Історія Русів, або Малої Росії 11 страница

Да не буде лучче, Да небуде краще, Як у нас на Вкраїні: Нема Панів,

Нема Ляхів,

Не буде й ізміни...

Ненависть Польської Шляхти не переставала і згодом переслідувати Малоросіян, а особливо Козаків у всіляку пору, і невдачі з боку уряду і спокус народних хоча дещо принизили їх, але не зовсім знищили. Вони спроквола ввійшли знову у всі уряди і командування Козацькі і, посідаючи серед них і серед чиновників, які з них вийшли, першенства і привілеї, чванячись самою породою своєю і едукацією, забули і затьмили врешті-решт те, що вони є зайдами в землі чужій і залишені в протекції тих, кого зневажали і ненавиділи і котрі могли і мусили були вигнати їх або винищити під час революції, але утримувані від того одною вірою і поблажливістю Гетьмана Хмельницького, вельми любленого народом. Плодом поверховості їх над природними чиновниками і шляхтою було приниження сил у власній своїй землі і в своїх природних правах і привілеях, їм позаздривши і приревнувавши багато із природних Малоросіян, а особливо із поповичів, котрі вибились у чиновники завдяки інспекторіям, пристали до їхньої системи і, достосувавши абияк прізвища свої до Польських, стали гоноритися їхнім походженням. А до сих ще премногії виниклі з Жидівства, змушені хреститися в час минулих над ними масових вигублень, і поверстані в Шляхту відомим про перехрестів статутовим артикулом склали, нарешті, із помішання всіх язиків і порід єдиний бич для Козаків і всіх Малоросіян. Вони, керуючи ними у всіх урядах і керівництвах і збагатившись побіля них всілякими хитрощами, а особливо користуючись тих простотою і підлеглістю, відняли у них всі права їхні Шляхетські природні, що од найдавнішої давнини були у них безперервно і під титулом лицарства всіма угодами і привілеями їм підтверджені, привласнили їх своїм лише народам. А наостанку, витиснувши багатьох із них на слободи та інші провінції, решту довели до того стану, в котрому вони і нині перебувають. Відпускаючи Гетьман послів Царських з договорними статтями, обдарував їх щедро Азіатськими і Польськими речами, вельми коштовними, і з ними послав своїх посланців Суддю Гонзевського і Полковника Тетерю з вдячним до Царя адресом, в якому, пояснивши про все, з послами ним учинене на користь об'єднаної нації, просив при тому Царя про ратифікацію і підтвердження договірних статей відповідними своїми грамотами, котрі від Царя внезагайному часі Гетьманові через його посланців і прислано. І Цар, затверджуючи у них се, договорами означене, виявив при тому відверту вдячність свою до Малоросійських чинів і народу, зрівнявши їх особистими привілеями з боярами, дворянами і всіма ступенями Московськими, або Великоросійськими, чого в договорах не було пояснено, а вміщалось теє в пактах з Польщею і в привілеях Королівських, статтями затверджених, де кілька разів узаконено і потверджено, що поєднуємося, яко рівний з рівним і вільний з вільним. Ратифіковані статті і Царські грамоти після отримання їх опубліковані були у всій Малоросії з належними урочистостями, і копії з них залишені в Архівах всіх урядів, а оригінали віддано в архів Трибуналу Малоросійського під охорону національного присяжного архіваріуса, які з багатьма Іншими національними документами і зберігались з такою пильністю понад сто літ, але наостанку при частих змінах Малоросійського Трибуналу, або уряду, і за намовою антипатріотів народних, котрі витворилися із помішання Поляцтва та Жидівства, стали вони приховані в іншому сховищі.

