Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Історія Русів, або Малої Росії 14 страница




 

Доля Юрія Хмельницького химерна, дивовижна і перевершує всі несподіванки: два рази обраний був він на Гетьмана цілою нацією і признаний нею, що гідний того; але два ж таки рази позбавлено його тої гідності з інтересів тої ж нації. Наостанку ще два рази піднесений був на той ступінь двома Монархами, але жодною їхньою могутністю затверджений і утриманий на тому ступні не був. І так життя його було не що інше, як тільки іграшка фортуни змІнливої. Після повторного позбавлення своєї гідності він не тільки занедбав усю пишноту й почесті світські, але і зрікся і самого світу і в Жовтні місяці року 1663-го посвятився у ченці в тому Лубенському монастирі, де знайшов останнє своє пристановище. Щоб утекти від усього, що могло б збаламутити його в такому славному монастирі, яким був Лубенський, затаївся він вельми таємно у Мошнинській пустині, що нижче Канівського монастиря в лісах і байраках; але й тут лиха доля гнати його не вгавала. Під час страшних після його Гетьманування в Малоросії заколотів та змагань забрав його силоміць у монастирській пустині Польський Король Ян Казимир і, по згоді та розгрішенні від чернецтва Митрополитом Київським Йосифом Тукальським, проголосив Гетьманом, щоб утихомирити зворохоблений народ; одначе народ той, прийнявши його за Гетьмана, вимагав з'єднатися з партією, що трималася сторони Російської. І коли він на теє пристав і звернувся до міністерства Російського, то, на донос Наказного Гетьмана Задніпровського Тетері, підхоплений був знову в Польщу і враз із Митрополитом Тукальським висланий в остроги та ліси Жмудські. Нарешті, коли триваючі незгода й заколоти у Малоросії розпалювані були через приїзд з Москви воєвод і супротивні тому партії шукали протекції у Порти Османської, то Султан Турецький Солиман Третій зажадав од Польщі Хмельницького і, на підставі статей Гадяцьких, або Заславських, Портою та іншими державами гарантованих, проголосив його Князем Сарматським і Гетьманом Козацьким і з допомогою Паші Сілістрійського та Хана Кримського увів його в Малоросію. Народ і війська тутешні, прийнявши з охотою Хмельницького, яко свого Гетьмана, умовляли його поновити з Царем Московським договори його батька, приобіцяні йому із скасуванням воєводства, і перебувати потім, як давніше, у злуці з Росією. Хмельницький, догоджаючи народові і не жалуючи самого себе, прихилився й на ті його бажання, але Наказний Гетьман Дорошенко, що прагнув, як і багато інших, справжнього собі Гетьманства, схопивши Хмельницького, віддав Ханові Кримському, який заслав його до міста Білгорода, і звідтіль узято його до Царгорода й ув'язнено в Єдикулі, або Семибаштовому замку, де утримувано чотирнадцять років, після чого заслано на один Грецький острів, де він і помер паламарем в Грецькому монастирі. І так, коли признавати, що в людстві панують щастя й нещастя, то вони обоє найвищою мірою шарпали бідолашного Хмельницького увесь його безталанний вік і, зробивши найбіднішим від усіх ірів на світі, повергли з тим у безодню лих без вороття.

Останнє знищення Юрія Хмельницького відродило у Малоросії страшне замішання, міжусобицю і всякого роду безладдя. Раптом постало в ній п'ять самовільно проголошених Гетьманів, що вибрали собі різні партії і несамовиті протекції: один — Турецьку, другий — Польську, а третій — Російську! Два з них були Задніпровські Полковники, Тетеря і Дорошенко, а два сьогобічні Полковники — колишній Сомко і Ніжинський Васюта, та один із Запорозьких Осавулів — Іван Брюховецькип. Сей, бувши у Юрія Хмельницького великим фаворитом і зрадником, зумів нажити великі гроші, і коли командир його та добродій поневірявся по байраках та по в'язницях, він тим часом зібрав собі найбільшу партію подарунками та могоричами, і тому обраний був Гетьманом од найбільшого числа Козаків, а паче од Запорожців, які самочинно у вибори тії втрутилися, а перед тим вони того чужі були. Полковник Васюта, торуючи собі шлях у Гетьмани, зробив донос Цареві про незаконне обрання Брюховецького, узявши собі за оборонця впливового тоді Архієпископа Мефодія; але Цар, через розважність свою та справедливість, дав донощикові і оборонцеві таку резолюцію: «Понеже обрання Гетьмана Малоросійського, згідно з договірними статтями славетного Гетьмана Зіновія Хмельницького, залежить од урядників і Козаків тамтешніх, то не перешкоджати їм у тому ні в якому разі; і якщо Брюховецького обрано вже на Гетьмана, то так тому й бути, а Васютці шукати прихильності Козацької, щоб і його після смерті Брюховецького обрали; а до того бути йому в попередній ранзі спокійно і не хиляючись».

