Криза тоталітарного ладу

«Відлига» (1953-1964 рр). Неосталінізм (1964-1985 рр.)

Після смерті Сталіна 5 березня 1953 року почалася нова епоха в радянській історіï. Загальні зміни у суспільстві були закономірною необхідністю, що розуміла навіть партійна верхівка. Сталінський кат Л. Берія, який на короткий час захопив владу у Радянському Союзі, був скинутий в результаті кремлівського перевороту у червні 1953 року, і керівництво компартією і державою перейшло до рук колишнього першого секретаря КПУ Микити Хрущова. Ця одіозна постать і досі викликає суперечливі думки і оцінки. Фігура, дійсно, неоднозначна, і це втілив Эрнст Неизвестный – відомий скульптор, автор надгробка Хрущову. Естетичне рішення – чорно-білий бюст – відобразив амбівалентність характеру і діяльності Микити Хрущова, який управляв СРСР і соціалістичним табором впродовж одинадцяти років. Його доба має метафору “відлига”, що стала загальновизнаним політологічним терміном і означає певний відхід від суровоï і жорстокоï сталінськоï системи і спроби реформування ïï у напрямку модернізаціï і лібералізаціï. Термін “відлига” є перекладом з російськоï слова “оттепель”, яке стало назвою відомоï повісті Іллі Еренбурга.

Однією з характерних рис “відлиги” стала десталінізація суспільства. У лютому 1956 року на закритому засіданні ХХ з’ïзду КПРС М. Хрущов зробив доповідь про культ особи Сталіна і ліквідацію його наслідків, що справила шокове враження на весь світ. Фігура “вождя всіх народів” і напівбога тепер зображувалася якщо не злочинною, то відповідальною за злочини режиму і людиною сумнівною та негідною. Після з’ïзду почалися помітні зміни в суспільному житті: певна децентралізація управління, відхід від директивності, лібералізація вимог цензури, послаблення безглуздоï всеохоплюючоï секретності, самоізоляціï, русифікаціï. Почалася масова реабілітація репресованих: у 1954-56 роках в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. З кожним роком посилювалася критика злочинів сталінського режиму; зникав страх і творчий колапс.

Однак цей процес був невпевнений і непослідовний, а, навіть парадоксальний: реабілітовано ката украïнського народу, творця голодомору 1932 – 33 років П. Постишева, а не “розкуркулених” ним украïнських селян. Більше того, реабілітація жертв сталінських репресій йшла паралельно з новими політичними репресіями. Так, в Украïні протягом 1954 – 59 рр. за “антирадянську діяльність” було репресовано 3,5 тис. чол. Це означало, що підвалини тоталітарного режиму залишалися недоторканими, а почався тільки косметичний ремонт його.

В Украïні лібералізація розпочалася з руху за відродження украïнськоï мови, і дуже скоро були здобуті позитивні результати, бо потенціал, нагромаджений у попередні часи, досвід украïнізаціï, далися взнаки. Виходять друком фундаментальні наукові праці: “Украïнська Радянська Енциклопедія”, “Історія украïнськоï літератури”, “Словник украïнськоï мови”, з 1957 року почав видаватися “Украïнський історичний журнал” і почалося видання “Історіï міст і сіл Украïни”, якого не мала жодна республіка СРСР.

Особливо визначним феноменом стала несподівана поява грона талановитих письменників, критиків, поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Василь Стус, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, Микола Руденко. В ïх творчості украïнська культура отримала сильний імпульс до самореалізаціï в сучасних умовах, до пошуку нових форм і стилю художньо-естетичного пізнання світу. Ïх бунтарство, яке викривало косність, лицемірство номенклатурноï культури, користувалося широкою підтримкою молодоï інтелігенціï, але викликало занепокоєність і гнів комвлади, що скоро привело до першоï хвилі репресій.