Поєднання Малоросії з Царством Московським занепокоїло всі майже двори Європейські. Система про рівновагу Держав починала уже тоді розвиватись. Царство Московське, хоча само по собі і не мало ще у сусідів важливого значення, яко зруйноване і принижене недавніми жахами самозванців і міжусобиць, одначе заздрість сусідів, які знали простору розлогість поєднуваної з ним Малоросії та її велелюдство з таким хоробрим і мужнім воїнством, не залишалась без своїх дій. І скільки Польща не набридла сусіднім державам тривогами своїми та несталим правлінням, але всі бажали краще мати справу з сею республікою, приреченою на повсякчасні видозміни, аніж бачити в Росії державу абсолютну, раптово піднесену до рівня Царств могутніх і страшних, без всіляких при тому втрат і збитків, і немовби з небес таким безцінним даром збагачену. І тому Гетьман Хмельницький з усіх боків атакований був наріканнями та погрозами за свою протекцію, і од багатьох Дворів були вимоги, аби вернувся він до попереднього нейтрального стану; а з боку Турецького, Польського і Кримського оголошена війна йому разом з Царством Московським, і Хмельницький змушений був декілька разів проказувати зі скорботою відомі слова царя Давида: «Тісно мені звідусюди!» Одначе великодушність його і здоровий глузд і розум з розлогим знанням політики подолали і анітрохи не захитали в прихильності до Царя і Царства Московського, і він, почавши готуватись до нової війни, повідомив Цареві про свої розпорядження щодо неї, котрі Цар у всьому схвалив і зараз став переводити в дію.

Армія поєднаної Росії поділена була на чотири великі корпуси, і їхні дії почалися з 15 Квітня 1655 року. Гетьман з тридцятьма тисячами своїх військ, виступивши до Польських та Турецьких границь, розташувався біля міста Заслава для відбиття Турецьких і Польських військ, які збиралися саме там нападати. Боярин Князь Бутурлін в числі 30 тисяч Великоросійських військ і пяти тисяч Малоросійських Козаків розташувався в гирлі ріки Ворскли, поблизу Кодака, щоб утримувати Татарські напади. Князь Хованський з 30-тисячним Корпусом Великоросійських військ відряджений був на Білорусь, до річки Сож, щоб одбиватися од військ Польських на випадок приходу їх до міста Смоленська, а до сього міста вислано наказного Гетьмана Малоросійського Івана Золотаренка, визначеного Гетьманом із Полковників Ніжинських, якому на знак тої гідності дано од Великого Гетьмана клейноди військові, булаву і бунчук, менші від інших, що означали польського Гетьмана. Під командуванням його були полки Ніжинський, Чернігівський і Стародубський, перейменований із Сіверського, і сім інших Малоросійських полків в числі 20 тисяч реєстрових Козаків і п'яти тисяч охочекомонних; а в числі урядників був молодий Гетьманич Юрій Хмельницький, посланий батьком для вивчення військового мистецтва та призвичаювання до нього. Наказному Гетьманові доручено від Царя і Хмельницького взяти місто Смоленськ. Він влаштував облогу його з усіх боків 27 Травня; облога була зустрінута Поляками частими і жорстокими вилазками та шарміцерами, але Золотаренко, завжди їх відбиваючи з успіхом і великим кровопролиттям ворожим, укріпив, нарешті, облогу свою шанцями і редутами і почав обстрілювати місто з гармат і мортир. А ведучи її кілька тижнів на укріплення, робив поміж тим насипи для підвищених батарей і по закінченню цього почав стріляти понад мури всередину міста, від чого розбито і спалено чимало магазинів, казарм та інших будівель і побито чимало солдатів Польських і народу.

Цар Олексій Михайлович з причини морового повітря, або чуми, що прокинулася була того року в місті Москві, виїхав із Москви на проживання в місто Вязьму і звідтіль навідувався часто до Смоленська, в табір, що облягав місто. Гарнізон Смоленський, спорудивши в місті на тому горбі, що під соборною церквою, обсерваторію, спостерігав з неї, що творилося в шанцях і в таборі Козацькому; і коли одного разу запримітили в'їзд Царський до табору, то, діждавшись ночі проти 27 числа Липня, зробили із міста сильну вилазку раптово двома загонами, із яких один напав на шанці, а другий спрямував розгін свій просто на табір. Золотаренко, маючи кожної ночі для підкріплення шанцевих військ окремі резерви поза шанцями, яких обложені з обсерваторії своєї бачити вночі не могли, оточив обидва ворожі загони резервами і шанцевими військами і за першим на них пострілом із гармат та мушкетів ударив списами. Поляки, обстрілявшись із своїх мушкетів та пістолів, не встигали заряджати їх знову і боронилися самими шаблями, та супроти списів ними не встояли, а, стлумившись натовпами, стали втікати з великими втратами до міста, але були оточені зусібіч, пробитись до міста не здолали і, кидаючи мушкети, просили згоди, або пардону, який їм і даровано, і вони, обеззброєні, відігнані до світанку за табір, а ранком нараховано сих бранців і представлено ЦаревІ 2389 чоловік і з їх числа 33 начальники; побитих забрано І поховано поза шанцями 4 623 чоловіка.

