Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Історія Русів, або Малої Росії 16 страница




Як здобули Турки Чигирин року 1679-го, то пробували вони були заволодіти всією Задніпровською Малоросією, і задля того, сильно укріпивши над Дніпром місто Черкаси, послали корпус військ, зложених з Турків, Татар та Чигиринських Козаків, під командою якогось Яненка, що був Старшиною при Гетьманові Юрієві Хмельницькому (який і сам був тоді при військах, але під наглядом свого Яненка), і наказали йому підкоряти міста, що лежать над Дніпром, І він, спершу напавши на місто Канів, знищив його вогнем і мечем, учинивши нечувані варварства над тамтешніми мешканцями, як ставили вони спротив. Потім підкорив інші міста без ніякого спротиву, бо застрашені були його лютістю; нарешті вдерся був і вглиб Малоросії і поруйнував багато селищ коло Козельця, Носівки, Ірклієва та Яблунова, проголошуючи при тому себе Гетьманом Задніпровським. Одначе незвичайно глибокі сніги, що впали того року, і страшенна до того ж холоднеча винищили більшість людей і коней з корпусу Яненкового, і він із залишками своїми на превелику силу доволікся до міста Черкас. Війська Російські з Гетьманом і Ромодановським розташовані були тоді в Києві і коло нього, сподіваючись, що всі сили Турецькі туди ж повернуться; але,.довідавшись про похід самого лише Яненка, послали на нього сина Гетьманського, Полковника Стародубського Семена, з Козацьким корпусом, який, переслідуючи Яненка, що втікав від нього, побрав і поруйнував міста: Черкаси, Корсунь, ДрабІвку та Мошни, а народ тамтешній перегнав углиб Малоросії.

Турки, прийнявши намір утримати за собою Україну Малоросійську по Дніпро, року 1680-го відбудували й укріпили над ним міста Кизикермен та Кодак і поставили в них сильні залоги, які, сполучаючись з фортецями й залогами Чигиринською та Черкаською, складали прикордонний ланцюг од Малоросії. Татари Кримські, також приєднуючи до володінь своїх землі від ріки Кінської до верхів'я ріки Ворскли, поруйнували і попалили всі села малоросійські, що були вздовж і в околицях ріки Мерли. Гетьман з військами своїми й Російськими, прикриваючи сторону Києва і середину Малоросії від навали Турецької, не міг перешкодити Туркам у їхніх роботах та укріпленнях ані Татарам, як впадали вони у Східну Малоросію. Хоча ж і посилав він свої накази Кошовому Запорозькому Отаманові Сіркові, щоб з військом своїм напав на Татар, що вешталися понад Мерлою, і на Турків, що укріпляли міста коло Січі, але той воєначальник, бачивши себе зоставленим серед тогочасних володінь Турецьких і Татарських, далеко вже від границь Малоросійських, нічого на накази Гетьманські не розпочинав, а, укріпивши свої зимівники на різних біля Січі Дніпровських островах, тримався нейтрально і очікував, аж закінчаться зазіхання Турецькі і війни їх з Росією та Цісарем. А що тим часом саме року 1682-го Цар Федір Олексійович, на превелике горе, помер, а на його місце засіли на престолі молоді брати його, Іван і Петро Олексійовичі, звичайно, через молодість їхню од чужинців мало шановані, то з того й Січ Запорозька з Чигиринським округом вважалася під владою Турків, поки підписаний буде з ними мир.

