Галицько-Волинська держава. Після смерті сина Володимира Мономаха Мстислава (1125-1132) Київська Русь остаточно розпалася на десятки удільних князівств

Після смерті сина Володимира Мономаха Мстислава (1125-1132) Київська Русь остаточно розпалася на десятки удільних князівств, найбільшими з яких були: Галицьке, Волинське, Чернігівське, Смоленське, Володимирське, Суздальське, Новгородське.

Територія Західної України у I пол. I тисячоліття була заселена східнослов’янськими племенами дулібів, тіверців і білих хорватів, які, здається, слов’янізували на цих землях нащадків кельтів-галлів. На думку Мирослава Поповича, «звідси і наша Галичина і іспанська Галісія»

(М. Попович. Нарис історії культури України. – К., 2001. – С. 29).

Ще у Х столітті на західних землях України сформувалися Галицьке і Волинське князівства, які у 980-990 рр. Володимир Святий відвоював у поляків і приєднав до Київської Русі.

В умовах феодальної роздробленості Галицьке і Волинське князівства відособилися і переживали у середині XII століття справжній розквіт. Це пояснюється вигідним геополітичним розташуванням і прискореним розвитком продуктивних сил. Особливо зміцніло Галицьке князівство за часів князювання Ярослава Володимировича (Осмомисла – тобто “людини, що має вісім розумів”) (1153-1187) – одного з славетних персонажів “Cлова о полку Iгоревім”. Одночасно зростала могутність і Волинського князівства. Князь Роман Мстиславич (1173-1205) в результаті тривалої боротьби не тільки зміцнив свою владу у Волинському князівстві, але й зміг приєднати і Галицьке у 1199 р., створивши величну державу, що охоплювала майже 90% території сучасної України. Дослідники (Стефан Томашівський) вважають Галицько-Волинське князівство першою безперечно українською державою.

У 1205 році князь Роман загинув і в його державі почалися князівські усобиці і боярські інтриги, що сприяло чужоземній агресії. Довгий час його вдова княгиня Анна боролася за трон для своїх синів – Данила і Василька, і лише у 1221 році Данило відвоював Волинь, а в 1238 році повернув Галичину. Князь Данило Галицький (1238-1264) – енергійний, талановитий політичний діяч і полководець очолив Галицько-Волинську Русь у трагічний період монголо-татарської навали. З’явившись у Європі в 1223 році, монголи завдали руським князям і половцям нищівної поразки у битві на річці Калка, а в 1237 році почали спустошливу Батиєву навалу, яка привела до встановлення тривалого монголо-татарського іга. В 1240 році вони захопили і зруйнували Київ, який знаходився під контролем князя Данила, а в наступному році підкорили усю Галицько-Волинську Русь. Спроби Данила організувати антимонгольську коаліцію руських князівств чи отримати допомогу з боку західноєвропейських держав не мали успіху, попри те, що папа римський Iннокентій IV коронував Данила як короля. Тоді, у 1254 році, князь сам підняв повстання проти Золотої Орди (держава хана Батия). Однак сил не вистачило, і в 1259 році Данило капітулював. Все ж таки, ця боротьба не була марною, вона послабила монголо-татарську кормигу і прискорила звільнення українських земель від іга.

Після смерті Данила у 1264 році, князем став його син Лев, на честь якого у 1256 році Данило Галицький заснував місто. Лев переніс столицю князівства до Львова і успішно воював проти Польщі і Угорщини, придбавши частину Закарпаття і Люблінщини. Йому вдалося також знайти компроміс з ординськими ханами, що рятувало князівство від руйнівного ярма.

По смерті Лева у 1301 році, князював його син Юрій I (1301-1315), який ще підтримував вагу і престиж князівства. Свідченням цього є утворення у 1303 році Галицької митрополії, що відбулося після перенесення резиденції митрополита Максима з розореного Києва до Володимира-на-Клязьмі (1299 р.). Його наступники, сини Андрій I і Лев II (1315-1323) були останніми представниками династії Романовичів. Останній князь Галицько-Волинської Русі – польський кузен Андрія та Льва Болеслав прийняв ім’я Юрія II і правив до 1340 року. З цього часу і до середини ХХ століття західноукраїнські землі знаходилися під владою чужоземних правителів.

Iсторичне значення Галицько-Волинської Русі полягає у тому, що вона була, безумовно, наступницею київської спадщини, продовжувачем її високої культури і джерелом та опорою української державності.

Дата добавления: 2015-05-23