Цар, будучи розважливістю та мужністю Золотаренка і хоробрістю війська його вельми задоволений, подякував їм вельми приязно і умовляв при тому Золотаренка, повести тоді вже на місто генеральний приступ і взяти його штурмом; але сей воєначальник доводив Цареві, що за правилами досвідченого воїна тоді лише потрібно вживати всю напругу сил і допускати надмірну втрату війська, коли чого не можна осягнути мистецтвом і приневолить сама необхідність іти на таку крайність, а він сподівається досягти бажаних намірів без подальших втрат народу. Цар, висловивши на розважливість Золотаренка своє задоволення, велів продовжувати дії його за власними розрахунками, і Золотаренко, запримітивши, що міський мур від ріки Дніпра збудовано без земляних насипів, а так, як монастирські мури будуються в надії, що розбивати їх гарматними ядрами з низького місця неможливо, то повелів рити вночі під той мур підкоп, або міну. А як міну тую виготовлено і порохом засипано, то в середніх числах Серпня місяця віддав він наказ війську бути готовому до генерального приступу. Підкоп вибухнув був удосвіта у вівторок, і з допомогою дужого вітру підірвану землю та матеріал з муру понесло і розкидало по місту з великим тріском і грізними ударами, причинивши гарнізонові і міщанам збитку і завдавши великого страху. Тієї самої пори підготовлені війська вдерлися пробоєм до міста і вчинили гарячу стрілянину з мушкетів та польових гармат, які тоді ж були втягнуті до міста.

Війська Польські, які розташовані були порізно при бастіонах та валах міських і які змаліли до половини під час тих вилазок та шарміцелів, почали було збиратися і лаштуватися супроти Козаків, але сії, не даючи їм на те часу, влучали їх своїми пострілами, а особливо списами і вчинили страшне між ними смертовбивство і кровопролиття, від чого тії вдалися до втечі — хто поза місто, а хто в міські житла та церкви. Золотаренко, поклавши милість на місто і будівлі його, не велів їх штурмувати і нищити, але наказав музиці військовій грати на трубах та сурмах, а військові кричати мир і згоду. За сими знаками Поляки і міщани, виходячи на вулиці, кидали від себе зброю і ставали на коліна, цілуючи кожен хреста, зі своїх перстів складеного. і так місто Смоленськ було здобуто силою зброї; і по очищенню його від трупів та румовищ і по урядженню поліції та сторожі, в'їхав до нього Цар Олексій Михайлович з повним тріумфом і святкував у ньому звитягу свою в соборній Церкві вдячним Богові молебнем, що відбувся тоді ж і по всіх церквах; після того було дано бенкети урядникам та війську, котрих Цар, подякувавши особисто за їхню до нього прихильність і достохвальну військову мужність, обдарував їх різними речами і грішми, залежно від заслуг і відзначення кожного. Між тим найзначнішим урядникам даровано золоті і срібні коряки на тасьмах, які носили через плече за прикладом нинішніх кавалерій; іншим піднесено дорогі шаблі, пістолі та різні убори; Наказному ж Гетьманові Золотаренку і Гетьману Хмельницькому особливі зроблені почесті та подарунки, а для всього взагалі воїнства Малоросійського даровано Царську грамоту 16 числа Вересня 1655 року, в якій, проміж іншим, таке написано: «За природним нашим людинолюбством і великодушністю до наших вірнопідданих, а особливо бачачи Малоросійський військовий народ відмінної до нас щирості, котрий, як при здобуванні міста Смоленська, не щадив життя свого, чому ми самі свідки, так ми, з уваги до такого його подвигу і обнадіявши себе і надалі від нього такою ж вірністю і ретельністю з його Наказним Гетьманом Золотаренком, обдаровуємо віднині на грядущі часи сей військовий Малоросійський народ од вищої до нижчої старшини з їх нащадками, котрі тільки були в тому з нами поході під Смоленськом, честю і гідністю наших Російських дворян. І по сій жалуваній нашій грамоті ніхто не повинен з наших Російських дворян у всіх випадках супроти себе їх понижувати, як кожен життям свойого здоров'я і непорочною вірністю заслужив теє в нашій вітчизні супроти нашого неспокійного і брехливого неприятеля. І такою нашою наймилостйвішою грамотою дозволили ми всюди їм тішитися і веселитися і, як запоруку своєї заслуги, кожному при собі мати». Від Смоленська відряджено Золотаренка з корпусом своїм в Білорусію і Литву, і він, підійшовши до річки Сож і переправившись через неї без жодного спротиву з Польської сторони, в Листопаді місяці 1655 року оточив місто Гомель, приналежне до Малоросії, але відібране недавно Поляками по винищенню в ньому Козацького гарнізону з командиром їхнім Сотником Гомельським Опанасом Зінченком. Облога того міста і спротив у ньому сильного Польського гарнізону були жорстокими і вбивчими. Золотаренко, взявши місто штурмом, приступив до його замку, котрий був начеб півострів, оточений рікою Сож і природними ровами, які робили із замку горб високий і майже неприступний. Облога замку і стрілянина по ньому продовжувалась декілька днів без усякого успіху, а робити штурм його здавалось неможливим або занадто згубним. А тому Золотаренко, вибравши із неминучих зол менше, повелів втягнути на Спаську церкву і дзвіницю мортири і гармати і стріляти з них всередину замку, кидаючи при тому ж і бомби. Така вигадка подіяла з бажаним успіхом. Бомбами запалено в замку будівлю в багатьох місцях, і весь замок наповнився полум'ям, а гасити його було неможливо із-за гарматних ядер. Поляки задля власного порятунку вирішили зробити вилазку з наміром запалити Спаську дзвіницю і церкву або при невдачі рятуватися втечею. І так, відчинивши вони замкову браму, рушили з неї товстою колоною на місто, а Золотаренко, теє запримітивши, дав час витягнути колону свою подалі і тоді ударив на неї з трьох сторін, і по одному лише пострілі з обох сторін почалася січа шаблями і побивання списами. І це скоро подолало ворога, котрий винищений був майже без остачі, і замок з містом і всією приналежністю дістався переможцям.