Король Польський Ян Собієвський, привласнюючи собі Задніпровську Малоросію, за згодою, одначе ж, Козаків тамтешніх, що були з ним у безнастанних походах супроти Турків, після союзу з Цісарем року 1683-го, вертаючись із славної тої перемоги над турками під Віднем, настановив у задніпровські полки Гетьманом обраного козаками з-поміж своєї старшини Якима Кумицького, на місце забитого під Віднем Гетьмана їхнього Остапа Гоголя. Та коли року 1684-го посланий був Гетьман той од Короля із своїми Козацькими полками до Бессарабії супроти Білгородських Татар, що збиралися були йти війною на Угорщину, то він, побачивши Татар у більшому від свого корпусу числі, злякався і ганебно втік од своїх полків, залишивши їх у непевності напризволяще. Козаки, проголосивши зараз головним начальником своїм Полковника Брацлавського Дмитра Могилу, створили з полків своїх за його наказом пішу батаву, або фалангу, і, бувши оточені з усіх боків татарами, пробилися крізь їхні юрмища і вернулися до своїх границь щасливо оборонними заходами, а там, знайшовши Куницького, що втік був од них, забили його, за присудом усього війська, тупими кінцями своїх ратищ. Король Собієвський, затвердивши Могилу над полками Задніпровськими Гетьманом, року 1685-го вирядив його з тими полками до армії Імператора Німецького у підмогу на Турків, і він, переходячи Буковину та Валахію, завоював пограничне з Угорщиною містечко Кам'янку, кріплене Турками та їхньою залогою; опісля, з'єднавшись з армією Цісарською, що була під командою Текелія, дуже допоміг вигнати з Угорщини Турків і Татар, розбитих ними в усіх місцях, з російської сторони, незважаючи на шкідливі для неї рухи Турецьких і Татарських сил, на початку року 1686-го розпочато військові супроти Польщі приготування, з огляду на те, що зближався кінець тридцятилітнього з нею перемир'я, або спішного миру. І для того звеліли Царі Гетьманові Самойловичеві вступити зі своїми військами в границі Литовські та Білоруські і показувати вид війни наступальної. Гетьман, виконуючи накази Царські в усій їх точності, виступив з військами своїми, числом 40 000 кінноти й піхоти, до границь Польських і, переправившись через ріки Сож і Прип'ять, зайняв міста Гомель, Лоїв і Чорнобиль без жодного пролиття крові і грабування. Тими діями зрушений до діяльності Уряд Варшавський, погодившись з Міністерством Російським, що давно трактувало про мирові умови, уклав, нарешті, вічний між Росією і Польщею мир. Трактат сього миру підписано й ратифіковано, і в ньому навіки відступлено Росії місто Смоленськ з його повітом, а Малоросію зоставлено на тих засадах, які від сторони Польської учинено з нею трактатом Зборівським і які зазначено в договорах з Росією, коли вона з нею злучалася. Росіяни, зі свого боку, зобов'язалися боронити Польські володіння від Татарського нападу. Заспокоївшись, таким чином, Росія з боку Польського, року 1687-го розпочала найрішучіший похід супроти Криму з наміром підкорити його під свою владу або зовсім зруйнувати. І для того зібрано численні армії, які давно Росія виводила, і над ними, з наказу правлячої Царівни Софії Олексіївни, що прийняла того року правління держави через молодість братів своїх, призначено головним командиром улюбленця тої царівни, Боярина і Князя Василія Васильовича Голіцина; і мав він Великоросійських військ 120000; при ньому в товаришах, але під його проводом, був Гетьман Самойлович з 60 000 малоросійських військ, кінних і піших. Армії тії рушили у своїх границях одна за одною, але обидві разом і одною дорогою або степом. Дивний і неймовірний страх перед Татарами, закорінений у Росіянах з часів великих їхніх завойовників Батия і Мамая, змушував їх триматися всім вкупі, терплячи страшенні через те нестатки, утиски і нужду, так що й саму воду вважали інколи за велику рідкість і коштовність, і ті, що нею торгували, наживали грубі гроші. В такому, одначе, порядку дійшли армії спокійно до ріки Кінської, що відокремлює землі