Доноси й скарги на Брюховецького до Царя не тільки не припинились, але побільшились. Васюта, повторюючи їх, просив Царя розглянути й розслідувати їх. Наказний Гетьман Сомко, також повідомляючи Царя про порушення прав і договорів Малоросійських фортельним обранням Брюховецького, уважнив тим перед Царем подання Васютині, але Сомко багатьма заслугами військовими доволі доказав прихильність свою до інтересів Царських і всієї Росії, та й од війська чесноти його високо шановані були. Тим-то Цар рішився спорядити комісію, щоб перевірила й вирішила скарги та доноси на Брюховецького. Членами комісії призначено Князя Гагіна і Боярина Кирила Осиповича Хлопова з багатьма Думними дяками та піддячими, А що Брюховецький був вельми багатий і Запорожець, себто з числа тих людей, які звичайно тамо жнуть, де не сіють, і розтринькують так, як і збирають, то всі доноси й скарги на нього в очах членів комісії та їх Думних дяків були павутинням, крізь яке пробивається, звичайно, шершень, а муха в ньому в'язне, і скаржників на тому правилі Комісія дуже скоро звинуватила й засудила, а про Брюховецького в рапорті до Царя оповістила, що «Іван Мартинович є чесна людина і надається бути Гетьманом, понеже він, хоч не вчений, але розумний і жахливо як злодійкуватий та справний. Посадивши його на границях, можна спати в Москві без поспіху». І тим часом, як дожидали резолюції Царської на те подання, найважливіших скаржників. Сомка й Васюту, Комісія заарештувала й оддала самому Брюховецькому, який, закувавши їх у залізо, тримав у в'язниці підземній, а одної ночі, пославши у в'язницю своїх Запорожців, одрубав їм обом голови. Варварське й злочинне вбивство Сомка й Васюти обурило всіх Полковників Малоросійських супроти Брюховецького і спричинило великий заколот; але Брюховецький тим самим знаряддям, через сильну партію свою в Москві, зумів утихомирити обурення супроти себе і всілякими підступами повиганяв з полків противних йому Полковників, а на їх місця настановив Запорожців Полковниками. І тії Полковники, знавши лише розпусту та свавілля, зруйнували всю регулу і дисципліну військову, в полках реєстрових запроваджені од Гетьмана Князя Ружинського і зміцнені од Гетьмана Зіновія Хмельницького, і замість того допущено в них яничарське убивство, сваволю й непослух. А Брюховецький, щоб надолужити свої втрати, що їх зазнав за удержання Гетьманства, розпочав руйнувати маєтки Полковників, ним скинутих, і задля того сам ходив із Запорожцями по Малороси і пограбував багато родин, а особливо родини Васюти й Сомка. І сього останнього великі в Переяславі багатства, зібрані на скарб Малоросійський, коли був він Наказним Гетьманом, забрав усі до нитки і поділився ними із своїми Запорожцями, а Запорожці, особливо ж ті, що були з них урядниками, наробили багато шкоди по Малоросії, мало чим меншої від руйнації Татарської, і, не кажучи про всілякі їхні безчинства, вся власність жителів привласнена ними була, яко спільна.