Із Гомеля виступив Золотаренко з корпусом до міста Нового Бихова, що належало також до Малоросії, і, оточивши його блокадою, розташованою в околичних селах з причини зимової пори і великої студіні, робив на місто часті із квартир напади самою піхотою. А нарешті під час Польського свята Трьох КрулІв, коли Польські війська опісля набоженства займались бенкетуванням, а відлига, що з'явилась, послабила холоднечу, підступив Золотаренко з піхотою вночі під замок Биховський і з допомогою драбин і великих снігів удерся в нього з малим спротивом од ворога; а оволодівши замком, відкрив із нього вогонь з гармат по місту та міських бастіонах. Польські війська, яких вибили із замку і які зібралися в місті, скільки не приступали до замку з наміром його забрати, але щоразу були відбиті Козаками з великими для себе втратами; нарешті вирішили вони покинути місто і пробиратися пішки в Литву або до найближчого до неї міста. Але Козаки, які квартирували по селах, за даним їм завчасно наказом Золотаренка оточили їх в лісах на Мінській дорозі, і вони, після малого спротиву, змушені були здатися в полон, і сих полонених разом з полоненими Гомельськими числом до трьох тисяч відправив Золотаренко зі своїм конвоєм до Царя в Смоленськ, сповіщаючи про всі успіхи своєї зброї. Цар, дякуючи Золотаренкові за його такі великі і відмінні подвиги і успіхи військові, прислав йому багаті дарунки і похвального листа з особливим признанням за ретельність Юрія Хмельницького, Золотаренком відмінно рекомендованого.