Запорозькі од степів Кримських. За тою рікою побачили вони степ, випалений на неозорому просторі в усі сторони. Надія перейти тії пожарища і знайти далі для худоби пашу, а не менше й досада від невдачі походу, приневолили полководців іти вперед; та хоч як вони силувалися подолати крайність ї досягти своєї цілі, тільки зближали для війська та худоби неминучу згубу. Нарешті, дійшовши до того, що коні в кінноті і худоба в обозах провіантських усі майже з голоду повиздихали, а запаси харчові та інші мусили покинути й спалити, переконані тим вернутися до своїх границь, доволоклися до них з великою втратою людей та худоби від голоду й спраги. Невдачу того походу і велике нещастя, що в ньому зазнали, склали на Гетьмана Самойловича. Вина його підходить близько тої байки, в якій вовк винуватив вівцю за те, що вона скаламутила йому воду внизу тої річки, з якої зверху її він пив. Звинувачували Гетьмана, що він на користь Татар звелів випалити перед собою степ той, яким сам із військом своїм ішов і зазнав через те більше за інших збитків упадком коней і втратою запасів та екіпажів. Іншим часом стали б розважати, що такий широкий степ, яким переходять великі кінні армії, треба обняти і запалювати цілими сотнями людей, і треба б тих людей відшукати і доказати тим вину Гетьмана; стали б ще судити й про те, що найближче випалити степ самим Татарам, аніж того сподіватися від сторонніх. Але на такі подробиці тоді не зважано, а досить було самих здогадів та голослівних доносів, стверджених хресним знаменом, і зло теє знищене з його корінням так, що й відгомону не зосталось. Князь Голіцин був тоді саме в силі при дворі Царівни: суд і милість, життя і смерть були в його руках. Отож двом синам Гетьманським, Полковникові Стародубському Семенові і Полковникові Ніжинському Григорієві, схопленим таємно з корпусу, що був супроти Білгородських Татар, відрубали обом голови в місті Путивлі, і тіла їхні закопали на кладовищі абияк, без Християнського похорону. Самого Гетьмана, взятого вночі у містечку Коломаку, в тамошній церкві під час всенощної, і молодшого сина його Якова, що був біля нього, без жодного допиту та оправдання завезено на Сибір у неволю і в скорому часі проголошено мертвими. Майно Гетьманське і майно синів його Полковників, яко знаряддя правдивої вини їх, пограбовано й розібрано по руках, а нерухомість описано і забрано на скарб. Донос на С'амойловича є помста давніх його ворогів і доносителів. Вони появились ще з перших днів його гетьманування, і то були: Полковник Стародубський, уродженець Рославльський, протопоп Ніжинський Вольхович і інші, які за брехню їх і фальші засуджені були від Царя на смерть по законах, а від Самойловича прощені по Християнству. Страшний суд над Самойловичами і такі слабі на них докази здвигнув таємним ковом Осавул Генеральний Іван Степанович Мазепа, що давно шукав собі Гетьманського титулу. Він, бувши з молодих літ в домі Самойловича за вчителя його дітей, а потім улюбленцем його і фаворитом, посиланий кілька разів од нього до Москви з Козацьким корпусом під час заколотів Стрілецьких і бувши вчений при тому зайда, або, сказати б, між сліпими одноокий король знайшов у Москві таке широке знайомство з двірськими та вельможами, що й самі Царевичі добре його звали і за вченість та бувалість вельми поважали. Отож не тяжко вже йому було здобути довір'я у Міністрів і особливо у найвищого з-поміж них, Князя Голіцина. Доносителів на Гетьмана також підібрати було не тяжко, бо від частих змін Гетьманів та інших урядників завелося в Малороси стільки сутяг, скільки було охочих вхопити що-небудь при зміні, себто ловити рибу в каламутній воді. І ось тії доносителі були ті самі Мазепині тварюки, яких опісля він нагородив, оддавши їм в оренду ріжні відкупні скарбові статті та уряди з пожиточними посадами. Зосталося тільки підібрати й примножити голоси під час вибору Гетьмана. Але се такому штукареві, яким був Мазепа, зовсім не було обтяжливо.