Задніпровські Полковники, дивлячись на невпокорекі зухвальства Брюховецького та явне потурання в тому найвищого уряду, відкинулися зовсім сторони Російської і, порозумівшись із своїми Наказними Гетьманами Дорошенком і Тетерею, злучилися з Польщею. Цар, бажаючи поновити спокій і привернути лад у Малоросії на підставі попередніх з нею договорів та ухвал, прислав був до Батурина, хоч дещо й запізно, Думного дяка Башмакова з наказом зібрати всіх урядників та Козаків і погодити їх на затвердження Гетьмана Брюховецького або на обрання іншого за загальник присудом і згодою; але наявні урядники та Генеральні Старшини, які були в Батурині, заявили Башмакову, що «зборів тепер скликати нема кому й ніколи, бо половина Задніпровської Малоросії, не змігши знести нинішнього правління, відкинулась нас і приєдналася до Польщі, маючи своїх начальників», а решта, борсаючись у хаосі невідомості щодо самої себе, мусить тепер готуватись відбивати ворога і боронити родини свої; що Поляки, скориставши з неладу в Малоросії, зібрали велику потугу і під проводом Короля йдуть до тутешніх границь. Думний дяк заявив на те, що, «за Соборним Уложенієм, справа з Королями його не обходить», і притьмом виїхав до Москви. Король Польський Ян Казимир на початку 1663 року, зблизившись з армією своєю до границь Малоросійських, вирядив перед собою Наказного Гетьмана Задніпровського Тетерю і Полковників тамтешніх Гуляницького, Богуна й трьох інших, котрі, проходячи беззахисною Малоросією, грабували, плюндрували й палили всі зустрічні селища під приводом, що мстяться вони таким чином на Брюховецькому за кривди братів своїх і товаришів, їм од нього спричинені. Одначе помста тая була такою ж розумною й справедливою, як розум Циганський, по якому Циган за те матір свою б'є, щоб жінка його боялася. Тим часом пройшов Король з армією своєю через всю Малоросію і, не мавши ні від кого спротиву, обліг формально місто Глухів, де замкнувся Суддя Генеральний Животовський з трьома реєстровими полками: Чернігівським, Стародубським і Ніжинським. Облога міста була жорстока й тривала. Кинуто на нього до 100 000 бомб і гранат і зроблено декілька приступів, але все було марно: обложені частими вилазками та нападами на табір Польський знищили всі їх заходи і завдали їм великої шкоди, вигубивши силу-силенну їхніх людей. Зрештою Король, постоявши під містом дев'ять тижнів і не передбачаючи успіху, зняв облогу і відступив од міста, зачувши при тому, що Російські війська почали збиратися: один корпус, під командою Князя Ромодановського, в Гадячі, з яким і Гетьман Брюховецький із своїми військами був; другий, під командою Князя Куракіна, стояв у Путивлі; а третій, під командою Князя Черкаського, ішов од Брянська. Похід Королівський розпочався од Глухова на Новгород-Сіверський. Авангардом були й по дорозі все плюндрували та палили війська Козацькі Задніпровські, а в ар'єргарді йшов Коронний Гетьман із Польськими військами.

Гетьман Брюховецький з військами Малоросійськими, переслідуючи армію Польську, усе мав на видноті її ар'єргард і раз у раз робив на нього напуски, і коли армія з Королем переправилась через ріку Десну недалеко села Пирогівки, то він, напавши на ар'єргард, одбив його від переправи і всі обози та запаси артилерійські узяв як свою здобич. Коронний Гетьман, відтятий таким чином од Королівської армії, відступив лівим берегом Десни вниз за її течією і, проходячи тою частиною Малоросії аж до міста Остра, нищив вогнем і мечем усе, що йому траплялося. Гетьман Брюховецький, який його переслідував, перейшовши Дніпро, учинив там також велику руйнацію та спустошення Малоросійському народові, що пристав був до Польщі, помщаючись на ньому за таку ж руйнацію, учинену на сьому боці Дніпра од Гетьмана їхнього Тетері та його Полковників. Отака несамовита обопільна помста, або міжусобиця, означає більше, як найгрубіше невігластво і плюндрування свого безневинного народу, що зовсім не брав участі в лиходійствах своїх полководців, показує дике їх варварство і дивну нерозсудливість. Гетьман Брюховецький, заповзявшись підкорити Задніпровські полки під командування своє силою зброї, вислав партизана свого, Кошового Запорозького Отамана Сірка, до міста Чигирина, щоб у ньому захопити Гетьмана тамтешнього Тетерю, а сам пішов на місто Черкаси, яке, здобувши, пограбував, яко ворог, і поспішив до Чигирина. Але Гетьман Тетеря, довідавшись про зближення Сірка, забрав усі свої скарби і відійшов з військом своїм до Заславля; а коли пішов за ним Брюховецький, то він із Заславля, утікши від своїх військ, перебрався з пожитками до Польщі, де Поляки пограбували його дочиста і змусили втікати до Молдавії в повному убозтві. Брюховецький, зійшовшися з Сірком під Чигирином, спробував його взяти, але Чарнецький, Воєвода Руський, що засів у ньому.після Тетері з сильною Польською залогою, їх од міста одбив, а Татари Великої Орди наспіли Чарнецькому на підмогу і змусили Брюховецького відійти за Дніпро.