З Польської сторони упродовж минулої кампанії ведено війну в усіх місцях оборонну, і трималися війська Польські самих лише міст та дефілей; а на 1656 рік зібрались Поляки відкрити компанію наступальну; за цим планом верховний воєначальник їхній Князь Радзивілл з численною Польською армією, виступивши з Литви, спрямував похід свій на Білорусь. Наказний Гетьман Золотаренко, розвідавши про рух армії Польської, в Березні місяці того року перейшов ріку Дніпро і об'єднався з військами Великоросійськими, що були під командою Князя Хованського і прийшли до нього від міста Могильова. В тих поєднаних силах рушили обидва воєначальники до річки Березина назустріч Польській армії і, знайшовши її розташованою над тою рікою, заатакували з двох сторін. Битва була довга і завзята. Князь Радзивілл, часто міняючи і підкріплюючи свої лінії, тримався завжди чагарів та лугових понад річкою западин, і тому артилерія об'єднаних Росіян слабо діяла на ворога. І Золотаренко, згодивши Хованського, пішов у наступ піхотою своєю на самий центр ворожих ліній, на які, зробивши один постріл з мушкетів, ударив списами і, перекинувши лінії, погнав ворога з місця баталії до ріки І мостів, на ній утворених, побіля яких від тісноти та нездатність до оборони, страшної завдано Полякам поразки. Ті, що врятувалися від убивства, чимало перетопилося в річці, а решта загинуло на місці; табір ворожий з усіма запасами і вся артилерія з її снарядами дісталась переможцям, а ворог, забравшись набутками своїми за річку, поруйнував і попалив на ній мости І в повному безладді втік до середини Польщі.

Розбивши армію Польську, поділились війська Російські, як і раніше, на два корпуси; і вони, переходячи решту Білорусі, вступили до Литви: Золотаренко, тримаючись з Козаками середини тих провінцій, а Князь Хованський з Великоросійськими військами ішов прикордонною стороною від Ліфляндії та Курляндії. В проході їхньому не показувались жодні корпуси Польські в полі, а лише тримались війська їхні при містах та укріпленнях; і воєначальники тії, завдаючи поразки всюди Польським гарнізонам і засідкам, де їх лише не знаходили, брали при тому Білоруські та Литовські міста та містечка без подальших труднощів. і таким чином, заволодівши цілковито всією Білорусією і більшою частиною Литви, підкорили в них побіля двохсот міст, містечок та укріплених замків; і за утримання військ від грабунків, правами військовими за спротив дозволених, стягнули з громадян контрибуцію, а особливо з міст найзначніших, як ось: з Вітебська, Полоцька, Мінська та інших. Нарешті, зійшовшись обидва війська до столичного Литовського міста Вільна, облягли його з усіх боків і, через упертість гарнізону та громадян тамтешніх, що роздратували Росіян більше підступами та обманами своїми, учинено на теє місто генеральний од усього війська Руського приступ. І як приступом тим усі війська Польські, що на валах та бастіонах міських були, побито і перекинуто, то сховавшись вони всередину міста, стріляли з будівель на війська Руські, кидали на них всілякі тягарі і обливали їх окропом у проході на вулицях. Саме тому змушені були Росіяни запалити місто з усіх боків і обернути його на попіл та руїни, а народи, що втікали од полум'я, кого побито, а решта розбіглася та сховалася поза містом. І так Вільно через злісність та нестатечність громадян своїх зазнало такого удару, якого Росіяни йому ніколи не готували і в гадці не мали.

Цар Олексій Михайлович, отримавши од воєначальників своїх Золотаренка і Хованського вісті про підкорення державі його всієї Білорусії і більшої частини Литви, того ж 1656 року повернувся із Смоленська і Вязьми, де він тоді перебував, до столичного міста Москви і там, влаштувавши великі урочистості і зібрання всіх Царственних достойників, по відспівуванні з ними в церквах вдячних Ботові молебнів з биттям у дзвони і гарматною стріляниною, возсів тріумфально на трон царський і в присутності всього урядового, Духовного і Світського, Синкліту прийняв на себе титул Царя і Самодержця Великої, Малої і Білої Росії, а об'єднано кажучи Царя, Всеросійського, про що тоді ж проголошено в столиці і оприлюднено грамотами в провінціях зі дзвонами та стріляниною. І з тої пори почались і затверджені назва Росії і титул Царя Всеросійського; попередній же титул Царя Московського облишено і поміщено в грамотах поміж титулів провінційних. Цар з цим новим титулом послав передовсім вдячні грамоти до Гетьмана Хмельницького за його розпорядження у війні і за мужнє воїнство, а до Наказного Гетьмана Золотаренка і Князя Xованського — за великі їхні подвиги та успіхи військові, за які вислав їм багаті дари та інший пошанівок, звелівши при тому зоставити при границях та фортецях гарнізони, а самим повернутися на зимівлю всередину Білорусі.

