкових Обозних Семена Перев'язку; та політика його, супроводжувана лукавою зрадою вітчизни, незабаром позбавила його сеї гідності. Він, будучи вельми обдарований і улещений вельможами Польськими, що привласнювали собі многі маєтності рангові Гетьманські та інших урядників, прихилився на їхній бік і таємно підпомагав їм у їхніх заходах. І Поляки мало-помалу запровадили майже все те в Малоросію, що Тарасом-небіжчиком було очищено; а задля підкріплення своїх робіт введено і війська Польські до чільних міст. Козаки, зауваживши поведінку Гетьмана Перев'язки підозрілою і шкідливою, позбавили його Гетьманства і віддали до суду військового; та він за допомогою жидка, крамаря Лейбовича, котрий причарував начебто варту проданим від нього для сторожі тютюном, утік з-під варти і затаївся в Польщі.

На місце скинутого Перев'язки року 1633-го обрали від Козаків та чинів їхніх Гетьманом Хорунжого Генерального Павлюгу. Та коли він, невдовзі після обрання, став збирати і примножувати війська для підкріплення прав своїх І народних, то Коронний Гетьман Конєцпольський з численними військами Польськими, напавши заздалегідь на Павлюгу і на військо його під селом Кумайками, розбив їх і вигнав з табору, котрий дістався Полякам, яко здобич; а Козаки з Гетьманом ішли оборонно пішки до містечка Боровиці, де, укріпившись у замку, очікували підмоги од розсіяних військ своїх.

Та Гетьман Конєцпольський запропонував Козакам мир з підтвердженням колишніх прав та привілеїв військових і всієї нації і з умовою прийняти в Гетьмани раніше вибраного Перев'язку, а Павлюгу, виключивши з війська, залишити в спокої у його маєтку. Мир був підписаний і присягами затверджений, але тривав він доти, поки Козаки були в фортеці; а як скоро вийшли вони із замку і, розладнавшись, стали розходитися своїми дорогами, то Поляки відразу явили звичайну свою підступність і, напавши на розладнаних Козаків, багатьох із них посікли та перестріляли без оборони, а в інших пограбували всю їхню зброю та пообтинали вуса та чуприни. Гетьмана ж Павлюгу, Обозного Гремича та Осавулів Побідила, Летягу, Шкурая і Путила забрали під варту і, закувавши залізом, вирядили до Варшави з повідомленням, що вони полонені під час бою. Уряд Польський без усіляких про те досліджень і довідок повелів Гетьманові Павлюзі живцем зідрати з голови шкіру і набити її гречаною половою, а Старшинам його повтинати цілком голови і їх разом з чучелом Гетьманської голови відіслати на позорище до міст Малоросійських. За сим повелінням виставлено було голови тії на палях у Ніжині, Батурині, Умані та Черкасах, а чучело Гетьманське — в Чигирині; а згодом спалено всенародне під час ярмарків.