Воєвода Чарнецький, запишавшися од своїх успіхів під Чигирином, залишив те місто під охороною залоги, а сам з Татарами пішов під місто Білу Церкву, що було по боці Брюховецького, щоб його взяти й віддати на поталу Татарам. Одначе Козаки тамтешнього полку, засівши коло міста в байраках, учинили вдалий напад на Чарнецького, самого його забили, а військо його розігнали. Тим часом Кошовий Сірко з реєстровими й своїми Козаками, знавши про похід Великої Орди з Чарнецьким, вирушив негайно в її сторону і вщент її сплюндрував, а головне місто її Акерман, або Білгород, здобув приступом, винищив його мешканців і, пограбувавши, спалив. Те саме вчинив і з укріпленими їхніми містечками Буджаком, Паланкою та Каушанами. Нарешті, зачувши про поворот до своїх селищ орд, що поспішали в нестямі їм на допомогу, пішов од них на Молдавію і, переправившись через Дністер біля міста Сороки, зазнав тут великої втрати од Генерала Польського Маховського, що напав на нього під час переправи, од якого, одначе, відбився й вернувся в свою Україну.

Спадкоємець Воєводи Чарнецького, Шаблика, у Квітні місяці 1665 року з корпусом війська Польського, підсиленим найманими Калмиками й Татарами, напавши на Гетьмана Брюховецького, що стояв з військами козацькими табором у Білій Церкві, заатакував його з усіх боків. Одначе Гетьман, мавши табір свій добре укріпленим, з численною артилерією, не тільки відбив напасника, але, налаштувавши з піхоти сильну фалангу, і собі напав на табір Польський і після великої січі та кровопролиття розбив його і розігнав на всі боки, винищивши при тому велике число знатних Поляків, що готувалися були обіймати уряди й посади по містах і полках Задніпровських, де прибережна сторона визнавала Гетьмана Брюховецького, а пограничнІ з Польщею й Молдавією полки обрали собі за Гетьмана, замість Тетері, якогось старшину, званого Опара. Але Татари Білгородські, що втручалися тоді у справи Козацькі та в їхні вибори, зловивши того Опару, відіслали до Короля Польського, який звелів його повісити; Гетьманом же Задніпровським визнано од Татар і Польщі Осавула Тетериного штату, Петра Дорошенка, що бував іноді, як і він, Наказним Гетьманом. Одначе й другий, що звався в тій стороні Гетьманом, якийсь Децик, мав при собі військо з охотників і плюндрував з ними Польські селища, але ватагами Брю. ховецького був зловлений і вкинутий у Ніжинську в'язницю, де й помер.

Гетьман Брюховецький, уславлений значними своїми військами та успіхами, задумав побувати в Москві для вшанування Царя свого, і тому на початку Вересня місяця 1665 року, зібравши численну собі кавалькаду з Генеральних Старшин і численних Полковників, вирушив з ними до Москви, Зустріч і прийняття були для Гетьмана надзвичайні. Усе, що пишнота й достаток породжують, ужито при тому з надміром, і після перших привітань розпочаті й повторювані банкети здивували Гетьмана і призвели його до нестями; і коли він уважав себе піднесеним у краще небо, як «Запорозька Січ-мати і Великий Луг-батько», то від Міністерства Московського пораджено йому просити в Царя ласки, щоб він його іменував Боярином Московським, аби, як казали вони, «спілкуватися ліпше й вільніше із стовбовими Боярами тутешніми». Гетьман узявся за теє прохання, як за найбільше своє блаженство, і, звичайно, в тому його зовсім не утруднювали, але зразу пожалували Великим Воєводою і Думним Боярином. Після того оженили його з Царською своякинею, а багатьох Полковників і Старшин переженили з Боярськими доньками, і все йшло з великим успіхом. Частування при тому супроводилися в повній мірі щедротами, ласкавістю і всіма можливими розкошами. А що тій пережененій Малоросії зближався час їхати додому, то знов запропоновано Гетьманові від Міністерства, що «йому недобре бути єдиному в Козацькій землі, а треба мати помічників та охоронців від особи Царської. А понеже він, з ласки Божої і Царської, є Великий Воєвода, то мусять бути при ньому і малі Воєводи, які б йому служили і допомагали». І так умовили Гетьмана випросити у царя малих Воєвод, що тоді ж учинено з великим успіхом і великою милістю. Писаря Генерального Шийкевича, що тлумачив сей пункт інакше, як велику милість, заслано з Москви прямо в Сибірські остроги на вічне проживання, а решту урядників і самого Гетьмана, одпускаючи, обдаровано від Царя вельми щедро.