Елекцію на вибір Гетьмана розпочато 30-го Червня року 1687-го в присутності Міністра, од двору і Голіцина призначеного. А як, згідно з правами військовими та народними сеї землі, мали зібратися на ті вибори всі урядники військові й земські і вибір робився звичайно переважно з осіб найперших рангами, заслугами й маєтностями, то, поки з'їхалися всі урядники, приявні з них, воліючи перед усіма генеральними старшинами обозного Лизогуба, яко особу в землі всіма сторонами найпершу, приходили до нього кожного ранку «на добридень», себто з пошаною. Осавул Мазепа, теє зауваживши, зрушив зараз усі пружини, ним винайдені, щоб прихилити урядників на свій бік, і передусім обдарувавши багато Секретаря Міністерського Башмакова; запевнив через нього самих Міністрів про значні суми, їм од нього призначені за вибір його в Гетьмани, і намовив при тому, щоб вони розголосили поміж урядників про незмінне бажання Двору, щоб його вибрали в Гетьмани, і що вони і вся нація через такого улюбленця Царського можуть осягнути собі найпевнішого добробуту. Така проповідь, приоздоблена обітницями, негайно подіяла на уми урядників. З першого ранку, як її розголошено, звернулися всі сливе урядники із своїм «добриднем» на квартиру Мазепи, а Лизогуба вже обминали. Мазепа, вдосконалюючи свою роль, обсипав одвідувачів усякого роду лестощами, запевненнями та частими банкетами, і в день вибору, 25 Липня, більшістю голосів обрано його на Гетьмана і за звичайними формами затверджено на тому становищі. Зоставалося Мазепі виконати свої обітниці Міністерству, і він, із скарбу Малоросійського та з поміччю скарбових орендарів жертвував їм з лихвою і в найскоршому часі.

Гетьман Мазепа був природним Поляком з фамілій Литовських. Вважалось, що втік він з Польщі з невідомих причин, а прийнято його спершу в домі Самойловича, де він навчав його дітей сім літ, і потім приписався до Малоросійських реєстрових Козаків у Переяславський полк. І що тії Козаки оберталися в безугавних майже воєнних діях то з Поляками, то з Татарами й Турками, а Мазепа щоразу відзначався в них хоробрістю, заповзятливістю та всією військовою вмілістю, то, бувши за те нагороджений рангами, піднісся, нарешті, за сімнадцять років своєї служби, з поміччю притому і Гетьмана Самойловича, до рангу Осавула Генерального. Але на такі ранги й уряди, які, згідно з законами тутешньої країни, посідають по виборах природні й осілі урядники, він ніколи піднесений не був, бо осілості й родини тут у себе не мав, а тільки з перших днів свого перебування викликав до себе з Польщі рідну сестру свою Янелю і видав заміж за урядника Переяславського полку Мировича, і з того шлюбу мав згодом племінників та внуків, з яких були Полковники та інші значні урядники Малоросійські. Славнозвісний філософ і письменник п. Вольтер в Історії своїй про Карла XII, Короля Шведського, пише про Мазепу, що «він був породи польської і вихований у тій країні Єзуїтами, через те що знав він декілька красних по-тодішньому наук. Та коли він служив при дворі Короля Польського Казимира, то за любовні інтриги з жінками переслідуваний був одним знатним вельможею, що хотів його погубити. Тим-то втік він з Польщі на дикому Козацькому коні світ за очі. Але кінь заніс його на свою батьківщину, у селище Козаків, які, прийнявши його до свого товариства за видатні військові заслуги, зробили згодом своїм найвищим урядником. А Козаки тії суть народ вільний і хоробрий, боронять вольність свою зброєю і готові її повсякчас боронити проти всіх народів, що хочуть їх поневолити. Вони за те вели недавно довгочасну й страхіттям сповнену війну з Поляками і обернули тую розлогу, але недоладну Республіку на пустелю. Зміна їхньої протекції погрожує їм паки рабством, але дух вольності, натурально, прагне оборони своєї: «Він подобиться порохові, слабкому при волозі, а лютому при вогні».