На місце замордованого Павлюги вибрано року 1638-го Гетьманом Полковника Ніжинського Стефана Остряницю, а до нього додано в Радники із старого заслуженого товариства Леона Гуню, якого розсудливість у війську вельми шанована була. Коронний Гетьман Лянцкоронський з військами своїми Польськими не переставав нападати на міста і села Малоросійські і на війська, що їх боронили, і напади його супроводжувані були грабунками, контрибуціями, вбивствами і всіляких гатунків безчинствами та насильствами. Гетьманові Остряниці великого мистецтва потрібно було, аби зібрати свої війська, всюди розпорошені і завжди переслідувані Поляками та їхніми шпигунами; нарешті зібрались вони потайними шляхами і по ночах до міста Переяслава. І першим заходом їхнім було: очистити од військ Польських Придніпровські міста, що лежали на обох берегах тії ріки, і поновити безпечне сполучення жителів і військ обох боків. Успіх сприяв справі вельми вдало. Війська Польські, при містах і всередині їх бувші, не сподіваючись ніяк заходів Козацьких з причин нагнаного їм жаху останньою зрадою і лютістю, над Павлюгою та іншими старшинами заподіяною, тішилися у повній безпеці, і тому вони всюди були розбиті, а ті, що вперто захищалися, понищені до ноги. Амуніція їхня та артилерія дісталися Козакам, і вони, зібравшись в одне місце, озброєні найліпшим чином, пішли шукати Гетьмана Лянцкоронського, котрий з головним військом Польським зібрався та укріпився в таборі над рікою Старицею. Гетьман Остряниця тут його застав і атакував своїм військом. І напад, і відсіч були жорстокими і переважали всіляку уяву. Лянцкоронський відав, яка помста чигає на нього від Козаків за злочин, його віроломством і зрадою заподіяний над Гетьманом їхнім Павлюгою і Старшинами, і тому боронився до відчаю; а Козаки, маючи завше в пам'яті недавно бачені ними на позорищі в містах відтяті голови своїх побратимів, злостилися на Лянцкоронського та Поляків до заклятості і тому вели атаку свою з жорстокістю, схожою на щось страховинне. Нарешті, зробивши залп зі всіх мушкетів та гармат і напустивши диму майже непроглядного, пішли і поповзли на Польські укріплення з дивовижною відвагою і відчайдушністю, а вломившись у них, ударили списами та шаблями зі сліпим розмахом. Крик і стогін людський, тріскіт і брязкіт зброї нагадували грізну всеруйнуючу грозу. Поразка Поляків була повсюдна і найзгубніша. Вони боронилися самими шаблями, не встигаючи набивати мушкетів та пістолів, і задкували до ріки Стариці, а тут, падаючи у неї в нестямі, перетопилися і захрясли цілими натовпами. Гетьман їхній Лянцкоронський з ліпшою, але нечисленною кіннотою завчасно кинувся в річку і, перепливши її, пустився навтьоки не озираючись і куди коні несли. Табір Польський, наповнений мерцями, дістався Козакам з превеликою здобиччю, що складалася з артилерії і всілякого гатунку зброї та запасів. Козаки по сій славній звитязі здіймали руки до небес і дякували за неї Бога, що обстав за невинних і неправедно гнаних. Згодом, віддаючи належне людському, поховали тіла убІєнних; і нарахували Польських мерців 11 317, а своїх 4 727 чоловік, а серед них і Радника Гуню. Упоравшись з похоронами та користьми, погналися за Гетьманом Лянцкоронським і, наздогнавши його в містечку Полонному в очікуванні допомоги з Польщі, тут заатакували його в замку, де він замкнувся. Він, не допустивши Козаків штурмувати замку, вислав супроти них назустріч церковну процесію зі хрестами, корогвами та Духовенством Руським, які, пропонуючи мир од Гетьмана і від всієї Польщі, молили і заклинали Богом Гетьмана Остряницю і його військо, аби вони схилилися на мирні пропозиції. По довгій нараді і вчинених з обох боків присягах зібралися до церкви вислані від обох Гетьманів чиновники і, написавши тут трактат вічного миру та повної амністії, що віддавала забуттю все минуле, підписали його з присягою на Євангелії про вічне зберігання написаних артикулів і всіх прав і привілеїв Козацьких і загальнонародних. З тим і розійшлися війська додому.

Гетьман Остряниця, розіславши свої війська, частину по містах у гарнізони, а решту до їхніх селищ, сам з Генеральною Старшиною і багатьма Полковниками і Сотниками заїхав до міста Канева, аби принести вдячні Богові молитви в монастирі тамошньому. Поляки, що вирізнялися завше в умовах та присягах непостійними та віроломними, дотримали трактату свого, в Полонному підписаного, нарівні з усіма попередніми умовами і трактатами, що з ними були у Козаків, тобто лише у віроломстві та презирстві; а Духовенство їхнє, присвоївши собі незрозумілу владу на діла Божі та людські, визначило збереження присяги поміж самими лише Католиками, а з іншими народами бувші у них присяги та умови завжди їм розгрішало і відмітало, яко Схизматичні і Судові Божому не належні. За сими дивними правилами, які підла підступність супроводжувала, звідавши Поляки через шпигунів своїх Жидів про поїзд Гетьмана Остряниці зі штатом своїм без особливої варти в Канів, тут в монастирі його оточили велелюдним натовпом військ своїх, які прийшли по ночах байраками до самого монастиря Канівського, котрий стояв поза містом.