Жалувані Царем Воєводи почали з'їжджатися до Малоросії в Січні 1666 року; вони тягнулися сюди різними шляхами й дорогами і за три місяці заповнили Малоросію й позаймали геть усі міста та містечка. Штат кожного з них був досить велелюдний: вони мали при собі всіляких ступенів піддячих і з приписом піддячик, мірників, вагарів, приставів і п'ятдесяцьких з командами. Обов'язки їм визначив у Думному приказі і підписав сам Думний Дяк Алмазов, а полягали вони в тому, щоб переглянути й переписати все майно мешканців до останньої животини і всякого дріб'язку і обкласти все теє податками. Для того відчинено їм комори, спіжарні, скрині і всі схованки, не виключаючи льохів, пасік, хлібних ям та самих клунь і голубників. По містах і містечках проїжджі на базар дороги й вулиці замкнено було й обнято сторожами та приставами, 3 усього везеного на базар і вивожуваного з нього стягали данину на розсуд і за розписом Воєвод, а від них за всяку затайку та «флатировку» карано з прикладною жорстокістю, а звичайні в таких випадках причіпки наглядачів закінчувалися здирством та биттям. Новина тая. хоч яка вона, може, звичайна була в інших країнах, в тутешній видалася лютою, згубною і занадто нестерпною. Народ од неї застогнав, зчудувався і вважав себе пропащим. Ремствування проти Гетьмана відгомоном пішло з одного краю землі до другого. Злагіднюючі заходи Уряду Малоросійського не узгіднювали поведінки Воєвод та їхніх підручних, і вибух гніву народного став неминучим.

Задніпровський Гетьман Дорошенко, скориставшись з неспокійного положення народу Малоросійського і підбурюваний ворожнечею до нього Гетьмана Брюховецького, збунтував спершу місто Переяслав, і мешканці його, забивши Воєводу свого, Полковника Дашкова, що проживав у частині міста, званій Богушевою, спалили його квартиру і віддалися під команду Дорошенка. А він, з'єднавшися з ними і з частиною своїх військ, вирушив до міста Золотоноші, де квартирував Князь Щербатов з корпусом, по легкій перестрілці вигнав його з міста, а Воєводу з штатом його вигубив. Полковник Маховський, що поспішав на підмогу Щербатову, прибув з військом своїм до міста об тій порі, як в ньому Щербатова вже не було, і Дорошенко, оточивши той корпус, після слабкого спротиву забрав увесь в полон з самим командиром. А що він, квартируючи в Малоросії, робив велику народові шкоду, то за кару відігнав усіх бранців тих до Криму і подарував їх Ханові. Од Золотоноші переходячи Дорошенко вглиб Малоросії, побрав силою зброї своєї міста Прилуки, Ніжин і багато містечок, і Воєвод, що були в них, перебив. Метою його було, визволивши народ з кормиги Воєводської і зробивши йому тим велике добро, привернути його на свій бік і стати Великим Гетьманом на всю Малоросію. Одначе народ, хоч як був кривджений Воєводами, не втратив свого глузду і добрих звичаїв. Він, передбачаючи від лихих починань такі самі й наслідки, всіляко віддалявся од лиходійств Дорошенкових і всіх майже Воєвод, що не впали в його руки, рятував і оберігав од убивства, а багатьох випровадив із своєю охороною в їхні границі; про Дорошенка ж мислив як про спокусника, що хоче передати його під владу Полякам, з якими тримався він заодно. А народ про злуку з ними й чути не хотів.