Як вступив Мазепа в правління Гетьманське, найпершою його справою було перевести надійні приготування до походу на Крим. І для того через увесь 1688-й рік декілька тисяч Малоросійських лопатників під прикриттям великого числа Козаків будували місто Самар у гирлі ріки Самари, назване опісля Богородичною кріпостю, де влаштовано великий магазин і наповнено його численним провіантом та всякими запасами. Татари, зайняті торішнім походом Російським на Крим і сьогорічними до нього приготуваннями, не могли в тії роки відлучатися з Криму і допомагати Туркам супроти Цісаря, і тому Цісар, користаючи з тої диверсії Російської, мав великі успіхи проти Турків. Він 6 Вересня року 1688-го взяв приступом у Турків велике місто Білгород, колишню столицю сербську над Дунаєм, розбивши спершу під тим містом армію Турецьку, через воєначальника свого, славного принца Євгенія; а коли сильний корпус Задніпровських Козаків під командою охочекомонного Полковника Семена Палія замкнув Бессарабію і побивав у ній татар під Очаковом, Акерманом і Кілією і звідтіль вивів багато полонених Татар з великою здобиччю, то плодом тих перемог було здобуття Цісарем Салоніки та інших околичних міст і підданий в його протекцію Князівства Трансільванського з Князем його Михайлом Ракоцієм. На початку 1689-го року Російська армія почала другий похід на Крим. Війська її зібралися напровесні до нової кріпості Самарської, і їх було: Великоросійських 75 000, а Малоросійських 50 000. За головного начальника призначила Царівна того ж таки князя Голіцина, а під ним гетьмана Мазепу і бояр: Долгорукова, Шереметєва, Шеїна, Шепелєва. Похід той підготовлено за планами й порадами Гетьмана Мазепи, як досконалого знавця військової справи, а особливо супроти військ Азіатських, і тому відбувся він щасливо. Війська від Самари виступили в перших числах Квітня і йшли двома шляхами, що ведуть в одну сторону, до Перекопської лінії. Більша частина військ трималася ріки Дніпра за її течією, а друга частина, під командою гетьмана Мазепи, йшла серединою степів Кримських понад верхів'ям рік Кінської, Білозірки та інших. Татар, що нападали в різних місцях на всі війська і запалювали степ та псували воду всякою мертвечиною, відбивано й переслідувано з великою їх утратою, і армія досягла Перекопської лінії 20 Травня в повному порядку і без великої нужди. Кріпость Перекопську, звану по-татарськи Ор, обняли з усіх боків Російськими шанцями і зробили приготування до генерального на неї наступу. Але Хан Кримський через посланців своїх запропонував мир, а за грабунок та поруйновані міста підніс Голіцину викуп, або воєнну контрибуцію, що складалася з бурдюка червінців, між якими знайшлася половина фальшивих, і на тому кампанія скінчилась. Війська Малоросійські явно і грізно ремствували на Гетьмана свого, що похід, такий многотрудний і втратний, так слабо закінчено і без ніякої користі і що не допущено їх узяти місто приступом і зруйнувати його у відплату за численні їхні села, Татарами сплюндровані. Князь Голіцин, побоюючись од тих військ бунту, забрав од них Гетьмана і, призначивши його послом до Царів і Царівни з реляцією своєю, вирядив туди потайки з багатьма Полковниками та Старшинами під своєю охороною. Коли Гетьман прибув до Москви, прийняли його Царі і Царівна Із шанобою та знаками великої милості, і прожив він там більше як два місяці в повній приємності й повазі, а тільки як від'їздив, вражений був нещасною пригодою добродієві своєму, Князеві Голіцину, якого за поворотом його з армії викрито враз із Царівною Софією Олексіївною у змові їхній на правління і життя Царя Петра Олексійовича, позбавлено його всіх титулів та маєтностей і заслано на дожиттєве заслання у Сибір, а Царівну замкнено в монастир, багатьох же Бояр покарано на горло. І так бачили першу дію Провидіння Божого, що, може, помщалося за кров, безневинно пролиту, многих Самойловичів. Зостається її сповідатися над Мазепою; а то вірно вже, що кінець діло вінчає. Цар Петро Олексійович з того часу прийняв на себе самого правління держави Російської, за згодою брата Івана Олексійовича, що зрікся через слабе своє здоров'я.