Гетьман не раніше спізнав про тую зраду, як уже монастир наповнений був військами Польськими, і тому здався їм без спротиву. Вони, перев'язавши весь штат Гетьманський і самого Гетьмана, всього тридцять сім чоловік, поклали їх на прості вози, а монастир і церкву тамошні, пограбувавши геть чисто, запалили звідусюди, а самі з ув'язненими нагло забрались і прийшли до Польщі потаємними шляхами, боячись погоні і нападу з міст. Наближаючись до Варшави, пошикували вони в'язнів своїх пішо, по два разом перев'язаних, і кожному з них накинули на шию мотуз із зашморгом, за котрий вони ведені кіннотою по місту з тріумфом та барабанним боєм, проповідуючи в народі, що Схизматики сії подолані в переможному герці; а згодом замкнуто їх у підземельні в'язниці і кайдановано. Дружини багатьох захоплених у неволю старшин, забравши з собою малолітніх дітей своїх, подалися до Варшави, сподіваючись уласкавити і подвигнути на жалість знатність тамошню зворушливим заступництвом дітей за батьків своїх. Та вони цим лише поживу кровожерливим тиранам примножили І аж ніяк нічим їм не допомогли, і урядників тих по декількох днях їхнього ув'язнення потягнено було на страту без жодних зізнань та розбирань. Тая страта була ще першою в світі і в своєму роді і нечувана серед людей за лютістю своєю і варварством, і нащадки навряд чи повірять такій події, бо жодному дикому і найлютішому Японцеві не спаде на думку винахід її, а переведення його в дію настрахало б самих звірів та чудищ.

Видовище теє відкривала процесія Римська з численними Ксьондзами їхніми, котрі умовляли ведених на жертву Малоросіян, аби вони прийняли закон їхній на визволення своє в чистцю; та тії, нічого їм не відповідаючи, молилися Богові за своєю вірою. Місце страти наповнене було народом, військом та катами з їхніми причандаллями. Гетьман Остряниця, Обозний Генеральний Сурмило і Полковники Недригайло, Боюн і Риндич були колесовані, і їм переламавши похвилинно руки та ноги, потягнули з них по колесу жили, аж доки вони повмирали; Полковники Гайдаревський, Бутрим, Запалій і Обозні Кизим та Сучевський протяті залізними шпицями наскрізь і підняті живими на палі; Осавули полкові Постилич, Гарун, Сутига, Подобай, Харкевич, Чудак і Чурай і Сотники Чуприна, Околович, Сокальський, Мирович та Ворожбит прибиті цвяхами до дощок, облитих смолою, і спалені повільним вогнем. Хорунжі Могилянський, Загреба, Скребило, Охтирка, Потурай, Бурлій і Загнибіда розтерзані залізними пазурями, до ведмежої лапи подібними. Старшини Ментяй, Дунаєвський, Скубрій, Глянський, Завезун, Косир, Гуртовий, Тумар і Тугай четвертовані по частинах. Дружини і діти страдників тих, побачивши першопочаткову страту, сповнювали повітря зойками своїми і риданням, та скоро замовкли. Жінкам тим, за неймовірним тодішнім звірством, пообтинали груди, а самих посікли всіх до одної, а сосками їхніми били мужів, котрі були живими, по обличчях їхніх; дітей же, котрі залишились по матерях і котрі блукали та повзали довкола їхніх трупів, попалили всіх на очах їхніх батьків на залізних ґратах, під які підкидали жару і роздмухували шапками та віниками.