Уряд Польський, не відаючи, з яким наміром Дорошенко впав у Задніпровську Малоросію і бунтує в ній народ, а знаючи, що той заколот і винищення Московських Воєвод супротивні тамтешньому правлінню, задумав скористати з тої нагоди і відірвати од Дорошенка під безпосереднє своє панування тогобічну Малоросію. І задля того року 1667-го, навесні, вирядив туди із значним корпусом Польських військ Коронного Гетьмана Яна Собієвського, який, вступивши в границі Малоросійські, проголошував народові, що він є його Гетьманом, а Дорошенко при ньому буде тогобічним Польним, або Наказним, Гетьманом.

Народ, уражений непостійністю свого правління і повсякчасними в ньому змінами, звик уже всьому вірити і не робив нічого в своїй обороні. Але Дорошенко, звідавши про зазіхання Польські на його правління, вирушив одразу з військами своїми супроти Собієвського і, перестрівши його за містом Заславлем, напав на корпус Польський з усією лютістю і по довгій завзятій баталії змусив його втікати, а обози та запаси з артилерією залишились Дорошенкові як здобич. Після того розпочато гонитву за Поляками, але гінець з Криму, Мурза тамтешній Умет Кочуба, який прибіг за Дорошенком, оповістив його, що партизан Брюховецького, Кошовий Запорозький Сірко, під час нинішнього відрядження Татарських військ, за фірманом Султанським, у Закубанську експедицію, напавши з Козаками своїми на Крим, плюндрує тамтешні міста та оселі і нищить усе вогнем і мечем, а Хана самого загнав аж у гори, і він просить у нього оборони, обіцяючи йому рівномірну підмогу в разі потреби. Дорошенко з надмірним бажанням прийняв Ханову пропозицію, знаючи, як-то він, при нинішніх обставинах, буде йому потрібний, і тому вирушив негайно на Крим з самою кіннотою і успіхи Сіркові зараз припинив, але самого його і головного війська захопити не зумів. Бо він, набравши в приморських Кримських містах достатнє число водних суден, рушив з ними на Лиман і прибув у Січ з великими користьми.

Цар Російський того ж 1667 року, з політичних міркувань або з прямої необхідності, вислав був сильний корпус своїх військ, під командою воєводи Косагова, у границі Запорозькі, до міста Кодака, під тим претекстом, що він мусить боронити Запорозьких козаків і частину Малоросії од наскоків Кримських Татар. Запорожці, потрактувавши, що той загін є для них шкідливий і нібито для того придуманий, щоб припинити стосунки з Малоросією, дуже нарікали на те Цареві, заявляючи, що «всякий уряд, який підозріває свій народ у будь-яких супроти себе задумах, дає сам народові тому спосіб або знаряддя іти на те, чого він ще не робив або не задумував; а відокремлювати од нас Малоросію, повсякчасну нашу отчизну, зруйновану вкрай Воєводами і гноблену всілякими затіями Московськими, є те саме, що роздмухувати запалений вогонь або кидати в нього запальні речі. Що ж стосується наскоків Татарських, то се вважається у нас з ними за гру шахову, і ми щоразу давали собі з ними раду і боронити в усякий час себе спроможні». Цар, зваживши на подання Козацьке, звернув корпус Косагова у свої границі.

Переговори про мирові трактати, що тривали декілька років між Росією і Польщею, того року закінчено, і мир підписано на тридцять років. Поляки, що переїздили тоді через Малоросію, поширили навмисне чутки в народі, що з Російської сторони за місто Смоленськ з його повітом, відступлений Польщею Росії, віддається Польщі вся Малоросія з її жителями. Уряд Малоросійський, зауваживши з того приводу велике в народі й війську заворушення, вислав до Москви двох канцеляристів військових, Мокрієвича і Якубовича, звелівши їм з'ясувати там, що вирішено про Малоросію в мирових з Польщею трактатах. Але тії посланці тільки й розвідали, що Поляків, а паче їхніх посланців, дуже добре у Царя та Бояр приймають і з великою пошаною трактують, а про зміст трактатів розвідати вони не змогли, бо се від них старанно приховували і на запити їхні відказували, що «справи Міністерські до війська не стосуються, і справа військова знати рушницю та як її вживати, а про Міністерію, до землі приналежну, повинні знати Воєводи міські й провінціяльні, які, коли у вас є, то вони про теє знати можуть».