Розробленоï програми соціально-економічних реформ М. Хрущов і його оточення не мали і всі його експерименти були імпровізацією, яка нерідко межувала з авантюризмом. Не випадково опоненти Хрущова після його повалення звинуватили свого благодійника у волюнтаризмі і суб’єктивизмі.

Окремі заходи М. Хрущова були викликані необхідністю і мали рацію, як, наприклад, децентралізація управління народним господарством, запроваджена у 1957 році, і надання обмеженоï господарськоï самостійності регіонам. Або ліквідація сталінських МТС і передача техніки колгоспам, підвищення заробітноï платні колгоспникам, зменшення робочого дня і тижня, масове житлове будівництво, реформа освіти 1958 року, великі асигнування на науку. Деякі його експерименти були потрібними, але проводилися безсистемно, або ж і зовсім безглуздо, як підняття цілини, що призвело до екологічноï катастрофи після розорення майже 16 млн. га незайманних земель Казахстану й Сибіру.

Але несподіваний перехід до “кукурудзяноï кампаніï”, що передбачала посіви цієï південноï культури на 28 млн. га по всьому СРСР, було справжнім лихом від безглуздя, бо викликало продовольчу кризу в краïні. Це привело до масових закупівель зерна за кордоном, грошової реформи 1961 року, різкого підвищення цін і, нарешті, страйків і повстань робітників. Найбільш трагічними стали подіï у Новочеркаську 1 – 2 червня 1962 року.

У кінці правління М. Хрущова ситуація як в СРСР, так і за кордоном значно погіршилася. Ряд невдач у внутрішній і зовнішній політиці, серед яких Угорська (1956 р.), Берлінська (1961 р.) і Карібська (1962 р.) криза, розрив з Китаєм, безладдя, як наслідок сумнівних партійних і військових експериментів, і неврожай 1963 року фатально послабили позиціï М. Хрущова. Вони спровокували кремлівську змову на чолі з Л. Брежнєвим. У жовтні 1964 р. Хрущова було усунено від влади.

Національно-культурна діяльність молодого покоління, так званих “шістдесятників”, надихнула на життя нове явище, яке прийнято називати дисидентським рухом. Слово “дисидент” означає “інакомислячий” і розуміється як “людина протестуюча”, незгодна з пануючою релігією, ідеологією, і яка виступає за своï права вільно обирати свою віру. Тому синонімом слова “дисидент” є “правозахисник” – тобто людина, яка бореться за громадські, релігійні і національні права. Найбільш відомими і авторитетними були російські правозахисники Олександр Солженіцин та Андрій Сахаров. Дисидентський рух кінця 50-х – початку 60-х років був аморфним і неорганізованим, а коло його дуже обмеженим і вузьким. В Украïні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів, проте співчувало ïм, здається, багато тисяч. Молода інтелігенція жадібно прислухалася до слів Iвана Дзюби, Iвана Світличного, Валентина Мороза, Вячеслава Чорновола, Михайла Осадчого, Iвана Геля, Василя Стуса. Літературний критик Iван Дзюба чітко висловив свою мету: “Я пропоную … одну­ єдину річ: свободу – свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду.” Взагалі украïнські дисиденти були реформістами, а не революціонерами і закликали не до збройноï боротьби, а до інтелектуальноï.

Перші прояви дисидентського руху відносяться до кінця 50-х років, коли на Західній Украïні виникло декілька невеликих таємних груп. Серед них найбільш відома, створена в 1958 році у Львові Левком Лук’яненком – “Украïнська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС)”. Група мала програму украïнського національного руху з метою: “стати абсолютно ні від кого незалежною самостійною державою” з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм та “завоюванням демократичних прав”. У 1960 році члени групи Лук’яненко, Кандиба та інші були заарештовані КДБ і засуджені на тривалі строки ув’язнення.

Іншою формою протесту були робітничі заворушення і страйки, які відбулися у 1963 році у Кривому Розі, пізніше – страйки портових робітників Одеси,металургів і машинобудівників Дніпропетровська, Дніпродзержинська та Києва.