Головні члени людські, відрубані у замордованої старшини Малоросійської, як от: голови, руки і ноги розвезли по всій Малоросії і порозвішували на палях по містах. При всьому тому роз'їжджали війська Польські, що наповнили всю Малоросію і чинили все те над Малоросіянами, що лише хотіли і вигадати могли: всіх родів безчинства, насильства, грабунки і тиранства, що перевищували всілякі поняття та описи. Вони, поміж іншим, декілька разів повторювали вчинені у Варшаві лютості над нещасними Малоросіянами, кілька разів варили в казанах і спалювали на жару дітей їхніх на очах батьків, заподіюючи самим батькам найлютіші тортури. Нарешті, пограбувавши всі церкви благочестиві Руські, віддали їх в оренду Жидам, а утвар церковну, як от: потири, дискоси, ризи, стихарі та всі інші речі розпродали і пропили тим же Жидам, котрі зі срібла церковного поробили собі посуд та убрання, а ризи та стихарі перешили на спідниці Жидівкам; а тії тим перед Християнами вихвалялись, виставляючи нагрудники та спідниці, на яких видні були знаки нашитих хрестів, ними зірваних. Таким чином Малоросія доведена була Поляками до останньої руйнації та виснаження, і все в ній уподібнювалося тоді якомусь хаосу чи по мішанню, що загрожувало останньою руїною. Ніхто із мешканців не відав і не був певен, кому належить маєток його, родина і саме буття їхнє і чи довго воно потриває? Всілякий з утратою власності своєї шукав опіки то у попів Римських уніатських, то у ЖидІв, їхніх однодумців, а своїх присяжних недругів, і не міг вигадати, за що б то схопитися.

Війська Малоросійські, розігнані з їхніх осель та квартир, були в крайньому розладі та виснаженні. Одначе ж ще раз зібрались вони поодинці над річкою Мерлею і там разом з Запорожцями року 1639-го вибрали Гетьмана із Осавулів Полкових Карпа Півторакожуха, котрий всіляко намагався побільшити свої війська та відновити з ними свободу Малоросійську, та ніяк не встиг. Бо Поляки всі шляхи перетяли ще до сполучення з ними військ Задніпровських і Задесенських, котрих підкорили Гетьманам Коронному і Литовському, а в Малоросію наслали для управління мешканцями своїх Воєвод, Каштелянів, Комісарів і Старостів із питоменних Польських родів, котрі для народу були дійсно вовками хижими, а не пастирями, і народ випив од них прегірку чашу лютості і помсти. Вчиняли замах Поляки і на Півторакожуха, щоб його з військом, яке було при ньому, знищити; але він, тримаючись прикордонної межі побіля степів Кримських і Запорозьких, завжди наїзди їхні вдало відбивав і багатьох урядників їхніх військових, переловивши в наїздах, дарував Татарам у Крим, а взимку від них діставав баранів та рогату худобу на прохарчуваня свого війська. А поміж тим на запрошення Кримського Хана ходив Півторакожуха з військами своїми і Татарськими відбивати численні Калмицькі орди, які вийшли з границь Китайських і нападали на землі Татарські, і, звитяживши у чисельних герцях Калмиків, вигнав їх за Волгу і зробив тим значну послугу Ханові і його Татарам. Поживши Півторакожуха в такому промислі три роки, помер у таборі військовому на степах, а похований в пустельному Слов'янському місті Кам'яному Затоні, і за труну йому правила порожня горілчана бочка.

На місце Гетьмана Півторакожуха року 1642-го вибрали Козаки Гетьманом Обозного Полкового Максима Гулака; але і сей однакову з Півторакожухом мав долю, і спроби його примножити війська і звільнити Малоросію від ярма Польського були марними. Коли він вийшов було з військами до річки Тясмину для зудару з Поляками, то чисельністю їхньою під командою Чернецького, Старости Чигиринського, був розбитий і розсіяний, а обоз із запасами та артилерією втрачений. І так перебував він у тих же прикордонних межах, де і Півторакожуха тримався, і мав при собі реєстрового війська лише сім тисяч чоловік і з ними ходив до сусідніх народів на толоку, тобто допомагав між ними найслабшим. І коли Кримці його закликали, то воював він їхнім коштом на Черкесів, на Волжських ХанІв і на Калмиків і вельми тим зобов'язав Кримців до взаємності. А коли кликаний од Царів Московських, то воював він з ними на Заволжинців і Донців; і нарешті запрошений він був Султаном Турецьким супроти Персів, котрі мали тоді з Турецьким Султаном війну, і ходив коштом Турецьким з військом своїм за Кубань, в Анатолію, де, поєднавшись з Пашею Турецьким Джезаром, проходив з ним і військами Турецькими до Перського міста Єривана, перемагаючи Перські корпуси, з якими стрічався, і на них нападаючи завжди вдало. А коло Єривану одержано Султанський фірман з проголошенням миру, і Гетьман Гулак повернувся з цього походу щасливо і був обдарований Султаном вельми багато; поміж іншим жалував Султан Гетьманові і війську свої Імператорські клейноди, бунчук і пірнач, обсипані камінням та перлами. Гетьман, поживши в такому титулі ц'ять років, помер; а по смерті його війська, що при ньому були і значно змаліли числом од походів та довгого некомплектування новими, об'єднались зі Запорозькими Козаками і розійшлися по їхніх зимівниках, мавши, одначе, своїх начальників і курені.