Повернувшись з Москви, Гетьман Мазепа насамперед подбав про свою безпеку, і щоб невдоволення війська, виявлене під Перекопом, не поширилося всюди і не породило навіть помсти за погублених Самойловичів, що за ними багато хто у війську жалував і явно ремствував, а з доносителїв їх знайшлися деякі потаємно умертвленими, заснував для того він особисту гвардію свою: три полки піхотні Сердюцькі, батальйон жолдаків та полк кінних Компанійців, названих, «компанією надвірної корогви». І всі тії війська викликав з бажаючих, а особливо із Задніпровців і всякої наволочі і утримував їх на платні у місті Батурйні та в околичних селах, що оточували його резиденцію. Вони були в Мазепи його янголами-хранителями і духами, що робили все на помах Гетьманський, і горе людині, що впала в їхні руки! Вищі урядники жахалися, побачивши у себе в домі когось із тих гвардійців, по них присланого, а простолюдом бавилися вони, як м'ячем, через що й ненавидів їх народ, а війська національні ледве терпіти могли, і як їх повалено й зруйновано, то стали вони притчею в людях, так що котрих з них не побито під час зміни, ті живилися заробітками найнижчими і наймізернішими, як от: у народних лазнях, ґуральнях та в поденниках.

Року 1690-го уперше налетіла в Малоросію шкідлива сарана і понищила всю рослинність і засіви хлібні аж до їх кореня. Вона взялася із Закубанських та Черкаських степів, од Персії, і під великі бурі, що були того року, себто під сильні вітри східні, перенеслася через Кримські степи і впала у Східній та Південній Малоросії, а звідтіль поширилася на всю ту країну. Летіла вона страшними хмарами, які затьмарювали сонце так, що опівдні було, як у темряві нічній, і в тих місцевостях, де вона сідала, пожирала всі рослини, навіть листя на деревах та пагінці, і залишала землю чорною, голою й немовби сильною пожежею спустошеною. В інших місцевостях, де бракувало земної поживи, їла людську кольорову одежу, себто зелену, червону і що було зверху фарбоване: шапки, ретязі та жупани. Переліт її супроводився страшенним смородом, що сповнював повітря на далеку відстань, а особливо за вітром. Комаха тая є з найбільших, що літають у повітрі, а подобиться вона тим прузам, що їх описано в Святому Письмі і що зароджуються в Сірії, коло Єгипту, в Абіссінії або в Ефіопії. Тим-то багато хто з учених тутешніх, а паче з священства, запримітили на крилах її, а більше вигадували, літери Ассірійські, які означають гнів Божий. Отож узялися були до набожеств та церковних заклинань, і виходили численні парафії з процесією церковною назустріч летючій саранчі; та коли побачили, що сарана сідала на корогви церковні і на ризи священичі і гризла фарбовану матерію їх, то, покинувши процесії і зустрічі, почали добирати способу найпростішого до її вигублення. В тілах тих комах не зауважено нічого смертоносного, і деякі тварини земнородні, як от собаки, свині та птаство, пожирали їх із жадобою. Уряди громадські винайшли, з часом і по досвіду, два надійні засоби винищувати тую сарану: один — виорювати восени її сім'я, яке кладе вона в рахманну землю, а другий — обкопувати ровами ту частину землі, де виводиться вона і повзає ще молодою, яку можна загнати у рови і там перепалити. Незважаючи на велику шкоду, спричинену сараною, і незвичайну злиденність на поживу людям та худобі, війська Малоросійські й того року мали свої дії. Великий їх корпус під командою Осавула Генерального Ломиковського держав у блокаді своїй два літа Очаків і Буджак, міста Татарські, і форштати їх та околичні села пограбував і випалив ущент. При тому визволено велике число обох статей полонених Християн, що їх набрали були Татари в різну пору з Валахії, Угорщини, Польщі та Росії, і забрано самих Татар також пребагато, а худоби їхньої і коней вигнано від них без ліку; і вся здобич, набута по селищах Татарських, становила великі суми, які розподілено частково на війська, а частково на Гетьмана та скарб національний. Другий же корпус Козацький під командою Полковників, змінюючись що три місяці, стояв під кріпостю Самарською і посилав ватаги свої до ріки Кінської, щоб пильнувати Кримських Татар та втримувати їх од наскоків у границі і від допомоги Орді Бессарабській, коли відвідував її Ломиковський.