Релігійне дисидентство проявлялося у формі звернень, заяв, прохань і протестів проти порушень свободи совісті і релігійноï практики. Попри заборону у 1946 році греко-католицькоï церкви, вона не переставала діяти нелегально і навіть мала свою ієрархію. Активізували свою діяльність різні протестантські конфесіï і сектанти.

У 1963 році першим секретарем ЦК КПУ став Петро Шелест, який виявився фрондером і навіть спробував боронити украïнську мову та економічні інтереси Украïни.

З жовтня 1964 року КПРС і Радянський Союз очолив обмежений і обережний партійний функціонер, якого привіз з собою з Украïни Хрущов, - Леонід Брежнєв. За його спиною стояв дійсний натхненник перевороту 1964 р. “сірий кардинал” М. Суслов – сталініст і обскурант, який вважав принципи марксизму-ленінізму непохитними і непорушними. Він не вірив в модернізацію і вважав систему автократичноï влади єдино можливою для СРСР, а переваги соціалізму перед капіталізмом безперечними і беззастереджними. Головний ідеолог партіï М. Суслов накреслив генеральну лінію розвитку, яку політологи визначили як ортодоксальну і яка стала руйнівною та згубною для СРСР і світового комуністичного руху. Ïï характерні ознаки: консерватизм, авторитарність, підвищення керівноï ролі партіï, мілітарізація і агресивність. Для реалізаціï цих ідей потрібна була ефективна економіка, сучасна армія, тому нова влада спробувала підвищити продуктивність праці суспільства не звичними сталінськими методами страху і примусу, а посиленням матеріальноï зацікавленості працівників. Голова радянського уряду О. Косигін розробив програму економічних реформ і спробував ïх реалізувати у 1965 – 1967 роках, але сюрреалістичне поєднання загальнодержавноï власності з приватною ініціативою суб’єкта праці дало потворні наслідки у формі підпільноï “тіньовоï” економіки, що примусило керівництво покинути пошуки нового і повернутися у кінці 60-х років до перевіреноï командно-адміністративноï системи, до закоснілого і неефективного директивного управління екстенсивними методами. Цей період отримав назву “застій”, або ж “стагнація”. Реакційні тенденціï в соціально-економічній сфері і суспільно-культурному житті були матеріалізовані і законсервовані. Деградація унікальноï монопартійноï державноï системи вже дуже скоро кристалізувалася у небачену в історіï геронтократію, коли тільки у дуже похилому, навіть маразматичному віці, партійні бонзи досягали вершин і керували “соціалістичним табором” до смерті. У цей час знову набрала сили політична поліція – КДБ, яка мала колосальні фінансові можливості і штати (офіційні і таємні). Почалися масові репресіï, фарси політичних процесів, з’явилися політв’язні і спеціалізовані психіатричні лікарні. У 1972 – 73 роках в Украïні було заарештовано понад 100 дисидентів, більшість з яких опинилась у таборах для політичних в'язнів у Мордовіï. Паралельно розгорнулась шалена ідеологічна кампанія боротьби з “украïнським буржуазним націоналізмом”, яку очолив секретар ЦК КПУ реакціонер В. Маланчук.

У травні 1972 року було усунено керівника КПУ П. Шелеста за недоліки у справі “інтернаціонального виховання трудящих”, хоча по суті це була перемога нового конкуруючого клану, який очолював русифікатор В. Щербицький. Його перебування на посаді лідера украïнськоï компартіï стало рекордним за тривалістю – з 1972 до 1989 року. Пояснюється це конформізмом Щербицького, ретельним виконанням усіх вказівок Москви, плазуванням перед кремлівськими старцями і ментальністю менеджера, а не національного політика.