Наказний Гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за повелінням Царя всередину Білорусі і переходячи місто Старий Бихів, мушкетним пострілом, що його вчинив з одної дзвіниці католицький органіст Томаш із засідки, був забитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підмовлений був на сей злочин Католицькими ксьондзами, котрі дали йому кулю од мушкета із священної чаші, за його словами, освячену і скріплену особливими закляттями; а пообіцяно йому за те поряд з мучениками царство Небесне і виховання його дітей в школах єзуїтських. І насправді, по огляді виявилася тая куля незвичайною: в ній нуртовина була срібною з латинськими літерами! Тіло вбитого Золотаренка відвезено на батьківщину його, до міста Корсуня, для поховання в тамтешній дерев'яній церкві, на кошт його побудованій. Та коли почався похорон у присутності численного народу й духовенства, то громовим ударом запалено церкву, і тіло вбитого разом із церквою згоріло на попіл. Причому трохи погоріло і людей із духовенства і народу, який стлумився біля дверей церковних і задихнувся від тісноти та вогню, чому багато сприяло те, що в церкві двері були одні, так зроблені на взірець Католицьких церков. Про цей випадок Польські народні письменники зауважили в хроніках своїх і внесли в Історію безглузду байку, яка завдає сорому освіченому Християнству, що ніби Золотаренка пожерло пекло з повним своїм диявольським тріумфом і величчю за те, що ціла Польща, судячи про Золотаренка по військовому мистецтву його і великих успіхах, зробила висновок і назавжди затвердила, що начеб він був великий характерник, або чародій, себто волхователь, що володів багатьма дияволами, од яких мав таку незвичайну силу у війні і нарешті, на вдоволення послуг їхніх, взятий був з такою урочистістю прямо до пекла. Але при тому невідомо, за кого вони вважають органіста Томаша та вчителів його, що злодійськи заподіяли Золотаренку смерть, — чи в товаристві вони з їхніми дияволами, а чи лише за послушників тих вважають і як вони діляться в обітницях ксьондзівських?

Впродовж кампанії 1655 року, як вона з боку Поляків ведена була оборонною, Гетьман Хмельницький з армією своєю, маючи позицію побіля Заславля та Кам'янця-Подільського, боронив границі тамошні від Польщі та Туреччини і бувші від них напади волонтерів і ватаг ворожих завжди відбивав з успіхом і загибеллю недругів; а боярин Бутурлін робив те саме з боку Криму. Поміж тим Поляки вели торг в Криму з Ханом Іслам-Гіреєм про наступальні дії, бо Татари, незважаючи на всі союзи і дружні угоди, без грошей і подарунків нічого не роблять, і друзів у них немає в цілому світі. А як Польща доволі вже виснажена постійними війнами і на гроші була бідна, то ведено торг той до половини 1655 року. Того ж таки року смертю Іслам-Гірея відкрився шлях до легшого торгу з племінником його, новим Ханом Менглі-Гіреєм, котрий, анітрохи не дбаючи за свій народ, умовився з Польщею вести війну з Росією та Козаками за сто тисяч талярів золотими грішми. Який торг, такі і дії молодого Хана були, себто раптові. Він зі всіма своїми ордами в Жовтні місяці того ж 1655 року, напавши зненацька над рікою Самарою на Козацький корпус, розбив його дощенту. Командуючий ним Наказний Гетьман Яків Томило, на місце Золотаренка Хмельницьким поставлений, був убитий на місці побойовища, а решта військ, одні, пробившись крізь ворога, об'єднались з корпусом Боярина Бутурліна біля Санжарова, а другі, під орудою полковника Худорбая, заховавшись в луг Дніпровський, в його очерет та чагарі, одбивались в них до ночі, а вночі, переправившись на очеретяних пучках, або в'язках, через ріку Дніпро, перейшли на Уманщину і при'єднались до військ Козацьких.