Уряд Польський, який здавна забороняв і заказував вибори Гетьманів Малоросійських, намислив нарешті тримати у війську Малоросійському Наказних Гетьманів із старшин їхніх Генеральних і Полковників, котрий з них здасться найбільш відданим стороні Польській, аби утримати тим війська тії од заборонених їм виборів. І за тим планом року 1646-го визначено і проголошено в Чигирині Наказним Гетьманом Осавула Генерального і Полковника Чигиринського Івана Барабаша, а при ньому у співчленах заставлений давніше випущений од Кабінету Королівського і пожалуваний од Короля Жикгмунда Третього Писарем Генеральним Зіновій Богдан Хмельницький, котрий задовго перед тим одружився з дочкою Дозорця Чаплинського Ганною, котра звільнила його колись з-під арешту. Він мав від неї синів Тимофія і Юрія Хмельницьких. Сей муж, будучи великого розуму і кмітливості, року 1647-го намовив і спонукав Наказного Гетьмана Барабаша представити подання Королеві іменем всієї Малоросії, в котрій він є тепер верховним начальником, а значить і опікуном народним, про творені народу тому од Польських військ та начальників нестерпні переслідування, насильства та надмірне його уярмлення і руйнацію. Королем тоді був Владислав Четвертий, відомий Руський патріот, котрий обставав колись за військом Руським перед Королем, батьком своїм, разом з Густавом, Королем Шведським. Подання Барабашеве прийняв Владислав прихильно, пропонував його на обміркування і увагу Сенатові та чинам Польським, доводячи їм у сильних висловах, взятих з буття та прикладів різних народів в цілому світі, «що всіляке правління насильницьке і тиранське, яким є тепер наше на Русі, ніколи не було тривке і довгочасне, але, яко щось вимушене та взаємними інтересами і згодою не скріплене, завжди воно руйнувалося і з гуркотом валилось. А що народ Руський з містами, селами та землями своїми об'єднався з Польщею добровільно на однаково рівні з нею права та привілеї, того спростувати ми нічим не можемо, яко затвердженого урочистими угодами і пактами, в привілеях та архівах збереженими. Коли ж на спростування того поставляти причиною заворушення народні, то справедливість вимагає протиставити їм і переслідування їх, що порушують права і свободи народні». Магнати і чини Королівства, здебільшого прихильні бувши на боці Примаса Королівського, яко особи найпершої духовної, що все дозволяла, трималися його порад і поглядів і, знесиливши з ним віддавна владу Королівську і зробивши її самою проформою, порозкрадали і поділили між собою численні маєтки національні, Польські і Руські, і тому на зміни, користолюбству та самолюбству їхньому суперечні, вельми не погоджувалися. І Король, по довгих дебатах та умовляннях, бачивши, що він ні в чому не встигає, був змушений висловити послам Малоросійським і написати до Наказного Гетьмана їхнього та війська, поміж іншим, сії вікопомні слова: «Поневаж ви воїни єсте і імаєте у себе мушкети та шаблі, то що вам забороняє стати за себе і за свою свободу? Бо ж видно талан ваш такий, щоб мати все від меча, і навіть саму свободу; а я допомагати вам не в змозі, поборюваний будучи партіями та їхніми фракціями».

Дата добавления: 2015-05-23