Саме тому характерною рисою суспільного життя 70 – 80 років стала загальна русифікація. Іван Дзюба вважав, що за русифікацією стоïть давній російський шовінізм і колоніалізм в обгортці псевдомарксистськоï термінологіï. Асиміляція украïнства інтенсивно проводилася через мовну і культурну близькість украïнців до росіян, і украïнці видігравали роль тієï противаги, що використовувалась проти неслов’янських народів. Якщо російська мова була єдиним засобом спілкування в СРСР між різними національностями, а також мовою науки і міжнародних відносин, то украïнська мова відходила на другий, маргінальний план. Найцікавіші і найважливіші публікаціï в Украïні виходили російською мовою, в той час як украïнські видання ставали провінційними, а через це непопулярними і нерентабельними. Тому, в зв’язку з падінням тиражу, вони закривалися: з 1969 року до 1980 питома вага украïнських видань в Украïні знизилася з 46% до 19%. Все більше украïнців вважали російську мову рідною. Але росіяни в Украïні не бачили сенсу вивчати украïнську. Росіяни взагалі виявляють виразну схильність виïжджати зі своєï республіки, і ососбливо улюбленим краєм для них була і є Украïна: тут добрий клімат, красиві і чепурні жінки, смачна ïжа, порівняно високий рівень соціально-економічного і культурного розвитку, знайома мова і своя церква. У 1959 році в Украïні мешкало 7 млн. росіян, а в 1970 р. – вже 10 млн., що складало приблизно 20% усього населення. В Украïні і зараз відчувається інерція демографічноï дихотоміï – украïнська більшість існує поряд з російською меншістю.

Народне господарство Украïни ще з XVIII ст. було інтегральною частиною імперськоï економіки. У Радянському Союзі воно стало індустріальною базою краïни. Питома вага промисловості Украïни становила 17% загальносоюзноï, при цьому вона давала 40% радянськоï сталі, 34% - вугілля, 51% - чавуну. Особливо швидко індустрія Украïни розвивалася у кінці 50-х – поч. 60-х років, коли річні темпи росту дорівнювались 10%. Але у 70-х – 80-х роках вони впали до 2 – 3% на рік. У цей час інвестиціï в господарство Украïни різко зменшилися і промисловість, особливо вугільна і металургійна, опинилася в занедбаному стані.

Украïна і в ті часи залишалася житницею СРСР. Вона вирощувала стільки ж зерна, що і Канада, більше за всіх у світі цукрових буряків, значну кількість кукурудзи, соняшників, картоплі, але політика компартіï змушувала украïнців терпіти нестачу продовольства, постійні черги і замасковану карткову систему. Хронічні проблеми украïнського села на родючишій землі у світі спричинені були саме радянсько-комуністичною економічною системою, про що свідчить таке порівняння: у 1970 році приватний сектор сільського господарства, що обіймав лише 3% всіх культивованих земель краïни, давав 33% загального виробництва м’яса, 40% молочних продуктів і 55% яєць. В Украïні присадибні ділянки забезпечували 36% загального прибутку родини. Ще однією проблемою, що викликала урбанізація, було різке зменшення робочоï сили на селі; особливо мало залишилося в селі молодих людей. В багатьох селах основну частину робочоï сили складали старі й виснажені жінки.

За весь радянський період, як і в імперські часи, безперечним залишається факт економічноï експлуатаціï Украïни центром, оскільки вона постійно вкладала в загальний бюджет значно більше, ніж отримувала з нього. І це не дивно, бо в СРСР економічна доля Украïни вирішувалася у Кремлі, і дбали там звичайно не про неï.

Соціальні параметри цього періоду характеризуються зростанням міського населення Украïни, зменшенням народжуваності, збільшенням смертності, особливо серед чоловіків, скороченням тривалості життя, поширенням алкоголізму. Були і позитивні зрушення: зросла майже вдвічі кількість фахівців із вищою освітою, підвищився життєвий рівень населення. Украïна в СРСР за рівнем споживання посідала п’яте місце після Росіï, Литви, Латвіï і Естоніï, але якість життя залишалась дуже низькою. В суспільстві поширювалися настроï зневіри, подвійноï моралі, апатіï і цинізму.