Гетьман Хмельницький, довідавшись про знищення Татарами корпусу Томилового, розіслав від себе інші корпуси з-під Заславля до ріки Дніпра для утримування Татар над тою рікою; але Хан, переправившись уже через Дніпро, встиг поєднатись з Поляками, які прийшли до нього через Молдовію, і напав на корпус Козацький, який вступив на Уманщину під командою полковників Зеленського, Богуна і Дженжелія і котрий, спішившись і згуртувавшись в батаву, тримався довго в атаці, відбиваючи ворогів з великою їхньою втратою. Нарешті, діждавшись ночі і налаштувавши фалангу, вдарив на ворога в один бік і, пробившись крізь натовпи ворожі, пройшов в оборонному стані до міста Білої Церкви і тамо укріпився. Хмельницький, що знесилив армію свою поділом на окремі корпуси, звідавши про те розсіяння, виступив з рештою війська із-під Заславля і, поспішаючи на підмогу тим корпусам до Білої Церкви, заатакований був об'єднаними ворожими силами в урочищі, так опісля названому «Дрижиполе». Ворогове, зрадівши, що знайшли Хмельницького з малими силами і бувши на нього розлючені до нестями, напали на Козаків з усіх сторін без будь-якого розпорядку, а лише надіючись на своє велелюдство. Хмельницький, ведучи себе на війні завше обережно, спішив війська свої заздалегідь і налаштував із них батаву, а допустивши ворога на найближчу дистанцію, стрелив на нього з гармат і мушкетів так вдало і жорстоко, що повалив нагло з грубих ворожих куп цілі тисячі. Ворог, отямившись від своєї поразки, став продовжувати свої напуски на віддалі, а Гетьман поміж тим повелів зібрати тіла побитих ворогів і зробив із них розлогий і доволі високий ретрашемент і, так укріпившись привласненими ворожими тілами, вражав із них ворога, що наближався, наче із фортеці, очікуючи при тому допомоги від Боярина Бутурліна або від своїх корпусів, котрі про напад ворожий і про облогу його в малих силах доволі могли знати. Але як такої допомоги нізвідкіль не було, а в провіанті та фуражі зробилася крайня недостача, та й зимова холоднеча "стала вже нестерпною, бо це все відбувалося в останніх числах Грудня місяця, то Хмельницький вирішив пробитися крізь ворога силою і увільнитися від його облоги. Вилазку тую зроблено вночі. Війська Козацькі, влаштувавшись фалангою з легкою артилерією, підійшли до ворогів тихими кроками і, заставши їх сплячих великими купами побіля вогнищ, від яких, звичайно, віддалеки нічого не видно, вдарили на них з усією відчайдушністю і побили їх цілі тисячі майже без оборони. Учинений при тому грім пальби та крик народний примусив решту ворогів готуватися до оборони, але фаланга Козацька, очистивши вже собі просторий шлях, доволі відійшла від нього в повному порядку і щасливо прибула на БІлоцерківщину.

Зібравшись від Білої Церкви з достатніми силами Козацькими, Хмельницький виступив з ними на розправу з ворогами наприкінці Січня місяця 1656 року і, заставши їх в окрузі Смілянській, де переховувались вони од холоднечі по хатах обивательських нарізно по селах та хуторах, наступив на них з усією жорстокістю і, не даючи їм поєднатися, гнав від села до села, творячи повсюди над ними кару. Для того розподілені були у нього війська на багато деташементів з резервами і легкою артилерією, а посередині їх підкріплював і наступав сам Гетьман з чільними своїми силами. Втікаючи, вороги зібралися і зупинилися були біля містечка Межибожа, вирішивши дати баталію, але Хмельницький, наступивши на них піхотою своєю і змішаною кіннотою, подолав всі їхні ополчення, бо війська ворожі, що складалися майже всі з кінноти, з-за глибоких снігів кепсько могли діяти, а сагайдаки Татарські в сильні морози і зовсім були не до вжитку. Супроти того Козацькі війська зброєю своєю і гарматними пострілами безперестанку їх вражали і за декілька годин змусили втікати зі втратою на місці побойовища та в житлах вбитими до тринадцяти тисяч своїх воїнів. Для втечі розділилися недруги надвоє. Поляки ввійшли назад у Молдавію і звідтіль пробралися в Галичину та Польщу, а Татари потяглися степами у Крим, і взяті ними у Поляків за похід цей таляри обернулися їм на загибель або найгіркотнішу здобич, бо вони, долаючи розлогі степи глибокими снігами, від твердого сирену, що утворився на них, усіх коней своїх порізали та покидали, а самі ледве доволоклися пішком до своїх аулів та осель, втративши багато людей замерзлими та засипаними снігами. А Гетьман з однакових причин та незручностей припинив свою за ними погоню.