Незадовільними розвідками канцеляристів і народним поголосом подвигнутий, Гетьман Брюховецький вислав до Москви Старшину Генерального Григорія Гамалію і Канцеляриста Каспаровича і писав через них до Царя, що «з приводу таємних із Польщею трактатів поширені од Поляків поголоски про передачу їм у підданство Малоросії обурили війська Малоросійські та її жителів, і тому просить він Царя запевнити його і народ щодо змісту тих трактатів, за котрими, якщо справді віддається Малоросію Полякам, то він з титулу зобов'язаний ужити оборонних супроти них заходів і вибирати нові союзи та протекції. Наколи ж вона зостається по-давньому під протекцією Росії, то вірність і прихильність народу сього до держави Російської суть незмінні і постійні, а таїна і зрада в сьому випадку многогрішні суть і ганебні, особливо між народом єдиновірним і єдиноплемінним; відомо-бо цілому світові, що народ тутешній, зазнавши од Поляків нечуваного в людстві варварства та всякого роду переслідування, визволився од них власною силою своєю і мужністю, а злучився із Росією з доброї волі своєї і єдино через єдиновірство. Отже, закріпляти його або іншому дарувати ніяк і ніхто не має права, і, в противному разі готов він знову боронити себе зброєю до крайньої межі і радше погодиться вмерти із зброєю в руках, як зносити ганебне ярмо від ворогів своїх. І се є істинно і незмінно, о Царю! Якщо ж змішалася при сьому злоба за Воєвод, то й тут головним знаряддям є не народ, а уряд Російський, що прислав був їх усупереч прав і договорів народних, з інструкціями просто-таки Єгипетськими або Вавілонськими, і Польський, що підіслав на них Гетьмана свого Дорошенка, який народ збунтував. Але поза всім тим самий розум вчить, що за десять винних злочинців не відповідають мільйони безневинного народу, який оберігав Воєвод». Цар на подання Брюховецького написав до нього тільки те, що прислано буде в Малоросію тисячу піших стрільців з недостатнім числом воєвод, які розміщені будуть по містах та повітах, «і вони зачнуть рядити народом і нагороджувати його, залежно від заслуги і звичаю кожного, а баламутів та непослухів карати судом і розправою; писано-бо в книгах Християнських: йому же честь — честь, і йому же страх — страх, сиріч: на лихих гнів, а на добрих милість. А тобі, Гетьмане, і всій старшині Козацькій глядіти війська та його риштунку і служити з ним вірою й правдою; а війною і миром не клопотатись і трактатами з Польщею не докучати нам; у них все те написано, що добре, а на лихе ніхто не піде».

Такий припис Царський збентежив Брюховецького і всю старшину з ним, а одержаний тоді від Задніпровського Гетьмана Дорошенка лист і зовсім його здивував. Він писав у ньому: «Такий начальник у народі, який ти є, їване, винен перед судом Божим і людським. Народ, який довірив тобі долю свою, пролив незмірну силу крови своєї, загубив також незліченних предків своїх і нащадків на побойовищі, ведучи довголітні війни з Поляками за зольність свою і свободу. Але яку він має тепер вольність і свободу? Воістину ніякої, а саму злобну химеру! Річні труди їхні і все, набуте потом їхнім, забирають у них Воєводи та пристави: суд же й розправа в їхніх руках. І що ж зостається нещасному народові? Тільки злидні, туга та стогін! Ви зі Старшинами своїми збагатилися в Москві самими жінками, але й то за посаг їхній народ відплачує; і ти уподібнюєшся достеменно тому пастухові, який держить корову за роги, а інші її доять. Як вже не маєш ти своєї сили й відваги, то можна пошукати й сторонньої; і як немає в Християнстві правди, то можна спробувати її в чужовірців. А то є вельми справедливо, що коли людина потопає, то й бритви хапається; і се не є гріхом і глупотою, але крайність, вимушена необхідністю. Я ладен усе відступити на користь народу, навіть і саме життя своє, але покинути його в тяжкій неволі і думати мені нестерпно».