Як і в попередньому періоді, партійне керівництво значну увагу приділяло системі освіти, дбаючи про ïï ідеологічну чистоту і вірність комуністичним ідеалам. У 1958 році почалася реформа шкільноï освіти: створювалися восьмирічні (обов’язкові) і одинадцятирічні політехнічні школи, школи-інтернати та школи продовженого дня. З 1966 року запроваджується обов’язкова десятирічна освіта; трохи пізніше в усіх школах введена була обов’язкова військова підготовка, значно політизувався навчально-виховний процес. Поступово радянське суспільство втягувалося в світову науково-технічну революцію і потребувало все більше високоосвічених спеціалістів. Тому вища школа переживала у 60 – 70 –ті роки піднесення: значні інвестиціï держави, високий соціальний престиж науковців сприяли ïï розвитку. Відкривалися нові університети: Донецький (1964), Сімферопольський (1972), Запорізький (1985), пізніше Прикарпатський і Волинський. В Украïні з’являються іноземні студенти, насамперед, з краïн третього світу. Однак якість вищоï освіти залишалася дуже низькою, особливо на заочній і вечірній формах і не відповідала світовим стандартам. Хоча кількісні показники були вражаючі: студентом в Украïні була кожна сьома людина.

Наука Украïни цього часу невпинно, всупереч комуністичному гальму, прогресувала, збагачуючи загальнолюдську скарбницю визначними досягненнями. Виникли нові перспективні наукові галузі: напівпровідників, високомолекулярних сполук, фізика низьких температур, плазми, космонавтика. Кількість працівників з науковими ступенями зросла за 1965 – 1985 роки у 5,5 разів. Правда, багато науковців, особливо в суспільних галузях, займалися мавп’ячою працею, або ж зовсім нехтували дослідженнями, отримуючи довічну ренту. З великими труднощами наукові дослідження впроваджувалися у виробництво, бюрократичні перепони заважали прямим зв’язкам теоріï і практики. Попри все, і гуманітарні науки мали чим пишатися: археологи, медієвісти, філологи, мистецтвознавці збагатили украïнську культуру фундаментальними дослідженнями.

Література та мистецтво Украïни художніми засобами відтворювали реальність і несли у собі усі суперечності епохи. Все ж, слід відзначити найталановіші здобутки украïнських митців: романи О. Гончара “Собор”, М. Стельмаха “Чотири броди”, історичну прозу Ю. Мушкетика, поезію I. Драча, В. Симоненка, М. Руденка, Л. Костенко, Д. Павличка, В. Стуса, драматургію О. Коломійця. Визначним був внесок літераторів-дисидентів: М. Осадчого, Є. Сверстюка, В. Чорновола, В. Мороза, I. Дзюби. Справжнім культурним феноменом стала творчість режисера – новатора С. Параджанова і, особливо, його шедевр “Тіні забутих предків”. Скарбницю украïнського кіно збагатили Ю. Iллєнко, К. Муратова, Л. Осика. Славу украïнськоï музики підносили видатні майстри вокалу Д. Гнатюк, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, А. Солов’яненко, композитор В. Iвасюк, пісні якого “Я піду в далекі гори”, “Червона рута”, “Водограй”, стали народними.