Задніпровські Козаки під командою Полковника Вінницького Самуся, акомпаніюючи корпусові Ломиковського, грали таку саму роль з Татарами в другій частині Бессарабії, за рікою Дністром. Вони, напавши на Татар біля міст Акермана та Кілії, попалили їхні житла, забрали худобу і самих полонили до кількох тисяч, причому визволили багатьох бранців Християнських ї порозсилали їх на їхні батьківщини: до Угорщини, Польщі й Росії. Нагородою Самусеві було призначення його від Гетьмана Мазепи на Наказного, або Польного, Гетьмана. Король Собієвський, дякуючи Самусеві за визволення Польських бранців, прислав йому клейноди Польного Гетьмана з багатими подарунками. І треба знати, що Задніпровські Козаки, або полки тамтешні, перебувавши завжди під найвищою командою Малоросійського Гетьмана і бувши признані такими й останнім Російським з Польщею мировим трактатом, мали, одначе, у себе окремих Гетьманів Польних, або Наказних, залежних од Великого Гетьмана Малоросійського, виключаючи тих, які під час революції то від Польщі, то від супротивних партій незаконно поставлені були. І тії Козаки довго утримували притому свободу свою, заведену в найдавнішій давнині і знану в усіх вільних народів, щоб воювати за ту з чужоземних держав, за яку згодять їх подарунками, а особливо загальними національними вигодами. Саме тому й воювали вони з Королем Собієвським за Цісаря Німецького на Турків і Татар, а за Турків і Татар воювали на Польщу. І тую свободу видно в самому устрою Малоросії і в усьому її війську ще у дні Гетьмана Вишневецького, коли воювали вони за Царя Російського на Турків і Татар під Астраханню і за Гетьмана Богдана Хмельницького, як він, бувши вже під державою Російською, посилав сильний корпус свій на Цісарців і Поляків у підмогу Королеві Шведському. З причини тої свободи у Задніпров'ї став великим воїном Семен Палій. Він, бувши уродженець Малоросійського міста Борзни, оженився в місті Хвастові і спершу був Полковником охочекомонним, а опісля піднесений од Гетьмана Мазепи на Полковника реєстрових Козаків Хвастівських. Одначе, крім того Полку, держав він при собі й охочекомонних Козаків на своїй платні або з уділу в здобичі, і повсякчасно з ними вправою було воювати за всіх, хто б його не покликав, немовби на толоку. Таким чином, воював він разом із Королем Польським Собієвським за Цісаря Німецького проти Турків, воював і від Турків проти партії Собієвського. Тим часом провадив безугавні війни з усіма Татарами за відгін ними бранців із держав Християнських, яких він у них одбивав і повертав додому; і за те обдаровуваний був од Государів і володарів тих народів багатими подарунками та почестями; та й з самих Татар стягав кілька разів великі контрибуції, а особливо, коли забрав був у полон самого їхнього хана Осман-Гірея і кількох Ханських Калгів. Тут вони не щадили й самих решток скарбів предка свого Чінгісхана, бо Батиєві скарби, награбовані в Росії, вичерпав уже в них Запорозький Кошовий Сірко, якому Палій багато в чому подобився. І жив він собі, як Князь-володар, у повній славі й достатку, визнаючи, проте, за найвищого начальника над собою Малоросійського Гетьмана І виконуючи всі його приписи щодо служби військової та внутрішнього укладу. Але заздрість людська, звичайна супутниця щасливців, не поминула гнати і Палія з того боку, з якого він і не сподівався. Вельможі Польські, тії міністри правління народного, що захитували завше владу Королівську, злостячись на Палія за партизанство його з Королем, небезпечне для їх могутності, схопили Палія таємно, як їхав він до Києва на молитву, і завели до фортеці Магдебурзької на довічне ув'язнення, де просидів він у неволі біля року. Козаки його командування, які завдячували йому всім своїм добробутом і самим життям своїм, понахапали були багатьох значних Поляків у своє ув'язнення, щоб обміном їх визволити Палія, але успіху у тому зовсім не мали, бо, на подання Уряду Польського, наказано від Царя і Гетьмана тих в'язнів