Брюховецький, будучи розгойдуваний з усіх боків на своєму становищі і загрожуваний остаточним своїм упадком, року 1668-го вибрав собі пристановище найбільш одчайдушне й ганебне. Він просив у Хана Кримського союзу, а в Султана Турецького опіки і вічної протекції. Для того послав у Крим Старшину Генерального Степана Гречаного, а в Царгород — Старшину Григорія Гамалію і Канцеляриста Каспаровича; тим часом Воєвод, що залишалися були в Малоросії, повигонив силою в їхні границі, а тих, що їхали сюди знов, не допустив до їх призначень, але завернув назад. Притому багатьох перебив і перевішав своїх Старшин і Козаків, які Воєвод боронили.

Старі козаки, або товариство, як і завжди колись прихильніші до своєї віри і давніх обичаїв, зненавидівши Брюховецького за намір його шукати союзу і протекції Магометанців, непримиренних ворогів Християнства, і за страту людей своїх, що Воєвод охороняли, сповістили про те потаємно князя Ромодановського, радячи йому атакувати зараз військами своїми місто Котельву, де запаси Брюховецького і сам він з прибічниками своїми часто розташовувались, а до Дорошенка послали від себе повірених, прохаючи його прибути до них у Полтаву і прийняти на себе Гетьманство, на яке вони його обирають. Дорошенко, поспішивши на той заклик до міста Опішні, застав там велике зібрання товариства й Козаків і ними одностайно обраний і визнаний був, яко обох боків Дніпра Малоросійський Гетьман. Брюховецький, довідавшись про обрання Дорошенка, кинувся був з Котельви вглиб Малоросії з наміром шукати собі партії, котра б його боронила, але Козаки, наздогнавши його в містечку Коломаку і там засудивши його контурним судом, розстріляли, а жінку його відіслали з честю до Князя Ромодановського.

Запорозькі Козаки, будучи завжди одностайні з Брюховецьким, як зі своїм витвором, не були згідні на обрання Дорошенка Гетьманом і тому, відмовивши в послуху Дорошенкові, обрали самі собі Гетьмана на прізвище Суховія, що був у них за Писаря Військового, до котрого приєдналися й деякі полки Задніпровські, суміжні з Запорожжям, як от: Чигиринський, Уманський і інші Забузькі. А щоб забезпечити себе від підступів Дорошенка, сподіваючись, що він на стороні Російській, від якої також побоювались помсти за Воєвод, ними побитих, то на той випадок нав'язали Запорожці зв'язок з Ханом Кримським, визнавши його як найвищого свого зверхника і голову. Дорошенко, звідавши про події Запорозькі, послав на Січ брата свого Григорія і декількох старшин поздоровити Суховія на Гетьманській посаді і просити його і все військо тамтешнє пробувати з ним в єдиномислії й дружбі, стараючись злученими силами оберігати вітчизну од усіх сторонніх зазіхань, і що він не має наміру вдаватися ні в які протекції, що так зруйнували були народ своїми обманами, інтересами та всякого роду зрадами і неправдою. Однак, дізнавшись через брата свого, що Запорожці до нього та порад його не прихильні і що вони союзних їм Татар мають намір вести на грабіж в Україну, вирушив сам у Задніпровські полки, щоб привести їх до оборонного стану, а на сьому боці доручив команду Осавулові Генеральному Дем'янові Гнатовичеві Многогрішному, проголосивши його у війську Наказним Гетьманом. Але той Многогрішний, мавши чесні прикмети і добрий розум, передбачив, що вагання Дорошенкові не віщують нічого доброго, а задуми його суть марні та шкідливі, і через те освідчився в тому Князеві Ромодановському, запевнивши його в непохитній відданості своїй і всього війська, ним командуваного, Цареві і Царству Російському і просив тільки Князя допомогти йому відбити Татар та Запорожців, що йдуть задля бунту та грабунку в Малоросію. Князь вирядив негайно сина свого проти Татар з великим корпусом; але сей молодий Князь, не з'єднавшися з Многогрішним, а сподіваючись сам здобути славу звитяжця Татар, пішов на них з одним своїм корпусом і був ними розбитий і взятий у полон біля містечка Гайворон. Батько, не змігши йому допомогти, відомстив скорботу свою на мешканцях Ніжинських, які не пускали до себе нового Воєводи і замкнули проти нього місто. Ромодановський, виваживши міську браму, віддав місто на пограбування своєму військові, а Многогрішний тим часом, розбивши Татар і Запорожців біля міста Лохвиці, гнав їх і бив аж до ріки Самари і відібрав у них всіх бранців та пограбовану здобич.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 296; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.064 сек.