Поглиблення загальноï кризи тоталітарного ладу спричиняло посилення правозахисного руху в його різних формах. Активізація дисидентства проявилася в поширенні самвидаву, в більш гострій і безкомпромісній критиці системи, у самовідданості і мужності борців за свободу. Інтервенція СРСР і його сателітів у Чехословаччину в 1968 році була імпульсом новоï хвилі протестів, а міжнародна розрядка (детант) прискорила структурування дисидентського руху. В Украïні правозахисники стимулювали національне відродження, нерозривно пов’язуючи боротьбу за волю з ідеєю незалежності. Праці I. Дзюби “Iнтернаціоналізм чи русифікація?”, М. Брайчевського “Приєднання чи возз’єднання”, Є. Сверстюка “Собор у риштованні”, В. Мороза “Репортаж із заповідника ім. Беріï”, Л. Плюща “В карнавалі історіï”, викривали виразки радянськоï імперіï, пробуджували патріотичні почуття, формували національну самосвідомість. Цінним джерелом інформаціï і організаціï дисидентського руху став самовидавний журнал “Украïнський Вісник” (випуски 1-8, 1970 – 1974 рр.). В умовах радикалізаціï позицій правозахисників гостро відчувалася потреба в організаціï, в об’єднанні всіх демократичних антиколоніальних сил. Брутальні діï КДБ, і особливо головного украïнського чекіста В. Федорчука, прискорювали цей процес. В 1975 році СРСР підписав Хельсінську угоду і зобов’язався шанувати громадські права людини. Користуючись цим, дисиденти почали створювати громадські групи сприяння виконанню Хельсінськоï угоди. Перший Хельсінський комітет було засновано у Москві в травні 1976 р., а у листопаді цього ж року в Києві з’явилася Украïнська Хельсінська група. Ïï очолив письменник Микола Руденко. Група налічувала 37 учасників, серед яких були дисиденти, націоналісти, релігійні активісти: П. Григоренко, В. Стус, Л. Лук’яненко, О. Бердник, В. Чорновіл, О. Тихий, С. Караванський, Ю. Шухевич, О. Мешко, отець В. Романюк. Це була легальна організація, і діяла вона в межах чинного законодавства і міжнародних угод.

Незважаючи на поміркованість групи та протести громадськості Заходу, комуністична влада застосувала проти УХГ суворі репресіï. До 1980 року три чверті членів ïï були заарештовані і отримали великі терміни ув’язнення. Решту було вислано, а деякі емігрували і в 1980 році створили Закордонне представництво у Нью-Йорку.

3. На шляху до незалежності. «Перебудова» (1985-1991 рр)

З початку 1980-х рр. системна криза в СРСР досягла апогею. Деградувала економіка, “брудна війна” в Афганістані повністю дискредитувала “супердержаву”, рік у рік падав рівень життя населення, радянські вожді впадали в маразм, зазнали руйнаціï суспільні відносини, мораль. Всеохоплююча корупція, організована злочинність, казнокрадство, порнографія – такі риси агонізуючоï системи були настільки кричущими, що навіть серед партноменклатури поширюється опозиція режимові. Саме тому новий (з березня 1985 р.) генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов оголосив у квітні 1985 р. початок “перебудови”. Це була остання відчайдушна спроба врятувати реальний соціалізм. І як виявилося спроба безнадійна, бо реформувати нежиттєздатну систему виявилося неможливим, хоча наïвні громадські верстви і повірили в кумедні заклики і гасла про “нове мислення”, “демократизацію”, “гласність”, “альтернативні вибори”, “консенсус” і “плюралізм”.

Страшним символом і знаменням агоніï режиму стала Чорнобильська трагедія 26 квітня 1986 року. Вибухнув атомний реактор Чорнобильськоï АЕС, злочинно розташованоï за 130 км від Києва. Це була катастрофа глобального масштабу. Радянські власті намагалися приховати аварію і, коли замовчувати трагедію стало неможливим, Москва визнала факт катастрофи і звернулась за допомогою до світу. Жахливі наслідки аваріï і досі загрожують людству.

Перші роки новоï політики не принесли Украïні істотних змін – на чолі, аж до 1989 р., що дивувало, залишався затятий консерватор В. Щербицький, таким же всемогутнім залишався КДБ, збільшувався дефіцит, зростали черги. Правда, з 1987 року настає деяке послаблення у репресивній системі. Під тиском світових демократичних сил влада починає випускати дисидентів на волю, дозволяє ліберальні видання і допускає формування нових громадських організацій. Припинилося глушіння зарубіжних радіостанцій, у 1988 році радянські війська залишили Афганістан.