звільнити. Вони по такій невдачі вдалися до хитрощів: як у всю Польщу і частину Німеччини безперервно виходять з Малоросії купецькі каравани великими воловими обозами з пшоном, вовною, всякими шкурами та іншими продуктами, то вони, спорядивши великий обоз на волових хурах і понакладавши на них дещо з усіх своїх продуктів, постановили при них хурманами і поховали у хурах, вкритих вовною та шкурами, до 300 Козаків з їх зброєю, і таким чином підійшовши до міста Магдебурга, упросилися з обозом ночувати в місті, а волів вигнали на наймане од міста пасовище, за що дорого заплатити приобіцяли. Як же споночіло і в місті все заспокоїлося, Козаки, вийшовши з хур, прокралися потиху до фортеці, де ув'язнений був Палій, про якого заздалегідь вони розвідали, схопили обережно воротарів та інших потрібних сторожів, опісля визволили Палія і взяли його з собою, а з ним вивезли й чотири легкі гармати з їх ладунком, у місті ж залишили порожні хури з опудалами людськими, що нібито сплять під передками. І так зібравшись, ішли вони цілу ніч і частину дня, аж поки розглянулися міські начальники та мешканці; але погоня за ними була недовга й безуспішна, а Козаки, переходячи Польщу, пограбували багатьох вельмож, що брали участь в Палієвому ув'язненні, і нагородили свої втрати з процентами. Вельможі Польські заходилися мститися на Палієві і шукати його. Вони, умовивши Гетьмана Коронного Польського супроти волі Королівської, виправили на нього корпус військ найманих чужоземних, себто Гусарські полки і Німецьку піхоту, так званого «чужоземного регіменту» з артилерією. Палій, довідавшись про те заздалегідь, розташував своє військо в лісах і садках за містом Хвастовом, і щойно корпус Польський зблизився до міста того з наміром на нього напасти, то Палій, ударивши зненацька з двох боків на ворога, розбив його і розігнав на всі сторони, а обози і всю артилерію узяв як здобич. Поляки, не вдовольнившись із тої спроби, зібрали ще другий корпус військ, більший од першого, з численними волонтерами із значної Шляхти і своїх паничів, і виправили його на Палія під командою з Угорців Полковника Рустича. Палій, дізнавшись про переважні сили Польські, запросив до себе, без відома Наказного Гетьмана Самуся, Полковників Задніпровських Абазу, Іскру та інших з їхніми полками, випередив з ними Поляків і, напавши на них під містом Бердичевом на світанку, розбив їх ущент, так що мало хто з тих, які зосталися в живих, утекли в замок Майжелевський з командиром своїм Рустичем; а сей, бувши спущений уночі на мотузі з замкового муру, за прикладом Апостольським у Дамаску, втік проповідувати Полякам про свою поразку, а решту військ своїх покинув на поталу Козакам і обози з запасами їм на здобич. Гетьман Мазепа, незважаючи на свавільну зачіпку Поляків, не без причин вважав із свого боку, що події Задніпровські є образливі для обопільних мирових трактатів Польського і Руського, а може, й обидва ті двори такими їх уважали. Однак, знаючи, при тому непоступливий дух Паліїв і страшний характер його, склав усю вину на Наказного Гетьмана Самуся, як на головного того краю начальника, і через те покликав його на одвіт. Самусь зараз прибув до Гетьмана, ствердив присягою свою невинність, склав тоді із себе обов'язки Наказного Гетьмана, клейноди на теє звання вручив Мазепі, а сам упросився бути Полковником Богуславським, і так його зоставлено. Палія ж по якомусь часі, закликавши до себе Мазепа нібито для військових розпоряджень, негайно арештував і засудив на вічне заслання до Сибіру, а майно його, що полягало у великих грошах і пожитках, сконфіскував на скарб військовий, звичайно, не без свого уділу. Палій, перебувши 15 років у неволі, звільнений був Царем Петром Олексійовичем перед відомою Полтавською баталією із Шведами, де, проявивши чудеса хоробрості й одваги, забитий був, врешті, гарматним ядром.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 329; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.022 сек.