Весною, що тоді почалася, поєднавшись Хмельницький з Боярином Бутурліним, розпочав похід з обома Російськими військами всередину Польщі, щоб попередити та відволікти Польські війська від злуки їхньої з Турецькими та Татарськими. Продовжуючи вони похід свій до Бродів, Львова і Замостя, побрали міста тії з малим спротивом, і Польські війська, не сміючи показатися їм в полі, трималися лише тих міст та замків. А по наближенню до них військ Російських, по перших з ними шарміцерах та перестрілках, побиті вони були та розсіяні поза тими містами, які полишали зі всіма снарядами і запасами на волю переможців. Міщани ж, маючи в свіжій пам'яті звитяжні Хмельницького над ними дії і його великодушну до них милість, виходили за місто і зустрічали війська Російські з мирними пропозиціями і молитвами, пожертвувавши притому деякими для війська підпомогами. Тому й залишено їх у спокої, без всіляких військових стягнень та утисків, а лише описано і забрано на Государя все, що належало до казни або скарбу Речі Посполитої Польської, і введено в міські замки залоги Російські.

Від Замостя Хмельницький скермував похід до міста Любліна, котре вважалось в стороні тій головним і особливо укріпленим, а тому було воно сховищем ліпших скарбів вельмож Польських і шляхетства тамтешнього і притулком їх самих. Досягнувши того міста, Росіяни облягли його з усіх сторін і опісля перших спроб, вчинених на місто з наміром оволодіти ним з пощадою для народу і з меншим кровопролиттям, коли ні в чому тому не мали успіху і громадяни, упевнені численністю залоги, робили спротив з відчайдушною жорстокістю і підлими підступами, то полководці вирішили оволодіти містом сим формальною облогою і для того почали з трьох боків міста рити шанці та інші облогові укріплення. Міщани, поєднавшись з гарнізоном, роблячи безперервний спротив Руським побудовам, звернули всю свою увагу і обережність на місця тії і подали тим нагоду Гетьманові до звичайної його при облогах хитрості. Він одного дня, віддаючи накази військам, розголошував їх навмисне, супроти військових звичаїв, повелівав усім бути готовими до ночі на генеральний до міста приступ з боку шанців. З наступанням ночі справді учинено з шанців гарматну стрілянину з бомбардуванням, а по боках роблено постріли мушкетні з ґвалтом і вдаваним заміром на вали морські. А коли тая фальшива атака учинена була і мешканці із залогою природно зібралися до місць, яким загрожувала небезпека, то в той самий час сильний загін Козацької піхоти підійшов дуже тихо до мурів цитаделі, або замку міського, ввійшов у нього по драбинах під гамір міський, напав зі списами на сторожу замку і всю її переколов, не залишивши в живих нікого, хто був у замку. І таким чином заволодівши замком, привезена була в нього головна артилерія з мортирами і примножені війська, а на світанку вчинена сильна стрілянина по місту і метання в нього бомб. Міщани і залогове військо, які відчули втрату замку, кинулись були відбивати його з усім своїм велелюдством, насунувшись до батерей і мурів без усякого порядку, а лише зі сліпою ожорсточеністю. Козацькі війська, завчасно розставивши артилерію перехрестям і допустивши Поляків на найближчу дистанцію, зробили зі всіх гармат та мушкетів найжорстокіший і влучний по них постріл, від чого навалилися з них цілі тисячі, а решта розбіглася з жахом, хто куди потрапив. Війська Козацькі, вийшовши тоді із замку, наступали на втікачів зі списами і вражали їх, майже безтямних. До них приєднавшись всі інші Російські війська, в час стрілянини котрі вдерлися в місто через його браму, вчинили у місті страшну і повсюдну різанину і загальний грабіж. І так місто Люблін через впертість і ожорсточеність своїх мешканців зазнало лиха куди більшого, аніж Росіяни йому зичили, і збагатило війська Російські незліченними скарбами та всякого роду здобиччю надміру.

Дата добавления: 2015-05-23