Період горбачовських економічних “реформ” був нетривалим і малоефективним. Гасло “прискорення” було декларацією, бо реальноï економічноï програми керівництво не мало, а консервативні сили суспільства губили навіть паростки нового. Лише у червні 1987 року було прийнято рішення про розширення прав підприємств, про запровадження нових форм господарювання: арендних, акціонерних, кооперативних, малих, спільних та прийнято закон про індивідуальну трудову діяльність. Особливо складна соціально-економічна ситуація виникла в Украïні, де 95% продукціï вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування.

В суспільному житті республіки зміни були більш помітними. З’являються організаціï з різними політичними концепціями і строкатим складом учасників: антисталінське товариство “Меморіал”, Спілка незалежноï украïнськоï молоді, християнсько-демократичний фронт, товариство “Спадщина”, екологічна організація “Зелений світ”, тощо. Починає відроджуватися Украïнська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), в Західній Украïні виходить з підпілля греко-католицька церква.

Новими потужними чинниками політичного життя стали робітничий (страйки шахтарів 1989 – 1991 рр.) і студентський (голодівки і демонстраціï 1990 – 1992 рр.) рухи.

Починаючи “перебудову”, Горбачов, здається, не передбачав усіх наслідків своïх кроків. Менш за все він бажав відродження національно-визвольних процесів. Але лібералізація неодмінно і детерміново приводила саме до такого розвитку подій.

Почали національний рух украïнські письменники і ïх друкований орган – “Літературна Украïна”. Публікаціï щоразу ставали все гострішими – тематика охоплювала все більше коло пекучих проблем: украïнська національна революція 1917 – 1920 років, голодомор 1932 – 33 років, історія ОУН – УПА, сталінські репресіï, украïнська символіка, дисидентство. Восени 1987 р. у Києві виник Украïнський культурологічний клуб. Саме Спілка письменників Украïни висунула восени 1988 р. ідею створення “Народного руху Украïни за перебудову”, а “Літературна Украïна” 16 лютого 1989 р. опублікувала проект програми Руху. Опір компартіï загальмував процес структурування Руху, але припинити його комуністи вже сил не мали. Більше того, “Рух” стає, хоча і аморфною, однак помітною політичною силою, яка могла конкурувати на виборах народних депутатів СРСР навесні 1989 року. 8 – 10 вересня 1989 р. у Києві відбувся установчий з’ïзд Руху, який налічував близько 300 тис. чол. Була прийнята компромісна програма легітимізаціï Руху і його діяльності в УРСР. У 1989 році виникла Міжнародна Асоціація Украïністів, відновлено Наукове товариство імені Т. Шевченка та створена Украïнська наукова асоціація. Під тиском громадськості та опозиційних організацій Верховна Рада УРСР 28 жовтня 1989 р. схвалила закон про державний статус украïнськоï мови.

Велике моральне і політичне значення мав організований “Рухом” 21 січня 1990 р. з нагоди річниці “злуки”, “живий ланцюг між Києвом та Львовом”, в якому взяли участь до 3 млн. осіб. У серпні 1990 року “Рух” ініціював і провів святкування 500-річчя запорозького козацтва.

Незважаючи на всі перешкоди і фальсифікаціï, до яких вдалася партноменклатура, на виборах до Верховноï Ради УРСР у березні 1990 року, Демократичний блок, який очолював “Рух”, здобув четверту частину депутатських мандатів, і в украïнському парламенті уперше за роки радянськоï влади виникла опозиція – Народна Рада на чолі з Iгорем Юхновським. У західних областях Украïни до влади в місцевих Радах прийшли демократичні сили. Зокрема, головою Львівськоï обласноï Ради став відомий правозахисник Вячеслав Чорновіл. Але на півдні і сході республіки позиціï “Руху” були слабкими, і населення стриманно сприймало національну пропаганду і агітацію.

Громадська активність вимагала консолідаціï і диференціаціï політичних течій. Виразна у цей час стає тенденція до структурування партійноï палітри, виникнення і зміцнення нових партій, як демократичних, так і націоналістичних. У 1988 р. Украïнська Хельсінська Група була перейменована в Украïнську Хельсінську Спілку (УХС), а у квітні 1989 р. з’ïзд УХС прийняв рішення про саморозпуск і створення на ïï основі Украïнськоï республіканськоï партіï (УРП). Головою було обрано дисидента Левка Лук’яненка. Згодом (1990 рік) виникла партія демократичного відродження Украïни (ПДВУ) соціал-демократичного спрямування, а також власне соціал-демократична партія Украïни (СДПУ) і ïï “ліве” крило – Об’єднана демократична партія Украïни (ОДПУ). Виникли і нечисленні праворадикальні партіï, які страждали від постійноï міжфракційноï ворожн Все ж нові партіï були значно слабкіші за КПУ, яка цупко трималася за владу, і, маневруючи, навіть перейшла у контрнаступ в листопаді 1990 року.

У гострому протистоянні політичних сил – компартійноï більшості (“група 239”) та демократичноï меншості – 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет Украïни, як основу для створення незалежноï держави. Це була реальна перемога демократичних сил, але й, водночас, сигнал до наступу консерваторів з КПУ, очолюваних ортодоксом С. Гуренком. 5 липня 1991 року Верховна Рада Украïни, яку тоді очолював Л. Кравчук, прийняла закон про заснування поста Президента УРСР, трохи раніше – про відновлення Кримськоï автономіï у складі УРСР (9 лютого 1954 року Кримська область була передана із складу РРФСР до складу УРСР), що, як і передбачали демократи, породило нові національні та економічні конфлікти і стало прецедентом для ïнших русифікованих областей сходу і півдня Украïни.

На тлі різкого погіршення життєвого рівня населення (за рік ціни підвищилися у 8 разів) влітку 1991 р. активізувалися реакційні сили СРСР. Знову, як і раніше, доля украïнського народу вирішувалася у Москві.19 серпня 1991 року тут почався заколот ГКЧП, який очолив віце-президент СРСР Г, Янаєв. Однак рішучі діï демократичних лідерів Росіï поклали край надіям реакціонерів. Голова Верховноï Ради Л.Кравчук, як вправний політикан, зайняв очікувальну позицію, зате КПУ, яка скинула маску і підтримала заколотників, тепер остаточно дискредитувала себе. 24 серпня Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності Украïни, а 30 серпня заборонила діяльність компартіï. Але комуністи і не думали капітулювати: у жовтні 1991 року вони створили Соціалістичну партію Украïни на чолі з лідером “групи 239” О. Морозом.

1 грудня 1991 року в Украïні було проведено референдум, на якому громадяни Украïни (90,3% голосів) беззастережно підтримали Акт незалежності. Президентом Республіки Украïна було обрано Л. Кравчука- колишнього компартійного ідеолога. Його перемога над кандидатами від демократів, справжніх патріотів, свідчила про недостатню політичну зрілість звільнених мас, які дуже швидко розчарувалися, оскільки процес розбудови украïнськоï держави не був підкріплений радикальними ефективними реформами і не поліпшив умов життя народу.

8 грудня 1991 року після історичноï зустрічі Б. Єльцина, Л. Кравчука і С. Шушкевича у Біловезькій пущі, СРСР припинив своє існування і виникла унікальна інтернаціональна єдність під назвою “Співдружність незалежних держав” (СНД), до якоï пізніше приєдналися усі колишні республіки СРСР, окрім Литви, Латвіï та Естоніï.

Дата добавления: 2015-05-23